Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 06 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Торжество життя

Переглядів: 31675
Додано: 18.12.2008 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Микола Дашкієв, ТВОРИ, ТОМ І. К. «ВЕСЕЛКА» 1981
Не змовляючись, обидва звернули в бік Комсомольського парку, до похмурого будинку Інституту експериментальної фізіології. Там була Катя. Ні жива, ні мертва. Приспана мрія, тремтячий сполох, невимовлене слово, неспіймана радіохвиля в безодні Космосу.
Яскраво світилися вікна інституту,— особливо два крайні, в операційній.
І Степан уявив: у цей момент на операційному столі лежить дівчина, така, як Катя,— і є всього лиш один-єдиний шанс із ста, що ця дівчина виживе.
Він здригнувся: чотири мільярди чоловік живуть на земній кулі, щосекунди народжуються сотні людей, але ж щосекунди і вмирає тільки не набагато менше. Смерть неминуча і навіть необхідна, бо інакше не було б еволюції і тварина ніколи не піднялася б до рівня людини. Але подолати дурну, передчасну смерть можна! Можна!.. І тому, хто це зробить, людство поставить найкращий пам'ятник — воно зростатиме здорове і щасливе.
Заради такої мети не шкода віддати навіть власне життя.

Розділ XXVI
ПОЧИНАЄТЬСЯ НОВИЙ ДЕНЬ

Вірус Іванова було втрачено і, мабуть, назавжди. Може, колись буде розроблено якусь іншу методику відновлення зруйнованих вірусних частинок на основі залишків амінокислот, але досі це зробити не вдалося нікому. Для отих майбутніх,— можливо, ще не народжених,— вірусологів, як найбільша дорогоцінність, зберігаються всі рештки препарату таємничого вірусу, фотографії, опис досліджень. І хто знає, чи не послужать ці папірці та ампулки розкриттю ще якоїсь таємниці природи.
Як і слід було гадати, всі спроби Зар'яна відновити вірус Іванова зазнали невдачі. Треба віддати йому належне: він працював над цим вірусом понад рік не покладаючи рук, а потім написав Степанові, що визнає свою поразку і перепрошує за надмірний оптимізм. Хворого на «хворобу Іванова» теж не вдалося знайти, незважаючи на те, що в цю справу включилися тисячі лікарів.
Мов крихітний метеор, промчав цей вірус у небі науки, спалахнув на мить та й погас. Але він лишив по собі слід,— такий же реальний і красномовний, як і трек космічної частинки в камері Вільсона: стало зрозуміло головне — для боротьби проти раку можна використати інтерференцію вірусів. А дисертаційна праця Артема Нечипоренка дала можливість узятися за розв'язання цієї проблеми негайно.
В чому ж полягала суть інтерференції? Як виникала «невразливість» хворого на «хворобу Іванова» до інших захворювань?.. Мабуть, розгадка крилася в невичерпній агресивності вірусних частинок. Швидко розмножуючись в організмі людини, вони вступали в боротьбу з першим-ліпшим своїм конкурентом, використовуючи для цього, може, ще не відомі науці способи хімічного і фізичного впливу. Чому ж, у такому разі, вірус Іванова був безсилий проти вірусу грипу-іспанки? Відповіді на це питання не було. Можливо, це був «неконкурентний» вірус або ж його захисні засоби витримували всі атаки вірусу Іванова.
На жаль, «болотниця» була і набагато пасивніша щодо інших мікроорганізмів, і небезпечніша для людини. Правда, прищеплювалась вона легко, і це давало змогу використати для експериментів не тільки «переживаючі тканини», а й піддослідних звірят.
Вірус «болотниці» проходив жорстоку «школу»: на вірусні частинки впливали ультразвуком і радіоактивними ізотопами, високою температурою і отруйними речовинами, після кожної з таких процедур гинули мільярди ультрамікроскопічних хвороботворних часточок. Але ті, що виживали, були вже стійкіші, «вихованіші», і ці свої риси передавали своїм нащадкам. Блискавично швидке розмноження вірусу «болотниці» полегшувало неймовірно важке завдання перебудови заразної основи.
Навряд чи варто описувати цей період життя наших героїв: майже три роки, не припиняючись ані на хвилину, кипіла робота в інтерферентному відділі Мікробіологічного інституту імені Мечникова, і це була найбуденніша, найпрозаїчніша робота, коли успіх накопичувався краплина по краплинці, а кожна з таких краплинок могла щосекунди загубитись у неосяжному океані невідомого.
Майже три роки Степан Рогов не знав і не бачив нічого, крім своєї лабораторії. І йому, і Миколі Карпову за цей час було надано вчений ступінь кандидата медичних наук без захисту дисертації; дізнавшись про це, Степан байдуже махнув рукою: «Гаразд!», та й усе, його більше цікавили дальші експерименти. У Лени народився син. Степана таки витягли на хрестини; він щиро вітав щасливих батьків і витратив на подарунки хрещеникові всю свою зарплату, але, заклопотаний своїми справами, одразу ж забув про знаменну подію і через кілька днів запитав у Мишка, як почуває себе його дружина, чи скоро будуть хрестини.
Бачачи, що справа може обернутись кепсько, друзі силоміць випровадили Степана до санаторію. Він терпляче відпочивав аж цілий тиждень, а потім нишком утік: який може бути спочинок, якщо працю не закінчено? А тут ще виникла чудова ідея дослідити взаємну інтерференцію між «болотницею-1» і «болотницею-90» — початковим, «диким», і здобутим, «культурним» вірусами.
Дослідили й цю «чудову ідею», яка не дала нічого, так само, як і сотні попередніх «чудесних ідей», але наштовхнула в свою чергу на ще одну гіпотезу, яка справдилась при перевірці.
Повільно — день за днем, крок за кроком, дослід за дослідом — вірус «болотниці» змінював свої властивості. Все лютіше й лютіше накидалися збудники цієї хвороби на своїх конкурентів, і все меншої шкоди вони завдавали тому організмові, який окуповували з такою нахабністю. Відомо, що не всі мікроби шкодять людині. Навпаки, в шлунковому тракті, наприклад, постійно живуть мікроорганізми, які навіть дуже корисні, необхідні. Схожим на них мав стати і вірус «болотниці», або, вірніше, «нової болотниці», «болотниці» з відповідним номером, яким позначалися новостворені видозміни.
Але в процесі досліджень було встановлено, що інтерферувати можуть збудники багатьох вірусних захворювань. Тепер, коли розкрито механізм перебудови вірусів, безглуздою здавалась гонитва за двадцятьма грамами крові людини, хворої на «хворобу Іванова»: можна взяти перший-ліпший вірус і терпляче перебудовувати його — всупереч природі, але за її законами.
І все ж вірус «болотниці» виявився найактивніший з усіх досліджених, отже, основна увага інтерферентного відділу була спрямована саме на нього.
Було проведено тисячі експериментів, виконано безліч досліджень на тваринах, в тому числі й на людиноподібних мавпах. І, нарешті, на одному з засідань вченої ради Мікробіологічного інституту Степан Рогов заявив, що відділ готовий випробувати новий лікувальний препарат на людині.
Увечері того ж дня до інституту прийшла Галина Сазонова і запросила друзів на товариську вечірку.
— Так, — сказав Степан. — Тепер — прийдемо!

* * *

Минуло понад три роки відтоді, як Степан і Коля були на квартирі Великопольського. Їм так і не вдалося відновити ті прекрасні «середи», що лишили в пам'яті кожного такий глибокий слід.
І ось знову та ж затишна вітальня. Та ж бабуся клопочеться біля столу, охкає, що пироги перепекла. Знову лунають задушевні звуки з «Пір року» Чайковського.
Змінилось багато чого: у кріслі між радіоприймачем і вікном, на улюбленому місці Галини, блакитнооке хлоп'я, кумедно сопучи, вирізує з цупкого паперу літак; зникло незграбне дівчисько з солом'яними кісками, а замість нього з'явилась вродлива дівчина, що поглядає на друзів захоплено й збентежено, а вони дивляться на неї, кліпаючи очима: чи вона, чи ні?! І густим сріблом переткало волосся Олени Петрівни — колись шовкове, каштанове.
Скільки днів минуло, скільки ночей! І кожен день щось давав чи забирав,— по крихітці, по краплиночці. І ось дитинство розцвіло в юність, а зрілість покотилася на спад. Тільки не помічає людина цих змін у собі: і Степанові, і Колі здається, що вони лишилися такими ж, як і були; і знову Коля, як І колись, добродушно глузує з Галини, і знову Степан ставиться до неї, як до маленької дівчинки, але це вже — за інерцією минулого, і між цими трьома народжуються нові, зовсім інші відносини, коли стирається різниця у вікові і люди виступають просто людьми.
Галина скінчила школу з золотою медаллю. Завтра в неї випускний вечір, отже, Коля і Степан повинні обов'язково завітати... Куди вона вступає вчитися? Скаже завтра, на випускному вечорі. Якщо бажають дізнатися — хай приходять...
Так, «інерція минулого» ще тяжіє над оцією юною красунею; Галина ще не усвідомила страшної сили своєї вроди і все ще нітиться й бентежиться, не знаючи, як себе тримати. І в неї то прохопиться незграбний рух підлітка, а то враз обличчя стає таке ніжне, таке жіночне, що Степанові аж моторошно робиться.
Степан зустрівся очима з Оленою Петрівною. Та сумовито кивнула головою.
— Стьопо, мама сказала, що ти сьогодні розповіси мені щось дуже важливе... Так?
— Так, Галинко. Слухай... Але ні, спочатку поглянь на оце...
Він витяг з кишені старанно загорнуту в целофан фотокартку, подав Галині. Дівчина обережно взяла в руки клаптик цупкого картону і враз стрепенулась.
— Мамо, що це?! Адже це — тьотя Катя?..— вона швидко перевернула фотографію, прочитала написане, схопилась руками за горло. Благально поглянула на Степана, потім на Олену Петрівну.— Мамо, хто це? Це написано... мені?!
— Галинко, це твоя рідна мати...
— Мати!..— Галинчині руки безвільно опустились, плечі пересмикнулись, наче дівчині стало холодно. Вона не заплакала, не розпитувала, а сиділа отак — нерухома, строга, сумна — і дивилась у вікно. Що бачила вона там, у синюватій імлі? Підземне місто? Камеру смертників? Свою матір в її останні хвилини?
З виразом муки на обличчі дивилась на неї Олена Петрівна, ладна в першу-ліпшу мить кинутись до дівчини, яка стала справді рідною,— кинутись, щоб приголубити, захистити від сумнівів, не дати розвіятись тій щирій любові, якій заподіяно страшного удару.
А Степан знову розповідав події далекого минулого,— тепер уже все, починаючи з своєї втечі з концтабору.
Дивно, але і Степан, який сам пережив усе це, вже сприймав минуле як щось абстрактне, як пролог до справжнього життя, що почалося одинадцять років тому в цьому місті... Дитяча мрія про «універсальний антивірус» з кожним днем, з кожним роком видозмінювалась, набувала все чіткішого й виразнішого змісту. І ось, нарешті, створена ціла серія інтерферентних вірус-вакцин. Незабаром буде проведено перше випробування їх на людині...
Галина присунулась ближче до Степана, жадібно ловлячи кожне його слово. Їй згадувалось недавнє минуле: тут, у цій же кімнаті, лише кілька років тому лунали дерзновенні фантастичні проекти, які видавалися красивими нездійсненними казками, кликали і подразнювали своєю недосяжністю. А тепер казка перетворювалась на дійсність, і це було так хороше, що забувалися всі злигодні, всі турботи і за плечима немов виростали крила.
Коли Степан закінчив свою розповідь, Галина підвелась, обняла Олену Петрівну і сказала:
— Мамо! Стьопо! Колю!.. Я хотіла сказати вам завтра, а скажу сьогодні: я буду лікарем... Буду боротися проти смерті... Я заприсяглася: все життя працюватиму над тим, щоб дати змогу кожній людині прожити свої сто п'ятдесят років... Я багато перечитала книг за цей час, знаю, що професору Неговському вже вдається повертати до життя тих, хто гине від втрати крові або рани в серце... Але я доб'юся, щоб можна було повертати до життя всіх, хто гине від хвороб, усіх, хто гине від ран... У цей день — такий радісний і сумний для мене — я обіцяю це.
Степан схилив голову. Перед ним постала Катя, цілком виразно почулися її слова: «Я вірю в тебе, Стьопо!.. Я буду завжди вірити в тебе!.. Я знаю, ви мене вилікуєте...»
Він не зміг її вилікувати. Вилікує хтось інший,— може, ця дівчина, що зараз так схвильовано говорить про свою мрію.
Галина підійшла до Степана, неголосно сказала:
— Стьопо, дозволь мені бути присутньою при вашому досліді. Це буде мій перший крок у медицину.
— Добре, Галинко, добре. Бажаю тобі великої, справжньої удачі в житті! Ми будемо боротися проти смерті разом!
Друзі пішли. Галина довго стояла біля розчиненого вікна, проводжаючи їх поглядом, і шепотіла:
— Ми будемо боротися разом!.. Разом!
...Рожевів обрій. Передранковий легкий вітерець ворушив листя каштанів під вікнами. Гудки паровозів звучали могутньо й клично.
Так починався новий день.

Розділ XXVII
БЕЗ НОЖА І БЕЗ БОЛЮ

«Експеримент на людині!»—хто не розуміє глибини й значимості цієї короткої фрази?!
Все, здавалося б, перевірено й зважено. Розвіяно всі заперечення. Найупертіші опоненти раптом перетворились на найстійкіших спільників. Про наступний експеримент не говорять; висловлювати припущення чи прогнози в цей час — блюзнірство. Та нікого ані на мить не облишає думка: «А як же воно буде?.. Чи не трапиться чогось непередбаченого?»
Йдеться не тільки про оцінку тривалої напруженої праці багатьох людей. Успіх чи неуспіх експерименту — це життя чи смерть хворого.
Експеримент має бути «чистий». Це означає, що новий препарат використають в тому разі, коли буде вичерпано всі інші випробувані, надійні лікувальні засоби,— тобто коли хворий, за висновком найавторитетнішого консиліуму, не має жодного шансу на життя. І ось за таких умов новий препарат повинен зробити чудо.
Експеримент на людині!.. Це — найсуворіший екзамен!
Уже два дні не виходять з антивірусного корпусу Рогов і Карпов, Сніжко й Абраменко, Івлєв і Кривцов,— нарешті, Галинка Сазонова.
Стан хворого важкий. Боротьба вірус-вакцини з вірусом раку виявилась далеко гострішою, ніж можна було припускати. Різні коливання температури, несподівані зміни кров'яного тиску й діяльності серця хворого змушували бути в стані безперервної готовності. Кожна випадковість, можливо, навіть хвилинне загаяння, могли позбавити його останньої надії на життя.
Але для стороннього спостерігача все видалося б звичайнісіньким, буденним: лежить собі на койці в окремій палаті виснажений хворий, на тумбочці біля койки стоять такі непоказні, такі неромантичні пляшечки з ліками та яскраві осінні хризантеми в кришталевому келиху. Молодий лікар з густими чорними бровами і абсолютно сивим буйним чубом, невимушено жартуючи, набирає з ампулки в невеликий шприц прозору, як вода, рідину, робить хворому ін'єкцію. І хворий теж намагається жартувати, хоч губи йому не скоряються.
Все таке звичайне, таке буденне... Але за цією звичайністю криється найглибша трагедія в своїй кульмінаційній точці. Життя чи смерть? Перемога чи поразка? Чи справдиться мрія про лікування без ножа і без болю,— мрія, яка своєю величчю сягає в безмежжя?
Степан жартує, бо так велить лікарська етика, бо лікар має підтримувати хворого аж до останньої миті. Але жарти ці — машинальні, Степан навіть не осмислює їх. І думає він не про хворого, а про Катю. Замість цього виснаженого літнього чоловіка на цій койці могла б лежати Катя. І вона б отак само намагалася жартувати, запевняла б, що їй уже краще...
Але чи краще?.. Ось знову на обличчі проступає піт... Рясний, холодний піт... Конвульсійно здригаються м'язи тіла... Тьмяніє погляд...
Іване Петровичу, де ви? Йдіть швидше, робіть усе що завгодно, але врятуйте цю людину! Адже Степан Рогов тільки жалюгідний вірусолог, а тут потрібен лікар.
І Кривцов приходить,— приходить вмить, ніби почувши німий розпачливий зойк Степана. А втім, що ж тут дивного, коли всі вони в сусідній палаті і раз по раз зазирають сюди крізь замасковане віконце?
— Ну, що ж — усе йде гаразд... Зараз ми вам кардіамінчику, кардіамінчику...— Обличчя у Кривцова сяє таким задоволенням, голос такий упевнений, що навіть Степанові починає здаватися, що криза минула і що хворий уже одужує.
Тільки ні, йому все гіршає й гіршає. Невблаганний термометр показу безперервне підвищення температури. Хворий починає втрачати свідомість. Іноді він приходить до тями, ворушить спраглими губами: «Все добре, товариші, все добре...» — і знову замовкає. А серце в нього то застукає сильно-сильно, наче вимагаючи випустити його з грудної клітки, то замовкає зовсім, ніби прислухаючись до запеклої боротьби, що точиться в організмі.
Що там відбувається зараз?.. Можна тільки уявляти, як ультрамікроскопічні разки намистинок вірусу «болотниця-100» атакують спотворені клітини ракових пухлин,— атакують, гинуть і народжуються знову, щоб знову ж ціною своєї загибелі відвоювати у смерті ще один крихітний рубіж. Як допомогти цій боротьбі? Як зменшити запеклий опір злоякісних клітин?
Степан крутить в руках ампулку з синюватим написом на склі: «Б-100» — «болотниця-100». Ні, це ще не те, що треба мати. Це тільки перший натяк на можливість лікувати без ножа, без болю. Може, тільки «Б-1000»,— а то й «Б-10 000»,— дадуть повну перемогу над раком, таку перемогу, коли навіть назва цієї хвороби викликатиме зневажливу посмішку. А може, це буде зовсім інший препарат, виготовлений не на «болотниці», а на ще не знайдених нових вірусах? А може, просто буде синтезовано ті хімічні речовини, що їх використовують віруси в інтерферентній боротьбі?
Степан навмисне примушує себе думати про абстрактне майбутнє, аби тільки не помічати того, що діється за крок від нього. А там справа кепська. Вже біля хворого цілий консиліум, і можна не приховувати хвилювання, бо людина не тільки непритомна, а вже стоїть однією ногою в могилі. І допомогти їй нема чим.
«Господи, яка мука!» — Степан вийшов у коридор, закурив. Потім почав ходити коридором — сімдесят кроків туди, сімдесят назад.
Як довго, як нестерпно довго тягнеться час! І оця невідомість уже починає здаватися страшнішою за найстрашніше повідомлення.
Ось із палати вискочив професор Кривцов. Він кілька разів затягнувся димом, стиснув руками скроні, постояв з хвилину і знову пішов, так і не помітивши, що Степан дивиться на нього з острахом і надією.
Потім пробіг санітар з кисневою подушкою. Він так поспішав, що аж спіткнувся на порозі і не відповів на окрик.
«Кінець... Усьому кінець...» — Степан швидко збіг униз сходами, забився в глухий закуток інституту і сів, обхопивши голову руками. Миттєвий напад гострого розпачу поступово змінювався на тупу, холодну байдужість.
Він просидів там не знати скільки. Вже почало смеркатись, коли почувся голос Галини, а потім її кроки. Вона шукала його, голосно кликала. І він, вирішивши, що хворий помер, знесилено підвівся і пішов їй назустріч.
— Стьопо!.. Любий!.. Він живий!.. Живий!.. Криза минула!.. — Галина кинулась йому на груди, обіймала, цілувала. А він розгублено повторював:
— Живий... Живий...
Руки його ще стискували пружні плечі Галини. І раптом він помітив це, схаменувся, зніяковів: ще образиться, чого доброго!.. Але ні, вона нічого не помічає. Очі в неї сяють щастям, вона така схвильована й збуджена... І як дивно вона скидається на Катю!.. Ні, ні,— все інше: колір волосся, форма обличчя, зріст і постать... Але чим же — чи не оцим схвильованим і довірливим поглядом Галина нагадує ту, яку він любив і любить?
Степан сів на лаву, схилив голову на руки. Катя з'явилась перед ним. Він майже боязко подивився на Галину: її уважний погляд, що став раптом сумний і співчутливий, її тепла рука, що гладила йому волосся, її щирий схвильований голос,— адже все це вже було колись, належало Каті і тепер тільки набуло нових відтінків і йде від іншої, зовсім чужої дівчини...
— Стьопо, не сумуй... Я знаю, ти згадав Катю... Ми повернемо їй життя! Катя житиме!
Степан повільно підвів голову. Ні, це не Катя. Це Галина, у неї інше все: голос, жести, постать, колір волосся.
— Ходімо, Стьопо, тебе чекають.
— Ходімо.
Галина не помітила зміни настрою Степана. Вона не запитувала себе, чому таким світлим і радісним здається їй цей згасаючий день, чому так приємно йти поруч з Степаном, тримаючи його руку в своїй руці, і чому хочеться, щоб сходи були нескінченно довгі. Дівчина не розуміла всього цього, хоч відчула, що за Степаном ладна піти куди завгодно — на подвиг, на жертву. Адже він переміг смерть!

 
Наші Друзі: Новини Львова