Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 06 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Торжество життя

Переглядів: 31666
Додано: 18.12.2008 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Микола Дашкієв, ТВОРИ, ТОМ І. К. «ВЕСЕЛКА» 1981
ЕОП».

Розділ VII
ПРОФЕСОР КЛИМОВ

«Мікробіолог повинен знати все!..»
Коли Степан Рогов уперше зайшов до лабораторії професора Климова, він зразу згадав фразу, яку промовив Коля Карпов колись, давним-давно, в маленькому будиночку по Гоголівському провулку.
Перед Степаном одчинилися двері, і він спочатку не зрозумів, куди ж, власне, потрапив. Складні апарати плутаниною дротів, блиском нікелю, блакитною прозорістю скла, приглушеним дзижчанням трансформаторів підказували, що це — лабораторія фізика, який досліджує найглибші тайни матерії. Коли спускалися темні завіси на вікна і газотрони спалахували примарним жовто-фіалковим сяйвом, здавалося, ось настане чудо: незримий танець електронів стане видимим, на дні скляних посудин заіскриться, переливаючись всіма кольорами райдуги, таємнича рідина, мрія багатьох поколінь алхіміків — «еліксир життя».
Але спокійний, трохи хриплуватий голос промовляє:
— Сідайте, хворий...— І зачарування розвіюється.
Ні, тут не було чудес. Тут був строгий математичний розрахунок, царство науки, світ точних законів, невблаганних фактів. Довжина сріблястого провідничка і колір сяйва газотрона, нахил рентгенівських трубок і вік хворого — все це були ланки одного ланцюга, вираженого складною формулою.
Тут не було чудес, та тут звичайним поворотом важеля можна було перетворити лагідне лікувальне випромінювання в руйнуюче, смертоносне. Потрібно вибрати середину, добрати такі умови, щоб руйнувалися хвороботворні ракові клітини, але організм в цілому б не страждав. І тут перехрещувалися і спліталися інтуїтивне відчуття лікаря-діагноста з холодною розсудливістю експериментатора-фізика.
...Маленький худорлявий дідусь у великих рогових окулярах, білосніжному халаті і такій же шапочці повторив ще раз:
— Сідайте, хворий!
Хворий — високий чоловік літ під сорок — здивовано поглянув на професора. Він уже давно сидів у чудному кріслі і терпляче очікував лікувальної процедури. Йому не було страшно, хоча він знав, що в нього — рак. Він звірявся на професора Климова, тому покірно дав надіти на себе важкий костюм із просвинцьованої гуми, з невеликими круглими отворами проти живота, і тепер збентежено позирав на людей у білих халатах, що з'юрмилися навколо професора.
А професор, наче забувши про нього, пояснював тим же спокійним хриплуватим голосом:
— Коли на ракові клітини скерувати потужний потік рентгенівського проміння, ці злоякісні клітини зруйнуються... Та ось лихо — такий потік зруйнує і здорову тканину. Щоб цього не сталося, ми беремо вісім рентгенівських апаратів і їх випромінювання скеровуємо так...— Він підійшов і замкнув навколо пояса хворого кільце з грушеподібними апаратами.
— Кожен промінь зокрема не завдасть шкоди. Але в точці їх перетину створюється надзвичайно сильне поле... Ракові клітини там будуть зруйновані... будуть зруйновані... — професор бурмотів це вже собі під ніс, старанно перевіряючи напрям рентгенівських трубок.
— Не хвилюйтеся, хворий, болю ви не будете відчувати.
Він м'яким, плавним рухом ввімкнув реостат, дзижчання посилилось, і хворий зітхнув з полегшенням — нічого неприємного він справді не відчув.
Професор, блискаючи окулярами, весь час позирав на прилади і допитувався:
— Що ви відчуваєте?
— В шлункові стало тепло...
— А тепер?— Він пересунув ручку реостата на кілька поділок.
— Трохи пече... ніби — чоловік ніяково усміхнувся,— ніби чарку спирту випив.
Усміхнувся й професор:
— А-а, заборонений вам спіритус віні?.. Ну, ну!.. Ось коли одужаєте,— тоді можна. Навіть удвох вип'ємо.
Він усміхався, та очі в нього були зосереджені і сумні. Наче бажаючи підбадьорити хворого, він взяв його за руку, але Степан зрозумів, що професор просто перевіряє пульс.
Сеанс тривав лише кілька хвилин, і коли професор вимкнув струм, хворий почав дякувати. Йому здавалося, що його хвороба вже минула.
Та професор відмахнувся:
— Ну-ну, що ви? Така вже в мене професія. Ви машини ремонтуєте, а я — людей... Ідіть, ідіть, тепер вам треба полежати...
А коли за хворим зачинилися двері, професор, повільно протираючи окуляри хусточкою, сказав утомлено й сумно:
— Безнадійний... Надто пізно — ракова пухлина розрослася так, що треба видалити весь шлунок. Я дав зараз випромінювання максимального режиму, на грані з смертоносним, і все ж відчуваю, що всі мої намагання безрезультатні. Цим, та, втім, і всіма іншими засобами, можна вилікувати тільки рано виявлений рак... Всією сумою засобів, що є в нашому розпорядженні, ми можемо лише відтягти смерть цієї людини...
Перед Степаном одчинялися інші двері, і знову виникало питання, що ж це за лабораторія. Одні, як і перша, були лабораторіями фізіотерапії—тут боролися проти раку ультразвуком, радієм, струмом високої частоти; в інших — перепліталися хімія і медицина: пробірки, ампули, термостати піддослідні тварини— все це було близьке і знайоме, та, може, саме тому викликало менше поваги, ніж таємничі й хитромудрі апарати фізіотерапевтів.
І, нарешті, був «чорний зал», як його називали всі в інституті, хоча він був сліпучо-білий. У цьому залі повністю торжествувала хірургія — хворий попадав сюди тільки після того, як вичерпувалися всі інші засоби лікування.
Цього залу не любив ніхто, навіть професор Климов — один з найвидатніших хірургів Радянського Союзу. Він говорив студентам:
— Я — природжений хірург, але я хотів би, щоб цей зал був завжди порожній... Людське тіло надто прекрасне, надто досконале, щоб його кремсати ножем... Я хотів би, щоб ви у своїй роботі дотримувалися золотого правила: хірургія гарна тільки тому, що терапія все ще погана.
І Степан у думці повторював за ним:
«Хірургія гарна тільки тому, що терапія все ще погана...»
Так, маленький професор був правий. Чи давно людина, яка захворювала на газову гангрену, обов'язково перетворювалася в хірургічний об'єкт? Їй відрізали руку, ногу, відрізали якомога вище, рятуючи життя і перетворюючи на каліку... А тепер створені могутні засоби, що виліковують гангрену швидко й надійно, роблячи непотрібним хірургічне втручання... В майбутньому хірургія повинна буде поступитися місцем терапії!
Степан вдячно подивився на професора. Маленький, худорлявий, він був надзвичайно лагідний, приємний.
Зараз, у сутінках, скинувши свій халат, він миттю втратив величність, став близький, нагадуючи когось знайомого. І раптом Степан зрозумів: професор Климов скидався на Митровича.
Що могло бути спільного між ними — людьми різного розвитку, що жили в різних умовах, у різних кінцях Радянського Союзу? Здавалося б, нічого. Та, як колись Митрович, так тепер професор Климов, відпочиваючи, сів на стілець і, закуривши коротеньку люльку, задивився у вікно. Він, мабуть, згадував пережитий день, думаючи про те, що таких днів лишилося вже небагато, а роботи — непочатий край, що сьогодні він працював непогано, та все ж не так, як хотілося б.
Степан, сидячи в кутку, спостерігав за професором, не наважуючись перервати надто довгу паузу. За кілька днів він устиг полюбити цього старого, самотнього, глибоко людяного чоловіка і, скоряючись нез'ясовному почуттю симпатії, був готовий вірити кожному його слову, наслідувати кожний його рух. Йому було зрозуміло, що ці короткі хвилини після роботи служили для професора заспокоєнням, заключною рискою трудового дня.
Професор, докуривши люльку, витрусив з неї попіл і підвівся:
— Ходімте, мій юний друже... Я перечитав ваші тези, і, треба признатися, вони мене порадували, хоча де в чому я з вами не згодний.
Вони не поспішаючи вийшли з інституту І попрямували через площу до Кіровського мосту.
Була одинадцята година ночі, та небо ще було світле, з перлисто-сірим відблиском. З мосту Нева здавалася застиглою — вона ввібрала бліді відблиски неба і сама сріблилася широкою світлою смугою, пливучи до Ростральних колон, що біля Фондової біржі. А на північному заході вона міняла свій колір: над нею низько нависало червоне з жовтим небо, прокреслене горизонтально витягнутими чорними хмарами, і на річку лягали тривожні сутінки. Труби далеких заводів, будинки й дерева Петроградської сторони і особливо стрункі шпилі Петропавловської фортеці чорніли на фоні незгасного призахідного неба, мов іграшкові силуети з чорного паперу.
Ця феєрична гра світла і тіней, особливе, якесь незвичайно збуджуюче вологе повітря, класична простота широких проспектів — усе було таким хвилюючим, таким прекрасним в цілому, що Степан виразно відчув, як бажанням життя, дерзновенною силою наливаються його м'язи, прояснюється мозок, виникає піднесення. Він вперше був у цій частині Ленінграда і тільки тепер, тут, пізнав всю його велич.
Але й професор Климов не лишався байдужим до краси рідного міста. Він то задумливо, то задоволено позирав на знайомі місця, і якщо для Степана міст, річка, Кіровський проспект були прекрасною загадкою, що розкривалася, для професора це були друзі дитинства, свідки багатьох щасливих і печальних днів.
Недалеко від пам'ятника «Стерегущему» він зупинився, зняв капелюх, довго дивився кудись у глибину парку — серйозний і сумний. Лише за кілька хвилин, коли вони проминули мечеть, професор глухо сказав:
— Там німецький снаряд убив мою дружину... Ми з нею прожили тридцять чотири роки.

* * *

Вони проговорили до пізньої ночі, і Степан пішов од професора Климова підбадьорений. Професор майже у всьому підтримував його ідею про можливість створення протиракових живих вакцин. Хиби, про які згадав професор, були незначні і стосувалися, головним чином, методики досліджень, яку Степан засвоїв ще не досить добре. Зате Степан одержав ряд таких цінних вказівок, яких не можна знайти в жодному підручнику. Це були дані самого професора, результати його багаторічних спостережень, ще не узагальнені і не зведені до стрункої системи.
Професор говорив Степанові:
— Так, справді великі ідеї літають в повітрі. Уявіть собі, що і в мене колись давно виникла думка, подібна до вашої. Та в мене не вистачило терпіння розвинути цю думку до кінця, тим більше що практична робота затінила її... І все ж я терпляче збирав факти, думаючи про те, що коли не я, так хтось інший використає їх на благо людства... Я вже старий і почуваю, що мені довго не прожити,— після смерті сина і загибелі дружини моє серце все частіше відмовляє мені... Ви — молодий, сильний, енергійний — вам і карти в руки...
Він простягнув Степанові товсту папку, акуратно перев'язану стьожкою:
— Ви молодий, можливо, навіть занадто молодий і недосвідчений, та я вірю вам. Візьміть це — прочитайте, вдумайтесь. Я не буду говорити вам, що ці записи дуже цінні для мене, і не хочу, щоб ви подумали, що тут — одкровення апостола. Ці записи я даю всім, хто цікавиться цим питанням, але жодна людина не розгадала того, у чім безсилий я, жодна людина не здобула з них ніякої користі... А до інституту приходьте щодня — чим зможу, тим допоможу... Професорові Кривцову я напишу, що він не помилився: ви талановита людина, і з вас може вийти справжній вчений...
В його погляді Степан прочитав надію і ледве помітний сум. Йому хотілося відповісти:
— Професоре, я доб'юся розгадки!..— Але він подумав, що це прозвучить по-дитячому, і промовчав, тільки міцно потиснув професорові руку.
Вийшовши з квартири Климова, Степан навмання звернув у перший же провулок. Йому не хотілося йти додому, не хотілося спати — вулиця Плеханова далеко, довелося б будити хазяїна квартири, завжди перевтомленого інженера. Та, по суті, біла ніч — не ніч. Це короткочасні сутінки, прозорий світанок і знову свіжий сонячний ранок.
Він ішов по незнайомих вулицях, уважно позираючи на будинки. Все йому здавалося хвилюючим, прекрасним. Звичайний двоповерховий будинок для нього зовсім не був житловою площею на стільки-то квадратних метрів, оформленою в такому-то архітектурному стилі,— це був пам'ятник людям і подіям. Йому здавалося, що десь поміж цих будинків є такий, де проголошувалися запальні промови і готувалася зброя Жовтневого повстання; він іноді бачив пляму чи виїмку на стіні будинку, і думки його перелітали до часів блокади Ленінграда; громаддя Петропавловської фортеці нагадали йому епоху декабристів, а Пушкінський майдан — Пушкіна.
Юнак побачив знайомий з фотографій приземкуватий будинок Зимового палацу і хотів пройти до нього, але величезний Республіканський міст раптом здригнувся, його середній прогин повільно і плавно пішов догори. Трамвайні рейки уткнулися прямо в небо, обриваючись там, і це було дивне і чудове видовисько.
Згори, од Кіровського мосту, спустився величезний пароплав, його щогли пропливли над здибленим прольотом, пролунав гучний урочистий гудок...
Степан провів пароплав поглядом і, коли той сховався за третім мостом — мостом лейтенанта Шмідта,— повільно пішов до Неви. Він сів біля води, коло великої гранітної кулі на парапеті, розв'язав стьожку на папці професора Климова.
Акуратно підшиті, пожовклі од часу папери викликали в нього побожне почуття. Ось вона, вирізка з «Медичного журналу» за 1903 рік: «...Хворий М. І., 42 роки, після видалення ракової пухлини заразився рожею і благополучно переніс її. Протягом восьми років ракових експресів у хворого не спостережено...»
Невелика стаття була підписана: «Ординатор В. С. Климов».
Так ось де джерело тієї недбало цитованої фрази, що наводиться в багатьох підручниках!
А далі йшли історії хвороб, де стверджувалось існування мікробів, що руйнують, ракові клітини, наводилися описи цікаво проведених дослідів, висувалися пропозиції і гіпотези, і — треба було віддати професору належне — поруч з позитивним, стверджуючим матеріалом був підшитий негативний, який послідовно руйнував усі стрункі, але вразливі теорії професора Климова. Він навмисне підібрав найбільш суперечливі історії хвороб, наче пропонуючи комусь у майбутньому розв'язати, чому саме хворий М. І., 42 роки, видужав, а хворий Ф. П., стільки ж років, у такій же стадії хвороби,— помер.
Поля були змережані професорськими помітками. Степан бачив, що Климов усе життя працював над цими записами: позначки робились різним чорнилом, в різний час — деякі з них навіть були з літерою «ять» — і чим свіжіший був запис, тим глибших питань він торкався і намічав уже безпосередні завдання.
Та от на одному аркуші Степан прочитав помітку, написану тремтячим, нерівним почерком:
«А чи не має перебіг раку таких фаз у своєму розвитку, коли на вірус можна було б подіяти найбільш ефективно?»
Кінець фрази був закритий невеличкою плямою рожевого воску, і Степан, обережно здряпавши її, побачив дрібно написану дату: 14/II-42 р.
Це було в самий розпал блокади!..
Степан уявив собі, як професор задубілими пальцями тримає цей аркуш, як намагається записати думку, не надіючись, що слабіюча пам'ять втримає її до завтра, або просто маючи сумнів у тому, що взагалі для нього настане завтра... А недогарок ялинкової свічки затремтів у руці — може, саме у ту секунду під вікнами розірвався снаряд?..— і краплинка дорогоцінного воску вилилася на папір...
Степан здригнувся, уявивши собі це, і заплющив очі. Маленький професор виростав у велику людину — палку і цілеспрямовану самовіддану в роботі, стійку в біді, скромну в житті... Яка людина!
А коли Степан одкрив очі, з-за Петропавловської фортеці через Неву пролягла широка золота смуга — сходило сонце. Ледве чутно плюскотіла вода об гранітні сходи причалу, десь на Петроградській стороні прогув гудок, в синяві неба промчав птах — світ поставав свіжим і оновленим, радуючи спокійною, зосередженою силою.
І Степан знову заглибився в записи професора Климова. Він читав їх пожадливо, нетерпляче, як захоплюючий роман, і йому ставало ясно: професор зробив усе, крім останнього, завершального кроку.
А над однією сторінкою Степан задумався надовго. Професор писав, що вірус малодослідженої хвороби Іванова має здатність інтерферувати з багатьма вірусами, тобто руйнувати віруси інших видів у живому організмі. На цьому аркуші була безліч усяких поміток з різними датами. І Степан, потираючи рукою нахмуреного лоба, задивився вдалину, машинально повторюючи:
— Хвороба Іванова... Хвороба Іванова...
Вгорі над ним, по майдану Пушкіна, дзеленчали трамваї, шелестіли шини, поспішали люди.
Ленінград прокидався.

Розділ VIII
НЕВРАЗЛИВА ЛЮДИНА

Коли б Якова Яковича Іванова хто-небудь запитав, що таке «хвороба Іванова», він здивовано знизав би плечима і, у крайньому разі, вказав би на виразку шлунка, що не давала йому спокою все життя. Йому, скромному лікарю, і на думку не спало б, що його іменем названа одна з найрідкісніших і найцікавіших хвороб, з якою він зіткнувся кілька разів за свою практику і описав її в одному з номерів «Петербурзького медичного журналу».
Та Яків Якович помер за багато літ до народження Степана Рогова, а «хвороба Іванова» зникла в країні, і про неї знали тільки нечисленні спеціалісти нашкірних захворювань.
Професор Климов розповів усе, що знав про цю хворобу.
У січні 1915 року в Новгородський військовий госпіталь, де Віктор Семенович Климов працював хірургом, привезли вкрай пошматованого солдата Петра Трифонова, уродженця Архангельської губернії. Сяк-так його зшили, відремонтували і лишили при госпіталі, бо Петро Трифонов зостався сам на білому світі — сліпий на одне око, кривий на обидві ноги, з однією рукою, на якій стирчав страшний у своїй самотності вказівний палець.
Незважаючи на своє каліцтво, це був чуйний і добрий чоловік; він полюбив лікарів, особливо Климова, якого вважав за свого рятівника. І Віктор Семенович, з свого боку, теж прив'язався до нього і, коли випадала вільна часина, розмовляв з ним, дивуючись з наївного раціоналізму його мислення. Петро Трифонов усе в світі вважав цілеспрямованим і заздалегідь передбаченим — може, це й давало йому можливість більш-менш легко переносити жах свого становища.
Та раптом він засумував, почав уникати людей і якось увечері зайшов до Віктора Семеновича, щоб сказати, що йому, Петрові, лишилося недовго жити. На доказ своїх слів він підняв сорочку й показав, що все тіло в нього змережане дрібними кольоровими плямами, які дещо скидались на хрестики. Здивовано й злякано Петро Трифонов позирав на свій запалий живіт, розтягував шкіру пальцем, наче хотів видавити страшні знаки, і говорив глухо й скорботно:
— Ну, от, докторе, ваше благородіє, мені й кінець... Це вже антихристова печать...
Хрестики незабаром зникли — вірніше, злилися в один суцільний мармуровий фон — і Петро трохи заспокоївся. Ніяких хворобливих симптомів він не відчував, навіть навпаки: рани, що довго не загоювались, скоро затяглися, і взагалі самопочуття незвичайного хворого швидко почало кращати. І тільки мармурове забарвлення у Петра Трифонова не сходило.
Віктор Семенович Климов і його друг — молодий лікар Введенський — зацікавились чудною хворобою, яка, певно, не проходила, бо малюнок на тілі хворого безперервно змінювався і через певні проміжки часу лущилася шкіра. Бактеріологічні дослідження не дали позитивних результатів: збудника «мармурової хвороби» знайти не пощастило. Та Віктор Семенович не складав зброї: він був прихильник мікробної теорії захворювань і, бажаючи довести, що «мармурова хвороба» заразна, зробив собі укол з водяного розчину розтертих пластівців шкіри хворого. Того ж дня і його друг, Введенський, який стверджував, що ця хвороба виникає тільки на грунті нервових захворювань, зробив собі те саме. Незабаром Введенський переконався, що хвороба заразна — на його тілі з'явились такі, як у Трифонова, кольорові плями, а Климов зробив собі повторний укол.
Але ні повторний укол, ні багато інших хитрувань Климова ні до чого не привели. Його організм не сприймав захворювання, як не захворювали інші лікарі-добровольці, що бажали дослідити «мармурову хворобу».
— Уявіть собі,— розповідав професор Климов,— чого я тільки не робив. Протягом місяця я брав у Петра Трифонова щодня по п'ять кубиків крові з вени і переливав собі. Він терпів, бо знав, що це потрібно для науки. Я зробив усе, що міг, але не захворів. Навіть навпаки, сталося нез'ясовне чудо: я вилікувався від туберкульозу. Так, так, — у мене з дитинства слабі легені, до того ж голодні роки студентства, перевтома під час роботи в госпіталі— ну, словом, на той час у мене замалим не почався відкритий процес... І, уявіть собі, я відчув, що стан мого здоров'я з кожним днем поліпшується — зник кашель, я поповнішав... Легені й зараз у мене в доброму стані... Тепер, коли медицина сягнула так далеко, я пояснив, би це явище цілющою дією перелитої мені од Петра Трифонова крові, але тоді я нічого не міг зрозуміти...
Професор Климов замовк і, закуривши люльку, задивився у вікно. Потім він обернувся до Степана, і Степан в його погляді прочитав, що професор не розповів усього. Ні, не переливання крові мав на увазі професор, говорячи про своє чудодійне вилікування,— таким способом ще ніхто в світі не вилікувався од туберкульозу.
— Ну, а що ж ваш друг Введенський?
Професор похитав головою і, пошукавши в ящику стола, подав Степанові фотографію молодого чоловіка з уважними щирими очима.
— У нього коротка й сумна біографія... Ось бачите—«красень мужчина! Таким він був до хвороби. В нього була наречена — вродливе, але пусте створіння,— вона відштовхнула його, побачивши спотворене обличчя, і бідний Володя мало не вкоротив собі віку. Я умовив його не робити цього, але він заявив, що віддає своє життя науці, став завзятим мікробіологом і виробляв над собою такі речі, що мені й тепер страшно згадувати... В той час спалахнула епідемія висипного тифу, і наш спільний друг, академік Писарєв, почав роботу над протитифозною вакциною... Володя багато разів намагався заразити себе висипним тифом, але не захворював... Тоді він почав систематично прищеплювати собі найстрашніші хвороби: чуму, сибірську язву, холеру... І все безрезультатно...
Це була якась невразлива людина — хвороб для нього не існувало. Тепер я готовий пояснити це чим завгодно: могутнім природженим імунітетом, взаємодією клітин і свідомості, інтерференцією вірусів,— але тоді я нічого не розумів... Саме в ті дні я і поставив той величезний знак запитання, що на нього ви звернули увагу...
Професор нервово смоктав люльку, не помічаючи, що вона давно погасла, а Степан, напружено стиснувши щелепи, був ладен крикнути:
— Ну, далі, далі, професоре!
— Ага... так ось... Він приходив до мене і просив знайти таку хворобу, на яку б міг захворіти... Це було вже вісімнадцятого року, тут, у цій кімнаті... А потім він зник — багато пізніше я дізнався, що на Україні діяв червоний партизанський загін Мармурового, і з опису зрозумів, що його командиром був Володя... Я знайшов людину, що власними руками поховала його недалеко від Харкова. Виявилося, що «невразливий чоловік» Володимир Введенський помер від грипу-іспанки.
Так само я втратив слід і мого Петра Трифонова. Я захворів на висипний тиф, мене евакуювали з Петрограда, і я так і не дізнався, куди він зник, мій незвичайний пацієнт.
Та знову ж — це було пізніше. А в той період, коли Володя Введенський торжествував свої перші перемоги над хворобами, мені спало на думку: вірус «мармурової хвороби» — тепер я переконаний, що це вірус,— дуже важко прищеплюється на живому організмі, але якщо вже акліматизується, то знищує всі інші мікроорганізми... Хвороба обірвала мої досліди. Двадцятого року, коли я повернувся до Петрограда, Петра там уже не було.
В тому ж двадцятому році я відшукав Якова Яковича Іванова — один з моїх друзів випадково зустрів його статтю в «Медичному журналі» про «мармурову хворобу»...
Професор Климов підвівся і показав за вікно:
— Недалеко звідси, на Басейній, була його квартира. Я прийшов до нього і розповів усе. Він ствердив симптоми, та розв'язати мої сумніви не міг, бо й сам не знав достовірно нічого, до того ж був тяжко хворий і незабаром помер...
Так замкнулося це незвичайне коло... В пам'ять Якова Яковича я назвав цю хворобу «хворобою Іванова», описав її і просив усіх лікарів, які зіткнуться з нею, повідомити мене... Ніхто не обізвався. А жаль...
Я дуже радий, що ви зацікавилися саме цим питанням, яке, здавалося б, не має ніякого відношення до проблеми боротьби за життя людини... .
Степан був приголомшений почутим. Довго стримуване збудження несподівано прорвалося в ньому, він підбіг до професора і схопив його за руку:
— Професоре!.. Та це ж... Використати боротьбу одних видів мікроорганізмів проти інших!.. Адже саме це мав на увазі Ілля Ілліч Мечніков. Ви були на грані геніального відкриття загального... загального антивірусу, чи що... Ну, взагалі, засобу проти багатьох хвороб, може, навіть проти раку!
Професор сумно похитав головою і вдячно подивився на Степана:
— Був час, коли я й сам так думав. Я зібрав багато препаратів тканини хворого, його виділень, крові — все це я зберігав у запаяних ампулах, наче передбачаючи, що буде винайдено електронний мікроскоп... Та все це загинуло в тому ж дев'ятнадцятому році.
Професор замовк і схилився на спинку крісла, заплющивши очі. Він, мабуть, знову переживав свою дерзновенну юнацьку мрію про могутній бактеріологічний засіб проти хвороб, згадував гіркоту розчарувань, усвідомлення безсилля перед зачарованим колом фактів. Потім він повільно підвівся і, подавши Степанові руку, сказав:
— Ну, до побачення, дорогий друже!.. Мої записи можете взяти собі. — я почуваю, що вони потрапили до надійних рук. Але я вас дуже прошу: не робіть поквапливих висновків, не розвивайте ніяких теорій до того, як узнаєте щось достовірно... Все, що я вам розповів, можете трактувати, як вам завгодно. Можливо, я й помилявся, приписуючи «хворобі Іванова» невластиві їй функції.
Це було далеко не зайве попередження: Степан уже розвинув у своїй уяві фантастичну гіпотезу створення «універсального антивірусу», що грунтувався б на «хворобі Іванова». Слова професора протверезили його. Степан згадав, що професор півсторіччя носив у собі цю думку, так і не добившись нічого... Але хай Климов не приділив цій проблемі достатньої уваги, та був і інший факт: антивірус Брауна виявився безглуздям.
 
Наші Друзі: Новини Львова