Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 06 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Торжество життя

Переглядів: 31660
Додано: 18.12.2008 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Микола Дашкієв, ТВОРИ, ТОМ І. К. «ВЕСЕЛКА» 1981
Друзі!.. Хороші, справжні друзі!.. Що, коли б на світі не було дружби? Все стало б мертве і беззмістовне...
Він навшпиньках підійшов до них і обхопив руками за плечі:
— Ну як не соромно у такий вечір сидіти в кімнаті і товкти воду в ступі?.. Ви так захопилися, що навіть не помітили вашого бідолашного самотнього друга, який цілу годину стояв за вашими спинами, очікуючи на паузу... та так і не дочекався.
Як не дивно, але ні Коля, ні Таня не знали, що відповісти. А Степан звів їхні голови так, що біляве волосся сплелося з мідно-каштановим, нахилився над ними і сумно сказав:
— Скоро розпрощаємось, друзі... Може, ненадовго, але все одно розпрощаємось...
Колька з комічною поважністю погладив Степана по голові:
— Моє бідне вусате дитинча!.. Навіть не поголилося сьогодні од суму!.. Куди ж воно збирається їхати?
— До Ленінграда, дядечку... До професора Климова. А тьотя Таня — на Далекий Схід.
— Куди?
У Кольки раптом зник жартівливий тон. Він запитав серйозно, навіть стурбовано. Так само серйозно, але з цікавістю, Таня перепитала:
— На Далекий Схід? Куди ж, власне?
— Ще не знаю. Я щойно од Івана Петровича. В нього був Петренко. Вони говорили, що у травні на Далекий Схід буде послано комплексну епідеміологічну експедицію.
Таня схопилась:
— Ну, ну!..
— Ну й ну! Кривцов порекомендував узяти наших студентів.
— І кого ж?
Друзі згоряли од нетерплячки, а Степан навмисне зволікав:
— За абеткою?
— Як завгодно, тільки говори швидше, будь ласка!
— Ну, нехай за абеткою: Мишка Абраменка, а значить, і Лену Борзик. Миколу Карпова, а значить, і Таню Сніжко.
— А от і не значить! Нічого не значить! Та ми все одно поїдемо. Правда, Колю?
Колька замість відповіді затанцював лезгінку, потім підскочив до Степана і несподівано цмокнув його в щоку. Степан засміявся:
— Помилився адресою! Адже не я з тобою їду, а Таня.
— Ні, брат, не одкрутишся! Навіщо тобі професор Климов? Ми поїдемо разом!
— Справді, Стьопо, в Ленінград ніколи не пізно поїхати. А там...— Таня, копіюючи Кольку, стала в позу:— Тайга, тайга, простори неозорі!
Колька підхопив:
— Болота непролазні й комарі!,, Е ні, братці,— це таки чудово! Якщо ти, Степане, не поїдеш...
— То що буде?
— Оголошу бойкот!
— Ні, друзі, не можу. Сьогодні я розмовляв з Іваном Петровичем, і він розповів мені таку річ, що ахнеш, як він каже. У ленінградського професора Климова є дуже цікаві факти, які стверджують мою думку про можливість створення протиракової живої вакцини. Повірте, друзі, мені буде дуже сумно без вас, але... Я ладен був відкласти подорож до Климова на рік, однак Іван Петрович наполягає, що треба їхати саме цього літа... А ви ж знаєте, я звик Івану Петровичу вірити більше, ніж собі.
На кілька хвилин запанувала та мовчанка, що завжди приходить разом з думками про тривалу розлуку, але потім знову перемогло збудження. Заговорили про наступну експедицію, і хоча до наміченого строку лишалося ще кілька місяців, Колька вимагав скласти список необхідного, продумати кожну дрібницю. Він навіть запропонував завтра ж увечері скликати «конференцію» кандидатів у члени експедиції.
Степан подивився на нього з докором:
От гаряча голова! Та завтра ж — четверта середа!..

* * *

«Середи» у Великопольських стали традицією.
Галина звичайно довго затримувалась у школі, а в ці дні прожогом мчала додому і вже з сьомої вечора починала хвилюватися, що гості не прийдуть, щохвилини позирала на годинник і кидалася до вікна.
За вікном нікого не було видно, і Галина, не вміючи вгамовувати свою нетерплячку, бігла до бабусі. Та й бабуся в ці дні бувала заклопотана. Її більше цікавила якість пирога, що пікся в духовці, і Галинці не лишалося нічого іншого, як іти до своєї кімнати і чекати, чекати...
Це були її гості — «Галинчині гості», як говорили всі в домі,— і вона нікому не віддавала свого привілею чемної господині. Вже одна можливість сказати подругам: «Я сьогодні не можу лишитись, у мене — гості!»— робила її більш самостійною і дорослою.
Подругам було по п'ятнадцять, а то й по шістнадцять років, і тому вони ставились до Галини, як їй здавалося, трохи зневажливо. Їй минуло всього тільки чотирнадцять, вона ще ні в кого не закохалася, але, навіть не признаючись собі в цьому, трохи заздрила Раї Ступко, яка була закохана в учителя фізики і під найсуворішим секретом розповідала про це усім семикласницям.
Ні, їй зовсім не подобався фізик — височенний блондин, з такими ж безбарвними і невиразними, як у неї, Галини, очима. Такого полюбити просто неможливо.
Вона думала про довгого фізика, про Раю, про любов взагалі. Було незрозуміло: що ж таке любов? Можна любити маму, Славика, бабусю, кошеня, любити кататися на ковзанах, любити шоколадні цукерки... Це було якесь всеосяжне і разом з тим незрозуміле слово. А в книжках воно звучало зовсім по-іншому: урочисто, хвилююче.
Ось мама любить Антона Володимировича. А Антон Володимирович зовсім не такий, щоб його можна любити. Він якийсь... занадто розсудливий. А втім, ні: він якийсь занадто холодний і одночасно презирливий.
Вона заплуталася в своїй оцінці Антона Володимировича. Їй хотілося знайти якесь одне слово, що виразило б єство її вітчима, але такого слова не було. Він іноді був лагідний, та чомусь ця лагідність не приваблювала; часом гнівався, та його гнів не був страшний; він посміхався, коли говорив щось неприємне, а очі в нього при цьому лишалися холодні і злі.
От Степан і Коля — зовсім інші. Степан — просто герой! Скільки він бачив, скільки пережив... Та він якийсь занадто спокійний і разом з тим незручний: при ньому зразу ж зникає бажання сміятися, хочеться сісти, склавши руки, як на уроці, і вставати, відповідаючи... А Коля... З Колею легко й приємно, та він занадто поблажливо ставиться до неї — наче до дитини... От коли б він був молодший років на сім,— можливо, з ним було б добре дружити.
Але невідомо, чи він захотів би дружити з нею.
Галина обернулася до дзеркала. Звідти на неї дивились — фу, які противні!—величезні здивовані сірі очі, кирпатий ніс, худорляве плече... А ззаду стирчали мишачі хвостики солом'яного кольору.
Розізлившись, вона показала язика своєму відображенню, а потім засміялась:— Як маленька! І чого б ото вертітися перед дзеркалом?
Дивно: тільки-но Галинка захоплювалась думками і переставала позирати на годинник, час прискорював свій біг. Майже завжди дзвінок у передпокої лунав несподівано, і вона, урвавши думки, бігла до дверей. Було рівно вісім. Гості не запізнювались ніколи.
Веселий, галасливий Колька вдирався до передпокою так, ніби взяв його штурмом, мовчазний Степан заходив неквапливо. І роздягалися вони по-різному: Колька скидав свою куртку на ходу і шпурляв її Галині, а Степан завжди намагався повісити своє пальто сам.
Потім ішли до вітальні, і Галина подавала чай. Було дуже приємно бодай на кілька хвилин відчути себе справжньою господинею.
Це були чудові хвилини. Саме в такі хвилини Галинці здавалося, що і Степан, і Коля приходять тільки до неї і заради неї.
Обидва були дуже уважні,— розпитували, розповідали. Вони співчували, що математика— справді трудна справа, погоджувалися, що уроки з німецької мови найкраще повторювати вранці, серйозно аналізували внутрішкільні рецепти: як готуватись до контрольних та до екзаменів.
Захопившись, Галина розповідала про подруг з їхніми невеличкими, таємницями, про свій клас,— їй було приємно, що друзі розуміють її. Але вона раптом перехоплювала погляд Степана і бентежилась: він дивився на неї якось чудно — ласкаво й сумно...
Коли з'являлись мама і Антон Володимирович, усе змінювалося. Розмова заходила про суто наукові питання. Степан дуже часто починав сперечатися з Антоном Володимировичем про щось мало зрозуміле, суперечку підтримували мама і Коля... І Галинці ставало сумно: ні, вона все ще дитина, на яку можна не звертати уваги.
Та кінець вечора знову бував приємний. Як правило, «на десерт» розбиралися фантастичні проекти, од яких паморочилася голова і хотілося вирости швидше, щоб їх здійснити.
Так, це були чудові вечори! І раптом все урвалось.

* * *

Доцент Великопольський таки закінчив свою докторську дисертацію. Понад три роки витратив він на шліфовку наукових тверджень, намагаючись дати пояснення кожному, навіть незначному факту. І коли, здавалось, усе було враховано й зважено, а офіційний опонент заявив, що заперечень не має, Великопольський зітхнув з полегкістю.
Начебто все складалося гаразд: учена рада інституту постановила допустити дисертацію до захисту, медичне видавництво пообіцяло запланувати книжку Великопольського. І раптом — як сніг на голову: на партійних зборах виступив професор Петренко і заявив, що, ознайомившись з дисертацією, вважає її ідейно хибною, а тому пропонує обговорити нову теорію більш принципово й широко.
— Не заперечую, колего! Істина — насамперед! — відповів йому Великопольський, а серце тьохнуло: «Провалять!»
Але зразу ж по тому він заспокоївся: подумаєш — Петренко! Не велике цабе. Сам академік Свідзінський назвав дисертацію блискучою. Правда, Свідзінського обвинувачують у формалізмі,— але знання лишається знанням.
І поступово похмурі думки зникли. Їх заслонило почуття задоволеного самолюбства.
Стрівшись біля під'їзду з Карповим, Великопольський мимохідь повідомив, що на закінчення розділу про ультравіруси розповість студентам про свою теорію.
Як і розраховував Великопольський, Карпов негайно побіг поділитися новиною. Кожному із зустрічних студентів він казав інтригуючим тоном:
— Великопольський на другій парі читатиме у нас основи своєї теорії про передракову схильність. В перший раз!
— Цікава теорія?
— Чудова! Вона викликає суперечку, але — надзвичайна теорія. Приходь обов'язково.
Того дня у Великій аудиторії інституту не було жодного вільного місця. Крім п'ятикурсників, прийшли і випускники, і аспіранти — питання походження ракових захворювань цікавило багатьох.
Коли Великопольський з'явився у дверях препараторської, почулися ріденькі аплодисменти.
Величним рухом він встановив тишу, думаючи про те, що за дві години цей зал здригатиметься від оплесків, а ті, що зараз байдужі або скептичні, підбіжать до нього, оточать і, захлинаючись від захоплення, почнуть розпитувати про деталі. Йому було приємно, як ніколи. Гучним голосом він почав свою лекцію:
— Десятки років людство б'ється над розв'язанням найважливішої проблеми: які ж причини виникнення раку?.. Адже коли буде знайдено корінь зла, це зло можна вирвати разом з коренем... Тисячі вчених по всіх країнах світу намагалися створити більш-менш вірогідну гіпотезу... І всі вони зазнавали поразки. Тільки в нашій вільній державі, тільки нашим радянським ученим»...
Він обвів поглядом зал. П'ятсот чоловік слухали його мов заворожені. Він зрозумів, що взяв правильний тон, що саме так треба говорити: про себе — скромно, а про радянську науку — з пафосом, романтично.
— ...вдалося найближче підійти до розв'язання цієї проблеми! А це значить: ви, майбутні лікарі, зможете врятувати життя мільйонів людей!
Гримнули і зразу ж замовкли аплодисменти. А Великопольський уже викладав суть своєї теорії.
Він висловив певність того, що рак — суто спадкова хвороба, яка вражає тільки схильних до неї: французький імператор Наполеон — так само, як і його батько та сестри,— помер од раку, і подібні приклади «ракових сімей» не поодинокі. Він посилався на те, що можна вивести породи мишей, які або абсолютно несприйнятливі до раку, або, навпаки, дають стопроцентне захворювання. Великопольський не заперечував існування «фактора молока» — тобто передачі ракових захворювань через материнське молоко,— але робив висновок, що саме з молоком новий організм одержує «прискорювач» — хвороботворний продукт, який виробився у тілі матері. Він не відкидав і впливу зовнішнього середовища на організм, але цей вплив зводив тільки до прискорення чи гальмування ракових процесів.
Та найголовнішим у його теорії було твердження про способи передачі вірусу раку. Доцент Великопольський вважав, що одна — іноді й більше — вірусних частинок в неактивному стані обов'язково перебувають у ядрі кожної статевої клітини і передаються майбутньому організмові при заплідненні. Ще не народжений, організм уже несе в собі зародки страшної пухлини, ще не народившись, людина вже приречена, а разом з нею приречені і всі її нащадки...
В аудиторії — тиша. Коля Карпов, обхопивши голову руками, дивиться на Великопольського блискучими очима: адже в цій теорії є частка і його, Кольчиної, праці. Він не бачить і не чує нікого, крім Великопольського, нетерпляче очікуючи момент, коли Антон Володимирович згадає про головне — про шукання протиракових речовин...
Таня Сніжно поквапно пише на клаптику паперу:
«Стьопо! Це страшно! Мій дідусь помер від раку, і Колин батько теж. Невже не тільки ми, але й діти кожного із нас — приречені? Як же тоді боротися проти раку?»
Але Степан не звертає уваги на простягнуту записку. Як і Колька, він боїться пропустити хоча б слово Великопольського. Та коли Карпов ствердно хитає головою, що б там не сказав Антон Володимирович, Степан слухає з наростаючим почуттям тривоги.
Ну як це може бути? Невже одна-єдина молекула вірусного білка спроможна змінити всі найскладніші процеси в організмі, обертаючи нормальні клітини на ракові?.. Та організм же не пробірка з поживним середовищем, де вільно розмножуються мікроби! У організмі діють тисячі захисних факторів, існує взаємодія всіх клітин... А потім: хіба може бути, щоб одна частинка вірусного білка, по суті, визначала долю багатьох поколінь людей?.. Уся боротьба проти раку зводиться нанівець, бо коли не в другому, так у десятому поколінні хвороба спалахне з новою силою...
Він зітхнув — розчаровано, засмучено, — відхилився на спинку лави.
А голос Великопольського гримів:
— Доведено, що, впливаючи на ракові клітини іпритом, можна на деякий час припинити розвиток ракової пухлини. Доведено, що існують антиканцерогенні — протиракові — речовини, що гальмують процес...
Я поставив собі за мету знайти такі антиканцерогенні речовини, що розтягли б прихований період розвитку раку на сорок, шістдесят, вісімдесят років — на все життя людини!..
Степан обвів поглядом аудиторію. Невже ніхто не помічає хибності тверджень Великопольського? Невже всі засліплені, як Колька?.. Він зустрівся очима з Валею Черемних — головою студентського наукового товариства інституту. Валя заперечливо похитав головою, і Степан зрозумів, що і в того виникло недовір'я до нової теорії Великопольського.
Але решта студентів слухали з хвилюванням. Наближалася мить, коли оплески зриваються раптово, стихійно.
Великопольський це, мабуть, відчув.
— І ось ця моя скромна теорія...
Він зробив ефектну паузу... І під час цієї паузи на всю аудиторію пролунав гучний схвильований голос:
— Ваша теорія хибна!
П'ятсот голів повернулося до Степана Рогова. Тисяча очей подивилася на нього.
Великопольський підвів голову:
— А, це ви, товаришу Рогов? Чим же вона хибна?
— Тим, що раковий вірус, який зберігається в статевих клітинах і передається в спадщину, це той же ген вейсманістів.
Великопольський Іронічно посміхнувся:
— Ну, це я вже чув од більш авторитетних товаришів. Що ще?
— Ви вважаєте організм за пасивне середовище. Це суперечить вченню академіка Павлова і мічурінській мікробіології.
— Також чув. Але товариш Карпов, який сидить поруч вас, може засвідчити, що майже все він спостерігав на власні очі. Факти є факти!
В цей час з гальорки почувся голос:
— Факти можна тлумачити як завгодно, але ваша теорія хибна, мало того —шкідлива!
І знову по аудиторії пройшов тихий шелест, і тисяча очей вп'ялася у Валю Черемних. Коли Черемних, який має власні наукові праці, так сказав, то, мабуть, і справді в теорії Великопольського не все гаразд.
— О, бачу, що моя лекція притягла навіть шестикурсників! Хто ж іще проти моєї теорії?
В різних кінцях аудиторії підвелося дев'ять чоловік.
— Отже — десять.
Таня Сніжко піднялась теж і стала поруч з Степаном.
— Одинадцять. Шість аспірантів, три шестикурсники... Ну, це ще не так багато!..— Великопольський намагався перетворити все на жарт.— 3 вами, товариші аспіранти, ми зуміємо домовитись: днями у Медичному товаристві відбудеться наукова конференція — прошу завітати... А з вами, товариші студенти... З вами зустрінемося в мене вдома, за склянкою чаю. Ну, хоча б сьогодні, о восьмій годині вечора. Не заперечуєте?
Він спробував відновити попередній тон, оволодіти увагою, але це вже не вдавалось.
Аплодисментів не було.

* * *

— Ну навіщо оці безпредметні суперечки? Учений пропонує свої власні методи боротьби з хворобою,— то й добре!.. Кажете —помиляється?.. Ну то й що: в науці є дуже багато прикладів, коли навіть хибна теорія протягом довгого часу цілком задовільно пояснювала факти... Скажімо, Ісаак Ньютон, вважаючи світло за потік частинок, створив свою геометричну оптику, і вона чудово служила людині, аж поки явища інтерференції не змусили перейти до хвильової теорії. Коли виявилося, що і ця теорія неправильна, було висунуто теорію квантів... А хіба ідеаліст Лінней не створив струнку систему класифікації, що в основному збереглась аж до нашого часу?
Так захищав Великопольського його колишній лаборант Микола Карпов, походжаючи по кімнаті студентського гуртожитку Медичного інституту.
Опоненти Великопольського, готуючись до наступного диспуту, нічого не відповідали на монолог, і Карпов замовк, ображений. Він взагалі не розумів, навіщо було Степанові та Валі Черемних встрявати в цю справу. Антон Володимирович все одно розіб'є їх, адже проти нього виступали навіть професори, і то він відстояв свою теорію.
— Ну, друзі, хай Великопольський неправий. Але чи не краще довести це на фактах?.. Адже ваша суперечка пуста й недоказова.
— Що ти там усе товчеш: «Пуста, недоказова!» — Степан не витримав і підхопився.— Ні чорта ти не розумієш, Колю! Це питання принципове!.. Принципове!.. І дуже важливе!.. Од того, як воно буде поставлене, залежатиме доля багатьох людей. Коли піти шляхом, який пропонує Великопольський, то перемога над раком відсунеться на десятки років...
 
Наші Друзі: Новини Львова