Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 06 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Торжество життя

Переглядів: 31674
Додано: 18.12.2008 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Микола Дашкієв, ТВОРИ, ТОМ І. К. «ВЕСЕЛКА» 1981
Їй тоді неприємно було чути ці слова. Здавалося, що Семен Гнатович просто помиляється. Антон Володимирович, безперечно, самолюбивий, не схильний до одвертості... Та його основна хиба не в цьому. Він занепадає духом при невдачах. Його треба підтримувати...
Тепер вона відчуває: так, Петренко був правий. Невже вона помилилася в Антонові?
Він дбайливий, ніжний, незрадливий... Любить дарувати їй речі — красиві, дорогі... Ділиться з нею планами, надіями...
Але чому його турбота одностороння: він піклується про колір її обличчя, непокоїться, щоб вона не схудла, щоб не просвічували сиві пасма волосся, але дуже рідко цікавиться її дослідницькою роботою?.. Просто як друг, як чоловік... Чому він вимагає, щоб ці коштовні і дуже часто вульгарні дрібнички — всілякі браслети, кольє, персні — вона обов'язково надівала, коли вони виходять удвох?.. Чому буває неприємно, коли він в пориві одвертості починає говорити про свої плани і весь час тільки й чується: я... я... я!.. І, нарешті, сутичка з ним в інституті...
Вчора до неї прийшов Івлєв. Він заявив, що звертається до неї як до голови профкому: справа його, мовляв, незначна, і йому не хотілося б звертатися до парторганізації або до директора.
Уже цей вступ примусив Олену Петрівну насторожитися. Вона знала Івлєва не перший рік і розуміла, що не дрібниця, а невідкладне, важливе питання змусило його звернутися по допомогу. І вона не помилилася: справа була першорядної ваги.
Івлєв розповів, що вже понад шість місяців даремно добивається дозволу почати дослідження по мінливості ультравірусів. Він виклав свою гіпотезу, показав дані дослідів, проведених всупереч наказу Великопольського, і Олена Петрівна, навіть не будучи фахівцем-вірусологом, побачила всю важливість і своєчасність запропонованої теми.
Вона пообіцяла Івлєву з'ясувати це питання і одразу ж пішла до Антона Володимировича, вважаючи, що трапилось непорозуміння, що досить тільки нагадати про Івлєва, і тому буде приділено якнайбільше уваги.
Та тільки вона почала розмову, як Антон Володимирович, червоніючи, досадливо скривився.
— Ну чого ти встряєш не в свою справу? Ця гіпотеза не варта ані шеляга.
Олену Петрівну вразила грубість чоловіка, та вона йому нічого не сказала. Вона тільки доводила, що всяка робота по вивченню мінливості вірусів важлива принципово, бо дає нову базу для боротьби з вірусними захворюваннями.
Він слухав її, презирливо всміхаючись, а потім підійшов і поклав руки на плечі:
— Не треба гарячкувати, Лено... Визнаю: неправий... Та ти розумієш,— це найдосвідченіший працівник, він зараз проводить досліди, якими остаточно підтвердиться моя, розумієш, моя теорія, за яку я одержу докторський ступінь...
Вона приголомшено подивилася на нього і обережно звільнила плечі од його рук. Їй раптом стало боляче й гірко. Вона понад рік працювала за директора інституту ще в той час, коли питання про скло, оліфу, стільці і мікроскопи, паливо й папір були найголовнішими; коли вона, сама ще недосвідчена, просиджувала дні і ночі, навчаючи молодь; коли з дня на день доводилося відкладати власні експерименти, щоб виконати найбільш термінові, найбільш потрібні... І вона ніколи не сказала мої дослідження... Вона знала наші.
— Твої дослідження повинен ти сам провадити. Як дружина, я буду тобі допомагати, навіть коли б мені довелося працювати по двадцять годин на добу... Та як голова профкому я тобі заявляю: ти сьогодні ж надаси Івлєву можливість працювати.
Антон Володимирович поквапно погодився. Він сказав, що й сам незабаром дозволив би Івлєву досліджувати мінливість вірусів; мало того, він давно бачить, що план роботи усього вірусного відділу треба перебудувати докорінно...
Він обняв її за плечі, витяг з письмового столу проект нового плану, визнав, що, вважаючи свою теорію найважливішою на даному етапі роботи інституту, можливо, занадто захопився...
Та в неї у вухах чомусь звучало владне й жорстоке:
— Моя!.. Моя теорія!
...І ось тепер, схилившись над колискою сина, вона машинально шепотіла:
— Мужній... енергійний... талановитий... Красивий, нарешті. Чого ж йому бракує?
На це питання вона ще не могла відповісти.

Розділ XIV
МАЙОР КРИВЦОВ

Одна четвірка, з російської мови, перешкодила Степану Рогову закінчити середню школу з золотою медаллю.
Він дуже переживав цю невдачу — дужче, ніж двійку, яку мав минулого року.
Степан не приїхав влітку на канікули, бо готувався до вступу в інститут, але на адресу правління колгоспу прислав довжелезний звіт про своє навчання.
Митрович сяяв. Для нього нічого не значила одна четвірка, коли поруч з нею стояло вісімнадцять п'ятірок. Він вважав за свій обов'язок повідомити кожного зустрічного, що Степан склав екзамени на атестат зрілості, не забуваючи натякнути при тому, що це він, Митрович, першим помітив надзвичайні здібності Степана і першим подав думку послати його «вчитися на професора».
Разом з його листом Степан одержав і лист від Каті.
Катя писала, що їй вдалося скласти екзамени за семирічку. Правда, успіхи в неї не блискучі,— їй до Степана далеко,— але вона дуже, дуже рада...
Може, тому, що вона виконала своє зобов'язання, може, тому, що й цього літа їм не випадало зустрітися, її лист уперше був щирий і теплий; вона вперше писала про їхні відносини.
В кожному рядку її листа Степан відчував легенький смуток далекої ночі напередодні їхньої розлуки,— смуток, од якого на серці ставало легко в передчутті чогось хорошого, радісного. З рядків її листа він догадувався, що Катя переживає разом з ним, але вірить у його сили і можливості. І як ніжно, як щиро звучали для нього її слова: «Стьопо, мені хотілося б, щоб ти приїхав до Олексіївки. Мені треба сказати тобі дуже, дуже багато...»
Ні, ніхто, ніхто не міг зрозуміти його так, як вона.
Йому хочеться теж сказати їй багато. А може, навіть небагато — лише кілька слів, але таких, яких їй не говорив ще ніхто й ніколи.
Він почував, що кохає Катю. Кохає особливим, дивним коханням. Її зовнішній образ запам'ятався тільки важкими каштановими косами та уважними ласкавими очима,— Степан навіть не зміг би зразу згадати форму губ, овал обличчя,— та все одно вона була близька і люба йому.
Так, тепер він уже знав точно, що кохає її. Він готовий був помчати до неї того ж дня, лишитися в Олексіївні назавжди, щоб тільки щодня бачити Катю, чути її голос, тримати її руку.
Та він готувався до вступних екзаменів.
І він працював з подвоєною енергією.

* * *

Колька закінчив школу з золотою медаллю. В нього було вільне ціле літо; він, нарешті, дістав можливість відвідувати матчі, змагання, міг знову взятися за фотоапарат, за велосипед, за реконструкцію радіоли...— не злічити всього, що відкладалося з дня на день протягом цілого року.
Та ніщо не йшло йому до рук: матчі здавалися нудними, велосипед — непотрібним, радіола— цілком задовільною й без переробки. Кольці не вистачало Степана. Без нього якось і не так весело, і не так цікаво... Та й незручно до того ж: Степан, що дістав тільки на один бал менше з російської мови, лежить у садку під яблунею, заглибившись у книгу, не звертаючи уваги ні на спеку, ні на мух, ні на його, Кольчині, одчайдушні заклики іти купатись... А чим же кращий він, Колька Карпов?
Колька діставав грубезну книгу і вмощувався поруч Степана на траві, під яблунею. Він не міг втерпіти, коли зустрічав у книзі щось цікаве або спірне, і, захоплюючись, починав ділитися з другом.
Почувши побажання іти або на річку, або до всіх чортів, Колька відсовувався далі, але довго мовчати не міг, і все починалося знову.
Кілька разів він звертався і до Великопольського — спочатку по телефону, а потім, коли Антон Володимирович запропонував йому приходити до інституту, й особисто.
Заходячи до Мікробіологічного інституту, Колька відчував побожне благоговіння перед довжелезною анфіладою кімнат, хитромудрими приладами, лаборантами в білих халатах. Він був ладен цілий день слухати Антона Володимировича, навіть коли доцент розповідав про давно відоме з книжок,— уже те, що завідувач відділу великого інституту приділяє йому час, було великим щастям.
А одного разу, коли Карпов прийшов до Антона Володимировича «розібрати одне питання», доцент запропонував йому у вільний час працювати в лабораторії інституту помічником лаборанта.
Кольці аж дух перехопило. Оце так так!.. У справжній лабораторії!.. Виконувати справжні наукові роботи!..
Де вже було тут Кольці замислюватися, чому раптом саме йому випала така честь! Дивлячись на Антона Володимировича щасливими закоханими очима, він погоджувався на всі умови.
Так, він буде німий як риба і нікому не розповість про важливі для держави дослідження.
Так, Антон Володимирович може бути цілком спокійний: спостереження будуть завжди достовірними.
Не у вільний час, а дні і ночі він просиджував у лабораторії Великопольського, поступово звикаючи до апаратури, до методики досліджень. Він так захопився, що навіть не помічав, як гостро переживає цю подію Степан.
Ні, Степан не заздрив Кольці. Він був радий, що тому випало щастя працювати в справжній лабораторії, про яку вони вдвох мріяли стільки разів,— та його боляче вразило, що доцент Великопольський не згадав про нього.
Невже не знайшовся б іще один комплект приладів? Невже справа в злополучній четвірці з російської мови?
Та скоро трапилась подія, що затьмила собою все: Степан знову зустрівся з майором Кривцовим...

* * *

Перший день в інституті. Щойно скінчилася перша лекція.
Одні з першокурсників ще поквапливо дописують конспекти, другі жваво діляться враженнями, треті з захопленням оглядають велетенський амфітеатр. А внизу, біля кафедри, Колька Карпов уже про щось сперечається. Войовниче розмахуючи крейдою, він кричить:
— А траєкторія?.. А траєкторія?.. Ні, хлопче, ти помиляєшся!
Та становище в нього, мабуть, погане, бо вже за хвилину він чухає потилицю і кричить через усю аудиторію:
— Стьопо! На допомогу!.. Відчуваю, що правий, а довести — не можу.
Але Степан його не чує. Далеко, та й думки зараз не тут.
Він не помічає й того, що вже давно його спостерігає сусідка — рожевощока дівчина з задерикуватими очима. Прикриваючи долонею шматок паперу, вона малює Степана в напівпрофіль.
А Колька волає:
— Дівчино в блакитному светрі!.. Благаю, штовхніть під боки симпатичного хлопця, що сидить коло вас, і скажіть, що його друг поліг на полі бою.
Дівчина негайно виконує прохання:
— Гей, юначе, бадьоріше!.. Негарно залишати друга в біді!
Вона усміхається, а Степан почуває себе страшенно незручно. Щоб приховати збентеження, він кричить також:
— Тримайся! Поспішаю на допомогу!
Але іде не до Кольки, а в коридор. Йому потрібно побути на самоті з своїми думками. Адже це трапляється раз у житті: перша лекція, перший день в інституті. А було...
Та йому знову не дають поринути у спогади. Колька Карпов, тягнучи за собою дівчину в блакитному светрі, поспішає коридором:
— Де він?.. Подайте мені його сюди!
Дівчина, жартуючи, вказує на Степана:
— Ось! Візьміть самі — він у вас колючий...
— Ні, він просто багатокутний!
— ...і дуже багато думає!
— Та зате не про себе!.. Правда, Степане, що ти зараз думаєш про цю дівчину, яку звуть Наташею, яка любить кататися на лижах, а ти ні, яка...
Дівчина, сміючись, перебиває:
— А от і ні! І не Наташа, і не на лижах, а на ковзанах, а танцює погано...
— Ах, так! Ну, ясно ж, ясно!..— Він з'єднує руки Степана і дівчини і з комічною поважністю вимовляє:— Знайомтесь: майбутній професор Степан Рогов! Майбутній академік... Алла?
Дівчина вимовляє просто і серйозно:
— Таня.
Вона потисла йому руку міцно, по-чоловічому. Степан відповів їй тим самим. А Колька вже кудись зник. Де ж він?
І раптом Степан здригнувся. Зовсім близько, за кілька кроків від нього, ішов майор Кривцов... Знайомими і близькими були добродушні очі, сивий їжачок волосся, кульгаюча хода... Та елегантний костюм, сірий капелюх і палиця в його руках були чудними й дивовижними...
Але все одно це він. Він!
Забувши про дівчину, Степан, розштовхуючи студентів, кинувся до нього. Кривцов теж помітив Степана. Він радісно схопив його за плечі, наче бажаючи переконатися, що перед ним справді Рогов.
— Стьопо! Яким вітром?.. Та втім, це й так ясно! Вітаю!.. Першокурсник?
— Так, товаришу майор.
— Не майор, не майор...— Кривцов чудно струснув руками.— Професор. Професор Іван Петрович Кривцов... Два роки не майор. Рік не доцент. Ну, а як твої формули?.. Ага — «маячня божевільного професора»! Я так і знав!.. Що ж це ти, любий, листи пишеш, а зворотна адреса — необов'язкова? Куди ж тобі відповідати? Хоч би штамп був розбірливий, а то — клякса!.. Не віриш? Покажу, покажу — знав, що зустрінемось,— зберіг!
Дзвінок, що пролунав у ту мить, примусив Кривцова заспішити. Тягнучи за собою Степана, він на ходу встиг сказати, що тут недавно,—. тільки тиждень,— що дружина й дочка ще в Москві, що йому запропонували завідувати кафедрою у цьому інституті і що в нього зараз лекція на третьому курсі. Він не попросив, а наказав, щоб Степан сьогодні ж увечері зайшов до нього.
Професор фізики незадоволено зиркнув на Степана, коли той пробирався на своє місце. Коли б це іншим разом, Степан згорів би з сорому, але тепер був настільки збуджений, що навіть не помітив цього.
На його зошиті лежав малюнок: людина з нахмуреними бровами бігла кудись коридором, за нею метлялася крилатка пушкінських часів. Під малюнком був напис: «Веселіше!»— а нижче, навскоси, поквапним нерівним почерком: «А коли тікають од дівчини — пробачаються!»
Степан подивився на Таню. Вона вдала, що дуже захоплена лекцією, та не витримала і повернулася до Степана. В її очах блиснув той самий задерикуватий вогник.
— Хто це?
Степан прошепотів їй на вухо:
— Професор Кривцов.
— Строгий?
— Ні.
— А звідки ви його знаєте?
На них оглядались. Степан схилився над конспектом. Було і радісно й неспокійно на серці. Перед ним все постало в іншому, новому світлі. Минуле... Та не минулим живе людина. Потрібно жити сучасним і майбутнім.
Ось сьогодні — перший день... Всі радісні й піднесені. Можна легко зрозуміти і Кольку, й Таню... Хороші вони, енергія б'є у них через край.
Він знову подивився на дівчину. Вона, намагаючись догнати пропущене, квапливо записувала, кучерик упав їй на очі, вона машинальним рухом відкидала його, та він все падав — упертий, золотий.
В аудиторії панувала тиша. Тільки десь внизу під підлогою глухо шуміли мотори та професор біля дошки говорив про вічні закони руху матерії.

* * *

Степан ледве діждався кінця лекцій. Його і радувала й бентежила наступна зустріч. Було приємно, що він знову зустрівся з майором Кривцовим, дивно було звати його Іваном Петровичем, неможливими почали здаватися колишні прості, дружні взаємини між ними: адже це — професор, який читатиме в них на третьому курсі патологічну анатомію.
Та коли для Степана перетворення Кривцова з майора на професора було приголомшуючим, для Івана Петровича стрибок, зроблений Степаном, був цілком природним. Кривцов ще в госпіталі, під час дискусій з сивоголовим підлітком, переконався в його стриманості, великій цілеспрямованості. Йому, звісно, і на думку не спало переглядати свої взаємовідносини з Степаном — для нього він лишився таким, як тоді, коли блідий до синяви, лежачи нерухомо на ліжку, доводив можливість створення фантастичного антивірусу. Тому Кривцов і зрадів зустрічі з Степаном, тому й зустрів його в той вечір словами:
— Ну, заходь, заходь... Будемо боротися проти раку?.. Будемо, знаю, будемо!...
І в Степана вмить зникли збентеженість і ніяковість. Перед ним стояв той самий майор Кривцов — хай у цивільному одязі, та з тими ж добродушними очима, з тими ж напівжартівливими-напівсерйозними інтонаціями, що прихиляли до нього, змушували вірити в те, що в світі можна досягти всього, аби тільки захотів.
Вони пили чай посеред великої кімнати, заваленої нерозпакованими речами, і Степан, закохано позираючи на Івана Петровича, розповідав йому про все, що сталося за останні два роки. Він зрадів з пропозиції Івана Петровича працювати під його керівництвом у лабораторії патологічної анатомії. Хай це буде, як сказав майор, з суто навчальною метою, хай мова не йтиме ні про які відкриття, ні про які карколомні експерименти,— це вже близько до справжньої творчої роботи.
Професор Кривцов говорив про злоякісні пухлини. Останнім часом стали частішими випадки захворювання на рак. Настав час почати рішучу боротьбу з цією жахливою хворобою. І до цієї боротьби закликав Степана професор Кривцов. Він був патологоанатом, спеціаліст по злоякісних пухлинах, йому хотілося, щоб Степан захопився і віддав цій справі всю свою енергію. Хай не тепер, хай через кілька років, але Степан Рогов зможе стати поруч з ним.
Степан пробув у Івана Петровича до півночі. Його повага і любов до Кривцова ще посилилися за цей вечір. Іван Петрович був навдивовижу простий — він гаряче переживав, коли Степан тричі розгромив його в шахи; попросив допомогти йому розставити меблі, прибити килимок біля ліжка донечки. Про свою дочку він говорив з щирою ніжністю і справжньою батьківською турботою...
Розпливався і даленів образ доцента Великопольського.
Навіть добре, що Антон Володимирович не запропонував працювати у своїй лабораторії,— з Іваном Петровичем працюватиметься далеко приємніше. Та й, зрештою, чи не все одно, де вчитися складній майстерності експерименту: в Мікробіологічному чи в Медичному інституті?.. Можливо, і Коля Карпов захоче працювати разом з ним у професора Кривцова?
Але Коля не захотів. Доцент Великопольський зумів захопити його своєю гіпотезою, ефектними, та поки що безрезультатними дослідами.
 
Наші Друзі: Новини Львова