Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 06 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Торжество життя

Переглядів: 31663
Додано: 18.12.2008 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Микола Дашкієв, ТВОРИ, ТОМ І. К. «ВЕСЕЛКА» 1981
* * *

Степана одкопали вранці, коли затих буран і вперше за кілька тижнів визирнуло сонце.
Вхід у печеру був завалений важким зламаним деревом, засипаний снігом, і охоронникам Центрального інституту довелося чимало попрацювати, поки професор Браун зміг винести з печери напівживого хлопця.
Степан опритомнів лише в інституті, коли Браун і охоронець виносили його з ліфта. Побачивши довгий сірий коридор, почувши приглушене грюкотіння машин, він зрозумів, що лагідний професор зрадив його. Різкий біль пронизав серце дитини — втекти не вдалося, все загинуло.
Що він міг зробити — худорлявий тринадцятирічний хлопчик, змучений концтабором і хворобою, зголоднілий, слабий? Тільки намагатися якнайдалі відтягти свою смерть та знову шукати можливості втекти. Навіть в оці страшні хвилини Степан, зціпивши зуби, примусив себе лежати нерухомо, як і раніше.
Від підйомника в обидва боки тягся широкий склепінчастий коридор з сірими стінами, його перетинали поперечні коридори — вужчі й темніші.
Степан нарахував чотири перехрестя, а в п'яте вони звернули, і за кілька секунд перед ними відчинилися важкі металеві двері.
Ноші поставили на підлогу лабораторії, і Степан одразу ж заплющив очі. В останню мить його погляд ковзнув по сірих стінах, шафах з блискучими приладами, машинах, бутелях з якимись рідинами. Все було дивовижне, фантастичне, але страх минув, перемагала цікавість.
Степанові дуже хотілося ще раз позирнути в куток: йому здалося, що там стоїть радіоприймач. Та над ношами хтось схилився, і хлопець затаїв подих. Кілька хвилин у кімнаті було тихо, потім ледве чутно заскрипіли двері, і професор Браун закричав:
— Геть! Геть! Не смійте сюди заходити!— Старий аж захлинався від люті.— Ви чуєте?! Я не хочу вас бачити!
Степан розплющив очі. Біля дверей стояв Валенброт. Він щось тихо й погрозливо казав, але Браун його не слухав і продовжував кричати:
— Геть! Геть! Геть!
Гримнули двері. Старий повернув ключ у замку, прихилився до стіни. Він дихав важко, витираючи лоба великою сіро-зеленою хусткою. Підійшов до столика, налив склянку води і почав пожадливо пити, брязкаючи зубами об скло. Він здавався жалюгідним і безпорадним, але Степан не хотів йому прощати. У погляді хлопця було стільки презирства й ненависті, що професор зрозумів: його, Макса Брауна, обвинувачують у зраді. Він подивився на Степана майже з ненавистю.
— Так, хлопчику, я зрадник!.. Я зрадник!.. Через те, що я врятував тебе, можливо, загинуть тисячі людей... Через тебе я принижувався перед віслюком і фашистом!
Він викрикував це, погрожуючи комусь кулаками, а потім опустився в крісло й тихо сказав:
— Ні, хлопче, тебе не вб'ють. Я умовив директора. Ти будеш служником в лабораторії, моїм помічником. Але...— професор одвів погляд.— Але нас з тобою не випустять звідси аж до кінця війни, а я буду змушений працювати над смертоносними мікробами. І коли я працюватиму погано, тебе...
Він не докінчив, але Степан зрозумів його.

Розділ IV
З ЧОГО РОБЛЯТЬ ДИНАМІТ?

...І потяглися довгі, нудні, одноманітні дні. Ні вечорів, ні світанків — яскраве стомлююче світло. Ні холоду, ні спеки — сухе повітря з металевим присмаком. Ні втоми, ні відпочинку — просто якесь тваринне існування.
Степан почував, що задихається в цьому казематі. Двадцять кроків у довжину, десять ушир та маленька скляна комірчина три на десять — оце і все. Якби хоч одне вікно, бодай загратоване, але щоб через нього видно було небо, щоб хоч інколи вдалося відчути подих вітру, піймати краплю дощу чи легеньку сніжинку...
Та не було снігу. Не було вітру. Не було роботи. Не було життя.
Була лабораторія — величезна незатишна кімната з багатьма незрозумілими приладами, що їх треба щодня витирати ганчіркою. Був професор, який по вісімнадцять годин поспіль сидів за приладами, щось збовтував, переливав з посудини в посудину. Іноді він просив потримати якусь трубку чи нагріти воду, та це траплялося рідко. Були книжки в добрих шкіряних оправах, але з нецікавими малюнками і всі чужою мовою.
Степанові уривався терпець. Іноді його охоплювало дике бажання битися головою об стіну, кричати, дряпати собі обличчя. Часом прокидалась надія, він будував фантастичні плани втечі, шукав зброю, пильно вивчав стіни й підлогу,— все марно.
Професор старанно замикав двері, а ключ ховав до кишені. Спав він сторожко і піймав Степана, саме коли той витяг ключ з його штанів. Професор не лаяв хлопця, він тільки пояснив, що до коридора виходити не варто — скрізь стоїть сторожа.
Степан понурився і поплентався у свій куток.
Коли за якийсь час професор прокинувся знову, він при світлі нічника побачив, що хлопчик сидить біля столу, схиливши голову на руки, і його плечі беззвучно здригаються. У Брауна зашкрябало в горлі, закололо в носі... Йому було шкода малого, та він навіть не міг висловити свого співчуття, щоб не образити його.
Браун бачив, що хлопчик тане на очах і що це не хвороба, а навіть гірше: туга. Хлопчик подовгу сидів, спершися на кулачки,— маленький, пригнічений, схожий на хвору пташку,— і про щось думав. Іноді він оживав на якусь мить. Так професор помітив, що в хлопця завжди починають блищати очі, коли його погляд падає в куток, на радіоприймач. Та приймач був зіпсований, а дістати новий Макс Браун не міг — він втратив усі свої жалюгідні привілеї.
Ну чим би його зацікавити? Чим оживити?
Професорові й на думку не спадало, що хлопець зовсім не німий і жорстоко страждає від вимушеного мовчання. А це й справді була мука: знати, що вмієш говорити, хотіти говорити — навіть з будь-ким, хоча б з самим собою, щоб почути власний голос, щоб переконатися, що ти ще не онімів, і не вимовити жодного слова. Степан ще не вірив професорові.
Коли Браун вряди-годи виходив з лабораторії, Степан аж витанцьовував з радощів. Він читав напам'ять вірші, до яких ніколи не був охочий раніше, мугикав під ніс пісні, а то й просто промовляв окремі фрази. Йому було приємне навіть саме звучання власного голосу. А як би він хотів почути бодай кілька слів рідною мовою від рідної, близької радянської людини!
Та коли Степан вдень міг контролювати себе й підкоряти свою волю, то вночі довго стримуване бажання виривалося на волю. Професор уже кілька разів прокидався від того, що йому вчувався чийсь голос. Він стривожено оглядав лабораторію, але, звісно, нікого не знаходив. Та одного разу, коли він, довершуючи якийсь дослід, засидівся аж за північ, хлопець швидко, виразно й чітко заговорив російською мовою.
Професор навшпиньках підійшов до нього. Хлопчик когось умовляв:
— Не треба приймати цього Чотирипалого... Він зрадник... Він зрадить наш загін...— Хлопчик на мить замовк, перевернувся на другий бік, простогнав: — Як тяжко бути німим... Оце, мамо, хочу сказати слово, а потім як згадаю...
Хлопчик більше не говорив тієї ночі, та професор ще довго не лягав, сидячи біля нього. Він ніяк не міг зрозуміти, в чому справа. Наверталися на думку відомі з спеціальної літератури цікаві випадки психологічної німоти, коли людина через певні захворювання втрачає здатність говорити і тільки в сні розповідає про все, що побачила й почула.
Але що то за Чотирипалий? Що то за загін, який він збирається зрадити? І, зрештою, як опинився тут російський хлопчик?
Встановивши національність хлопчика, професор відтепер намагався говорити з ним виключно російською мовою, а вночі навмисно довго не засинав і все прислухався до його белькотіння.
Хлопчик поволі зраджував себе. Він часто згадував про якусь Олексіївку, про концтабір. Іноді, певно, йому снилося щось страшне, бо він скрикував: «Собаки! Собаки! Тікай!» — і при цьому в нього аж піт виступав на чолі. Якось він назвав себе: «Це я, розвідник Степан Рогов, товаришу командир!»
Після цього вечора професор переконався: хлопчик просто симулює німоту. Його треба захопити зненацька: скажімо, влаштувати побудку по-військовому.
Він усміхнувся: діти завжди лишаються дітьми,— все в них у голові війна, розвідка,— коли вже вони змалку будуть уявляти себе вченими?.. Ось і цей — начитався, мабуть, Майн Ріда та Купера...
Браун подивився на свого вихованця. Ні, таки гарний хлопчина!.. Худорлявий та блідий трохи — то нічого... Ох, і впертий же — з такого був би добрий помічник...
Він звик до хлопця. Навіть йому, відлюдникові, було б тоскно лишатися наодинці з самим собою в оцій велетенській лабораторії в надрах гори. Робота роботою, хай цікава,— але треба ж відчувати поруч себе хоч одну живу істоту. А це — людина, яку до того ж він ще й урятував від смерті.
Ні, таки гарний хлопчина!
Коли годинник показав сьому, професор схилився над хлопцем і крикнув:
— Розвідник Стефан Рогов, встань! Степан одним стрибком звівся на ноги:
— Єсть, товаришу командир!— він кліпав очима, не розуміючи, що трапилось, хто скомандував йому.
Але перед ним стояв усміхнений професор Браун, і більш нікого. Степан спалахнув од сорому й образи: як він міг пійматися на гачок? Звідки професор довідався про його ім'я?!
А Браун ще й насміхався:
— Ех, розвіднику, розвіднику!.. Ти ж не вмієш язика за зубами тримати!.. А ще в індійців, мабуть, грався? Вони ж і в сні не зраджують своїх таємниць!
Тут уже Степан не витримав. Вирішивши, що все одно кінець, він одрубав:
— Ніколи не грав у Індійців!.. У Будьонного — грав. У Чапаєва — грав. А розвідником був найсправжнісіньким — у партизанському загоні. Партизаном я був, от що!
Професор дивився на нього ошелешено. Він не розумів, чи правду каже цей хлопчисько, чи дратує його навмисне. Та згадавши скелю, з якої впав хлопець, його вперте мовчання протягом стількох тижнів, машинально перепитав:
— Партизаном?
— Так, партизаном!—з викликом сказав Степан.— І втік з концтабору. Можете донести вашим фашистам, може, медаль дадуть!
— Що ти плещеш, дурненький!— обурився Браун.— Я не для того рятував тебе, щоб віддати на смерть... Ні, ні!
Він був зовсім спантеличений. До цього дня хлопчик існував як людина взагалі,— професор навіть не цікавився, як і де він жив раніше, про що мріяв, що становив собою. Навіть те, що хлопчик не розмовляв і розумів лише слов'янські мови, було не дивно, а тільки незручно... І раптом — партизан... А втім, Росія справді країна чудес.
З невиразним почуттям поваги й остраху він дивився на Степана, але поступово почав заспокоюватися, привчаючи себе до думки, що і для цього хлопця війна, партизанський загін і все інше були також тільки грою. Так, грою, хоча занадто суворою. Діти завжди лишаються дітьми...
Після того ранку Степан так само відмовчувався. Він все ще не міг простити собі своєї провини. А професор вже з цікавості, з інтересу, поставив за мету примусити хлопця говорити.
Коли б знайти щось таке, що його б захопило! Ця думка не виходила з голови професора. Але чим він може зацікавитися? Медициною?.. Та хлопець заперечливо хитав головою і показував на мигах, що хоче стати льотчиком, щоб розбомбити це підземне місто. Технікою? Так її й сам Браун не любив і не знав. Чим же ще?..
Незабаром професор, пославшись, що йому терміново треба закінчити дослідження, доручив Степанові провести дослід. Дослід цей був дуже простий і абсолютно непотрібний, але Браун підібрав такі реактиви, щоб вийшло найефективніше, і довго переконував хлопця, що ця робота не піде на шкоду людям.
Відтоді Браун весь час крутився біля Степана і все говорив, говорив... Він розповідав про невидимий світ— світ мікробів,— показав під мікроскопом хробачків, що нібито були страшними ворогами людини, а потім капнув на них краплину якоїсь рідини, і хробачки завмерли. Професор пояснив, що це — ліки. Він стільки розповідав про різні ліки, що Степан не витримав і запитав:
— А з чого роблять касторку?..— В нього при цьому так задерикувато блиснули очі, наче хлопець згадав щось дуже кумедне.
І професор вирішив: ні, з хлопця медика не вийде. Тоді він дав йому ще реактивів і допоміг виготувати вибухову суміш. Коли з сліпучим блиском ця суміш вибухнула в тиглі, хлопець аж підскочив від захоплення. Макс Браун витлумачив це як звичайну пристрасть дітей до піротехнічних ефектів, та, на його подив, хлопець виявився далеко практичнішим.
— А цим порохом можна начинити міну?..
Почувши, що не можна, він засумував, але від дослідів з хімії більше не відмовлявся. Професор радо відпускав бертолетову сіль в необмеженій кількості, хоч його вже почали не на жарт турбувати дедалі сильніші вибухи, що їх влаштовував Степан,— добре ще, що існувала спеціальна стальна камера для високих температур, а то таки перепало б дорогоцінному лабораторному устаткуванню.
Хотілося переключити енергію хлопця на щось інше, і професор почав терпляче доводити, що бертолетова сіль не годиться для сильнодіючих вибухових речовин; що для виготовлення міни слід знати дуже багато: треба вчити і фізику, і хімію, і математику. Неначе забувшись, він писав складну формулу, а потім закреслював її і говорив:
— Ти, на жаль, ще не знаєш цього...— і, озирнувшись, нарочито таємниче шепотів:— Динаміт!..— і зразу ж починав:— Щоб виготовити динаміт...
Степан, широко розкриваючи чорні блискучі очі, нашорошував вуха, та професор не поспішав одкривати таємницю. Він заводив здалеку, говорив про якісь молекули, що з них складені всі речі: і повітря, і вода, і вогонь... Виявлялося, що ці молекули дуже непосидючі, як оводи над отарою,— вони все метушаться, кудись летять, а річ — невідомо вже чому — не розсипається.
Все це було, звісно, цікаво, але, певно, зовсім непотрібно, і Степан бурчав:
— Ну, а динаміт?..
— Ага... Так ось динаміт і складається з таких молекул. Які ж сили їх тримають одну біля одної?! Чому не розсипається динамітний патрон?..
Степан не знав, чому не розсипається динамітний патрон. Він просто знав, що професор не хоче одкрити секрет, і відповідав навмисне грубо:
— А у цих, як їх — молекул, чи що?— певно є руки, от вони й тримаються одна за одну: знають, що нарізно пропадуть... А їм же, певно, треба зірвати фашистський танк!..
Професор підхоплював, пропускаючи останнє зауваження:
— От-от!.. Не руки, скажімо, а наче невидимі мотузочки, якими вони й прив'язуються... Бачив, як магніт притягає магніт?..
Тут уже Степан доводив професорові, що чи притягає, чи ні — невідомо. Це вже якими кінцями піднести. А то й відштовхувати може...
Професор на диво швидко погоджувався з Степаном і, всупереч собі, також стверджував, що справді магніти можуть відштовхуватися, і навіть не тільки магніти... Ось, наприклад, якщо натерти дві скляні палички...
Захопившись, Степан до поту тер скляні палички і . переконувався: таки відштовхуються...
А професор тим часом вигадував новий фокус: то наллє в склянку води, закриє її аркушем парафінованого паперу, перекине дном догори, і вода не виливається; то скип'ятить чай у паперовому стакані; то запалить свічку на протилежному кінці лабораторії, навіть не торкаючись її...
І до всіх цих дослідів він, лукаво поблискуючи окулярами, вимагав пояснень... Та хіба ж їх поясниш? І професор розповідав сам.
Отак непомітно — день за днем, дослід за дослідом — професор Макс Браун привчив Степана Рогова до систематичних лекцій з фізики, хімії, математики й географії. Він святкував перемогу, бо змусив хлопця не тільки говорити, але й вчитися. Якийсь час він навмисне калічив російську мову, пересипав її все більше німецькими словами та зворотами, і, нарешті, Степан заявив, що хоче вчити німецьку. Професор відчув надзвичайне задоволення. Діти лишалися дітьми. Так збігали тижні, місяці. Минув рік.

* * *

Для кожної людини рік — значний відтинок часу. Коли ж людині було тринадцять, а стало чотирнадцять років, триста шістдесят п'ять діб — це не просто завершена послідовність днів і ночей — до речі, умовна послідовність, бо підземне місто не знало сонця,— це триста шістдесят п'ять відтинків життя, це думки, насамперед.
Думки, надії, плани... Між тринадцятим і чотирнадцятим роками життя думки часом бувають хаотичні, плани — нереальні, надії — нездійсненні.
Коли хлопчаки в такому віці мріють про втечу в невідомі країни, які починаються за найближчим пагорбком; коли затяжка тютюнового диму, од якої на очі навертаються сльози і починає нестерпно нудити, стає символом мужності і виходу з обридлого стану «малечі»; коли дитині хочеться зробити щось таке, що мало б здивувати весь світ і що кінчається лише батьковою прочуханкою,— це звичайне явище: зростають сили, та ще швидше зростають бажання.
Можливо, коли б не війна, не фашистський концтабір та не оцей підземний каземат, Степан у ці роки був би ватажком босоногих хлоп'ят з колгоспу «Червона зірка», водив би їх організованим строєм на збір колосків у поле, а ввечері навчав би тактики рухомого маневру в сусідських садках, повних чудових яблук і злющої кропиви, яка служила засобом покарання полонених в подібних операціях; презирливо фиркав би на горластих і задерикуватих дівчат, почуваючи одночасно незрозумілу боязкість перед однією з них, і, чухаючи потилицю, переконувався б, що осінні екзамени вже не за горою, а за граматику, з якої дістав двійку, нема часу взятися...
Хто знає: може, склалося б так, може, ні... Та зараз вся енергія хлопця, всі його думки, вся наростаюча з кожним днем сила скерувалися на одне — втекти!
За всяку ціну втекти!
Він згадував свою втечу з концтабору, і тепер, коли минуле потьмяніло, ця втеча здавалась йому не складнішою за втечу від якоїсь там баби Палажки на її баштані. Степан лаяв себе, що, злякавшись собак, помчав галасвіту і відстав од друзів. Вони, певно, дісталися до Батьківщини. А він... Степан докоряв собі і за те, що йшов ночами, і за те, що впав зі скелі, і за те, що заснув саме тоді, коли можна було вирватися з оцього вовчого лігва. Але що ж докори?
Великі прагнення вимагають великого напруження. Степан чимало пережив за цей рік, помітно виріс і став набагато серйозніший і розсудливіший. Можливо, саме цей рік і визначив його характер: хлопець був мовчазний, надзвичайно впертий і наполегливий. Звичайно, все це настало не зразу, а поступово, як захисна реакція проти настирливості професора Брауна. Професор пишався, що змусив Степана заговорити і навіть захопив наукою. Та як би здивувався він, дізнавшись, що вивчення німецької мови і хімії були складовими частинами Степанового плану,— хай ще неясного, але вже привабливого своєю майбутньою дійовістю.
З посмішкою згадував Степан своє захоплення піротехнікою. Ні, бертолетовою сіллю ці стіни не діймеш! Потрібні інші речовини — величезної руйнівної сили. Їх можна створити в лабораторії професора Брауна, але для цього потрібно досконало знати фізику, хімію і, насамперед, німецьку мову—адже російських підручників тут не знайдеш.
І ось, схилившись над книгою, підліток бубонить:
— Іх бін... ду біст... ер іст...
Він заткнув пальцями вуха, щоб не долітало жодного звуку. Але для думок перепон немає. Вони розпорошують увагу, примушують знов і знов шукати виходу із скрутного становища.
«Зірвати силову станцію?—думає Степан.— Але як туди пробратися?»
Якось вночі він пішов на розвідку. В кінці одного з тунелів, за металевою стіною, було чути приглушене гудіння машин. Але пролізти в те приміщення не вдалося: стіна — мабуть, дуже товста — не мала ані шпаринки. Довелося повернутися ні з чим. Ця експедиція ледве не скінчилася трагічно: він натрапив на охоронника і врятувався лише завдяки своєчасному втручанню професора Брауна. А після другої невдалої спроби дослідити підземне місто «лаборант» Макса Брауна дістав останнє категоричне попередження. Це дуже ускладнювало справу.
І ось тепер доводиться сидіти, очікуючи на зручну нагоду. Як нестерпно чекати її, не знаючи, що діється на білому світі, не уявляючи, де тепер радянські війська, не чуючи звуків рідної мови!
— Іх бін... ду біст... ер іст...— Степан не помічає, що вже давно повторює ці слова машинально, а сам, як зачарований, дивиться на чорну блискучу скриньку радіоприймача в кутку.
Безглузда непотрібна прикраса! З неї не видавиш жодного звуку.
— Максе Максовичу...— Степан підвівся і підійшов до професора.— Чи не можна якимось чином відремонтувати оцей наш приймач?
Не одриваючи очей від мікроскопа, старий машинально промовляє:
— Відремонтувати приймач? Я вже просив якось шефа, але...— він безнадійно розвів руками.
— А якщо власними силами знайти пошкодження?
— Де там, де там, Стефане! Там такий лабіринт! — Професор намалював пальцем у повітрі дуже заплутану лінію і збентежено усміхнувся.— Я нічого не можу зрозуміти в цьому хаосі. А втім, ось що: відкрий-но другу шафу, там є хороша книга — «Практична радіотехніка»... Неси сюди... Наш приймач називається «Бляупункт». Гм... Де ж схема? Є й схема. Але що це за зубчики? Незрозуміло. Доведеться прочитати все спочатку.
З допомогою професора Степан прочитав цю книгу за кілька тижнів. Хитра плутанина дротів втратила свою таємничість: виявилося, що це такі собі звичайні опори й самоіндукції, дроселі й конденсатори, лампи й керівні пристрої. Тепер став зрозумілий і той детекторний приймач, що його Степан колись зробив за описом з дитячого технічного журналу і який іноді все ж ловив Москву.
І професора захопила ідея відремонтувати приймач. Щоночі вони подовгу сиділи над схемою, звіряли з нею приймач, придатність ламп і опорів. І, нарешті, знайшли: був одірваний ввід до силового трансформатора. На щастя, пошкодження було незначне.
І ось настала урочиста хвилина. Професор задоволено відкинувся на спинку крісла і втомлено прикрив очі, а Степан — збуджений і щасливий — встромив штепсель у розетку.
Звідкілясь із порожнечі почулося шипіння, воно наростало, переходило в свист, і, нарешті, з репродуктора залунала музика. Потім стрілка настройки побігла по шкалі, проминаючи сміх, німецьку й англійську мови, і зупинилася.
— Ось!..
Із репродуктора долетів уривок фрази, од якої Степан аж підскочив:
— ...Таким чином, шоста німецька армія фельдмаршала Паулюса оточена й знищена. Фельдмаршал Паулюс здався у полон...
Професор Браун здригнувся. Паулюса він знав особисто.

Розділ V
«ВІРУС «Д» ТРЕБА ЗНИЩИТИ!»

 
Наші Друзі: Новини Львова