Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 06 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Торжество життя

Переглядів: 31664
Додано: 18.12.2008 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Микола Дашкієв, ТВОРИ, ТОМ І. К. «ВЕСЕЛКА» 1981
— Е, Таню, негаразд! Я бачу, ти не розумієш, у чому суть. Те, що хлопці працюють в лабораторіях,— дуже добре. Добре, що ними керують досвідчені наукові працівники. Та це підготовка ін-ди-ві-ду-аль-на! Розумієш? Вони звикають мислити й працювати в одиночку... Тим більше, що ти сама кажеш: самотність Рогову протипоказана... Хай працюють в лабораторіях, але про свої успіхи вони повинні доповідати нам... Ну, словом, поговори з Карповим і Роговим... Або ні, я поговорю сам. А в Мікробіологічний інститут доведеться подзвонити.
Таня йшла від секретаря в поганому настрої. Так, секретар був правий: вона сама сприяла тому, щоб Степан і Коля одривалися від колективу. З захопленням працюючи в гуртку, вона все ж вважала, що це якийсь початковий ступінь, а потім можна буде серйозно,— як Степан, як Коля,— працювати в справжніх лабораторіях. А виявляється, що це одне і те ж: робота в гуртку повинна поєднуватися з роботою в лабораторії. Треба поговорити з друзями.
Та того вечора за неї говорив професор Кривцов:
— Ні, Степане, науковий гурток студентів — зовсім не дитяча гра в науку. Я навіть здивувався, коли почув таке від тебе. Це — серйозна підготовка до майбутньої наукової діяльності, така ж, як і твоя робота в оцій лабораторії. А ти тут не одкриваєш нічого нового, ти тільки засвоюєш те, що було зроблено до тебе.
— Але, Іване Петровичу, я зможу все прочитати і в книзі... І навіть далеко повніше...
— Повніше?..— Професор необережно натиснув на предметне скельце, зламав його і роздратовано відкинув.— А це ще невідомо! Невідомо!.. Що ти знаєш, наприклад, про народну медицину? Зрозумій, що людство вистраждало свою домашню медицину за багато сторіч ціною багатьох помилок, і тобі стане ясно, що не все в народній медицині наївне й дурне, як вважають деякі занадто «вчені» люди... Чи знаєш ти, що й сучасна медицина половину всіх ліків здобуває з препаратів рослин,— із усіх отих вовчих ягід, «мар'їного зілля» і інших? Чи знаєш ти, нарешті, що є такі дивні народні засоби, з якими поки що не можуть конкурувати найкращі препарати фармакології? Що ти знаєш, наприклад, про часник? Ти наслухався про пеніцилін і про карболку, про сульфамідні препарати і про йод... А чи відомо тобі, що паличка Коха — збудник туберкульозу,— яка лишається живою в п'ятипроцентному розчині карболки протягом доби, може бути зруйнована випарами звичайного часнику в триста разів швидше?.. За п'ять хвилин!.. Не знаєш?.. Е, то ти багато чого не знаєш!.. Ось коли ти підготуєш для гуртка доповідь про народну медицину, я, як співдоповідач, розповім один випадок із своєї партизанської практики. Випадок такий, що ну!
Степан завжди дивувався професорові Кривцову: той володів дивною здатністю переконувати і зацікавлювати. Ще півгодини тому, коли мова зайшла про студентський науковий гурток, Степан був певен, що це — марна витівка, зайва витрата часу. Але тепер... Так це ж цікава і справді нерозроблена тема!
Степан захопився цією темою. Він нишпорив у бібліотеках, розшукуючи лікарські порадники двохсотрічної давності; випитував у всіх, хоч трохи знайомих йому людей найпростіші фармакологічні засоби; написав, нарешті, Каті, і Катя, доклавши чимало зусиль, зібрала і надіслала йому кілька десятків домашніх рецептів лікування ревматизму, чиряків, простуди, наривів і всяких інших захворювань.
Відкидаючи явно безглузде, що грунтувалося на забобонах, Степан ретельно відбирав цінне, що відповідало перевіреним, справді науковим методам лікування. Ця робота, звісно, ще мало нагадувала справжню дослідницьку, та поступово в його мозку почала оформлюватися парадоксальна думка: дуже багато з народних засобів давали препарати, аналогічні препаратам хіміотерапії — галузі медицини, яка породила і сульфамідні препарати, і пеніцилін, і граміцидин, і саназин...
А професор Кривцов, добродушно сміючись, говорив:
— Ось бачиш, Степане, не про все можна прочитати в книгах. Знай, що коли тобі вдасться підготувати добру доповідь на цю тему, тебе прийдуть слухати навіть професори... От спробуй-но пояснити дослід, який мені показала одна домашня господарка...
І Степан проводив дослід, здавалося б, нескладний, але майже нез'ясований: у звичайну нестерилізовану каструлю він клав шматки щойно купленого в магазині м'яса; поруч, у звичайній склянці, ставив дрібно потертий хрін і закривав усе це скляним ковпаком. І м'ясо не псувалося. В жаркі літні дні воно витримувало кілька тижнів.
А часник? Звичайний часник творив чудеса! Випарами з одного грама часнику можна було вбити, за розрахунком Степана, кілька кілограмів найстрашніших бактерій. Досить пожувати часник протягом однієї хвилини, щоб в роті загинули всі мікроорганізми.
А черемха?.. Її дрібно порізане листя протягом кількох секунд вбивало навколо себе всіх мікробів...
А листя звичайного подорожника? Його прикладають до ран, і, як це не дивно, рани швидко загоюються.
А настойка чаю?... З її допомогою опік виліковується швидко й надійно...
Дуже багато цікавого, нез'ясованого знайшов Степан під час роботи над своєю доповіддю для студентського наукового гуртка. Багато чого не міг пояснити навіть професор Кривцов.
Він розводив руками:
— Винуватий, каюсь... Та вважаю, що й інші цього не знають. А ось ти прочитаєш свою доповідь, зацікавиш народ,— може, хто-небудь і створить нові ліки... А для тебе це до-о-обряча школа! Ось зачекай, я тебе ще познайомлю з професором Климовим... У нього є така ідея, що ахнеш!
І знову професор Кривцов інтригував Степана, знов терпляче й мудро вчив його бути цілеспрямованим і наполегливим.

* * *

На початку зими другокурсник Степан Рогов на студентській науковій конференції прочитав свою доповідь «Народна медицина».
Тема доповіді була така незвичайна, що засідання довелося перенести у велику аудиторію, бо Малий зал не міг вмістити всіх слухачів.
Та зміст доповіді далеко переріс її назву: Степан Рогов говорив насамперед про фітонциди — відкриті радянським професором Токіним лікувальні речовини рослин.
Рогов стверджував, що фітонциди властиві усьому рослинному світові, бо рослини проти хвороб виділяють спеціальні хімічні речовини (як засіб самозахисту), смертельні для мікроорганізмів, в дуже незначних дозах. Він наводив цифри: один гектар ялівцевого чагарника виділяє за добу близько 30 кілограмів летких речовин — кількість цілком достатню, щоб знешкодити від бактерій велике місто з його закутками і смітниками. Рогов демонстрував прості та ефективні досліди, переконливо доводячи, що деякі з засобів народної медицини дійові, мало того — потребують вивчення; він доводив, як необхідно насаджувати в містах ялівець, цукровий клен, жасмин, кедр, черемху, і це були вже практичні пропозиції, що змушували серйозно подумати над розробкою їх.
Професор Кривцов дотримав слова. Він справді розповів цікаву історію:
...В листопаді 1941 року військова частина, в якій служив Кривцов, пробивалася з оточення, але, витративши весь запас боєприпасів, одійшла в ліси і перетворилася на партизанський загін. Лікар загону Кривцов впав у розпач: не було перев'язочного матеріалу, ні медикаментів, а рани бійців були в жахливому стані.
Та якось до загону прийшов один з місцевих мешканців і запропонував простий засіб: двічі на день підносити до рани дрібно потерту цибулю. Кривцов з досадою відмахнувся, але старий наполягав.
Спробували. І що ж виявилося? Рани затягувалися навдивовижу швидко, далеко швидше, ніж ті, що їх обробляли звичайними медичними препаратами...
Зал слухав з напруженою увагою: професор Кривцов підтверджував фактом те, що розповів студент Рогов.
А професор потім дав теоретичне з'ясування спостереженому факту: фітонциди рослин близькі до антибіотиків — лікарських речовин, що їх виділяють різні грибки плісняви у боротьбі з іншими мікроорганізмами. Він нагадав, що думка про використання боротьби між мікробами в інтересах людства належить великому російському вченому Іллі Іллічу Мечникову.
На закінчення професор Кривцов сказав:
— Кожен крок нашої науки базується на попередніх успіхах. Це дуже добре показав студент Рогов у своїй доповіді. Народ ціною величезних зусиль, помацки знайшов лікувальний засіб, потім його було забуто, але минуло багато років, і ми знову повертаємось до цього засобу,— не до знахарства, ні; ми приходимо вже з науковою, строго обгрунтованою теорією. Це — новий крок пізнання... Так, наприклад, мешканці Південної Америки з незапам'ятних часів встановили, що для вилікування від малярії треба жувати кору хінного дерева... Вони нічого не знали про хінін, а ми тепер знаємо не тільки формулу хініну, ми штучно виготовляємо акрихін — ще сильніший засіб... Професор Борис Петрович Токін, який зацікавився найпростішими народними засобами, відкрив клас надзвичайно цікавих речовин — фітонцидів рослин, що будуть, безперечно, використані в боротьбі за людське життя. Беріть з нього приклад. Треба бути спостережливими. Треба вчитися — напружено, самовіддано. І тоді ви зможете творити великі діла!
І доповідь Степана Рогова, і лекція професора Кривцова справили на всіх присутніх незабутнє враження.
Степану Рогову було присуджено першу премію за кращу студентську наукову працю. А професор поплескав юнака по плечу:
— Ростеш, ростеш, Стьопо!.. Радий, дуже радий за тебе!.. Але!..— Він підняв угору вказівний палець.— Але не зазнаватися! Це тільки натяк на наукову роботу. Ось коли я побачу, що ти засвоїв усе, що треба знати мікробіологу, я познайомлю тебе з професором Климовим...
Він не сказав, хто такий професор Климов,— Кривцов любив заінтригувати.

* * *

Микола Карпов не був присутній на доповіді Степана Рогова. В останню мить його затримав Антон Володимирович, який прийшов до лабораторії роздратований і стривожений. Один з офіціальних опонентів доцента Великопольського в попередній бесіді розгромив деякі з висунутих ним тверджень, і тепер доцент просив терміново допомогти йому виконати додаткові досліди — захист дисертації довелося відкласти на невизначений строк.
З важким серцем Колька вислухав інструкцію Великопольського. Він не міг відмовитися від пропозиції, але почував себе винуватим перед Степаном. Адже це була перша серйозна доповідь його друга — доповідь, яку вони обговорювали чи не протягом року. І ще Кольці чомусь стало досадно: ось Степан, працюючи з таким же напруженням в лабораторії Кривцова, зміг підготувати науковий реферат, а в нього виходить завжди так, що в дні занять у Антона Володимировича раптом з'являється термінова і важлива робота. Дуже рідко вдається прослухати яку-небудь доповідь... Правда, це невелика біда: все, про що говориться у гуртку, Антон Володимирович пояснює небагатослівно, але яскраво і переконливо. І він, мабуть, правий, що головне для студента — робота в лабораторії і напружене навчання... Приємно відчувати, що теж береш участь у серйозному науковому дослідженні... Антон Володимирович — простий. Він не так, як Кривцов, що не допускає Степана до справжньої роботи. Антон Володимирович завжди говорить: «Наші з тобою дослідження...» А це значить, що й Колька, хай небагато чим, але допомагає справжньому вченому...
Карпов заспокоював себе, та настрій не кращав. Не було піднесення, відчувалася перевтома. Він все частіше й частіше зиркав на годинник і, завершивши перший із запропонованих Антоном Володимировичем дослідів, нарешті не витримав і помчав до Медичного інституту. Але було вже пізно: біля під'їзду він зустрів групу студентів, які жваво про щось сперечалися, а в роздягалці зіткнувся з Степаном і професором Кривцовим.
Степан образився на нього, ясно. Колька зрозумів це по підкресленій байдужості, з якою той подивився на нього і обернувся до Кривцова, продовжуючи розмову. Кольці хотілося зразу ж пояснити Степанові причину своєї відсутності, та було незручно переривати професора, до того ж незабаром до них підійшов і доцент Петренко.
Петренко дуже хвалив Степана. Він, правда, відзначив, що великого наукового значення, звісно, доповідь ще не має, але вона примусить багатьох з усією серйозністю взятися до розробки деяких питань, які порушив Степан Рогов.
І знову Карпов відчув на серці гнітючий сум.
Багато днів він просидів у лабораторії Великопольського, багато зробив — хай навіть не дуже важливого,— та ось мине ще кілька напружених місяців, доцент Великопольський стане професором, може, навіть один на один подякує йому, потисне руку, скаже: «Наші дослідження були блискучі!..» Але ніхто не скаже, що Микола Карпов досяг чогось значного, що він, виконуючи наказ своєї Батьківщини, іде в науку — хай повільно, зате впевнено... Він був сумний, заклопотаний.
Це не сховалось від Петренка. Петренко позирав на нього, намагаючись зрозуміти, що ж засмутило незмінно життєрадісного і веселого лаборанта доцента Великопольського. У вестибюлі, відставши од Кривцова й Рогова, він узяв Карпова під лікоть:
— Ну, Колю, а як же у вас ідуть справи?.. Яку ви готуєте доповідь?
Працюючи в Мікробіологічному, викладаючи в Медичному інституті, доцент Петренко майже всіх співробітників знав поіменно. Але для Кольки його звернення було несподіваним: він навіть не міг припустити, що Петренко, з яким він розмовляв лише один раз, пам'ятає його. І йому стало дуже незручно, що відповісти, власне, нічого.
Ніяковіючи, він розповів, що працює дуже напружено, що в нього просто не вистачає часу... Він виправдовувався тим, що бере участь у справжніх наукових дослідженнях...
Доцент Петренко слухав його із наростаючим відчуттям тривоги. Він прекрасно розумів, що Микола Карпов повністю підпав під вплив доцента Великопольського. Що за дивні стосунки між завідувачем відділу інституту і студентом-другокурсником? Чому Микола Карпов, помилившись, сказав «наші дослідження»?.. Великопольський збаламутив йому голову, підкреслюючи «серйозність» роботи... Але навіщо це потрібно?..
Завдання було складне! Петренко не мав ніяких підстав сказати Миколі, щоб той кинув роботу в лабораторії Великопольського. Можна діяти тільки методом переконання.
І він знову повторив своє твердження про шлях студентів у науку, підкреслював значення систематичності в набутті знань, говорив про Степана Рогова, знаючи, що цей приклад для Карпова найбільш близький і зрозумілий. І він бачив, що Микола Карпов слухає його дуже уважно, підсвідомо сприймаючи те, про що доцент не міг Сказати одверто.
Коли за тиждень Петренко поцікавився у Великопольського, куди зник його життєрадісний лаборант, Великопольський сказав, що Карпов, посилаючись на втому, попросився у «відпустку» до кінця року.

Розділ XVIIІ
ЗАПИСКА

Лекції в інституті, праця в лабораторії, науковий гурток, веселі студентські вечори... Доба заповнена вщерть. Ніколи думати про минуле, мріяти про майбутнє — шалений темп життя сам несе вперед. І тільки пізно вночі, лягаючи спати, Степан Рогов і Коля Карпов серйозно і просто розмовляють про життя, про роботу. Скінчилась епоха «Росінанта» — на місці старого дивана стоїть зручна канапа. І розмови друзів уже не ті. Виросли й змужніли обидва. Степан став веселіший і більш товариський. Коля посмутнів.
Миколин настрій тривожив Степана. Він уже кілька разів намагався дізнатися, що ж гнітить його друга, та Коля, проти звичаю, мовчав. Але одного разу він заговорив перший:
— Стьопо, скажи... ти любиш Таню?
Степан закліпав очима. Кольчине запитання здалося йому настільки безглуздим, що він навіть розсміявся:
— Звісно, ні! Таня дуже гарна дівчина, але... Та ти ж знаєш...
Колька зітхнув:
— Я люблю її...
Він підвівся на ліжку, сів, підібравши ноги, і заговорив швидко, запально:
— Ти розумієш, Стьопо, я бачу, що вона тебе любить...
— Мене?!
— Так! Вона завжди поруч тебе... Ще з того вечора на катку... Я це бачу... І коли б я не знав, що ти любиш Катю, я ніколи б не заговорив з тобою про це. Я й так мовчав більше року.— Він засмучено шморгнув носом і замовк.
Для Степана заява Кольки була великою несподіванкою. Як усі в групі, він був переконаний, що Коля Карпов симпатизує Лені Борзик.
— Ну, а як же Лена?.. Щось ти непостійний, Колю.
Колька зіскочив з ліжка і підсів до Степана на канапу:
— Ой, не кажи, Стьопо! Замучився до краю. Ти розумієш, того вечора після екзаменів, на ковзанці я побачив, що Таня цікавиться тільки тобою. Ви весь час були вдвох...
— Дурню, та вона ж мене вчила кататися на ковзанах!
— Не знаю. Можливо... Я не хотів вам заважати. Підійшов до Лени — жартую, сміюсь, а в самого на серці так важко, так гірко... А вона просить провести її додому — живе далеко, на Новоселівці... Провів... Та ще й вірші про кохання читав, дурень... А вона каже: «Любий!» Це значить, я — любий... Хотів утекти — незручно якось... Каже, що давно кохає мене...
Колька знову зітхнув:
— І що ж ти думаєш: доводиться проводжати Лену додому, доводиться щодня сидіти з нею поруч на лекціях... Скільки разів уже збирався сказати прямо: «Лено, та не люблю ж я тебе!..», а не можу. Як подивиться на мене ось такими сумними очищами...— Колька показав обома руками щось дуже велике.— Як подивиться! Язик не повертається... А сьогодні каже: «Ну, поцілуй же мене хоч раз!» А я — втік... Скажи, правильно, що втік?
Степан мало не зареготався, та все ж відповів з належною серйозністю:
— Правильно, що втік. Та ще правильніше було б, якби ти зразу сказав дівчині, що не Любиш. А то що ж виходить?
Ех, Колька, Колька — він ще такий безпосередній, як дитина! Боячись образити когось, він готовий мучитися сам. І скажи ж: рік закоханий у Таню, а ніколи ані слова!.. А Таня... Правда, що вона весь час поруч з ним, Степаном, але...
І раптом багато з того, що раніше здавалося незрозумілим, набуло змісту. Так ось чому Таня завжди запитує: «А де Коля?» Та ось чому позирає на Колю з Леною, і погляд у неї при цьому буває зосереджений і сумний!.. Степанові здавалося, що Таня просто незадоволена: адже Лена йому явно не до пари — ледача, сентиментальна дівчина... А виходить...
Ще не маючи твердої певності, а тільки неясний здогад, Степан сказав:
— Іще я повинен тобі сказати, що ти — сліпий!.. Ти не бачиш, що Таня цікавиться не мною, а тобою... Заспокоївся?.. Ну, спи, жених-невдахо!
Та де вже тут було Кольці спати! Він не образився за жарт, а підскочив до Степана й трусонув його за плечі:
— Звідки ти знаєш? Вона тобі говорила? Чого ти мені не сказав?
— Та постривай!.. Плече зламав, ведмідь! Звісно ж, казала! Я, мовляв, закохана в цього рудого ведмедя, який ніколи не хоче навіть розмовляти зі мною...
— Ну, це вже ти брешеш...— Колька розчаровано відвернувся.
— А от і не брешу!.. Спитай її сам.
Колька замовк і знову вмостився на ліжку, але не міг довго витримати,— підхопився, сів до столу, щось писав, закреслював і знову писав. Нарешті зібгав аркуш і сказав:
— Не виходить. Пушкіна з мене, мабуть, не буде... А Тані завтра скажу одверто. Адже так, Степане?
Степан сказав серйозно:
— Так... Сідай, Колю, поговоримо.
Вони довго говорили цієї ночі. Про Лену. Про Таню. Про всю групу. А потім згадали за підземне місто та про останнє прохання Катерини Василівни.
Минуло вже кілька літ, а Галочку Сазонову все не вдавалося знайти. Адресні бюро найбільших міст країни незмінно відповідали: «Такої в нашому місті нема і не було». Не дали нічого втішного й особисті розшуки численних знайомих Миколи Карпова й Степана Рогова.
То що ж, невже доведеться відмовитися від даного слова?
І раптом Степана осяяла думка: а що як звернутися до органів зв'язку, в республіканське управління? Адже хто знає міста краще за поштарів?
Микола визнав ідею блискучою. Але Степан знову занепав духом:
— Ну, а коли там запитають: «А чому ви вважаєте, що «пр. Ст.» обов'язково означає проспект Сталіна? А може — проспект Стахановців?
Він затнувся і майже злякано зиркнув на Кольку. Колька так само подивився на нього. Вони одночасно згадали, що кожного дня проходили проспектом Стахановців, мимо будинку № 7.... А що як справді проспект Стахановців? Катерина Василівна навмисне не вказала вулицю точно, щоб гестапівці не могли схопити її дочку...
І Колька заволав:
— Підйом!.. На одягання — три хвилини, на сніданок — дванадцять
Та було ще дуже рано. Тьмяний зимовий ранок надходив повільно, неохоче.
Колька ввімкнув приймач, і з репродуктора захрипіло:
— ...В експериментальних камерах японські військові злочинці по-звірячому умертвляли радянських і китайських громадян. Бактеріологічні загони у Маньчжурії готували десятки тонн бактерій, десятки тисяч чумних пацюків, щоб за першим сигналом...
...Того дня розпочинався суд над японськими військовими злочинцями.

* * *

Стукали довго, але ніхто не виходив. Мабуть, у квартирі нікого не було. Та ось одчинилися двері напроти. Немолода жінка визирнула, щоб дізнатися, хто так настирливо добивається до її сусідів.
Колька метнувся до неї:
— Скажіть, будь ласка, чи тут жила Катерина Василівна Сазонова?
Жінка насторожилась:
— Так, жила... А що?.
— А чи зостався хто-небудь з сім'ї Сазонових?.. У них була дочка... Ми принесли звістку про Катерину Василівну.
Жінка зойкнула, заметушилася, схопила за руку Карпова і потягла за собою в кімнату:
— Де вона? Що з нею?
— Зараз, зараз... А де її дочка? Де її чоловік?
Жінка розповіла, що партійного працівника Сазонова і його дружину, архітектора Катерину Василівну, підпільників, німці оточили в цьому будинку. Сазонови одстрілювались до останнього патрона. Тоді ж Сазонов загинув, а його поранену дружину гітлерівці схопили, повезли, і більше про неї ніхто не чув. Катина дочка в цей час була чи то в знайомих, чи то у тітки,— у всякому разі, в лютому 1943 року, коли наші частини звільнили місто, її приводила сюди якась бабуся і просила, коли од Каті буде лист або якась звістка, щоб негайно ж повідомили...
 
Наші Друзі: Новини Львова