Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 06 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Торжество життя

Переглядів: 31672
Додано: 18.12.2008 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Микола Дашкієв, ТВОРИ, ТОМ І. К. «ВЕСЕЛКА» 1981
А в Степана настрій був чудовий. Незвичний холод прощання з Кривцовим забувся, квиток на ленінградський поїзд — у кишені. Виїздити треба аж післязавтра, отже, можна навідатись в Олексіївку до Каті.
Дуже рідко зустрічалися вони досі. І не відстань, не фінансова скрута була тому причиною. Степан,— може, навіть, по-дурному,— стримував себе навмисне, бо відчував, що з кожною зустріччю тягнеться до Каті щораз сильніше і що це почуття стає непоборним, а думати про власну сім'ю студентові, який тільки-тільки зводить кінці з кінцями,— зарано. Та вже недовго. Рік чи навіть менше,— адже Катя збирається вступати до інституту.
Всього лише рік—і студентському життю кінець... Як швидко збіг час, і який безмежно далекий тепер той день, коли Катя вперше виряджала його в інститут... А підземне місто? А професор Браун?.. Вони вже взагалі розпливаються, як марево. І як хороше, що все лихе забувається, а майбутнє неодмінно уявляється світлим і радісним!.. Двадцять чотири роки!.. Багато це чи мало?.. Мабуть, саме враз.
Як і в свій перший приїзд до Олексіївки, Степан ішов із станції пішки.
Все, все було не таким, як у оте страшне засушливе літо,— і поля, і небо, і люди. Жалюгідні пагінці, які тоді де-не-де стриміли понад дорогою, тепер перетворилися на крислаті дерева лісосмуги; на місці підсліпуватих землянок повиростали нові будинки; групка дівчат промчала на велосипедах з поля додому,— одна з них стрельнула на Степана очима, чмихнула, і він упізнав: дочка вдови Мотрі, сопливе таке бігало, а бач — уже дівка!
Ні Каті, ні її матері ще не було, зате Митрович, що жив у тому ж будинку, вибіг назустріч Степанові з розкритими обіймами. Приїзд Степана перед дуже відповідальним відрядженням у Ленінград старий сприйняв як особисту честь і не знав, куди посадовити гостя.
З теплою усмішкою дивився Степан на Митровича, коли той, надівши свої допотопні окуляри в залізній оправі, з суворістю верховного судді вивчав оцінки в студентському матрикулі.
— Митрович, а «закарлючка»?— Степан накреслив пальцем у повітрі химерну деталь.— Не вийшов з мене інженер.
— А що ж?..— старий був цілком серйозний.— Наша «закарлючка» і досі воду качає... Те, що ти не інженер, звісно, погано. Але якщо принесеш свідоцтво на звання професора — прошу!..— він засміявся, поляскав Степана по плечу.— Е, Степане Івановичу, мабуть, і я незабаром у школу поступлю... Знаєш, яка в мене ідея з'явилась?.. Прочув я, що один професор...
Старий, як завжди, захоплено почав викладати свою «ідею», але цього разу Степан слухав його неуважно. Він був вражений уже тим, що йшлося не про примітивний вітродвигун, а про електричне сортування зерна за способом академіка Лозинського... От тобі й Митрович! Та він справді переплюне першого-ліпшого юнака!
І ось примчала Катя. Вона з порога кинулась до Степана, але, помітивши Митровича, збентежилась. Старий кахикнув, тактовно одвернувся і раптом заспішив, обіцяючи скоро повернутись.
Розв'язуючи Катиного плаща,— щойно почався дощ,— Степан дивився їй у обличчя. Ніколи досі Катя не здавалася йому такою гарною і ніжною, як у цю хвилину. Дрібні краплинки дощу осіли на її бровах, стікали по матовому обличчю; дівчина була схвильована, дихала прискорено, поривчасто, а очі дивились на Степана лагідно і трохи докірливо.
Він обережно взяв її за плечі, почуваючи, що цієї секунди мусить трапитися в його житті щось величезне, значне; що саме зараз він повинен сказати Каті тільки одне-єдине слово, яке зразу зробить усе легким і зрозумілим... Та повз вікна прогримів мотоцикл, і Катя, що на мить пригорнулася до Степана, відсторонилась. Сказала пошепки:
— Кость приїхав... Він вчора освідчився мені... Я йому відмовила...
Вона подивилась на Степана стурбовано. Їй здалося, що Степанові така звістка неприємна. Степан промовчав.
У коридорі почулися чіткі, енергійні кроки, у двері постукали, і на порозі став Кость Рижиков. Побачивши Степана, він сахнувся, та зразу ж оволодів собою.
І ось вони сидять втрьох за столом біля вікна. Об скло б'ються великі дощові краплини. З радіоприймача лунає тиха приємна музика. Настільна електрична лампа, кидає на обличчя м'які заспокійливі тіні.
Та людська трагедія лишається: двоє люблять одну. Вона любить одного. І Степан бачить, як дрібно тремтять Костеві руки, як Кость напружує всю волю, щоб не зірватись, не втратити людської гідності.
І він таки не витримав: урвав мову на півслові, стиснув щелепи так, що аж випнулись круті жовна, встав і швидко пішов до дверей. Біля порога обернувся і промовив хрипким, тремтячим голосом:
— Пробач, Катю... Пробач, Степане... Я просто не можу... Я повинен піти, бо...
Він не договорив, вибіг з кімнати. А за кілька секунд, набираючи швидкості, під вікнами проторохтів мотоцикл.
І Катя, і Степан довго сиділи мовчки — приголомшені й збентежені. Невимовно важко було відновити почуття світлої радості, що володіло ними ще кілька хвилин тому, та все ж у їхніх душах наростало урочисте усвідомлення того, що відтепер вони вже назавжди поєднані чимось величним і незбагненним, і це поєднання освячене чужим стражданням.
А об прозорі шибки, вилітаючи з синьої імли, розбивалися важкі дощові краплини і швидкими струмочками стікали донизу.
Ішов дощ. Животворний, травневий дощ.

Розділ VI
ТАЙГА, ТАЙГА...

— Тайга, тайга,— простори неозорі...
Вночі на невеликому полустанку експрес залишив голубий вагон і помчав далі.
Тиша... Тайга підступила аж до залізничного полотна; дерева ледь чутно шепочуть щось; вологою прохолодою, гнилим листям, свіжим смоляним запахом дихає вітерець; за полустанком, десь далеко-далеко, в небі спалахують блискавиці.
Троє студентів стоять біля вагона. Для них усе нове і незвичайне, вони і збуджені і пригнічені величчю тайги.
Лена Борзик злякано шепоче:
— Ой, ой, друзі, дивіться: там тигр... Ні, ведмідь!.. Бачите?
Мишко Абраменко спростовує флегматично й безапеляційно:
— Тигри тут не водяться. А ведмідь до залізниці не підійде. Це — пень.
— Сам ти пень! Дивись, ворушиться!
Мишко поправляє окуляри і відважно йде в темряву. Лена охає — вона і боїться за Мишка, і захоплюється його хоробрістю.
За хвилину чути його голос:
— Лено, поглянь-но, який тигр! Його можна доїти.
Виявляється — корова.
Та ось небо поступово блідішає, проступають контури предметів, починають тьмяно блищати рейки. І раптом з глибини того, що здавалось непролазними хащами, чути гуркіт моторів, пробивається яскраве світло фар, вискакують машини — одна, друга, третя. І вже видно, що це не якісь велетенські всюдиходи, а звичайні грузовики, і мчать вони не навпростець, а по прекрасному шосе.
А коли рожевим сяйвом заблищали високі легкі хмарки, десь зовсім близько прогудів потужний заводський гудок, а потім другий, третій... У небі проплив пасажирський літак... По шосе промчав легковий автомобіль, потім знову грузовик, автоцистерна...
Лена розчаровано зітхає:
— От тобі й тайга, простори неозорі! Скоро тут поставлять світлофори й написи: «Переходьте тут!» Не вистачає тільки тролейбуса!
Тролейбуса справді не було. Та за кілька хвилин до залізничної колії під'їхав величезний автобус, і якийсь чоловік прокричав у віконце:
— Товариші, чи ви не з експедиції?.. А, ну от і добре!
Слідом за автобусом під'їхала невелика чудна машина. Вона почала розсуватися, перетворюючись у довгу безперервну стрічку конвейєра, що простяглася між дверима вагона і автобуса.
За тридцять хвилин перевантаження було закінчено.
Мишко похвалив:
— Гарна машина.
Моторист — невисокий, міцний хлопчина — погодився не без гордощів:
— Гарна. Самі конструювали. Автовантажник. Нам доводиться в день інколи розвантажувати цілий состав.— Потім він поскаржився:— От тільки те й роби, що розвантажуй та навантажуй. Та транспорт ганяй триста кілометрів туди та триста назад. Підрахуй, скільки державних грошей пропадає.
— А чому ж колію не проклали?
— Так нашому ж Златогорську всього тільки два роки. Навколо — болота, птиця тоне. Шосе прокладали — грунт заморожували. А ось минулого року восени почали будувати вітку — і не можна.
— Чому ж не можна?
— «Болотниця». Чули про таку хворобу?
— Так.— Таня і Лена підійшли ближче.— Ми саме й приїхали, щоб її дослідити. А в чому вона проявляється?
Моторист засмучено похитав головою:
— І не розбереш як слід, у чому, а погана хвороба. В мене зараз друг лежить. З минулого року. Болю не відчуває ніякого, температура майже нормальна, а слабий — руки не зведе. Блідий — просто світиться наскрізь, дуже паморочиться голова. Ліки не допомагають. І не один він такий — досить переночувати біля болота, як на ранок людина вже не здатна працювати.
Так, це і були симптоми нової чудної хвороби, що її населення прозвало «болотницею».
Представник міськкому партії, який зустрів експедицію, був дуже стривожений: останнім часом випадки захворювань почастішали, хвороба набирала масштабу епідемії. Неможливо було встановити будь-яку закономірність її розповсюдження й перебігу: здорові могли бути поруч з хворим, не боячись захворіти; у різних людей хвороба протікала по-різному; «болотниця» вражала окремі приїски, а сусідні з ними тривалий час залишалися хворобостійкими.
Представник міськкому попросив зупинити автобус біля невеликого селища. Селище було безлюдне. Величезна драга, піднявши багатоковшевий хобот, стояла нерухомо.
— Ну, ось... як бачите. Це наш найбагатший приїск. За день ми тут добували стільки золота, скільки на інших приїсках не добудеш і за місяць. У цих болотах криються незліченні багатства: золото, платина, рідкісні метали. В Златогорську заплановано побудувати вісім заводів і два хімічні комбінати — і ось все гальмується... Допоможете нам, товариші? Допоможіть!..
Він дивиться з надією, з хвилюванням, наче вся справа в тому, щоб йому відповіли ствердно.
Шістнадцять чоловік мовчать. Втратив свою солідність і флегматичність Мишко Абраменко. У нього чомусь запітніли окуляри, він витирає їх, а його короткозорі очі здаються розгубленими. Лена Борзик притискується до Тані Сніжко і позирає на зарості чагарника так, наче там ховаються носії страшної хвороби. В Тані міцно стиснуті губи, вона дивиться на професора Петренка
Петренко зосереджений. Глибока вертикальна зморшка пролягла в нього на чолі, під сивою скронею виразно б'ється жилка. Таня розуміє, що керівник експедиції вагається дати обіцянку, яка, можливо, в цей момент нездійсненна.
Ось він підійшов до чагарника, стріпнув гілку, прислухався...
Присів, паличкою розкопирсав мох... Зайшов у будинок — новий, добротний... Потім вийшов звідти й сказав:
— Товариші, основна база розташується тут. Починайте розвантажуватись.
Це було найкращою відповіддю на запитання.

* * *

Сто вісімдесят кілометрів від залізниці, сто сімнадцять до Златогорська. Двадцять нових комфортабельних будинків. Клуб із звуковою кіноустановкою. Електростанція. Бензозаправна станція. Механічні майстерні. Радіотелефонна рубка.
Такий приїск і станція рейсових автобусів — «Комсомольський» — один із рядових висілків Златогорської області.
Всього тільки місяць тому у цьому селищі кипіло життя. Потужна драга вгризалася в болотяний грунт. Трельовочні трактори тягали лісоматеріали. Легкі всюдиходи розвідувальних партій відправлялися один по одному в глибини тайги. Тричі на добу автопоїзди привозили й забирали основну масу робітників.
Та зараз у селищі тихо й безлюдно. Сотні машин пролітають повз нього вдень і вночі, але не зупиняються тут. П'ятикілометровий відтинок автостради відмічений яскраво-жовтими знаками з чорними написами:
«Зона ураження. Зупинка заборонена.
ЕОП».

Ці три літери відомі всім на кількасот кілометрів довкола. ЕОП — Експедиція Особливого Призначення, що має надзвичайні повноваження.
ЕОП встановлює режим робочого дня, ЕОП визначає заборонені зони і смуги можливого ураження, під контролем ЕОПу водойми й магазини, громадське харчування і комунальні установи. До надзвичайної трійки ЕОПу входять секретар обкому партії, голова облвиконкому і начальник медичної групи професор Петренко. ЕОПу безпосередньо підкоряється весь медичний персонал лікарень і пунктів медичної допомоги. На дванадцятьох пунктах ЕОПу, віддалених один від одного, під керівництвом досвідчених мікробіологів працюють бригади дії. Зв'язок між бригадами й основною базою підтримується за допомогою вертольотів і по радіо.
Цього вечора біля радіотелефону чергує Таня Сніжко. Чоловічий голос чітко вимовляє слова:
— База!.. База!.. База!.. Я — група три... Я група три... Доповідаю, доповідаю... На ділянці хворих нема... Встановлено, що кліщ типу Іксодес пересулькатус вірусу не розповсюджує. Повторюю... повторюю...
— Група три... група три!.. Прийнято, прийнято!..
Таня записує поквапно — її давно вже викликає третій радіус.
— База слухає!.. База слухає!
— Я — дев'ятий... Я — дев'ятий... Доповідаю трійці: вісім хворих... Жду наказів, жду наказів. Повідомляю анамнез хворого: напередодні захворювання він вмивався біля струмка номер три, квадрат сорок чотири дванадцять. Прошу перевірити...
Ніч. Півтемрява. Блимають різноколірні лампочки виклику. Кожні три-п'ять хвилин повз вікна на великих швидкостях пробігають машини, і знов настає тиша,
Тайга підійшла аж під вікна. Вона дихає важко, повільно. Ось зашуміло верховіття вікових сосон. Ось закричало щось вдалині... Нічний птах? Звір?
Але Тані здається, що вона зовсім не в тайзі, не в радіорубці ЕОПу, а на командному пункті переднього краю перед наступом. Мабуть, там було так само: насторожена тиша, машини, що пролітають на скажених швидкостях, радіоапарат з лампочками, які блимають так тривожно. І точно так, нервуючи, по бліндажу ходив командир.
Вона дивиться на професора Петренка. У білому комбінезоні, в протимоскітній сітці, відкинутій на плечі, він і справді скидається на командира десантної групи.
— Що відповісти, Семене Гнатовичу?
— Передай голові трійки мою пропозицію: дев'яту ділянку негайно евакуювати. Так-так, евакуювати...— Він на мить замовкає і потирає рукою скроні, міркуючи вголос:— Це — основний приїск... буде втрачено багато золота... Але... Передавай!.. А дев'ятому передай, хай перевіряють самі... І на цьому кінчай. Перерва до шостої.
Петренко йде, але за кілька хвилин повертається:
— Пора, пора! Спати! Ще раз повторюю: перед сном у кімнаті розбризкати кедролін, перевірити протимоскітну запону. Сітку з вікон не знімати.
Таня відповідає по-військовому:
— Єсть, товаришу начальник!
Та вона ще довго не йде. П'ята ділянка просить надіслати вертоліт швидкої допомоги — там нещасний випадок, «група три» — Мишко Абраменко — вже неофіційно розповідає про справи, розпитує про Лену.
І ось, нарешті, робочий день закінчено. Дві години ночі. А завтра знову підйом о шостій. Знову напружена праця в лабораторії... і знову невдачі.
Таня старанно причинила за собою двері і вийшла на вулицю. Темно у селищі, тільки в одному будинку вікна яскраво освітлені. Крізь дрібну сітку вікна силуети людей здаються розпливчастими. Лена ще в лабораторії, завтра її не добудишся, а їй чергувати в радіорубці зранку.
— Лено! Пора!
Комарі; мошкара, нічні метелики б'ються об металеву сітку. Їх тисячі й тисячі. І між ними, певно, є такі, що укус їх смертельний.
— Лено! Пора!
— Зараз, зараз, Таню!.. Попався такий комар, якого я ще не бачила. Зачекай хвилинку.
У сітку вікна вставлена така ж сітчаста труба. Вона поділяється на кілька рукавів і закінчується клітками з білими мишами. Треба вибрати момент, коли в сітчасту кліточку влетить один-єдиний комар, а якщо влетить більше — вибрати одного і дати йому можливість вкусити мишу.
Копітка, невдячна робота. Треба зробити тисячі досліджень тільки для того, щоб повідомити, як Мишко за годину перед тим: «Вірусу не розповсюджує».
Та ось, нарешті, Лена піймала комара, закрила трубопровід і вийшла. За кілька хвилин дівчата вже лежать на ліжку під густою запоною,
Третя година ночі. Втомилися дівчата за день украй. Та сон не приходить.
Кілька тижнів експедиція б'ється над тим, щоб визначити збудників і вірусоносіїв «болотниці», але поки що успіху нема. Є жертви — захворів науковий співробітник п'ятої станції — добродушний, завжди усміхнений, якого всі звали дядьком Мишком. Він категорично відмовився «евакуюватися в тил», як тут називають Златогорськ. Навіть зараз, коли хворий ледве вимовляє слова і не може підвестися без допомоги, він намагається жартувати і провадить над собою безперервні медичні спостереження... А сьогодні, після кількох днів затишшя, знову цей спалах на дев'ятій ділянці...
— Лено, дев'яту ділянку евакуюють.
— Та ну?.. Що ж робити?
У кімнаті темно, але Таня й так знає: у Лени зараз великі-превеликі злякані очі, в яких збентеження, нерозуміння.
— Танечко, що ж робити?.. Це вже третя ділянка... Так же не можна... Ми зриваємо роботу цілого округу.
Ну що їй відповісти? Таня тільки зітхає:
— Так... Ну, спи, Лено, нам же скоро вставати.
...Сплять дівчата у селищі, яке ще не позначено на карті: хворий вірусолог дядько Мишко в сотий раз ставить собі термометр і, насилу підвівшись, записує в історію хвороби: «Пульс 50; яскраво світяться вікна лабораторії, де чотири чоловіки, просто падаючи з ніг, провадять дослідження».
А повз селище на великих швидкостях мчать важкі вантажні машини. Яскраві промені фар вихоплюють із темряви жовтий прямокутник з чорним написом:
«Зупинка заборонена!
ЕОП».
 
Наші Друзі: Новини Львова