Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 06 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Торжество життя

Переглядів: 31652
Додано: 18.12.2008 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Микола Дашкієв, ТВОРИ, ТОМ І. К. «ВЕСЕЛКА» 1981
Цілком недвозначно визначивши свою позицію пацифіста, Браун, як йому здавалося, виправдав себе. Довго стримуване бажання вирвалося, нарешті, назовні. Професор був ладен працювати день і ніч. Він схвильовано гладив рукою тубус мікроскопа, пестив очима ультрацентрифуги, ультрафільтри,— це був його світ, світ науки, де можна дерзати й творити, боротися й перемагати. За таку лабораторію можна згодитися на все, забути всі неприємності й незручності. Зрештою, чи не однаково, де міститься лабораторія: на тихій Фогельштрасе університетського містечка Гейдельберга чи тут, у масиві скель Баварського плато?
Та хоч професор і ладен був ніколи не виходити з своєї лабораторії, він, дізнавшись, що працювати доведеться в підземному місті, про всяк випадок зажадав права вільного виходу на поверхню землі. Директор інституту згодився й на цю умову, але попередив, що втекти — неможливо.
Професор не збирався втікати. Однак нагадування про це розбудило в ньому почуття протесту, і першого ж дня, насилу відірвавшись від досліджень, Макс Браун примусив себе скористатися з свого привілею.
Був холодний осінній ранок, коли перед професором вперше одчинилися важкі стальні двері і він ступив на невеликий бетонований майданчик.
Свіже повітря — вологе, напоєне запахом хвої,— ринуло в легені. У Брауна аж запаморочилася голова, коли він вузькою стежкою почав спускатися вниз по схилу.
Ніде не було чути ані звуку. Тільки вітер гнав яскраве осіннє листя, збирав його в пухкі вали і котив у долину. Важкі сірі хмари, готові полити дощем або сипонути снігом, повзли низько, чіпляючись за вершини гір, і від цього небо здавалося плоским, а долина — невеликою западиною з розмитими краями.
У професора тривожно стислося серце. «Долина смерті» — подумав він.
Різкий східний вітер іноді розривав хмарну запону, і тоді зовсім близько проступали височезні скелясті гори, а за ними у важкому білувато-сірому серпанку маячили ще стрімкіші вершини. Тільки в одному місці,— там, де в тумані щезала ріка,— можна було знайти вихід з цієї долини.
Браун озирнувся. Невеличкий будиночок з черепичним дахом — от і все, що становив собою хід до Центрального інституту. Хто б міг подумати, що в глибинах гори сховане ціле місто — з величезними лабораторіями, електростанціями, десятками допоміжних підприємств?
Замислившись, Браун пішов униз, в долину. Та незабаром перед ним виросли чорні на яскраво-жовтому фоні написи: «Обережно! Міни!»
Він закляк на місці, потім рушив угору по схилу, і весь час ліворуч од нього миготіли ці застережливі таблички. Вони дратували як настирливе нагадування про те, що професор Браун, власне, так і лишився в'язнем, тільки змінив місце ув'язнення.
Незадоволено мимрячи щось собі під ніс, він, щоб не бачити цих табличок, почав продиратися крізь чагарник, але знову вийшов до забороненої зони. Звук його кроків сполохав дику кізку. Легка, тендітна, вона шугнула праворуч, до скелі, але раптом звернула і, зіщулена, прослизнула повз професора по мінному полю... І в ту ж мить рвонув вибух.
На професора посипались дрібні камінці, бризнуло щось тепле, липке. Він здригнувся, повільно витер обличчя носовою хустинкою і пішов назад.
За годину Браун сидів у своїй лабораторії і сумно й байдуже дивився кудись вдалину. Крізь залізобетонні стіни, крізь масиви гір і сотні кілометрів відстані він бачив Гейдельберг, університет і свою затишну квартиру на Фогельштрасе.

Розділ II
ЧУДНИЙ ХЛОПЧИК

Щоб не хвилювати себе, професор поринув у роботу, знайомлячись з останніми досягненнями науки. До ресторану підземного міста він намагався зайти тоді, коли там нікого не було. Та все одно таки наткнувся на Валенброта.
Колишній учень привітав його аж надто палко, просив завітати до нього,— адже їхні лабораторії майже поруч. Отто згадував старі добрі часи, коли він уперше прийшов до професора Брауна в Гейдельберзі, називав ті дослідження вірусів, які проводив під керівництвом чуйного і досвідченого вчителя, улесливо доводив, що лише Максу Брауну зобов'язаний тими скромними успіхами, яких зумів досягти...
А Браун з огидою пригадав день, коли дізнався про зраду свого кращого учня: гестапівців привів до лабораторії саме Валенброт.
«Страшна людина!»,— професор здригнувся, встав з-за столу і, посилаючись на головний біль, попрямував до ліфта.
Вийшовши в долину, він пішов уздовж лінії мінного загородження, намагаючись ні про що не думати, нічого не згадувати. Але перед очима весь час стояв Валенброт з його холодним, оцінюючим поглядом.
Мінне поле скінчилось. Далі пройти не можна було: вертикальна, навіть нахилена вперед скеля звисала над густими ялинами, що ледве сягали половини її висоти.
«Так, звідси не втечеш...»— з тоскною безнадією повторив Браун, поглядаючи на скелю.
Його увагу привернула дуже дивна як на оце безлюддя річ: на вершині однієї з ялин метлялася брудно-біла ганчірка. Браун зацікавився: ганчірка могла впасти тільки згори.
Насилу продершись крізь чагарник, професор підійшов ближче. Мабуть, щось важке впало зі скелі — віти ялини були поламані, на м'якому вологому мохові виднілась западина і плями крові; далі простягся широкий слід, що зникав у хащах.
З Брауна був кепський слідопит, але й він одразу ж зрозумів, що це слід людини: на одній з гілок чагарника висів клапоть закривавленої тканини. Сліди здавалися зовсім свіжими — отже, людина впала недавно і, може, ще була жива.
Професор уявив собі це падіння і жахнувся. Але куди ж плазував отой бідолаха? Навіть сильному і здоровому важко продиратися крізь оцей чагарник,— як же проповз він, поранений?
Слід вів до підніжжя гори. Там, у затінку, хащі були вже не такі буйні; рослини тяглися до світла, утворюючи під скелею щось схоже на зелену печеру. Браун зазирнув туди і в ту ж мить злякано відсахнувся: біля його вуха прошурхотів камінь.
— О, з цією людиною жартувати не варто!— промимрив старий.
Простягнувши свого довгого сучкуватого ціпка, він навмисне поворушив кущі далеко від себе, а коли у відповідь на шерех туди полетів другий камінь, швидко визирнув з-за куща.
Біля підніжжя скелі в невеликій заглибині лежав хлопчисько років тринадцяти і, затиснувши в лівій руці камінь, озирався, як зацьковане звірятко.
Кілька секунд обидва лежали нерухомо, затамувавши подих: дорослий здоровий чоловік, схований в гущавині, і скалічений хлопчик — один на невеликій галявині, де заховатися неможливо. Це, певно, найбільш лякало хлопчика; він напружено, з одчаєм зиркав на всі боки, чекаючи нападу й шукаючи порятунку. Нарешті його погляд упав на розколину в скелі — туди можна було б заповзти,— і він, озирнувшись ще раз, раптом чудно перевернувся набік і, не випускаючи з руки каменя, поповз, спираючись на лівий лікоть.
Та ось з-під руки хлопчика вислизнула опора — він похитнувся, намагаючись зберегти рівновагу, впав на закривавлену праву руку, зойкнув і, певно, втратив свідомість.
Браун кинувся до хлопчика, легко підняв його і озирнувся, наглядаючи сухе й затишне місце. Скоро він знайшов те, що шукав: трохи вгору по схилу виднів темний отвір печери.
Намостивши з моху таку-сяку постіль, професор переніс хлопця до схованки. Він жахнувся, коли розрізав і зняв одежу: обидві ноги хлопчика були закривавлені, і на правій, нижче коліна, крізь шкіру випиналися гострі кінці зламаної кістки; права рука звихнута і чимось гострим розпанахана від ліктя до плеча; все тіло й лице хлопця посічене, подряпане гілками та ялиновою глицею. Та все ж йому ще пощастило, коли зважити, що він упав зі скелі заввишки як п'ятиповерховий будинок. Його врятували високі ялини та густий молодняк, вони пом'якшили удар.
Хлопцеві потрібна була негайна медична допомога, та про це годі й думати. Згідно з наказом кожен, хто потрапляє на територію Центрального інституту, підлягає знищенню. І професор своїми силами вирішив зробити все, що може.
Він був поганим хірургом і до того ж грунтовно забув методику лікування переломів. Але рани перев'язав швидко, використавши для бинтів свою спідню сорочку. При цьому Браун з жахом уявив, як мільярди мікробів ринули в кров дитини... Але що міг вдіяти він, професор мікробіології, за таких умов? У нього не було навіть йоду.
Коли Браун з силою смикнув за праву руку, щоб вправити звихнутий суглоб, хлопчик застогнав і розплющив очі. Він дивився тьмяним тоскним поглядом, що не виявляв нічого, крім болю, та поступово його очі округлилися, в них з'явилося єдине почуття — почуття жаху.
Треба було заспокоїти хлопця, і професор сказав:
— Я твій друг, не бійся мене!
Хлопчик навіть не поворухнувся.
Браун повторив цю ж фразу французькою, англійською, нарешті російською мовами. Рука хлопчика здригнулась.
Важко було уявити, що хлопчик—росіянин. Скоріше за все — поляк: після окупації Польщі чимало поляків вивезли до Німеччини на чорну роботу. Але польської мови Браун не знав, тому заговорив, калічачи російські слова, як йому здавалось, на польський манір.
Голос професора звучав схвильовано, щиро, і хлопчик трохи заспокоївся. З-під опущених повік він уважно стежив за кожним рухом старого, а коли в кущах почувся шурхіт, судорожним рухом знов схопився за камінь.
— Дурненький, це пурхнула пташка! — Браун з побоюванням зирнув на хлопчиська і про всяк випадок присунувся ближче до виходу з печери. «Чудний хлопець — від нього можна чекати чого завгодно!»
Прочитавши побоювання в очах професора, хлопчик раптом забелькотів щось, показуючи на мигах, що каміння кидати не буде. Він жестикулював, мукав, показував пальцем вбік, і Браун вирішив, що хлопець — німий. Пас худобу, вночі впав зі скелі і просить вивести його звідси.
Вивести звідси! Хлопець не знав, що з долини виходу нема.
Міркуючи вголос, Браун сказав:
— Ну, гаразд: вилікувати тебе я, припустімо, зможу. А що ж далі? Ти попав до забороненої зони, і за кілька метрів від цього місця починається міненфельд — мінна нива... ні, мінне поле... Не здумай переповзати — міни діють безвідмовно, я переконався в цьому. А коли ти попадеш на очі охоронцям — тебе вб'ють. Зрозумів?
Хлопець серйозно хитнув головою.
— Так от, доведеться тобі, друже, пролежати в цій печері чимало днів. Давай-но обладнаємо її — адже скоро й морози вдарять. Що ти можеш запропонувати?
Хлопець не відповідав. Він заснув раптово, але й у сні міцно тримав камінь.
Ну й ну!— Браун лагідно похитав головою, зняв з себе куртку й укрив хлопця. Таку силу волі й витримку в дитини він бачив уперше.

* * *

Професор, який ніколи до того не тримав рушниці, раптом став завзятим мисливцем. Він купив чудову централку, розпитував усіх про звички диких кіз, щодня ходив на полювання і, повертаючись до підземного міста з порожніми руками, засмучено зітхав, досить влучно копіюючи відомих йому горе-мисливців.
Одного разу його піймав на слові його ж лаборант: виявилось, що професор не вміє заряджати рушницю і жодного пострілу з неї не зробив — ствол навіть не закопчений. Старий при цьому так зніяковів, так по-дитячому виправдовувався, що постійні відвідувачі ресторану підземного міста тільки нишком посміялися з витівок професора. Нікого, власне, не цікавило, що саме тягне Макса Брауна туди, в зовнішній світ,— у сльоту й холод пізньої осені. Але професор не забув образи і другого ж дня прогнав лаборанта, обвинувачуючи в недбайливості.
Шеф інституту Руфке досхочу нареготався, коли дізнався про причину гніву Брауна, але заперечувати не став. Не заперечив він також і проти чудного бажання професора, щоб їжу йому приносили до лабораторії,— для Руфке все було ясно: старий Браун виживає з розуму.
І тільки Отто Валенброт гострим нюхом поліцейської нишпорки відчув щось непевне. Він помітив, що професор якось повернувся без куртки. Куди вона поділась? Та й не був Браун такий запальний, щоб за дрібницю прогнати досвідченого лаборанта. Ні, тут крилася якась таємниця!
За неуважним професором вдалося простежити дуже легко. Одного разу, коли Браун — у великій хутряній куртці з відстовбурченими кишенями — попрямував до ліфта, Валенброт пішов слідом. Професор продирався навпростець, крізь чагарник, потім зник у якійсь печері. Валенброт підповз ближче й прислухався.
Професор говорив щось чи по-чеському, чи по-російському — Валенброт розумів тільки окремі слова.
Боляче?
…...............................
А тобі не холодно?
…...............................
Той, до кого звертався професор, лише мукав, але раптом зойкнув, як зойкають при перев'язці, і Валенброт зрозумів, що це — поранений.
Намацавши в кишені пістолет, він ступив у темний отвір печери й сказав:
— Професоре Макс Браун! Ви чудовий мікробіолог, але поганий хірург. Дозвольте мені!
А годину по тому, недалеко від входу в підземне місто, Валенброт сказав нахабно й зухвало:
— Сподіваюсь, любий професоре, ви тепер зазирнете до моєї лабораторії? Минулого разу я не встиг розповісти вам про свої успіхи. Я відкрив новий вірус — вірус «Д». Це надзвичайно дійовий препарат для бактеріологічної війни, але, на жаль, нестійкий, Ваші поради мені дуже допоможуть.
Макс Браун зупинився й тихо сказав:
— Я до вас не прийду і працювати над засобами знищення не буду. Обов'язок мікробіолога — боротися проти хвороб, а не викликати їх. Кращі люди світу...
Валенброт зареготав:
— Кращі люди? Кращі люди — ми, арійці! А втім, я не збираюся дискутувати з вами на цю тему. Мені просто необхідна ваша допомога. Я, на жаль, не встиг взяти від вас усього, що міг.
— Ні, я не прийду!
— Ні?! — загрозливо перепитав Валенброт.— Тоді мені доведеться доповісти шефові про дивні прогулянки Макса Брауна.
— Ну, то й що?— професор тремтів від обурення.
— Дуже просто: вас позбавлять права виходу на поверхню.
— Я кину дослідження. Цього разу зламати мене вже не вдасться.
— Ну, тоді...— Валенброт навмисне розтягнув слова, з насолодою слідкуючи за зростаючою тривогою професора.— Тоді доведеться мені особисто провести деякі мікробіологічні експерименти над відомим вам пораненим... Він загине в страшних муках, і його вбивцею будете ви!
— Ви не зробите цього!
— Зроблю!— сказав Валенброт і зловтішно повторив:— Зроблю!
Професор схилив голову. Перед ним був виродок, здатний на все. Благати або умовляти його — зайва річ. Для досягнення своєї мети він залюбки знищить- хвору дитину без жалю і вагання!..
— Який ви... мерзотник! Який ви... негідник! Який ви...— Браун захлинувся, закашлявся, махнув рукою й повільно пішов стежкою.
— Хвилинку, професоре! — наче нічого не сталося, Валенброт наздогнав Макса Брауна й заговорив діловим тоном:—Створювати смертоносні бактерії вам не доведеться. Можете обмежитись загальними настановами, в цьому нема нічого поганого. Ми просто укладаємо угоду, і моє мовчання має бути оплаченим... На роздум я даю вам одну ніч.
Професор Браун тієї ночі не заснув ані на хвилину. Нерозв'язна дилема краяла його мозок: що робити? Валенброт зробив удар по дошкульному місцю: приректи пораненого хлопця на смерть у муках Макс Браун не міг. Але не міг він і віддатися у добровільне рабство до Валенброта. Він не хотів працювати над смертоносним вірусом «Д».
Ох, як хороше було б оце лежати на дивані в своїй затишній квартирі, читати або спостерігати крізь вікно легесенькі сніжинки, що кружляють у промінні ліхтаря, не вирішувати складних питань, які пригнічують і душать, від яких хочеться втекти, сховатися, як ховається слимак у свою шкаралупу, і які все ж треба вирішити негайно.
Але Гейдельберг, університет, квартира на Фогельштрасе зосталися в далекому минулому. Зараз були підземне місто, фашист Валенброт і тяжко хворий хлопець.
І професор Браун вирішив. Він погодився на умови Валенброта, обдурюючи себе, що так триватиме недовго — тільки до видужання хворого.
Почалася сувора сніжна зима. Рани хлопчика затягнулись, але рухатися він ще не міг. Професор Браун потроху перетяг до печери всі теплі речі, які мав, запасся продуктами, спиртівкою. Та все це не допомагало: хворий, знемагаючи від холоду, втрачав сили.
Сьомого грудня при двадцятиградусному морозі почався дуже сильний буран. Він лютував три дні. І всі три дні професор Браун метався по своїй лабораторії: там, нагорі, закутаний у жалюгідне дрантя, замерзає хлопчик, який так вразив його своєю мужністю,— хлопчик, врятований ним від смерті.
І нарешті Браун наважився. Він надів парадний сюртук, довго й старанно зав'язував галстук, потім вийшов з лабораторії і повільно пішов коридором. Біля дверей кабінету шефа зупинився, нерішуче подзвонив.
Двері м'яко відчинилися, і директор інституту, професор Руфке, здивовано підвівши широкі руді брови, сказав:
— Прошу!

Розділ III
ПОМІЧНИК ПРОФЕСОРА

Третю добу не вгаваючи шаленіє буран.
Сніжинки — холодні, колючі — мчать горизонтально, разом з ними летить глиця й віття, камінці й каміння, груддя мерзлого снігу та льоду з вершини. А час від часу десь лунають глухі вибухи, здригається земля, і хлопчик розуміє: вибухнула міна.
Добре!.. Ой, як добре!.. Це значить, що після бурану можна буде перейти мінне поле, про яке розповідав професор: багато мін вибухне від завалів, а інші занесе снігом,— якщо обережно, то й переповзти можна... Хай тільки хоч трохи розпогодиться.
Але за входом у печеру, за невміло і нашвидкуруч сплетеною з пруття та приваленою камінням заслоною, як і раніше, тоскно завиває, свистить на високих нотах, гримить басовими акордами скажений вітер,— свистить, завиває, грюкає, мчить з швидкістю кур'єрського поїзда і, пригинаючи чагарник, вивертаючи столітні дерева, б'є тугими грудьми об скелю, сиплючи сухі сніжинки. Біля підніжжя скелі тихо виростає м'який замет; він зростає повільно, але все щільніше й щільніше притискує заслону, закриваючи єдиний вихід з печери.
А хлопцеві починає здаватися, що буря виє вже приглушено, мороз слабшає. Він стривожено схоплюється й прислухається.
Ні, там усе без змін... Вибухають міни — ось прокотилася ціла хвиля вибухів... Як добре! Нарешті можна буде втекти. Ось затихне трохи — і гайда!...Тільки треба, мабуть, знайти міну, підкласти в той підземний хід та як гахнути!.. Бреше старий — інститути в землю не закопують. Воєнний завод, напевне... Ні, міною, мабуть, не дошкулиш... Треба запам'ятати місце, а потім прилетіти літаком і льотчику показати...
Йому на мить здалося, що він справді лежить у великому літаку. Гуде мотор, а льотчик— з орденами, в шоломі, схожий на Чкалова — підходить і питає:
— Ну, Степане, де ж воєнний завод?
Степан показує:
— Ось він, товаришу майор!
Літак різко падає вниз, і хлопець стукається потилицею об стіну печери. Почухавши голову, він засоромлено мимрить:
— Задрімав трохи, а спати не можна...
Його невтримно тягне до сну, і він, щоб розважитися, командує, очевидно, наслідуючи когось:
— Розвідник партизанського загону імені Щорса товариш Степан Рогов! Ви перебуваєте на бойовому посту. Ваше завдання: не спати, аж поки не скінчиться буря, а потім переповзти мінне поле і прямувати на схід!
— Єсть, товаришу командир! Розвідник Степан Рогов не спить уже дві ночі і завдання виконає!
Та знову летять літаки — радянські літаки. І хоч Степан не на літаку, а внизу, він яскравою ракетою вказує льотчикам ціль — ворожий підземний завод.
— Ближче! Ближче! Сюди кидайте!
...А сніг — білий, сухий, хрусткий — засипає отвір, багатопудовим тягарем придавлює невміло й нашвидкуруч сплетену з гілок заслону.

* * *
 
Наші Друзі: Новини Львова