Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 06 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Торжество життя

Переглядів: 31657
Додано: 18.12.2008 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Микола Дашкієв, ТВОРИ, ТОМ І. К. «ВЕСЕЛКА» 1981
— Що ти там усе товчеш: «Пуста, недоказова!» — Степан не витримав і підхопився.— Ні чорта ти не розумієш, Колю! Це питання принципове!.. Принципове!.. І дуже важливе!.. Од того, як воно буде поставлене, залежатиме доля багатьох людей. Коли піти шляхом, який пропонує Великопольський, то перемога над раком відсунеться на десятки років...
— Але ж можна знайти якийсь середній, компромісний шлях?
Тут уже не витримала й Таня.
— Ну, Колю, я тебе не впізнаю! Зрозумій: наука не терпить компромісів! Компроміси, особливо в медицині, тільки гальмують розвиток науки і коштують дуже дорого!
А збоку на Карпова налетів ще й Черемних:
— Як тобі не соромно, Колько?! Адже ти — комсомолець! Ти мусиш бути непримиренним! А ти — певно, щоб не псувати відносин з Великопольським,— проводиш угодовську політику!.. Та ти просто ідеологічно неграмотний!
Остання фраза надзвичайно образила Карпова. «Ідеологічно неграмотний»? А в чому вона, ота «ідеологічна грамотність»? Щоб принагідно процитувати щось підходяще?.. А хіба в цьому суть? Голослівне заперечення будь-чого — не метод доведення. Коли вже доводити, то доводьте з фактами в руках!
— Час іти,— сказав Степан, підводячись.— Пів на восьму.
Ішли мовчки, прислухаючись, як під ногами хрумтить тоненький льодок: вранці була одлига, а надвечір ушкварив справжній лютневий мороз. Суперечка, яка виникла так несподівано, була ніби застережним клапаном, що випустив зайвину енергії, і тепер кожен міркував про своє.
Степан почував себе негаразд. Ні, його переконання, що теорія Великопольського глибоко хибна, не похитнулось. Але навіщо було вихоплюватись отам, на лекції? Вийшло по-дурному, по-дитячому...
Валентин Черемних думав про те, що майбутній диспут на квартирі Великопольського непотрібний і навіть шкідливий. Великопольський просто схитрував: йому вигідно зам'яти справу, перетворити її в незначний інцидент. Що ж, мовляв, студенти були зі мною незгодні, я запросив їх до себе, за склянкою чаю ввічливо дав зрозуміти, що не їм ще розв'язувати важливі проблеми... Ні, слід було б зробити інакше: запросити Великопольського на засідання наукового студентського товариства, підготувати заперечення... Але відмовлятися вже пізно.
Таня була сумна. Її насторожила й засмутила позиція Колі Карпова. Він, звичайно, має право обстоювати свої погляди, хоча б тому, що тривалий час працював у лабораторії Великопольського і готував йому фактичний матеріал. Але правий і Черемних: факти можна тлумачити по-різному... Невже Коля не може стати на принципову точку зору?
Коля плентався ззаду. Він і досі був ображений на друзів. А тут ще й Таня жодного разу не глянула в його бік і навмисне прискорила ходу, коли він наблизився до неї.
Відчуття невдоволення і пригніченості не проходило, навіть коли Микола зайшов до Великопольських і назустріч вибігла Галина. Вперше він не пожартував з нею, тільки привітався і мовчки сів на дивані у вітальні.
Галина, тривожно позираючи на нього, тихенько вмостилась на своє звичайне місце — на крісло між радіоприймачем і вікном. Вона не розуміла причини Колиної пригніченості і, вирішивши, що він занедужав, хотіла принести термометр, але посоромилась чужих студентів, особливо незнайомої красивої дівчини.
До вітальні зайшов Антон Володимирович. Він привітав усіх з люб'язною усмішкою, та Галина бачила, що вітчим чимось незадоволений.
Вона догадалась: йому неприємно, що разом із Степаном та Колею прийшли ще четверо. Їй також хотілося, щоб усе було, як завжди: веселий Коля, чай, жваві суперечки, а потім — надзвичайні, фантастичні проекти.
Сьогодні ж вечір почався нудно. Почав говорити чорнявий незнайомий студент. Він говорив, позираючи кудись убік, начебто переконуючи в чомусь бабусю, яка раз у раз визирала з-за портьєри, не розуміючи, чи нести пиріг, чи зачекати. Антон Володимирович, спершись підборіддям на руку, дивився також не на студента, а в куток, на статуетку, і повільно випускав кільця диму.
Чорнявий говорив про передракову схильність та про теорію спадкових захворювань, яка виявилась хибною і заподіяла велику шкоду науці. Галина не все розуміла, бо він вживав надто багато хитромудрих слів, однак її дратував розсудливий, самовпевнений голос студента і його часто повторювана фраза: «Якщо прийняти вашу теорію, Антоне Володимировичу, то виходить...»
Галина не дослухалась, що саме повинно виходити, але з того, як Антон Володимирович почав усе частіше ствердно похитувати головою і вимовляти «те-е-кс!» щораз погрозливішим тоном, розуміла, що чорнявий говорить якусь нісенітницю і Антон Володимирович незабаром буде «громити» його.
Та коли чорнявий скінчив, Антон Володимирович промовчав, а почав говорити Степан. Він дивився просто перед собою і говорив трохи хвилюючись. Степан не пояснював, що вийде з теорії передракової схильності, яку він згадав тільки раз. Він. лише розповідав, як такий і такий професори розуміють хворобу, якими дослідами встановлено, що рак справді викликається вірусами, та які засоби боротьби проти раку можна було б використати. Галині запам'яталася фраза:
— ...давно помічено, що коли хворий після видалення ракової пухлини перенесе захворювання рожею, то настає повне вилікування... Певно, існують або можуть існувати мікроорганізми, які здатні руйнувати раковий вірус. Знайти їх — справа майбутнього.
Це вже нагадувало ті фантастичні проекти, що ними звичайно закінчувалися «середи», і Галина задоволено хитнула головою і подивилась на вітчима, як тому сподобався проект. Та Антон Володимирович, на подив Галини, сидів насуплений, і очі в нього були злі. Він знову відмовчувався, а коли Степан скінчив — протяг:
— Ну-с... Що іще?
І тоді почав говорити третій — невисокий, голубоокий, соромливий. Він говорив м'яко, ввічливо, позираючи на Антона Володимировича з повагою, та Галина бачила, що і він проти її вітчима.
І раптом Антон Володимирович жадібно затягся димом, почервонів і з розгону вдарив долонею об стіл.
— Абсурд!.. Безглуздя!.. Досить! Мені набридло вислухувати нічим не обгрунтовані обвинувачення!.. Коли вже доводити — доводьте з фактами в руках!
Він вийшов, грюкнувши дверима, а Галина, наче її хто-небудь вдарив по обличчю, закрилася руками. Їй хотілося закричати:
— Антоне Володимировичу! Що ви робите? Не треба так!..— та вона тільки судорожно схлипнула і зіщулилася в кріслі — маленька, розгублена, безпорадна.
Синьоокий студент, якого обірвали на півслові, так і лишився стояти з розкритим ротом. Він позирав на друзів, наче запитував: що ж тепер робити?
А друзі мовчали. Потім усі підвелися, наче за командою, і вийшли тихо, мов з кімнати хворого.
В той момент, коли Черемних взявся за ручку дверей, до передпокою зайшов Великопольський. Він був без піджака, з скуйовдженим волоссям, на його щоках ще палали плями. Не дивлячись ні на кого, він сказав хриплим голосом:
— Прошу пробачення за спалах. Я сьогодні зранку знервований. Прошу вас прийти наступної середи, ми з вами розглянемо ті питання, які вам треба дослідити, щоб довести свою правоту... До побачення.
Він пішов. І хоча студенти попрощалися з ним ввічливо, Галина з того, як Степан нетерпляче знизав плечима, як схилив голову Коля, зрозуміла, що ніхто з них більше не прийде, що ніколи більше не буде чудесних безтурботних вечорів, усе минуло і минуло безповоротно.
Їй хотілося плакати, та вона пересилила себе і, схопивши за руки Степана і Колю, спитала:
— Ви прийдете наступної середи?.. І ми будемо говорити про антивірус і біокаталізатор?.. Приходьте, мені буде сумно без вас, адже ви — мої гості!
Вона підкреслила «мої», плекаючи крихітку надії, що вони ще прийдуть заради неї. Коля обережно звільнив свою руку і неуважно — ой, як неуважно!— хитнув головою, попрощався і вийшов, а Степан — славний, задумливий, якийсь зовсім інший Степан,— ще раз оглянувся навколо, витяг з кишені шоколадну «Ромашку», які так любила Галина, віддав їй, потім ласкаво погладив її по голові і повернувся до дверей. І очі в нього були сумні-сумні...
Галина не витримала. Вона заплакала від неясної образи, від злості на Антона Володимировича, на себе і ще від чогось, що тривожило й пригнічувало.
І плакала вона вже не по-дитячому,— беззвучно, здригаючись, притиснувшись щокою до м'якого маминого котикового пальта.

Розділ II
ХТО Ж ПРАВИЙ?

— Хто ж правий?— це питання мучило Миколу Карпова.
Великопольський повівся нечемно. Та це, зрештою, питання морального порядку. Доцент вийшов за рамки в пориві нестримного гніву, захищаючи свою теорію. Але чи справді вона така хибна? Чи справді вона така шкідлива?
Микола ще раз спробував поговорити на цю тему з Степаном, але Степан відповідав роздратовано й небагатослівно. Довелося знову звернутися до Антона Володимировича.
Великопольський зрадів, побачивши Карпова:
— А, мій любий опоненте, прийшли за порадою, як мене розбити?
Коля щиро й засмучено розвів руками:
— Антоне Володимировичу, я нічого не розумію. Поясніть мені, будьте ласкаві, що сталося? Чому ваша теорія викликала таку бурю?
— Чому?.. — Великопольський примружив очі, хитнув головою.— Пам'ятаєте, ви вчили, що боротьба між старим і новим... А втім, краще скажіть: чи ви певні, що ваші досліди достовірні? Чи можете ви поручитися за їх безпомилковість?
— Звичайно.
— Ну, тоді міркуйте самі: висновки я зробив з експериментальних даних — з багатьох дослідів, у тому числі й з ваших. Ви самі дали мені фактичний матеріал,— якщо помилилися ви, значить, помилився і я.
— Розумію.
— А щодо теоретичного обгрунтування — прошу...
Великопольський перелічив найголовніші гіпотези про походження і перебіг ракових захворювань; цитував напам'ять і з книжок; підсував статистичні дані, міркування професорів та академіків. Він спритно вибирав потрібне, обминаючи суперечливе, і не говорив прямо: ось той і той підтверджують мою теорію тим-то і тим-то. Він намагався повернути справу так, щоб Коля сам пересвідчився в цьому.
І Коля поступово переконувався, що Антон Володимирович правий. Виступити проти нього — це значить, виступити проти самого себе та ще й визнати свою несумлінність, безпринципність... Що могли висунути його друзі проти стрункої теорії Великопольського?.. Безпідставні умовиводи? Але наука вірить тільки фактам, а факти вперто говорять: існують канцерогенні речовини, що викликають рак... Отже, знайти антиканцерогени, здатні нейтралізувати сприятливі для раку передумови,— ось головне завдання.
Карпов пристав на пропозицію Антона Володимировича відбувати практику в його лабораторії, щоб разом працювати над створенням антиканцерогенних речовин. Іти з Великопольським проти друзів — не означає зрадити їх. Адже наука не терпить примиренства... Якщо друзі доведуть свою правоту — він погодиться з ними. А тепер — хто знає?— може, істина саме на боці Великопольського і його, Миколи Карпова.
Та на душі було неспокійно і тоскно. З кожним днем між ним і його друзями виростала стіна — незрима, але реально відчутна. Друзі стали противниками, і в ім'я науки доводиться боротися проти них.
Якось до нього підійшла Таня. Це було увечері, у тій кімнаті профкому, де вони не раз просиджували удвох аж за північ, почуваючи себе вільно й легко. Зовсім недавно в цій кімнаті вони мріяли про майбутню подорож на Далекий Схід; зовсім недавно Коля уявляв, що саме там, у тайзі, де не буде нікого на сотні кілометрів, він освідчиться Тані в коханні.
Зараз усе стало іншим. Зникла перспектива експедиції. Зникла безпосередність відносин. Таня була сумна.
Вона сіла поруч нього, пригладила його вихор на голові й сказала:
— Колю, мені здається, що ти з кожним днем віддаляєшся від мене... Між нами немов виростає якась перепона... Немає спільної мети, спільних думок... Колю, кинь Великопольського, поїдемо в експедицію... Ну?.. Я дуже прошу... Адже я тебе люблю.
Він здригнувся, закрив рукою очі, та зразу ж підвів голову:
— Ні! І я тебе люблю, але відповідаю тобі твоїми словами: наука не терпить компромісів! В експедицію я поїхати не можу.
Таня мовчки підвелася й пішла, а Коля застогнав. Вони освідчилися в коханні — чудно, як було чудне саме їхнє кохання,— і ось немає радості, а є тільки гіркота. І ні з ким навіть поділитися своїм горем.
Він не розповів про цей вечір Степанові — вони тепер майже не розмовляли. Приходили пізно — один затримувався в лабораторії Великопольського, другий — у лабораторії Кривцова. Між ними наче існувало перемир'я, яке буде розірване тим, хто перший знайде важку зброю — факти.
А в науковому світі тим часом розгорілася дискусія. Вона виникла одночасно в Мікробіологічному й Медичному інститутах, і подія, що сталася на лекції Великопольського, відіграла немалу роль.
Студенти й аспіранти, доценти й професори поділилися на дві групи, що гаряче відстоювали свої позиції. Суперечка поступово перекинулась на інші інститути, вийшла на сторінки преси. Ім'я Великопольського мигтіло на сторінках газет і журналів; теорію Великопольського відстоювали і лаяли, і тільки сам Великопольський не вступав ні з ким у суперечку, не захищався і не спростовував. Він злякався бурі, яку викликав,— особливо після того, як Бі-Бі-Сі та «Голос Америки» передали, що в Радянському Союзі талановитим ученим не дають можливості працювати. Агентства вихваляли теорію Великопольського, а його називали одним з найвидатніших вірусологів світу.

Розділ III
ДЕ Ж ІСТИНА?

— Чули?..— іронічно запитав Петренко, заходячи до кабінету Кривцова.— Великопольський — найгеніальніший вірусолог світу!
— Чув,— сухо відповів Кривцов.— Читав...— він простяг цілий стос закордонних газет і журналів.— І не поділяю вашої зловтіхи...
— Зловтіхи?— здивовано перепитав Петренко.— Не розумію. Я обурений і вважаю, що Великопольського давним-давно слід було б вигнати з інституту.
— А я — не такої думки... І... теж багато чого не розумію.
— Що сталося, Іване Петровичу?..— занепокоївся Петренко.— Невже ви змінили свою точку зору на гіпотезу Великопольського?
— Ні... Не змінив. Висновки Великопольського хибні. Але я побоююсь, щоб разом з водою не виплеснули й дитину. Перед виїздом за кордон я повторив кілька описаних в його дисертації дослідів і здобув абсолютно тотожні результати... Більш того: професор Смайлс з Кембріджа якимсь чином дістав фотокопію автореферату Великопольського і запевняє, що кращої експериментальної бази для своєї власної гіпотези йому не знайти.
— Так у цьому ж і весь жах, Іване Петровичу! Адже Смайлс, наскільки мені відомо, завзятий генетик-формаліст! Що ж виходить: радянський вчений постачає ідейну зброю для наших ворогів?
— А хіба наша ідейна зброя — матеріалізм — така немічна, що не витримає сутичок?
— Не розумію, Іване Петровичу... Ми, як комуністи...
— Так, Семене Гнатовичу, саме тому, що ми з вами комуністи, нам і треба бути мудрими й далекоглядними.
Петренко знизав плечима. Він не розумів, що сталося з Кривцовим. За всі п'ять років знайомства Іван Петрович ніколи не був такий схвильований і гострий. Безперечно, так на нього вплинуло закордонне відрядження. Але що ж там сталося, що?
— Семене Гнатовичу...— Кривцов погладив їжачок чуприни, зітхнув.— За два місяці перебування на чужині я зустрічався і з найзапеклішими ворогами, і з найщирішими друзями Радянського Союзу. І, скажу вам одверто, на деякі з питань мені було відповідати дуже важко... От, скажімо, що таке кібернетика?..— Кривцов узяв «Філософський словник», розгорнув його.— «Кібернетика — лженаука...» ...Це — наша офіційна точка зору... Але ж — даруйте!— я сам на власні очі бачив такі кібернетичні машини, що мені аж моторошно стало: вони розв'язують задачі з вищої математики і складають фінансовий баланс, розраховують траєкторії зенітних снарядів і дають прогнози погоди. Переконаний: ми незабаром виправимо цю помилку... Але взагалі, Семене Гнатовичу, чи не надто категоричні ми в своїх твердженнях? Чи не передаємо куті меду, щось відкидаючи або вихваляючи?
Скидалося, що Кривцов не так запитує Петренка, як мучиться сам, шукаючи істину.
— От скажіть, Семене Гнатовичу, кому потрібна ота обструкція, яку влаштували студенти на лекції Великопольського? Адже це просто хуліганство, і я здивований поведінкою Рогова. Звісно, я не сказав йому, але...
— Зате я сказав. Правда, не в такій гострій формі.
— На Заході цей випадок роздмухали в цілу історію. І взагалі, розмалювали Великопольського як мученика науки. Мовляв, як тільки він опублікував свою гіпотезу, його одразу ж зняли з посади завідувача вірусним відділом...
— Та його ж знято ще два роки тому, і шкода, що цього не зробили раніше.
— Це знаємо ми з вами. І знаємо, що його зняли не за помилковість висновків у власній дисертації, а за розвал роботи відділу. Але там, на Заході, цього не знають. А тепер уявіть, який галас зчинився б, коли б Великопольського вигнали геть...
— Ну, Іване Петровичу, тепер я вже по-справжньому здивований! Та хай собі репетують...
— Хай репетують?— Кривцов похитав головою.— Раніше я й сам був такої думки. А зараз бачу: ні, так не можна. Не знаю, кого на Заході більше: наших ворогів чи наших друзів. Мабуть-таки, друзів. І кожна наша помилка — удар по друзях.
— То ви гадаєте, що я помилився, виступивши проти теорії Великопольського?
— Ні. Я тільки проти організаційних висновків, які підготовано. Забирати лабораторію в нього не можна. Хай працює, хай доводить. Рано чи пізно він буде змушений переглянути свою позицію, а ми не втратимо тих раціональних зерняток, які є в його дисертації,— запропонував Кривцов.
— Ну, Іване Петровичу, невже ви гадаєте, що?.. Ні, слухайте, так не можна. Зрештою, хай доводить, хай переглядає,— до речі, ніхто не забороняв йому робити дослідження,— але треба хоча б захистити молодь від його впливу. Наприклад, Карпова...
— Ні, Семене Гнатовичу. Ні в якому разі. Мені Степан розповів усе. В першу мить я теж занепокоївся. Вирішив натиснути на Карпова. Зрештою, це дуже просто: послати його на практику примусово, в складі вашої експедиції. Але це буде не наша з вами перемога, а наша поразка як вихователів... Зрозумійте: молодь повинна боротися, шукати, дерзати...
— І помилятися?
— Гай-гай, Семене Гнатовичу, а ми з вами не помилялися? А якщо ми будемо вести їх за руки, здмухуватимемо з них кожну порошинку, чи стануть вони справжніми борцями?.. Хай Карпов працює з Великопольським. Запевняю: шкоди не буде. Молоді треба вірити, бо... бо інакше вона перестане вірити нам.
— Гаразд, Іване Петровичу, я поміркую... Надто несподівано повернулась наша сьогоднішня розмова. Над нею варто подумати.
— Так, давно треба б подумати...— глухо сказав Кривцов.— Ну, бувайте. Мені треба на лекцію...
Того дня Петренкові не працювалось. Почуте від Кривцова не виходило з голови, муляло, як гвіздок у чоботі...
Може, таки й справді до Великопольського поставились надто суворо? Може, керувалися не більшовицькою об'єктивністю, а суб'єктивним почуттям антипатії, яке чомусь майже у всіх викликає цей незрозумілий чоловік? Але інтуїція — непевний порадник...
Може, слід було підтримувати його активніше, критикувати не так гостро,— адже не всіх критика лікує, декого вона просто вбиває... Його дисертація справді цікава, експериментальна частина виконана блискуче, та невже він так і не зрозуміє хибності своїх ідейних позицій? Аж дивно: в одній людині поєднується і мудрий, допитливий експериментатор, і тупий, консервативний теоретик!
...Ну звідки було професорові Петренку знати, що дисертація Великопольського — украдена, та ще й украдена невміло: замість того, щоб переписати її цілком, а потім хоч сяк-так докінчити самотужки, Великопольський «з етичних міркувань» вирішив «переосмислити» концепцію Нечипоренка, а тепер, після опублікування автореферату та викликаної ним дискусії, шлях до відступу вже було відрізано.
Щирої розмови з Великопольським не вийшло. Великопольський відповідав односкладово, «так» або «ні» — і демонстративно поглядав на годинник.
Петренко пішов од нього ні з чим.

Розділ IV
НА РУБЕЖІ ВЕЛИКИХ ЗМІН

— Теж мені «утішитель»!.. Єзуїт!— Великопольський роздратовано зім'яв спорожнілу пачку з-під «Казбека», судорожно затягнувся димом. Повторив зненависно:— Єзуїт!
Він почував себе глибоко ображеним, несправедливо скривдженим і бачив першоджерело всіх своїх злигоднів тільки в злонавмисній підступності Петренка. Історію з антивірусом Брауна було викреслено з пам'яті, крадіжка дисертації Артема Нечипоренка у власній інтерпретації вже видавалась просто «творчим переосмисленням аналогічної теми», отож сумління мовчало, зате самолюбство...
Цей нездара Петренко буквально шпигує за ним. І все — лагідненько, пристойно: «Може, допомогти?»
Чим допомогти?.. Як допомогти?.. Ще однією цитатою з «Анти-Дюрінга»?.. Чи закликом про те, що радянська наука має бути найпередовіша?
Ну чого оце він приходив сьогодні?.. -Доброзичливий, наче аж винуватий. Мовляв, будемо допомагати всім інститутом... Що це — ще одна єзуїтська витівка чи, може, обережний відступ? Адже Свідзінський запевняє, що боротьба з так званими «формальними генетиками» незабаром скінчиться. Мовляв, передали куті меду, так само, як і з кібернетикою... То, може, Петренко набивається в співавтори?.. А справді, якщо запропонувати? Чи не стане він палким захисником теорії передракової схильності, замість того, щоб бути її найактивнішим ворогом?
Але навіть при всій своїй ненависті до Петренка Великопольський розумів: ні, його не купиш нічим: він лізтиме на рожен, аж доки переможе або загине. Фанатик!.. І усвідомлення цього було нестерпно-дошкульним, страшним.
«Провалять дисертацію... — подумав він з тоскною безнадією.— Неодмінно провалять».
А тут ще ота атестація «Голосу Америки»...
Настрій був поганющий. Треба напружити всі сили: адже за тиждень відбудеться наукова конференція, яка, власне, і визначить долю майбутнього захисту дисертації. Та не зводились руки робити бодай що; горло перехоплювала злість, а мозок краяв тупий розпач.
Не знайшов він заспокоєння і вдома. Галинка стрельнула в нього осудливим поглядом і демонстративно попрямувала до своєї кімнати. Дружина навіть не озирнулась на його кроки, показуючи, що і досі гнівається за оту дурну зустріч з студентами. Та й взагалі, від неї тепер не допросишся ні уваги, ні ласки. На людях ще так-сяк, а прийде додому — камінь каменем.
 
Наші Друзі: Новини Львова