Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 06 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Торжество життя

Переглядів: 31670
Додано: 18.12.2008 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Микола Дашкієв, ТВОРИ, ТОМ І. К. «ВЕСЕЛКА» 1981
Жінка розповіла, що партійного працівника Сазонова і його дружину, архітектора Катерину Василівну, підпільників, німці оточили в цьому будинку. Сазонови одстрілювались до останнього патрона. Тоді ж Сазонов загинув, а його поранену дружину гітлерівці схопили, повезли, і більше про неї ніхто не чув. Катина дочка в цей час була чи то в знайомих, чи то у тітки,— у всякому разі, в лютому 1943 року, коли наші частини звільнили місто, її приводила сюди якась бабуся і просила, коли од Каті буде лист або якась звістка, щоб негайно ж повідомили...
Але куди саме повідомити — жінка не знала. І все ж вона обіцяла узнати адресу родички Катерини Василівни: за кілька днів повинна приїхати сусідка — очевидиця усіх цих подій. Жінка просила зайти ще раз, не пізніше як за тиждень.
Вийшовши з будинку, Колька зітхнув. Йому здалося, що мети майже досягнуто, що дівчинку вони знайдуть.
Та Степан був сумний. Позираючи на вікна колишньої квартири Сазонових, він не відчував радощів виконання обов'язку. Адже коли дівчинка жива, вона вже доросла і все розуміє... Може, вона ще чекає, сподівається побачити свою матір... А він принесе їй страшну звістку...
А може, Катерина Василівна жива? Може, живий Зденек та інші, що лишилися в казематах підземного міста?
Раніше була хоч маленька надія, а сьогодні зникла й вона. Почуте вранці не виходило з голови: не тільки німецькі, а й японські фашисти готували проти Радянського Союзу тонни смертоносних бактерій, безліч чумних пацюків... Але й американські імперіалісти погрожують війною... А підземне місто попало до рук американців.
Різкий, майже фізичний біль стиснув йому серце. Тільки тепер він остаточно зрозумів, що друзі з підземного міста загинули. Їх закатували...
Дивлячись на Степана, засумував і Колька. І йому стало ясно: усі строки чекання минули, люди підземного міста загинули. Хотілося, щоб Степан зруйнував цю певність, висловив хоча б несміливу гадку, що полонені живі і американці вивезли їх за океан...
Та Степан мовчав. Невидющими очима він дивився на вікна квартири Сазонових, а в його вухах лунали слова:
— ...Треба вижити, Степане!.. Треба вижити, щоб розповісти усьому світові, що не було і нема гірших, кровожерніших звірів, як фашисти... Це вовки — і не звичайні вовки, а вовки-людожери... Треба вижити, щоб знищити їх усіх!
Ці слова Катерини Василівни лунали в його вухах, як клятва, як наказ...
Він рішуче обернувся до Кольки:
— Ходімо.
А через кілька годин відбулися загальні збори студентів Медичного інституту. Виступали і поважні академіки, і першокурсники, і технічні працівники. Всі висловлювали свій справедливий гнів, вимагали найсуворішої кари японським військовим злочинцям.
Виступав і Степан Рогов. Він говорив про страшні каземати фашистського підземного міста, про мужніх людей — Катерину Василівну і Зденека. І у величезному залі виникав образ гордої радянської жінки і її гнівні слова.
— Не було й нема гірших, кровожерніших звірів, як фашисти!
А коли Степан Рогов зійшов з трибуни, голова зборів подав йому записку. В записці було:
«Шановний товаришу Рогов! Дуже прошу зайти до мене на квартиру в один з наступних вечорів. У мене до вас дуже важлива справа».
Потім адреса і підпис: «О. Великопольська».
Степан пошукав очима. Вродлива жінка, що сиділа в третьому ряду, перехопила його погляд і сумовито усміхнулася.
Степан пізнав її — це була Олена Петрівна Великопольська. Вона проводила спецпрактику на старших курсах мікробіологічного відділу інституту.

* * *

Степан Рогов дивувався: що за важлива справа до нього могла бути у Великопольської, яку він тільки зрідка зустрічав у інститутських лабораторіях?
Колька, схильний бачити у всьому щось надзвичайне, припустив, що йдеться про якусь таємницю.
Степан нічого таємного в записці не бачив, але вважав, що справа, про яку писала Великопольська, певно, була особистого порядку. В усякому разі, треба виконати прохання. Але на квартиру до Великопольських іти не хотілося, хоч Колька й запевняв, що Олена Петрівна дуже мила й проста жінка.
Події прискорила сама Великопольська. Якось увечері вона зайшла до лабораторії професора Кривцова і побачила Карпова.
— Здрастуйте, Колю! Скажіть, чи ви не знаєте студента Рогова?
— Безперечно, знаю. Це мій друг.
— От і добре! Передайте йому, що я повторюю своє прохання.
Колька усміхнувся:
— Олено Петрівно, він соромиться. Може, хай краще прийде до вас в інститут?
— Ні, Колю, хай краще прийде до нас на квартиру. А щоб він не соромився...— Олена Петрівна всміхнулася — приходьте разом: він і ви. Добре буде, якщо ви прийдете завтра, о сьомій вечора.
Карпов пообіцяв.
Коли наступного дня друзі прийшли до Великопольських, Олени Петрівни ще не було. Двері їм одчинила дівчинка, в якій Степан не відразу пізнав Галинку — ту дівчинку з солом'яними кісками, яку він кілька років тому зустрів у кабінеті директора Мікробіологічного інституту. Вона стала набагато доросліша, але в її поведінці ще лишалося чимало дитячого. Надто вже поважно вона передала, що її мама просить вибачення за затримку, надто по-дорослому відрекомендувалася: «Галина!» і запросила до вітальні.
Коли б не Колька, Степан просто не знав би, про що говорити, як поводитись з цією дорослою дитиною. Та Колька виручав. Маючи щасливу здатність почувати себе вільно скрізь і завжди, він розповідав смішні анекдоти про професорів, показав Галині кілька немудрих карточних фокусів, а потім сів за рояль і, неймовірно брешучи, зіграв сонату Моцарта «Ф-дур». Тут же в них з Галиною виникла суперечка: Галина втовкмачувала, що він грає в іншій тональності і що взагалі сам Моцарт не впізнав би своєї сонати в такому виконанні, а Колька запально доводив, що саме він правий. Кінчилося тим, що Галина сіла за рояль, а Колька, лукаво блискаючи очима, спокійнісінько вмостився у кріслі.
Дівчинка зіграла сонату Моцарта, потім із «Пір року» Чайковського. Грала вона тепло, задушевно, і Степанові згадався той далекий осінній вечір, коли вони вперше зустрілися з Колькою.
— «Баркарола»?
Галина хитнула головою:
— Так... «Баркарола»...— Вона сиділа схвильована, задумлива, з недитячим виразом обличчя.
Деякий час мовчали, потім Галина побігла до другої кімнати і принесла великий альбом у оксамитовій обкладинці. Це були її гордощі — яскраві листівки, портрети артистів, письменників, і її, Галинчині, фотографії, більшість з яких вона, правда, намагалася прикрити рукою, вважаючи за недосить скромні.
Степан неуважно гортав альбом. У нього в вухах ще лунала мелодія, що мимохіть асоціювалася з далекою осінню, з Катею... Перед ним миготіли обличчя — багато разів бачені, знайомі. Та жодне з них не здавалося йому таким милим, жвавим і неповторним, як обличчя Каті. Знамениті артистки, знамениті співачки — хіба хоч у одної з них були такі променисті, ніжні і разом з тим такі сумовиті очі?
І раптом він побачив дивно знайоме обличчя. Квапливо присунув до себе альбом і втупив погляд у невелику фотографію: жінка в береті задумливо дивилась кудись удалину, наче слухаючи чудову музику... Степан інстинктивно схопився за кишеню — адже в його записній книжці лежить така сама фотографія... Але ні, на тій фотографії поруч з Катериною Василівною сфотографована її дочка. У нього перехопило подих, на мить зупинилося серце і цілком виразно уявилося:
...Яскраве світло... Білі стіни... Над ним схилилася виснажена жінка... І її тихий, лагідний голос:— Не бійся мене, я твій друг...
Так, сумніву не було. Це — Катерина Василівна Сазонова... Вона просила знайти її дочку... Галинку? Так, Галинку... Скільки років минуло?.. За віком вона якраз підходить... Невже це вона, її дочка?
Він уважно подивився на Галину, а та, певно, вирішивши, що Степан зацікавився фотографією, охоче пояснила:
— Це моя тьотя. Я її не пам'ятаю. Вона загинула під час війни. Правда, я схожа на неї?
Степан зразу ж погодився:
— Так, так... Дуже. А як звали тьотю? В неї були діти?
Дівчинка відповіла невпевнено:
— Здається... не було. Треба запитати маму. А тьотю звали... звали Катериною...— Вона засміялася:— Ну звісно ж, Катериною Петрівною, раз вона моя тьотя.
Степанові стало цілком ясно, що перед ним і є та дівчина, яку він шукав. Так ось чого покликала його до себе Великопольська!
Дівчинка навіть не знає, що її мати давно загинула. А у нього в кишені лежить фотографія з останнім словом матері до своєї дитини... і про це сказати не можна. Можливо, пізніше, а зараз — не можна... Це буде неймовірний удар для Галини.
По-інакшому, зовсім по-інакшому поглянув він тепер на дівчинку. Ну як він не міг раніше побачити, що ці сірі задумливі очі — точна копія очей Катерини Василівни! Як він міг не побачити, що всім, всім вона схожа на свою матір!
Степан перебільшував: Галинка, звісно, трохи скидалася на Катерину Василівну Сазонову, але треба було знати те, що знав Степан, щоб помітити цю схожість.
Незабаром прийшла й Олена Петрівна:
— Ви пробачте мені, товариші, але сталося так, що я ніяк не могла прийти раніше... Товаришу Рогов, я хочу попросити вас, щоб ви розповіли про підземне місто, особливо про ваші останні дні перебування у ньому.
Степан зрозумів, що саме просить розповісти Олена Петрівна. Він і почав з своєї невдалої втечі.
Галинка слухала, затамувавши подих... Маленька ампула з ліками проти всіх у світі хвороб... Вентиляційна труба в товщі граніту, стальні багатотонні щити... Камера смертників... Усе, наче в казці... А Катерина Василівна... ото справді героїня!..
Степан описував кожну найдрібнішу деталь камери смертників, передавав кожен жест, кожне слово Катерини Василівни. Адже він розповідав усе це для дочки тієї, кого вже нема в живих. Та він жодного разу не назвав Катерину Василівну на прізвище, а коли згадав про фотографію, подивився на Олену Петрівну. Вона застережливо похитала головою.
— Катерина Василівна передала мені фотографію. На зворотному боці була написана адреса її дочки. Але адреса та неясна! «Південь СРСР, Велике місто, пр. Ст.». І все. Чотири дні тому нам з Колею вдалося розшукати будинок, де жила раніше Катерина Василівна. Нам пообіцяли повідомити адресу дівчинки за тиждень.
Галинка швидко запитала:
— А як звали дівчинку? Що їй написала Катерина Василівна?
— Ту дівчинку звуть... Лена. А Катерина Василівна їй написала: «Дитино моя! Знай, що я боролася за Батьківщину і загинула чесно!»
Галина зітхнула, замислилась. Певно, вона сумувала за Катериною Василівною і за тьотею Катею, якої не знала і яка теж загинула, але не в підземному місті, а на війні. Потім вона підвела голову і запитала:
— Мамо, а у тьоті Каті не було дітей?
Олена Петрівна, не дивлячись на неї, тихо відповіла:
— Ні-ні... Товаришу Рогов, я дуже, дуже вдячна вам.
Степан і Колька зібралися йти. Олена Петрівна сказала, що їх проведе. Хотіла піти й Галина, та їй сказали, що вже пізно.
А коли вони зійшли зі сходів, Олена Петрівна зупинилася, міцно потиснула руку Степанові й сказала:
— Дякую. Од щирого серця дякую. Ви, безперечно, уже знаєте, що Галинка — не моя дочка... Катя залишала дівчинку у знайомих... Вона так і лишилася в них, коли Катю схопили гестапівці... В дівчинці весь час підтримували певність того, що її мати повернеться... І ось, коли в лютому сорок третього року наші частини звільнили місто, я зайшла до наших спільних знайомих... А Галинка вирішила, що я і є її мати... Я взяла її до себе — Катя Сазонова була моєю кращою подругою дитинства — і Галинка разом зі мною понад рік пробула на війні... Я працювала у тиловому госпіталі... Ну, а в кінці сорок четвертого року я прийшла до нашого інституту. От і все... Прошу вас, не кажіть нічого Галинці. Поки що...
Степан мовчки кивнув головою, потім витяг фотографію і дав її Олені Петрівні. При світлі вуличного ліхтаря жінка довго вдивлялася в риси своєї подруги, і обличчя в неї було строге, печальне.
— Віддасте їй... потім... Коли вона закінчить десятирічку... А вас обох я прошу: заходьте до нас наступного тижня. Прийдете?
З того дня протягом трьох років Степан Рогов і Микола Карпов двічі на місяць приходили до своєї «підшефної» — Галинки Сазонової — на цілий вечір.

Розділ XIX
«ТАЄМНИЦЯ АНТИВІРУСУ»

— ...І от в ту казкову ніч професор Браун, нарешті, створив свій універсальний антивірус, засіб проти всіх у світі хвороб... Це був чудесний препарат!.. Досить було розбити ампулу з рожевою рідиною, щоб протягом кількох місяців на землі загинули всі віруси й мікроби... Живі частинки антивірусу розмножувалися простим поділом, і ніщо не могло припинити цього розмноження: ні сонце, ні космічне проміння, ні отруйні речовини... Так, це був величний і водночас страшний винахід! Професор Браун відчував, що не зможе зберегти свій препарат. І він віддав заповітну ампулу сміливому й мужньому радянському хлопчикові...
Колька Карпов замовк і величним рухом показав на Степана Рогова:
— Ось він, цей хлопчик!.. Це про нього я розповідаю. Але він занадто скромний і, можливо, буде протестувати, так ти, Галинко, не звертай уваги.
Степан, сидячи на канапі, усміхався. Він ще не знав, до чого верне Колька, але відчував, що це — черговий жарт, і вирішив терпляче грати свою постійну роль статиста в інсценіровці.
Пауза затяглася, і Галина не витерпіла:
— Ну, далі, далі, Колю!— Великими збудженими очима вона позирала то на Кольку, то на Степана. Тьмяне зеленкувате світло настільної лампи робило друзів якимись таємничими і піднесеними.
— Цю ампулу, після цілого ряду пригод, Степан Рогов привіз до Радянського Союзу і оддав лікареві, який врятував його від смерті,— майору Кривцову...
Степан засміявся:
— Колю, бреши, та не забріхуйся! Я ж розповідав Галинці, що оддав ампулу Антону Володимировичу!
— Ну от, ти чуєш, Галинко?! Я ж казав, що Степан буде заперечувати!.. Це він не хоче, щоб я розповів правду. Він таки віддав ампулу до нашого інституту... але яку-у-у ампулу?!— Колька зробив ефектну паузу і підморгнув Степанові.— Ампулу з забарвленою водою!.. Він і не знав, що лишив справжню ампулу на столі у майора Кривцова, в госпіталі, де і почалася та дивовижна історія з антивірусом, про яку я тобі, Галинко, обіцяв розповісти.
Готуючись до довгої розповіді, Колька сьорбнув давно холодного чаю і зручніше вмостився на канапі.
— Так от. У майора Кривцова був лаборант Вася Карболкін. Ніхто, хоч плач, не хотів називати його Василем Івановичем. Але річ не в тому. Від'їжджаючи до Москви, майор Кривцов наказав Карболкіну дослідити воду з госпітальної криниці, — чомусь та вода стала рожевою. «Ампула з водою,— каже,— у мене в кабінеті»... І хто б міг подумати, що Степан, поспішаючи, переплутає ампули?! Мій неуважний друг запхнув собі до кишені ампулу з рожевою водою, а ту, в якій був антивірус, лишив на столі... Наступного дня зайшов Карболкін до кабінету, знайшов ампулу і краплинку рожевої рідини з неї — під мікроскоп... Дивиться, дивиться... Та жодного тобі мікроба!.. «Що за біс? — думає.— Хай у криниці вода чиста, але хоч один мікроб мусить же бути? Ну, хоча б із нешкідливих сапрофітів...» Але ні, де там! Чиста рідина, як сльоза,— жодних тобі мікробів, навіть мертвих нема... «Ага,— міркує Вася,— вода довго була в ампулі, мікроби повиздихали. Але їхні зародки певно ж цілі. Зачекаю днів зо два,— скільки тих мікробів виявиться — і не злічиш!...» Приходить через два дні — аж за голову схопився: «Та що ж це я наробив?! Та я ж лишив ампулу одкритою, та туди ж нападало стільки сторонніх мікробів — аж кишить!» Зітхнув гірко — перепаде тепер од майора!—хотів уже вилити ту воду з ампули і нової з криниці набрати, але потім заманулося йому подивитися, скільки і яких мікробів наплодилося... Глянув у мікроскоп — чисто. Тре бідний Васько очі, думає, чи сліпнути почав, чи що? Так ні — бачить... В чому ж тут річ?.. І задумався дуже Васько Карболкін. У спирті — й то мікроби заводяться: скисне спирт — утворюється оцет. Є такі мікроби, що навіть в кислоті живуть. А що ж це за вода така, що вбиває всіх мікробів? Може, є в ній якісь чудодійні лікувальні солі?.. А коли подумав так Васько, то й вирішив зробити спробу. Взяв препарат бацили бревіс — здоровенні такі мікроби!— подивився під мікроскопом, як ворушиться на предметному скельці мікроб'яче товариство, а потім кап туди «водички» з тієї ампули!... Дивиться й очам своїм не вірить: тільки-но були бацили, а тепер — як корова язиком злизала! За одну хвилину рідина стала чиста. Бере тоді Васько з іншої ампули страшних мікробів дизентерії. Не встиг і озирнутися — з'їла «водиця» й цих. Бере мікроб чуми — те саме... Як вдарить тут Васько пілоткою об долівку, як закричить: «Ура!», аж госпітальний кухар з черпаком прибіг дізнатися, що трапилося. А Васько танцює, регоче й кричить: «Ти знаєш, кухарю, що я знайшов? Ти нічого не знаєш!.. Що в тебе на полудень сьогодні? Чай?.. К бісу чай! Пийте холодну воду з криниці, що в садку! Кружками! Глечиками! Відрами! Холодна вода з криниці, що в садку,— запорука здоров'я!..» А кухар дивиться на Васька та й лупає очима: здурів, не інакше як здурів хлопець! То навіть руки не дозволяв мити холодною водою, а тепер закликає жлуктити, та ще й відрами!.. Постояв, постояв кухар та й пішов геть. А Васько вирішив експериментувати далі.
Колька не витримав і зареготав. Степан теж усміхався: він зрозумів, що Колька в жвавій формі хоче розповісти Галинці, що було б, коли б справді зникли всі мікроби на землі.
— Колю, а чому ж вода в криниці була рожева?— Галина сприймала розповідь з повною довірою.
Колька на мить замислився, а потім зневажливо махнув рукою:
— Дуже просто. Хтось ненароком впустив у криницю пакуночок з марганцівкою. Чудова дезинфекційна речовина і в малих дозах навіть корисна... Але про все це Васько дізнався пізніше, аж коли випив десять відер води з тієї криниці...
— Ну, кажи далі, Колю!— Степан з цікавістю спостерігав друга: ну й спритний хлопець — хоч де викрутиться!
— Ага, так я вам і забув сказати, що Васько Карболкін з усіх боків був парубок хоч куди, але була в нього дуже неприємна хвороба: хронічний нежить. І мучився Васько — жах! Та й справді, уявіть собі: носив він у кишенях щонайменше три носові хустини, кожна по квадратному метру, і всі — завжди мокрі. Ну, а крім того, розмовляє з дівчиною, наприклад, коли це — «Апчхи! Апчхи!». Ясно — неприємна річ. А найголовніше — ніякі ліки не допомагають. От і вирішив Васько спробувати цю чудесну рожеву воду. Втягнув у ніздрі по краплинці, посопів-посопів носом... і що ж ви думаєте? Як рукою зняло!.. Ходить Васько веселий, квітки вільно нюхає, дихати легко, хустини позакидав і з нежиті кепкує: «Ага, клята хвороба, ось ми тебе знищимо до пня!» Ходить по вулицях з тією ампулою і кожному під ніс тиче! Понюхай, якщо заклало!» А було це, як уже казав Степан, напровесні, так що пацієнтів у Васька виявилося чимало... І не знав бідний Васько, що наробив він неймовірного лиха: в тій місцевості почалася страшна епідемія антивірусозу...
— Чому ж страшна?— Галина знизала плечима.— Адже коли зникають мікроби, то не буде й хвороб?
— Та слухай же, слухай. Наступного дня весь інфекційний відділ госпіталю збунтувався: «Виписуйте нас! Ми вже одужали! Скільки можна пити оті порошки та мікстури?!» Лікарі за голову хапаються: твориться щось нечуване: тільки вчора лежала людина з температурою сорок, а сьогодні — виписуй! Ні, дзуськи! Знаємо ці фокуси: під час війни, бувало, як тільки хворий хоч трохи оклигає — зразу ж по термометру пальцем: тук-тук... і — будь ласка: тридцять шість і шість!.. Ні, товаришу, раз ти хворий — так лежи собі спокійно, бери приклад з поранених!.
Колька замовк на хвилинку, подивився на Галину і таємниче зашепотів:
— А на третій день збунтувалися й колишні поранені. Кричать: «Де в мене та рана? Була та й зажила!» Навіть важкі гнійні рани — і ті позасихали, позаростали. Ясно: мікробів же нема... А Васько Карболкін ходить, гордо випнувши груди, та й примовляє: «Пийте холодну воду, що з госпітальної криниці!» Любо йому, приємно, що зробив такий чудесний винахід!.. Та незабаром почали коїтися нез'ясовні і дуже неприємні речі. Перш за все у магазинах зник хліб. Продавці кажуть: «Щось трапилося на хлібозаводі, купуйте борошно». Купив Васько, поніс до квартирної хазяйки: «Спечіть!» Вона і туди, і сюди — і на дріжджах, і на опарі — не сходить хліб, та й усе. Не знає, звісно, жінка, що дріжджі — мікроскопічні грибки і що давно повбивав їх антивірус... Ну, сяк-так наплескала прісняків на соді. Хотіла сметаною-ряжанкою квартиранта пригостити, пішла до комірчини — аж там не сметана, а топлене молоко. У запічок зазирнула — там глечик на кисляк був поставлений—таке свіжісіньке, наче зараз із дійниці... Невтямки, звісно, жінці, що молоко зброжують молочнокислі бактерії, яких тепер ні за які гроші не знайти... А незабаром не стало в магазинах сиру,— сировари скаржаться, що нічого не виходить. Пива — хоч і не шукай. Зупинилися спиртові заводи — нема бродіння, загинули мікроби. Одразу ж зупинився завод синтетичного каучуку і завод пластмас,— сировина у них спирт... Але все це було ще не страшно: можна, зрештою, їсти прісний хліб, обійтися без сиру і без пива, готувати синтетичний каучук і пластмасу з кам'яного вугілля. Те, що їжа стала менш смачною і погіршало травлення, бо зникли корисні мікроби, які в кишечнику сприяють засвоєнню їжі і видаленню решток,— теж можна терпіти. Але коли почалася посівна кампанія — отоді всім стало страшно...
Галина широко розкритими очима дивилася на Кольку. Світ мікробів поставав перед нею у цілком новому, незвичайному вигляді. Вона змалку звикла бачити в кожному з мікроскопічних організмів тільки жахливих ворогів людини.
— Так, всім стало страшно!— Колька пересмикнув плечима, наче в нього по шкірі пробіг мороз.— Вологи в землі було цілком достатньо, але не зопрів жоден листочок, жодна соломинка, жоден корінець. Не було тих мікробів, що ретельно знищують всяку органічну часточку, перетворюючи її на солі, якими тільки, й живляться рослини. Правда, можна було використовувати мінеральні добрива, але це означало, що потрібні солі слід давати кожному дереву, кожній травинці. Цього зробити неможливо, і незабаром почали гинути луки і ліси. Зникала зелена загорожа — почали пересихати ріки. Стало менше вологи. Почалася засуха...
— Так оце тому й виникла та велика засуха, що в нас була? — Галина підскочила на кріслі.— Так, так, пам'ятаю: справді почали сохнути дерева і трава. Але як же ліквідувати цю страшну епідемію?
— Потім, потім, Галинко!.. Пізніше вже не допомагали й штучні добрива: земля настільки забруднилася корінцями, листям, соломою, що зернятко й не торкалося грунту. Щоб виростити хоч невеликі врожаї, слід було дуже густими боронами вичісувати з кожної ділянки сміття. Але змінилася й сама структура грунту: капілярні трубочки в землі — це насамперед сліди найтонших волосяних корінців, що їх раніше знищували мікроби. Безструктурний пилуватий грунт підхоплювався вітром, І виникали страшні чорні бурі... Вся земля перетворилася на величезний смітник: ніщо не гнило, тільки спалюванням можна було позбутися покидьків... Почала дохнути риба в озерах та деяких морях: донні гази, що їх раніше знищували мікроби, тепер розповсюджувалися вільно і отруювали воду... І найстрашніше: повільно почала зменшуватися кількість кисню в атмосфері й збільшуватися процент вуглекислого газу. Тварини, люди, промислові підприємства забирали кисень з повітря і виділяли величезну кількість вуглекислоти. Тільки рослини споживають вуглекислий газ, а виділяють кисень. Рослини гинули — значить, гинуло і життя на землі...
Колька перевів подих і лукаво позирнув на Галинку. Та сиділа збентежена і пригнічена, приголомшена всім почутим. Степанові аж шкода стало її.
— Галинко, та не приймай до серця оцю побрехеньку! Ніякого універсального антивірусу не було й не може бути! Це все Колька вигадав!
— Ага! Не було й не може бути?!— Колька зловтішно покрутив пальцем перед носом у Степана.— А хто колись мріяв про універсальний антивірус?! Може, я ?.. Ти! Ти з професором Брауном!
— Пересмикуєш, друже! Браун хоча й механіцист, але мікробіологію вивчав у Пастера! Він мав на увазі знищити лише шкідливих мікробів, прищеплюючи свій препарат хворим людям.
Галинка, у якої одлягло од серця, підхопила:
— Так, так! А що коли справді винищити тільки шкідливі мікроби? Хай лишаються дріжджі, молочнокислі і ті — як їх?— що допомагають гниттю. А решту — знищити. Зовсім-зовсім. До одного!
Степан усміхнувся:
— Галинко, це неможливо! Навіть якщо «зовсім-зовсім» винищити шкідливі мікроби, вони почнуть виникати знову. Зараз доведено, що мікроби мають велику здатність до пристосування: коли змінюється середовище, то змінюються й мікроби. Ті ж бактерії, що спричиняють гниття, за певних умов можуть ставати патогенними, хвороботворними. Та й як визначити шкідливість мікробів? Паличка Коха, збудник туберкульозу у людей, зовсім не шкідлива для рослин, страшна для деяких рослин мозаїчна хвороба — не вражає людину... Крім того, універсальний антивірус взагалі не можна знайти: надто вже відрізняються між собою різні види мікробів, надто різні повинні бути методи впливу на них. Але засоби проти схожих мікробних груп знайти можна. Так, наприклад, діє пеніцилін.
— Стьопо, але що ж, власне, винайшов професор Браун?
— Не знаю, Галинко. Я тепер шкодую, що порвав браунівські формули,— можливо, вони хоч трохи допомогли б розкрити його задуми. Хоч я й певен, що нічого путнього в тих формулах не було, але все ж цікаво.
Колька про щось почав говорити з Галиною, а Степан задумливо сидів на канапі. Дівчинка розбудила в ньому спогади про Брауна та його препарат.
«Що було в тій ампулі? Чому препарат виявився бездіяльним? Чому одужав пацюк, якому Браун впорскнув свій препарат?»
Степан і не підозрював, що таємниця антивірусу скоро розкриється остаточно.

* * *

 
Наші Друзі: Новини Львова