Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 06 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Торжество життя

Переглядів: 31676
Додано: 18.12.2008 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Микола Дашкієв, ТВОРИ, ТОМ І. К. «ВЕСЕЛКА» 1981
Не знайшов він заспокоєння і вдома. Галинка стрельнула в нього осудливим поглядом і демонстративно попрямувала до своєї кімнати. Дружина навіть не озирнулась на його кроки, показуючи, що і досі гнівається за оту дурну зустріч з студентами. Та й взагалі, від неї тепер не допросишся ні уваги, ні ласки. На людях ще так-сяк, а прийде додому — камінь каменем.
В груди хлюпнула ще гіркіша Хвиля образи, гострого жалю до самого себе. Чого ще потрібно Олені? Оточена піклуванням і увагою, вільна, незалежна... Вдома — палець об палець не ударить, все поклала на немічну бабусю... Театри, концерти, курорти... То невже ж у тебе немає бодай мінімального обов'язку дружини? Чи ти розумієш цей обов'язок тільки в тому, щоб ретельно фіксувати промахи власного чоловіка та протиставляти йому інших?
— Чого ти мовчиш, Олено?
— А що говорити?..— Олена Петрівна поклала книгу, байдуже глянула на нього.— Все вже сказано... Іди обідай, ми вже їли.
Кортіло вигукнути щось образливе, пекучо-їдке, може, навіть непристойне, аби тільки хоч здригнулась ота мармурова маска обличчя дружини. Але він стримався. Марна річ. Глечик розбито, і вже його не склеїш.
— Я їду на дачу, Олено.
— Гаразд,— погодилась вона з тією ж байдужістю.— Сподіваюсь, ти не забув, що конференцію призначено на дев'яте березня?
— Твої сподівання справдяться, як завжди.
Не хотілося ні їсти, ні пити. І все ж він примусив себе проковтнути кілька ложок борщу та котлету,— адже на дачі нема нічого готового, а доки приготуєш, то й рак свисне,— узяв лижі і вийшов, не прощаючись.
Куплена рік тому дача у Науковому селищі, кілометрів за п'ятнадцять від міста, стала для Великопольського тією «землею обітованою», куди він останнім часом усе частіше втікав од життєвих бур і тривог, од холоду сімейних відносин та, власне, і від самого себе. Там, у великому порожньому будинку край заметеного снігом безлюдного дачного селища, панувала похмура урочистість, благодатна тиша. Антон Володимирович спеціально не відчиняв віконниць, присмерк та палахкотіння полум'я в печі — ось що заспокоювало його краще за всякі ліки.
Поїзд чомусь минув зупинку «Наукове селище», і Великопольському довелося повертатися на лижах з «Жовтневої», кілометрів зо два. Але це було й добре: морозець підганяв, втомлені од бездіяльності м'язи оживали, серце стукало дужче, кров струмувала швидше... А разом з тим поступово розвіювався і поганий настрій...
До своєї дачі Великопольський зайшов уже просто-таки в хорошому настрої. За тиждень, що минув з його попередніх відвідин, будинок вихолоднів, аж стіни взялися памороззю. Але сухі дрова спалахнули у грубі вмить, багряні язики полум'я розігнали надвечірню пітьму, і Антон Володимирович, з насолодою випростуючи плечі, відчув себе геологом, що повернувся до затишної халупи після тривалого рейду крізь мертву, крижану тайгу.
«А може, й справді...— думав він, дивлячись у вогонь.— Кинути геть к бісу всілякі дисертації, конференції, дискусії та й податися світ за очі — в Якутію чи на Сахалін... Не геологом, звісно, а лікарем... Єдиний лікар на територію завбільшки як Бельгія... Там не треба буде красти матеріал для дисертації,— він подумав саме так, цілком тверезо, без викрутасів,— бо такого матеріалу матимеш стільки, хоч греблю гати... Кинути геть Олену, інститут,— хай їм біс!— і почати життя заново. Адже недарма кажуть, що краще бути першим у селі, аніж останнім у місті...»
Він був цілком щирий і одвертий з самим собою в ці хвилини. І коли б хтось досвідчений, авторитетний наказав йому: «Кинь все і їдь!», він, мабуть, скорився б. Зробити ж такий рішучий крок самотужки — бракувало волі. Навіть ні, він не побоявся б докорінного зламу в житті, але тільки в тому разі, коли б побачив перед собою цілком певну мету.
— Дурний ідеалізм!..— Антон Володимирович пішов до шафи, налив повну склянку коньяку. Знову сів у м'яке, зручне крісло перед грубою. Подивився на вогонь крізь багряно-золотавий шар рідини.— Ідеалізм! У сорок шість років починати життя заново — пізно!
Сорок шість!.. На мить стало моторошно: хай ніхто не дає стільки; хай немає ще жодної сивої волосинки, а рефлекси яскраві, як у двадцятирічного, але ж лишилося жити якусь мізерію... А як вони швидко збігли, оті сорок шість... Ні, к бісу всілякі сумніви, к бісу оте самокопирсання!.. «Щоб досягти мети — всі засоби придатні!» Хто це сказав?.. Ет, чи не все одно!
Він неквапно випив коньяк і налив ще. Довго переглядав тогорічні журнали, відчуваючи блаженну млість в усьому тілі, та так і заснув у тому кріслі біля печі.
Весь наступний день Антон Володимирович присвятив господарським турботам: розчистив од снігу доріжки, трохи відремонтував гараж, попорався в садку — зайці добралися до молоденьких яблуньок. А ще через день він уже заспокоївся повністю, настало те активне піднесення, яке йому завжди давав спочинок у «притулку одинака».
Зволікати далі не можна: за три дні, дев'ятого, відбудеться наукова конференція. Посиплються десятки запитань і обвинувачень — і безглуздих, не вартих уваги, і дошкульних, на які не відповіси іронічною посмішкою чи вбивчим жартом. Треба ще раз заново обміркувати все, підготуватися.
Пильно, неквапно Антон Володимирович перечитував рядки рукопису Артема Нечипоренка, щоб з'ясувати бодай для самого себе, чи справді ж теорія передракової схильності така хибна, що про неї навіть не варт говорити. Як жаль, що Артем не висловив своїх думок чітко й ясно. Та й почерк такий, що сам чорт ногу зломить... Ієрогліфи якісь, а не літери!
Рукопис не дав відповіді на пекуче питання. Відчувалося: Нечипоренко прямував до якоїсь іншої мети, готував якісь інші висновки, але які саме — Антон Володимирович не міг збагнути. Думка тупо длубалася в уже висловлених формулюваннях і не могла відійти од них ані на крок.
— Прокляття!..— Він схопив рукопис, хотів жбурнути у вогонь, але стримався. Якесь забобонне почуття не дозволяло йому знищити оце останнє свідчення того, що на світі колись існував талановитий вірусолог Артем Нечипоренко.
— Ну, гаразд...— Великопольський знову запхнув рукопис у шухляду свого письмового столу і почав збиратись.— Треба їхати додому... Додому?.. Х-ха, гучно сказано!
Він уже одягався, коли раптом у двері хтось постукав.
— Прошу!— сказав Великопольський здивовано. — А, це ви?.. Прошу, прошу!
На порозі стояв, люб'язно посміхаючись, круглолиций і рожевощокий Мільчин, знайомий доцент-хімік.
— Я невчасно?.. Тоді пробачте, повертаю назад...
— Та ні, що ви!.. Заходьте!.. Бачу, були на лижній прогулянці?
— Так, так... — Мільчин поставив у куток лижі, підійшов ближче, тручи закоцюблі руки.— Спускаюся з гори, аж гульк — над вашою дачею димок. О, думаю, Антон Володимирович теж приїхав відпочити...
— Чарчину коньячку?
— З охотою..
Коли Антон Володимирович налив, Мільчин підняв чарку, глянув якось надто пильно й серйозно:
— Ну, то ж вип'ємо за його здоров'я?
— Тобто, за чиє?— усміхнувся Великопольський.
— А хіба ви не знаєте?.. Сталін тяжко хворий...
— Сталін?!— Великопольський кинувся до радіоприймача, ввімкнув його.— Коли?.. Як?.. Що?
Але запитувати вже не було чого: з динаміка, наростаючи, лунали скорботні акорди похоронного маршу.
Великопольському перехопило горло, запекло очі...
— Я бачу, ви зовсім приголомшені...— Мільчин уже роздягнувся і сів, наче вдома.— Для нас це було надто несподівано... Однак пам'ятаєте з «Пісні пісень»: «Є час життя і час вмирати, є час цвісти і час, щоб одцвітати...»
— Я... не розумію вас...— Великопольський уже взяв у руки пляшку, але знову поставив її на стіл.
— Та що ж тут не розуміти!— Мільчин іронічно посміхнувся, налив сам, підняв чарку.— Вип'ємо!..
— Ні, я пити з вами не буду!..— Великопольський роздратовано надів шапку, більш аніж виразно показуючи, що гість дозволяє собі надто багато.
— Ну, тоді...— Мільчин примружив очі, знизив голос.— Тоді давайте вип'ємо за небіжчика Артема Нечипоренка... Сподіваюсь, ви знаєте такого?
Чого завгодно міг чекати Великопольський, тільки не цього нагадування. Кров ударила в обличчя, потім він зблід. «Звідки? Як? Що?.. Випадково? Навмисне?» — всі ці думки перебігли в його мозку блискавично, але навіть ця коротка пауза дала можливість оговтатись.
— За Артема — вип'ю. Він загинув як герой.
— Так, дуже шкода,— серйозно сказав Мільчин. — Талановитий був хлопчина.
Випили. Мільчин закурив, одкинувся на спинку стільця.
— Антоне Володимировичу, не потерпайте так... Все буде якнайкраще... Незабаром стануться зміни... Величезні зміни!.. Отож, як ваш щирий друг, раджу: заявіть, що ви самі,— розумієте, самі!— вирішили допрацювати дисертацію, а тому ніяка наукова конференція зараз не потрібна. Запевняю вас, це буде дуже розумний дипломатичний крок... Можете не відповідати мені — просто обдумайте...
Він пішов, а Великопольський сидів, наче паралізований. Тільки важкими жорнами кружляли думки, розтираючи на порох усі надії й сподівання.
Що Мільчин знає про Артема? На що натякає?
Аж чудно: не згадає, де саме і як саме познайомився з оцим червонощоким чолов'ягою. Просто він дедалі частіше почав потрапляти на очі, потім стали вітатися, розмовляти про футбол, про погоду. Часом зустрічалися в читальному залі бібліотеки імені Короленка. Виходили звідти разом. Інколи забігали до кафе випити по пляшці пива. Влітку минулого року він якось напросився подивитись на новий чеський спінінг. Приїхав сюди, на дачу... Потім почали зустрічатися ще частіше: Мільчин купив у Науковому селищі маленький будиночок...
То де ж він хоч працює?
Пригадувалось: про свою роботу Мільчин говорив неохоче, таємниче знижуючи голос. Якийсь дуже засекречений науково-дослідний інститут. Що ж — можливо; він хімік, а хімія в наш час— наука важлива... А може — хімік-атомник?.. Тоді ще ясніше... В усякому разі він має велику ерудицію і добре розбирається не тільки в хімії, а й у біології та медицині...
Але звідки Мільчин довідався про дисертацію Нечипоренка? Що він має на меті?.. Як триматися з ним?
Не вдавалося здихатись клятих думок. «Притулок одинака», «Тиха пристань» — і як там ще називав Антон Володимирович свою дачу — втратили чудодійну силу тонізуючого засобу, перетворились на камеру допиту. І Великопольський поїхав додому.

Розділ V
ЖИВИМ — ЖИТТЯ!

Одлунали скорботні мелодії, одлопотіли траурні прапори, та й знову життя ввійшло в свою колію...
Поступово заспокоювався і Великопольський. Він скористався з поради Мільчина і заявив, що знімає з обговорення свою дисертаційну працю, аби виконати додаткові дослідження. Петренко покрутив носом, але не заперечив; Кривцов був задоволений таким розв'язанням конфлікту. Отже, треба зволікати й чекати. Чекати на «докорінні зміни», про які так загадково натякає Мільчин.
Після тієї розмови Мільчин більш ані словом не згадував про Артема Нечипоренка. І все ж Великопольський відчував, що сказано не все, що Мільчин ще повернеться до тієї теми, і це призведе до дуже неприємного.
Однак Мільчин тільки ставав щодень привітніший та одвертіший; його критика існуючих недоліків не переходила межі.
І Великопольський вирішив чекати розвитку подальших подій.

* * *

16 травня 1953 року на одній із запасних колій центрального вокзалу міста закінчувалось вантаження великого суцільнометалевого пасажирського вагона. Вантаженням керувала висока рожевощока дівчина в блакитній футболці і спортивних штанях.
Електрокари підвозили ящики й скриньки, пакунки і згортки, і дівчина, перевіряючи за списком, кричала:
— Мишко! Медикаменти — у друге купе... Лено, продукти — в перше... Обережніше, обережніше, хлопці: тут скло!
З десяток студентів метушилися біля електрокарів, стільки ж протяглися ланцюжком до вагона. Живий конвейєр працював безперебійно, і, незважаючи на термінову, напружену роботу, лунали веселі жарти й сміх.
Це були наші друзі — з учорашнього дня шестикурсники лікувального факультету Медичного інституту. Всі вони роз'їжджалися на практику, і, як завжди, практикантів проводжали гуртом. Сьогодні виїздили троє: Таня Сніжко, Мишко Абраменко і Лена Борзик. І не куди-небудь, а на Далекий Схід, у справжню наукову експедицію! Завтра виїде друга група, до Монголії, її теж проводжатимуть, а потім одинаків. І тільки Коля Карпов не поїде нікуди. Він лишається в місті.
Чи не тому не чути голосу найвеселішого, найжиттєрадіснішого студента курсу? Він навіть не в конвейєрі, а в купе вагона,— складає прилади і зброю.
Прекрасні рушниці центрального бою — адже це він наполіг на тому, щоб їх включили до списку,— хто знає, що може трапитись у тайзі? Портативні палатки — теж він відстояв їх замість незграбних і важких стандартних. А надувний човен?.. А фільтри для питної води — забули?.. Ні, є і фільтри... Ну, от і все... І за годину експрес помчить на Далекий Схід...
Сумно Колі Карпову, важко в нього на серці, та він не хоче показати цього. Він навіть намагається жартувати, але жарт виходить злий і нерозумний. Ніхто не засміявся, а Мишко заклопотано подивився на нього:
— Допоміг би взяти ящик,— бачиш, Лена не підніме.
Карпов почервонів од сорому і кинувся допомагати. Добре, хоч Таня не чула.
Але Таня чує все. Вона чує, як в купе Коля Карпов у котрий раз наказує Мишкові «писати часто і про всіх», вона бачить, як Коля позирає на неї у вікно потай, сумовито. Їй також сумно і важко в цю хвилину, але вона весела, хай про людське око.
— Заспіваймо, друзі!
— ...бо завтра в похід!
— І зовсім не завтра, а за годину!.. Галю, Мило, Катерино перша і Катерино друга, будете писати?
— А куди писати?
— Ну от, не знаєш куди! Далекий Схід, тайга, вірусологу Тані Сніжко.
— Поштовий відділ Комарино-болотний...
— Через поштаря Михайла Топтигіна!
— Або через домовласницю Пантеру Тигрівну!
Пісні, сміх, жваві розмови... І раптом настає тиша.
— Товаришу начальник експедиції! Навантаження закінчено достроково. Вантаж перевірено.
Професор Петренко усміхається:
— Молодець, Таню! Молодці, товариші!.. Мишко, скажіть черговому по станції, хай причеплять.
Професор Петренко не один — з ним дванадцять чоловік, більшість незнайомих. Це — учасники експедиції: епідеміологи, паразитологи, лікарі. Їх теж проводжають,— головним чином жінки.
Та ось уже й причеплено голубий суцільнометалевий вагон, потужно прогув красень-тепловоз, повільно рушив состав.
Степан Рогов ще стоїть на підніжці. В який раз він потискає руки трьом друзям, в який раз бажає успіху... Ось він сплигнув і враз лишився далеко...
А там, біля залізничного віадука, самотньо стоїть Коля Карпов і сумно махає рукою. Він дивиться тільки на Таню.
І Таня бачить тільки його; вона вже не розрізняє обличчя, розпливається, зменшується силует,— та все ж це він, її коханий.
Поїзд прискорив хід. Високий насип закрив вокзал.
Таня зітхнула і пішла до купе.

* * *

— Ну, Стьопо, виряджаю тебе в перший самостійний рейс... Давно я мріяв про цей день. І скажу тобі щиро: хвилююсь... За тебе хвилююсь.
— Не треба, Іване Петровичу,— усміхнувся Степан.— Я, наприклад, спокійний. Це ж тільки практика...
— Насамперед це — не практика, а велика честь, про яку я в твої роки навіть мріяти не міг! Професор Климов — найвидатніший онколог Радянського Союзу, він розробив методи боротьби проти різних видів злоякісних пухлин. Ти будеш пишатися, якщо переймеш у нього бодай частку його віртуозної майстерності хірурга та незбагненного таланту діагноста... Я кажу це цілком серйозно, Стьопо. Ти вже осягнув багато, але твої успіхи поки що не виходять за рамки успіху студента,— дуже ретельного, дуже здібного, та все ж студента. А наука потребує величного польоту думки, такої ж яскравої фантазії, як і фантазія поета, але ще складнішої, бо наука мусить опиратися на беззаперечні факти... Щиро раджу: не вихоплюйся з неперевіреними гіпотезами, не намагайся впхнути спостережене в прокрустове ложе готової схеми. І, нарешті, останнє: зважай на авторитети... але май свій розум.
У останній фразі Івана Петровича крився якийсь прихований зміст, і Степан стурбовано звів брови.
— Я не цілком зрозумів вас, Іване Петровичу.
— Зрозумієш пізніше. Хочу, щоб ти збагнув: як тільки твердження Арістотеля перетворилися на догми, вони стали жупелом в руках церковників і затримали розвиток науки на довгі століття.
— Я це знаю.
— Гаразд... А тепер — бувай здоров, Стьопо! Щиро зичу успіху!
— Дякую, Іване Петровичу.
Степан ішов від Кривцова замислений. Прощання з учителем було якимсь офіційним, сухим. Скидалося, що Івана Петровича щось дуже непокоїть; він став надто мовчазний і зосереджений. Навіть не розповів про свої закордонні враження,— тільки сухо, без коментарів, переказав зміст і напрямок останніх праць англійських біологів... Може, в нього якісь неприємності?.. Так ні, наче все гаразд... То що ж він хотів сказати отією загадковою фразою?.. Кривцов завжди висловлював свої погляди щиро й відверто... Що ж йому завадило зробити це зараз?
Степан і не догадувався, що саме таке питання задавав собі в ту мить і професор Кривцов.
Кривцов був незадоволений собою. Виряджаючи свого вихованця справді в перший рейс по невідоме, слід було б поговорити з ним серйозно, як з талановитим молодим ученим, а не повторювати настанови шкільного типу. Але що зробиш, коли для такої розмови ще час не настав, коли на самого тебе з усіх боків напосіли сумніви, а відповіді на численні болючі питання ще немає.
Події кількох останніх місяців примусили замислитись над тим, що досі спливало повз увагу, як щось обов'язкове і незмінне.
Принциповість — добре; непохитна переконаність у всеосяжності матеріалістичних методів пізнання світу — ще краща. Але погано, коли такими термінами починають орудувати тупі, твердолобі догматики.
Ну яке відношення має до мікробіології Мічурін? Він був чесний трудівник, надзвичайно талановитий селекціонер, але не мікробіолог. То чому ж обов'язково треба говорити «мічурінська» мікробіологія? Так сказав Степан, переказуючи свою дурну сутичку з Великопольським, так говорив і сам Кривцов. А тепер аж самому чудно: чому не «мечниковська»? Не «пастерівська»?.. Та й чи потрібен хоч якийсь епітет до мікробіології, якщо зміст цього слова повністю говорить сам за себе?
Як пояснити все це Степанові?..
Думки були неприємні, настрій — кепський.

* * *

А в Степана настрій був чудовий. Незвичний холод прощання з Кривцовим забувся, квиток на ленінградський поїзд — у кишені. Виїздити треба аж післязавтра, отже, можна навідатись в Олексіївку до Каті.
 
Наші Друзі: Новини Львова