Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 06 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Торжество життя

Переглядів: 31653
Додано: 18.12.2008 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Микола Дашкієв, ТВОРИ, ТОМ І. К. «ВЕСЕЛКА» 1981

Щоночі, тільки-но затихав рух у підземному місті, Степан Рогов кидався до приймача.
Лагідно, лукаво підморгувало зелене вічко настройки. Тихим шурхотом прокочувалися по лабораторії атмосферні розряди. Та ось здалеку, наче аж з нескінченності, починав звучати голос рідної Москви. Жаром і холодом проймало підлітка. Він почував: розступаються гори, розкривається простір, і вже немає підземного міста з його страшними казематами. Є величезна планета, і над нею звучить урочистий голос Вітчизни.
Вітчизна торжествувала. В зведеннях Радінформбюро передавалися довжелезні списки розгромлених частин гітлерівської армії і перелік захоплених радянськими військами трофеїв. Згадувалися звільнені населені пункти, і навіть не дрібні, а районні центри, міста. Це був початок кінця гітлерівської Німеччини.
Після чергового повідомлення Радінформбюро Степан, вчепившись в рукав піджака Макса Брауна, шепотів, захлинаючись від хвилювання:
— Професоре, розумієте: Харків звільнено!.. Ще небагато, ще кілька місяців, і наші зовсім виженуть фашистів!.. Наші прийдуть аж сюди!.. Я приведу вас і скажу, що хоч ви й німець, але нічого поганого не зробили.
Професор розгублено знизував плечима і тільки повторював:
— Шарков... Шарков... Ошень корошо...
Браун навіть забував заперечувати, що він — не німець, хоча й прожив у Німеччині п'ятдесят з гаком років. Швейцарія була йому такою ж незрозумілою й далекою, як і цей Шарков,— нічого не значуща важка для вимови назва. Хвилювання Степана передалося і йому. Він радів, що це місто — найпрекрасніші в світі, як стверджував Степан,— нарешті повернулося до своїх господарів. Йому не було прикро від таких повідомлень, але його неприємно вражало, що хлопець весь час повторював: наші розіб'ють німців... німці тікають... так німцям і треба!..
Одного разу він спробував заперечити:
— Але не всі ж німці такі погані, як ти собі уявляєш?..
Та Степан одмахнувся:
— Е, Максе Максовичу, наші в усьому розберуться!.. Ясно, що не всі, але багато... І коли самі не палять та не вбивають, так не перешкоджають робити це Гітлерові... Ось ви, наприклад, і не хочете, а допомагаєте фашистам... А що, коли наші так притиснуть, що Гітлерові і тікати нікуди буде? Та він, дивись, і мікробами нашу землю поливатиме... Що йому, все одно здихати!
Професор замовк — суперечити неможливо: те, про що намагаєшся навіть не думати, Степан висловив прямолінійно й різко.
Такі розмови повторювались дедалі частіше,— Степан, певно, намацав дошкульне місце Брауна і з дивовижним терпінням та заповзятливістю агітував його, неквапно готуючи до своєї цілком певної мети.
Найдужче впливали на професора розповіді Степана про ті неймовірні злочини, які чинили гітлерівські вояки на окупованій території, та про холодний, жорстокий садизм людиновбивць у концтаборах для радянських військовополонених. Ні, хлопець не брехав і навіть не перебільшував; маючи чудову пам'ять, він навіть називав імена цих катів, цитував оголошення та накази комендантів, де порушення кожного пункту каралося шибеницею; розповідав про газові душогубки та про спеціальну отруйну «губну помаду» для винищення дітей.
Браун слухав його, понуривши голову,— нічого цього раніше він не знав. Руйнувалися всі моральні критерії, похитнулися самі основи пацифістської філософії, невблаганні факти заганяли його в тісний куток, звідки він не бачив виходу.
Вже не він, сивоголовий вчений з світовим ім'ям, навчав молодше покоління, а чотирнадцятирічний хлопчина — може, дуже наївно — розкривав йому наочні основи політграмоти, яку професор, перечитуючи товсті томи «Капіталу» Маркса, так і не зрозумів.
І Браун почав побоюватися Степана. Він догадувався, відчував, що настане час, коли хлопець іменем людства, іменем гуманізму накаже йому піти на подвиг, на жертву, і він не зможе відмовитись, бо це буде не наказ, а просто голос власного сумління.
І цей день настав.
Минуло ще кілька місяців. На весь світ загуркотіла битва на Курській дузі. Радянські війська прорвали фронт і пішли в переможний наступ.
Одного ранку, слухаючи зведення Радінформбюро, Степан зірвався з місця і закружляв у несамовитому танці. Він виробляв ногами неймовірні колінця, мало не перекинув столик з пробірками і кинувся обіймати Брауна:
— Ура!.. Ура!.. Звільнено Олексіївку!
Виявилося, що радянські війська звільнили рідне село Степана.
Однак, виливши свій перший запал, хлопець спохмурнів і замовк.
Прийшов професор Руфке — це був звичайний день директорського огляду лабораторій. Степан, як завжди, вмостився в найдальшому кутку, та професор бачив, що хлопець дивиться на шефа особливо злісно й ненависно.
Коли Руфке пішов, Степан підійшов до Брауна, обняв його за плечі:
— Максе Максовичу, я зрозумів майже все, що говорив цей фашист... Він сказав, що робота над вірусом «Д» закінчується... Це ж ви допомогли йому?
Професорові треба б обуритися, гримнути на Степана: яке він має право допитувати, оцей хлопчисько?! Але Браун тільки мовчки хитнув головою й одвернувся. Він сам вперше з усією ясністю уявив весь жах становища. Вірус «Д», замкнений поки що в невеликі скляні ампули, міг убити сотні тисяч людей. Епідемія була б лихом всесвітнього масштабу!
Він збуджено заметушився по лабораторії, примушуючи себе забути про все на світі, не думати ні про що. Потім зупинився і обвів очима помешкання. Все навколишнє — звичне, буденне — стало враз іншим, наче побаченим уперше.
Сірі стіни... низька стеля... довгі стелажі біля стін... на стелажах скляні банки з білими пацюками... стіл, заставлений пробірками, колбами, ретортами... І жодного вікна!
Це був каземат, глуха залізобетонна труна, з якої немає виходу... Нема виходу і в житті... Чи варто ж жити?
Степан стежив за ним уважно і співчутливо.
— Максе Максовичу...
Браун мовчки озирнувся. Степан підійшов до нього впритул і тихо сказав:
— Максе Максовичу, треба знищити вірус «Д»!
Браун заперечливо похитав головою:
— Неможливо. Половина всіх моїх препаратів надходить в сейф шефа інституту. Хай навіть оці ампули,— він показав на пробірку з жовтим хрестом, — будуть знищені, однієї з тих, що зберігаються в Руфке, вистачить, щоб викликати найстрашнішу епідемію.
— А коли знищити ампули шефа?
— Як?
Степан не знав як. Він давно міркував над цим, але нічого вартого уваги придумати не міг... Хіба схопити директора, коли той прийде до лабораторії Брауна, і силоміць примусити віддати ампули?.. Або пробратися до його кабінету і влаштувати розгром?.. Ні, це дурниці!
— Максе Максовичу, а що було б, коли б у головному коридорі розбити одну ампулу з вірусом «Д»?
У професора перехопило подих. Так ось що задумав цей хлопчисько: знищити всіх, знищити себе і довести, що ціною власного життя можна врятувати багатьох!.. Ось і настав час, коли говорить сумління і вибору нема...
— Це нічого не дасть, Стефане... Ти ж не знаєш, що в головному коридорі встановлено герметичні заслони... Тільки-но контрольні прилади,— що в першу чергу настроєні на вірус «Д»,— покажуть бактеріологічну небезпеку, щити автоматично опустяться і в коридорі буде розбризкана дезинфекційна речовинами вб'ємо лише самих себе... Зачекай трохи, може, вдасться вигадати щось краще... Та й вірус «Д» побояться використати до того, як знайдуть вакцину проти нього, а я зроблю все, щоб її не знайшли ніколи!
Степан нічого не сказав. Він тільки подивився на професора — пильно, суворо... А професорові здалося, що Степан не вірить йому; не вірить, підозріваючи в боягузтві й нечесності.
Червоніючи й заникуючись, він сказав:
— Вір мені, Стефане, я кажу правду!.. Я даю тобі в цьому слово честі вченого!..— Браун поборов своє збентеження і вже роздратовано крикнув:
— І я це зроблю не тому, що ти з запалом хлопчака можеш наробити неймовірного лиха; не тому, що я ненавиджу нацистів, я це зроблю з любові до всього людства!.. До людства!.. А зовсім не тому, що на світі існують Совєти!..
Він підійшов до столу, вихопив з ящика стос паперів:
— Дивись!.. Ось вона, моя праця, що зробить безглуздям всяку спробу розпочати бактеріологічну війну. Ще трохи, ще кілька місяців роботи, і я створю універсальний антивірус! Це значить, що буде знайдено засіб проти хвороб!.. Що тоді бактеріологічна війна? Міф! Нісенітниця!.. Людина стане майже безсмертною — це ж хвороби вкорочують їй віку, мов хробаки, що підточують коріння дерева...
Притиснувши до грудей аркуші рукопису, він простяг уперед праву руку зі скоцюрбленими пальцями і поволі йшов до Степана — страшний, з блискучими божевільними очима. Степан сторожко відходив од нього, а професор кричав:
— Ти думаєш, що я з'їхав з глузду? Ти думаєш, що я зовсім дурень?.. Я не став би працювати над вірусом «Д», коли б не працював одночасно над антивірусом!.. І коли б я ще рік тому не знайшов правильного шляху, тебе не було б зараз серед живих!.. Мені сказали, що ти житимеш тільки тоді, коли я працюватиму над вірусом «Д»! Ха-ха-ха!.. Дурні, вони й не знали, що вірус «Д» потрібен мені лише для того, щоб створити антивірус!..
Професор раптом похитнувся і, розсипаючи аркуші рукопису, важко впав на підлогу.
Переляканий Степан кинувся до нього.

Розділ VI
«ГОМО ГОМІНІ ЛЮПУС ЕСТ!»

Професор повільно розплющив очі. Поворухнув плечем. Спробував підвести голову — це було так важко, що перед очима пішли кола. Все тіло боліло, в роті пересохло, на душі чомусь було тоскно й неприємно.
Потроху відновлювалася пам'ять, але пригадувалося не все,— якісь уривки видінь, окремі слова. Потім події зв'язалися в ланцюг, пригадався весь минулий день, та неприємний намул в душі не зник, а навпаки, посилився.
Професор сам не розумів, як міг втратити над собою контроль і наговорити купу дурниць...
Він насилу підвівся, тримаючись за спинку ліжка, пошукав очима. Степан спав, схилившись на письмовий стіл, але, почувши рипіння пружин, схопився і підбіг до професора:
— Максе Максовичу, вам краще?..
Він питав схвильовано, з щирим співчуттям, і професор, глибоко зворушений, тихо відповів:
— Краще, мій хлопчику... Мені вже зовсім добре...
Степан допоміг йому підвестися з ліжка, поставив кофейник на спиртівку і по-змовницькому прошепотів:
— Поки ви спали, я обладнав схованку для рукопису...— Він потягнув професора до столу.— Дивіться, ось внизу. Сюди ж будете ховати і всі матеріали для антивірусу, а то часом заскочить Валенброт або Руфке — і все пропало...
Виявити влаштований хлопцем тайник ні для кого не склало б труднощів, але Степан був у захваті од своєї роботи і так незграбно намагався загладити свою неіснуючу провину, що професор нарочито серйозно і поважно похвалив хлопця за тайник і його конструкцію. Це потішило Степана.
За кофе професор непомітно стежив за ним — Степан піклувався про нього, як про хвору близьку людину. І ось таким — звичайним худорлявим чорнооким хлопчиком — він став близький і зрозумілий професорові. Думалося, що таким міг бути його син... Його навіть могли назвати Стефаном... Вони б разом працювали над створенням антивірусу, і коли Макс Браун закінчив би свій життєвий шлях, справу продовжив би Стефан Браун...
Вперше за багато років у цю ніч професор пожалкував, що не знайшов часу одружитися, що в нього нема і ніколи не буде сина.
І наче відповідаючи на його думки, Степан запитливо зиркнув на нього: І
— Максе Максовичу!.. Чи не можна допомагати вам у виготовленні антивірусу?..
Професор на мить затримався з відповіддю.
— Так, Стефане. Тільки спочатку треба дуже багато взнати такого, чого ти ще не знаєш...

* * *

Нудною, неприємною здавалася Степану Рогову медицина. Гидливе почуття викликали бактерії, що ворушилися в полі зору мікроскопа. А як тільки він поглядав на кошлатих хворих пацюків, до горла підступала нудота.
Як це далеко від сміливого польоту думки конструктора сильних, розумних машин! Як відрізняється приземкувата незатишна лабораторія професора Брауна від осяяних сонячним світлом цехів велетенського заводу, що його бачив Степан у Харкові. Хвороблива, мертвотна тиша — і урочистий могутній гуркіт. Короткозорий промінчик мікроскопа — і зухвалий погляд з літака чи ракети на всю планету, навіть на Всесвіт. Яке може бути порівняння?!
Так думав Степан Рогов. Та все одно він вирішив побороти свою огиду до медицини. О, він уже знав, що таке вірус «Д»! Степан ладен був зубрити формули і допомагати при розтинах пацюків, готовий навіть відкласти втечу, аби тільки було створено антивірус.
Підлітку все здавалося простим. Антивірус — ці універсальні ліки — можна виготувати легко, якщо знати, які саме і в якій кількості реактиви змішати, як їх підігріти, як розчинити. Це все йому уявлялося не набагато складнішим, ніж виготовлення порошку від головного болю, на що професор Браун витрачав кілька хвилин.
Але професор не поспішав розкривати таємницю рецептури, та і сам Степан, коли побачив остаточну формулу антивірусу, жахнувся: це була навіть не формула, а величезна, на всю сторінку, заплутана сітка, у вузлах якої, наче мухи, спіймані в павутину, безпорадно висіли літери.
Браун, як завжди, почав здалеку:
— Великий Дарвін відкрив найважливіший, найглибший закон природи — закон боротьби за існування. Виживає тільки той організм, який найбільше пристосований... Рослини тягнуться до світла, і ту рослину, що відстала в рості, заглушать інші — вона загине. Сильні тварини пожирають слабих, а слабі з усіх сил чіпляються за життя. Навіть серед людей — вищих розумних істот — має місце ця боротьба, і древні римляни недарма кинули крилату фразу: «Гомо гоміні люпус ест!» — Людина людині — вовк!.. Цей вовчий закон, цей жорстокий закон керує світом...
— Неправда!— гаряче заперечив Степан.— У нас в Радянському Союзі так не буває! У нас людина людині — другі
Макс Браун збентежено кахикнув:
— Не знаю, не знаю... Але в нас це на кожному кроці.
— І у вас, Максе Максовичу, теж є хороші люди. Хіба не ви врятували мене від смерті?
— Ну, гаразд, облишмо це питання. Я говоритиму тільки про боротьбу за існування серед мікробів. Так от, у цій боротьбі деякі види мікробів виділяють спеціальні отрути, якими вони знищують інші мікроорганізми...
Професор зробив паузу, помітивши, з якою напруженою увагою слухає Степан.
— Але, крім мікробів, є ще й віруси. Вірусні частинки такі дрібні, що легко проходять через здавалося б непроникні фільтри,— тому їх звуть ще фільтрабільними вірусами, або ультравірусами. Вони викликають багато страшних хвороб: висипний тиф, трахому, тропічну пропасницю, сказ, скарлатину, ящур у тварин, мозаїчну хворобу тютюну... та всіх не перелічиш! Я вважаю, що ультравіруси — просто велетенські білкові молекули. Пам'ятаєш, я показував тобі структурну формулу?.. Є серед вірусів і так звані бактеріофаги — вони можуть руйнувати інші мікроорганізми, розмножуючись при цьому. І ось я, змінивши будову смертоносного вірусу «Д», що його виготував Валенброт з вірусу сказу, створив універсальний антивірус — новий бактеріофаг, який зможе знищувати перших-ліпших мікробів... Я вже намацую остаточну формулу цього вірусного білка і дуже скоро в оцій лабораторії з неорганічних речовин, з мертвої матерії створю живу молекулу! Створю життя!
У двері постукали, і професорові довелося перервати свою лекцію. Зайшов Валенброт. Його колючий погляд оббіг лабораторію, обмацав Степана і погас. Валенброт вклонився Брауну.
— Гер професор, шеф незадоволений нашою роботою... Нашим військам доводиться останнім часом все більше скорочувати лінію фронту, і з головної квартири фюрера може надійти наказ про вирішальну апробацію вірусу «Д».
Професор стріпнув головою:
— Ну, так що вам потрібно?
Валенброт попросив дозволу сісти і розгорнув якісь папери. Видно було, що він не може розібратися в чомусь дуже важливому і конче потрібному йому. Голос його перейшов на запобігливий шепіт:
— ...Згідно з вашими, гер професор, вказівками... На основі ваших, гер професор, розрахунків...
А Браун, глузуючи з нього, говорив флегматично:
— Ну, що ви, любий, адже це так просто!.. Над цим варт тільки трошки поміркувати. Я, на жаль, зараз не маю вільного часу, але для вас це — дрібниця.
На шиї у Валенброта набрякли жили, він бліднув, закушував губи, намагаючись стримати себе, нарешті підвівся і, забравши папери, повільно пішов до дверей.
Тільки-но за Валенбротом зачинилися двері, з Брауна миттю злетіла маска благодушної вищості. Він мерзлякувато зіщулився, забігав по кімнаті.
— Гомо гоміні люпус ест!— говорив старий, не дивлячись на Степана.— Так, це вовк... І тим страшніший, що це вовк-людоїд... Я боюсь його... Він був моїм найкращим учнем; я сам і мої колеги були від нього в захваті... А тепер я знаю: він мене коли-небудь уб'є... Так, так — уб'є... Я їм ще потрібен, я буду їм потрібен, аж доки дам вакцину проти вірусу «Д». А потім мене знищать... Я це дуже добре знаю, вони мене знищать...
Він бурмотів уже безладно, забувши про Степана. А Степан дивився на нього з болем і тривогою.

Розділ VII
ЄФРЕЙТОР КАРЛ РОЗПОВІДАЄ

Ніч. Тиша. Тьмяні відблиски нічника лягають на сторінки товстої книги. Степан Рогов, підперши руками лоба, рядок за рядком студіює «Вступ до мікробіології» професора Брауна.
Минуло вже три роки, як Степан попав до цієї буцигарні. Три роки, і кожен — як вічність! Хлопцеві скоро шістнадцять, але ніхто б не дав йому стільки: надто малий він та кволий. Тільки очі — чорні, блискучі — й видаються дорослими на блідому виснаженому обличчі.
Пригнічують хлопця думки. Нестерпний сором крає йому серце: ніяк не вдається вирватися з цього підземелля. Скільки було тих планів втечі — не злічити! Та всі вони не варті ані шеляга.
Може, й спробував би тікати Степан,— не побоявся б піти на смерть,— та заполонила його думка або знищити підземне місто, або здобути чудесний антивірус. Але професор Браун і досі не скінчив досліджень. І Степан Рогов, очікуючи на слушну нагоду, наполегливо вчить фізику та хімію, вивчає книгу професора Брауна,— треба за всяку ціну оволодіти таємницею антивірусу, щоб передати її радянським вченим.
Ох, як багато незрозумілого в цій книзі... Як трудно відшукати в словнику відповідне слово, як важко зрозуміти, що ж, власне, хотів сказати професор...
Багато, дуже багато виникає запитань у Степана Рогова. Він хотів би, щоб професор пояснив йому все коротко й зрозуміло, відкрив би секрет створення штучних мікробів,— адже Степан вірить, що це дуже важливе відкриття. Він вірить професорові Брауну, бо не можна не вірити людині, яка обіцяє створити універсальний антивірус, що знищить усі мікроби на земній кулі, зробить нешкідливим страшний вірус «Д»... Професор сьогодні так стомився— він цілий день проводив якесь складне дослідження в скляній кімнатці-боксі, а потім ще кілька годин навчав його, Степана... Ось він лежить тепер на великому дерев'яному ліжку, вкутався у м'яку пухову перину, тихо сопе носом... Може, йому в цю мить сниться чудесний антивірус?.. Можливо... Можливо... Але треба, щоб він віддав свій антивірус Радянському Союзові... А коли не віддасть? Що ж, і тоді антивірус буде радянським! Недарма ж Степан так уважно вивчає курс мікробіології, недарма стежить за кожним рухом професора Брауна.
І Степан знову схиляється над книжкою. Він перегортає кілька сторінок і впивається очима в розділ про віруси: віруси, ось що дасть можливість розв'язати питання про боротьбу за життя; віруси допоможуть створити антивірус...
Він гортає сторінку за сторінкою, а чорна стрілка електричного годинника нечутно перестрибує з риски на риску. За п'ять хвилин четверта. Степан підбігає до приймача. Тут, у підземному місті, в глухому закутку Німеччини, ще глибока ніч, а там, на сході, в рідній країні, почався новий день... Ось іще хвилина, і заговорить Москва, пролунають могутні звуки близького і рідного маршу... А потім диктор передасть останнє зведення Інформбюро, і Степан визначить по карті, скільки ж кілометрів лишилося пройти радянським військам до Берліна.
Та зведення послухати не вдалося. На півслові обірвалася пісня про Батьківщину і настала така тиша, що Степанові стало моторошно. Він кинувся до приймача, ще не вірячи, що сталося непоправне; торсав його, наче це була жива істота; гарячково смикав за дротинки, перевіряючи міцність з'єднань,— та все марно — перегоріла лампа.
Пригнічений, засмучений Степан важко схилився на стіл. А в вухах потужно й заклично лунали слова:

Широка страна моя родная,
Много в ней лесов, полей и рек,
Я другой такой страны не знаю...
 
Наші Друзі: Новини Львова