Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 06 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Торжество життя

Переглядів: 31671
Додано: 18.12.2008 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Микола Дашкієв, ТВОРИ, ТОМ І. К. «ВЕСЕЛКА» 1981
Але Коля не захотів. Доцент Великопольський зумів захопити його своєю гіпотезою, ефектними, та поки що безрезультатними дослідами.
Друзі тепер зустрічалися рідко. Весь вільний час вони проводили в лабораторіях — Степан Рогов у професора Кривцова, а Микола Карпов — у доцента Великопольського.
І працювали вони над дослідженням майже тієї самої проблеми, але йшли в протилежних напрямках.

Розділ XV
«Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ, КАТЮ!»

Напередодні жовтневих свят Степана Рогова запросили приїхати на урочисте відкриття Олексіївської міжколгоспної ГЕС. Того ж вечора він виїхав до рідного села.
Чудесна пора — юність! Навіть буденне, звичне сприймається яскраво, бо відчуття тоді загострені, думка — смілива й вільна. То як же западає в душу по-справжньому величне!
Може, для якогось бундючного чужинця оця невеличка гідростанція видалася б жалюгідною, убогою. Що ж — це не Дніпрогес, звісно. Але для людей, які побудували станцію власними руками, це — перша сходинка по дорозі в майбутнє, перший успіх у відбудові, і тому вона така дорога.
У дні відкриття станції Степан був мов зачарований. Ці дні вкарбувалися в його пам'ять окремими кадрами — яскравими і незабутніми.
... Залитий світлом юпітерів, до гідроелектростанції підходить невисокий сивий чоловік. Він перетинає червону стрічку. Гаснуть прожектори. На мить западає темрява — хоч у око стрель, а потім спалахують сліпучі вогні, пливуть урочисті звуки гімну.
...Читають Указ про нагородження передовиків сільського господарства. Катю нагороджено орденом Леніна. Вона злякано схопила Степана за рукав: «Стьопо, це, мабуть, помилка...»
...Сотні людей одночасно піднімають бокали. Перший тост... За комунізм!.. І вони удвох з Катею дивляться одне одному в очі... Вони п'ють за торжество життя на землі, за славні діла, за велике людське щастя...
...Біля щита, у великому світлому залі гідроелектростанції, в парадному костюмі, з галстуком, стоїть Кость Рижиков... Він хоче здаватися дуже урочистим, священнодіє, пересуваючи якісь важелі, та в настороженому, погляді, спрямованому на Катю, Степан читає глибокий людський сум, і йому стає трохи незручно, що він тримає Катю під руку, а Катя пригортається до нього, і її волосся торкається його щоки.
...Ось вони вдвох ідуть вулицями рідного села... Шлях їм освітлюють ще поодинокі електричні ліхтарі...
...Ось Катя підійшла до башти вітродвигуна— незграбної башти, що два роки тому здавалася Степанові чудом техніки,— і погладила шорстку, порепану балку...
Катя... Катя... Катя...
Ці дні назавжди стали для нього символом найбільшого людського щастя.
Хай навіть не вдалося їм поговорити по-справжньому, хай лічені хвилини лишалися вони на самоті, і саме в ці хвилини западала незручна мовчанка, саме в ці хвилини Степан відчував незрозумілу несміливість перед Катею... Та все одно в її очах він читав теж «Люблю!» І йому здавалося, що вона чекає, щоб Степан вимовив це слово вголос... А він так і не наважився сказати його.
Повертаючись до міста, у вагоні він написав їй довгого безладного листа. Він писав про все, що збиралося в його душі, що хотів і не міг розповісти при зустрічі...
І наприкінці написав фразу, яку боявся вимовити вголос:
— Я люблю тебе, Катю!
Він негайно ж закреслив цей рядок. Закреслив старанно. Не про це, не так треба писати. Про любов не говорять. Любов відчувають. Її вгадують по ніжному погляду, по дружній увазі, по міцному потиску руки, по голосу, що ледь здригне при прощанні, по багатьох незрозумілих і непомітних для сторонніх очей ознаках— ледве відчутних, та зате яких хвилюючих, яких хороших.
...Катя давно відчувала, що любить його. Любить, навіть не знаючи, за що саме: любить кожну рису його обличчя, кожне пасмо сивого волосся; любить його вперто зведені брови, задумливий погляд, мужній голос. Вона уявляла його всього, до найдрібнішої рисочки: і таким, яким він був на святі,— урочистим, збудженим,— і таким, коли писав цього листа,— розгубленим, збентеженим...
Любий, любий... Смішний... Навіщо закреслювати написане? Хіба весь лист не говорить: «Я люблю тебе, Катю»? Хіба не вимовили це хороші, щирі очі? І хіба може помилитися серце дівчини?.. Воно відчуває все, і цей старанно закреслений рядок їй миліший і дорожчий за найбагатослівніші й найрозв'язніші освідчення в коханні.
Вона знала у той вечір: що б не трапилося з нею і з Степаном — вона завжди любитиме його, буде йому щирим, незрадливим другом. Та вона ніколи не скаже про кохання. Що слова?— прозвучать та й розтануть, а любов — це глибше, це — на все життя...
Приголомшена власними почуттями, вона без мети блукала вулицями села, і все їй нагадувало про Степана.
Ось гуде вітродвигун — це Степан його робив, може, навіть цю балку обтесував своєю сокирою. А ось хата вдови Мотрі — у ній теж є частинка його праці... А тут вони зустрілися в ту першу далеку ніч, а потім пішли вздовж села, до могили... Було так хороше, так легко...
Катя пішла до могили, сіла на вологий холодний камінь і спробувала уявити, як тоді повільно випливав червонуватий місяць, як легко слався туман...
Та тихо й сумно було в полі. Сіявся дрібний осінній дощик. Тривожно шумів безлистий ліс. Над землею нависав морок.
Дівчині зробилося раптом сумно й тяжко. Здалося, що вона одна у всьому світі: маленька, безпорадні...
Вона рвучко обернулася до села.., Ні, горять. Горять яскраві вогні ГЕС, чути музику й пісні... Як хороше!
І чим ближче Катя підходила до села, чим яскравіше світили ліхтарі, чим голосніше чулися музика і сміх, тим легше ставало в неї на душі.
Життя було таке хороше!

Розділ XVI
СТУДЕНТИ

Повільно згасає холодний зимовий день. На заході ще тліють невисокі темно-червоні хмари, а у вікна вже починають заповзати кволі сірі сутінки. Втрачають свої обриси і розповзаються предмети, зникає відчуття просторовості, інститутська аудиторія стає приземкуватою і маленькою!
І раптом яскраво спалахнуло світло. Воно сполохало дівчину, що припала до щілини дверей в сусідню аудиторію. Дівчина обурено зашепотіла:
— Колько, погаси, а то погано видно! Степан вийшов відповідати.
Карпов клацнув вимикачем і нетерпляче заходив по кімнаті.
— Лено, ну побудь, прошу, на хвилинку Синявським! Передавай, приблизно, так: ліворуч од мене триває жорстока битва... Нападаючий професор Несмєянов вирвався вперед... Удар! Воротар Сніжко відбиває м'яч, м'яч іде праворуч, його бере напівзахисник Степан Рогов, та Несмєянов атакує знову... Ось він ближче... ближче. Удар!.. Ми-и-и-мо! Нагадую рахунок: двадцять п'ять — нуль на нашу користь...
Він, як завжди, жартує, та в його голосі чується неспокій: здавати професору Несмєянову нелегко. Миколі дуже кортить зазирнути в щілину. Але його туди не пускають, і він уже починає шкодувати, що вихопився раніш за всіх. Тиняйся тепер без діла, переживай за кожного студента!
А дівчина шепоче:
— Друзі!.. Друзі!.. Степан і Таня про щось засперечалися з Несмєяновим!.. А Несмєянов сміється... Погрожує пальцем... Бере матрикули... Пропали!.. Слово честі, пропали!.. Вліпить він їм по трійці!..
Вона раптом відскакує вбік, Колька Карпов миттю вмикає світло і, мов нічого не трапилося, сідає на лаву.
— Так ось товариші, минулого року...
Професор зупиняється на порозі, здивовано позирає поверх окулярів: усі студенти, яких він проекзаменував за день, сидять в аудиторії. Так це вони весь час шепотіли під дверима?.. І ніхто не пішов?
Він зводить кошлаті чорні брови і питає густим басом:
— Хто комсорг?
Таня просувається в двері:
— Я...— Він здивований суворим тоном.
— Хто староста?
Степан піднімає голову:
— Я...— Він здивований суворим тоном.
А професор несподівано усміхається, бере обох за плечі, каже:
— Молодці!.. Вся група — молодці! Жодної трійки... од мене — спасибі! І од дирекції, сподіваюсь,— подяка... А зараз, товариші начальники, в культпохід!
З порога він знов повторює:
— Молодці!..
Це вже зовсім не той страшний професор Несмєянов, про якого розповідають легенди. Це просто мила/добродушна людина з втомленими чорними очима, яка чомусь хоче здаватися суворою, але це їй не вдається.
І вся група, всі двадцять сім чоловік, вигукують:
— До побачення, товаришу професор!
А коли Несмєянов виходить, збудження, що стримувалося так довго, виливається назовні. Загомоніли всі разом, не слухаючи й перебиваючи одне одного.
Таню Сніжко оточили дівчата. Вони обрушують на неї зливу запитань.
— Таню, що тобі попалося?
— Таню, про що ви сперечалися з Несмєяновим?
— А я думаю: от пропали наші!
Але Таня одмахується:
— Ой дівчата, дайте перевести подих! Це не я, це Степан засперечався. Я тільки допомагала йому відбиватися...
Та все перекриває Кольчин голос:
— Друзі! Культпохід! Є дві пропозиції: на ковзанку...
— Не треба!
— В кіно!
— ...або в кіно. Хто за першу пропозицію?.. Хто за кіно?
Колька нахабно шахрує: за ковзанку у нього виходить більшість. Обурені прихильники кіно протестують:
— Переголосувати!
Голоси поділилися порівну. Степан утримався. Його атакують з двох боків — адже цей голос буде вирішальний. Колька погрозливо струшує портфелем:
— Кричи— ковзанка! Інакше— пориваю дипломатичні стосунки. Правда, товаришу комсорг?
Таня мовчить, але дивиться на Степана так, що йому стає зрозуміло все. Комічно зітхаючи, підіймає руку:
— За ковзанку!.. Хоч я й не вмію кататися.
Та його вже не чують. Метушлива юрба студентів поспішає до дверей...
Швейцар, усміхаючись, дивиться їм услід... Дружні студенти в цій четвертій групі! Завжди разом, завжди найпізніше йдуть з інституту, завжди веселі. Гарна молодь!
Він замикає вхідні двері і неквапливо гасить світло в коридорі. Екзаменаційна сесія закінчилась.

* * *

«Комсомолець завжди веселий!»— такий був девіз Тані Сніжко. І вона, справді, була завжди весела. Її задерикуватий сміх правив за точний орієнтир для студентів: де вона, там обов'язково Коля Карпов, Степан Рогов, Мишко Абраменко,— там уся четверта група першого курсу лікувального факультету. Та ніхто не подумав би назвати Таню реготухою. Веселий — значить, енергійний, життєрадісний. Веселий — значить, не страшні невдачі, бо є віра в друзів і в себе.
Всією своєю діяльною натурою вона вабила до себе. Не дивно, що саме її обрали комсоргом групи, не дивно, що саме вона стала за той центр, навколо якого об'єдналися двадцять сім чоловік — несхожих одне на одного, різних характерами і смаками, поведінкою і здібностями.
Степан Рогов... Таня часто думала про нього. Складний, багатокутний, як назвав його Коля Карпов. Йому нелегко в колективі — він може бути взірцем витримки і цілеспрямованості, але звик мріяти і працювати сам-один. Підземне місто зробило його надто замкнутим, надто мовчазним... Недобре... Та іноді він раптом наче виходить з заціпеніння, в ньому прохоплюється щось хлоп'яче — просте, миле. Захопившись, він говорить гаряче і схвильовано, доводить те, що не викликає жодних сумнівів, фантазує. Його не можна переривати в такі хвилини — сміх чи іронія відштовхують його надовго... Треба завжди пильнувати, щоб не образити його.
Ось із Колею Карповим — легше. Він весь як на долоні...
Та коли про Степана Рогова Таня може думати спокійно й розсудливо, то думки про Колю Карпова її бентежать.
Коля різко змінився останнім часом: він все рідше й рідше жартує, часто замислюється... Чомусь почав уникати її... А жаль — Коля чудовий хлопець... Може, він закоханий?... Так, напевно закоханий: з того пам'ятного вечора на катку він намагається завжди бути разом з Леною Борзик... Лена, ясно, хороша дівчина, але...
Навіть у людини, що має девізом «Комсомолець— завжди веселий!», навіть у життєрадісного комсорга групи може бути тяжко і неспокійно на серці. Не слід, звісно, тільки показувати цього... А так, що ж: і Коля, й Лена — хороші, дорослі люди. Ось тільки Лена — здібна дівчина, та лінькувата,— останнім часом зовсім ігнорує навчання... На лекціях вона завжди дивиться на Колю — тільки на Колю!— невідривно, захоплено.
І знову Тані стає сумно. Навіщо критися од себе самої — Коля Карпов їй подобається. Навіть більше — вона його кохає. Кохає... Та хай про це не знає ніхто.
І Тетяна Сніжко знаходить в собі сили, щоб, як і раніше, весело відчитати Колю Карпова «за відрив од мас», поговорити з Леною інтимно, щиро,— про кохання і навчання, про комсомольську четверту групу і про того, хто обом їм близький і любий.

* * *

Четверта група. Двадцять сім чоловік. Кожний по-своєму цікавий, кожен має свої хиби. Та всіх їх об'єднує хороша, справжня дружба. Зубрять латинь і готують доповіді для студентського наукового гуртка... Дискутують про атомну бомбу і про ультравіруси. Сперечаються про комуністичну мораль і про зримі риси комунізму... Захоплюються кінокартинами і зачитуються книгами... «Боліють» на футбольних матчах... Закохуються... Переживають...
Ніколи Степан Рогов не міг уявити, що життя студента настільки яскраве і багатогранне. Він іноді згадував той далекий вечір, коли, віддавши доценту Великопольському заповітну ампулу, сидів самотньо у міському парку. Тоді йому уявлялися майбутні роки студентства. Він уже не міг точно відновити тодішній настрій і тодішні думки, та пам'ятав, що уявляв себе у великій яскраво освітленій кімнаті — чи то в лабораторії, чи то в бібліотеці — самотнім, зосередженим.
А виявилося, що це — зовсім не так. Далеко цікавіше, привабливіше, веселіше... Як добре, що в них така дружна група, що до цієї групи потрапила Таня Сніжко!.. Таня — чудова дівчина... З нею завжди легко.
Степан розумів, що саме Таня повернула йому енергію життєрадісної юності. Він спочатку навіть гнівався, що вона завжди стежить за ним, щоб сказати в потрібний момент: «Бадьоріше, Степане!» Але тепер він просто не міг обходитися без неї — йому ставало сумно, коли її не було.
А Іван Петрович Кривцов учив його витримки, великої наполегливості. Він дозволяв Степану Рогову бувати в лабораторії патологічної анатомії не більш як три години на день, та ці три години давали так багато, що результати перевищували всі сподівання.
Дуже часто професор Кривцов запрошував Степана до себе додому. Степан любив ці вечори. Обстановка була проста, взаємовідносини Івана Петровича з дружиною і дочкою — щирі і по-справжньому дружні. Розмова, звичайно, починалася в напівжартівливому тоні, та поступово переходила на серйозні теми, і дружина Івана Петровича, вчителька, відкладала вбік свої зошити і сідала ближче. Вона рідко включалася в розмову, та її зауваження щоразу були влучні. Іван Петрович задоволено похитував головою, а Степан радів: йому здавалося, що й Катя — його Катя — чимось нагадує дружину Івана Петровича, що й Катя, навіть будучи агрономом, так само розумітиме його.
Катя... Він писав їй тепер часто. І вона йому. Але все це не те... Хочеться побачити її—хоча б на часинку. Та поки що не можна. Хай уже під час літніх канікул...
Іван Петрович замовкав, коли бачив, що Степан замислюється. Він поважав ці хвилини, розуміючи, що в юнака є над чим подумати. Та Степан зразу ж підводив очі і винувато усміхався:
— Пробачте, Іване Петровичу, я вже слухаю.
— Так от, про студентський науковий гурток... Я хочу запропонувати тобі розробити тему «Народна медицина»... Що ти скажеш на це?
Степан знизав плечима — тема йому не подобалась. І взагалі, науковий гурток студентів... Ну що там може бути цікавого?
Професор Кривцов замовк. Розмова відновилася за кілька днів, у лабораторії.

Розділ XVII
ПРОФЕСОР КРИВЦОВ ІНТРИГУЄ

— Так скільки в нашій групі членів студентського наукового гуртка? Десять?.. Мало.
Секретар партійного бюро факультету дивився на Таню Сніжко докірливо. Таня виправдовувалася:
— Так гурток недавно ж тільки почав працювати. І, крім того, можна додати ще двох: Миколу Карпова і Степана Рогова. Вони займаються справжніми науковими дослідженнями — Рогов у нас, в патологічній, а Карпов в Мікробіологічному інституті... Так що, вважай, дванадцять.
Секретар похитав головою:
— Е, Таню, негаразд! Я бачу, ти не розумієш, у чому суть. Те, що хлопці працюють в лабораторіях,— дуже добре. Добре, що ними керують досвідчені наукові працівники. Та це підготовка ін-ди-ві-ду-аль-на! Розумієш? Вони звикають мислити й працювати в одиночку... Тим більше, що ти сама кажеш: самотність Рогову протипоказана... Хай працюють в лабораторіях, але про свої успіхи вони повинні доповідати нам... Ну, словом, поговори з Карповим і Роговим... Або ні, я поговорю сам. А в Мікробіологічний інститут доведеться подзвонити.
 
Наші Друзі: Новини Львова