Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 06 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Торжество життя

Переглядів: 31654
Додано: 18.12.2008 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Микола Дашкієв, ТВОРИ, ТОМ І. К. «ВЕСЕЛКА» 1981
Вулицями рідної Олексіївки іде Катя. Дівчина проходить мимо землянок, мимо недобудованих хат, але бачить не те, що є, а те, що буде через кілька років. Вона іще під впливом лекції архітектора.
Глухо пролунав вибух. Катя здригнулась, але зразу ж оволоділа собою: це мінери висаджують скелю на березі Зеленої... От і почалося те, про що недавно мріяли!
Вона довго дивилася в той бік, а коли над лісом знову з'явився червоний спалах, почала рахувати:
— Раз... два... три... чотири...
Звук долетів за десять секунд. Десять, помножене на триста тридцять, буде три кілометри триста метрів. Правильно! До місця будівництва гідроелектростанції звідси якраз стільки.
Їй було приємно, що вона обчислила відстань по швидкості звуку, і Катя подумала:
«Треба обов'язково розповісти Івану Івановичу. Адже це так просто!»
Та згадавши про Івана Івановича, вчителя, вона згадала також, що не встигла зайти до нього по завдання. Правда, не було жодної вільної хвилини: зранку розставляли на полі щити, потім сортували насіння, потім — заняття агротехнічного гуртка, потім — лекція... І ось уже ніч... Та все одно негарно, Іван Іванович буде гніватися. Чи, може, зайти?
Катя постояла біля знайомого провулка, але піти до вчителя так і не наважилась — було вже пізно.
Дома її чекала радість: надійшов лист від Степана. Навіть не роздягаючись, вона кинулась до каганця, швидко розірвала конверт.
Два аркуші, списані великим твердим почерком... Маленьке фото... Який він молодець, що прислав фотокартку!
Катя довго вдивлялася в знайомі риси обличчя. Він змужнів, став суворіший... І, як завжди, дивиться в очі — наче запитуючи про щось...
Підійшла мати. Докірливо похитала головою. Катя зніяковіла:
— Мамо, так це ж нічого... Він просто мій хороший друг.
Мати зітхнула:
— Ой дочко, непутяща ти в мене якась!.. Інші в твої літа тільки б співали та гуляли, а ти все з книжками та з книжками. Подивись на себе — змарніла вже!.. Нема того, щоб відпочити. Все «квадрат суми та квадрат суми»... Ну навіщо тобі той квадрат? Грамотна — і слава богу!.. Працюєш добре, на трудодні багато одержиш. А там, за рік-два, знайдеш собі працьовитого хорошого хлопця — комбайнера чи шофера — та й заживеш спокійно... Усякий тебе візьме, ти ж у мене красуня!
Вона погладила її по голові сухою, шорсткою долонею:
— Ось хоча б і Кость Рижиков. Чим не хлопець?.. Любить він тебе, любить! Думаєш, чого це він до тебе щовечора приходить?
Катя тихо попросила:
— Мамо, не треба. Кость разом зі мною готується за семирічку... А якщо ви будете так говорити, я скажу, щоб він більше не приходив.
Не вперше мати заводить цю розмову, але навіщо? Ну як довести їй, що вона, Катя, зовсім не збирається заміж, не мріє про багатство, а думає тільки про те, щоб вивчитися і стати агрономом.
А потім, Кость... Кость — хороший хлопець, але...
Ні, вона завжди буде другом Степана,— а він такий гарячий, такий неспокійний,— йому завжди потрібен вірний друг. Він каже, що наука дуже трудна, що там зустрічається безліч невдач і тільки найсильніші, найстійкіші люди можуть одкрити щось нове. А він не дрібниці задумав: знайти засіб проти всіх хвороб на землі!.. Хто ж його підтримає при невдачах, як не вона?!
А він — він підтримує її завжди. Він пише дуже рідко, та завжди про хороше, про радісне... Читаючи його листи, відчуваєш, що все можливе, все здійсненне... От і зараз...
Вона поквапливо пробігла очима рядки, потім почала перечитувати вдруге.
Він пише про прекрасні лабораторії, про ту напружену боротьбу, що провадиться там проти хвороб, проти смерті. Пише, що заздрить тим ученим.
Чудний!.. Він боїться, щоб Катя не подумала, що це в нього дрібні заздрощі. Ну ясно ж, ні! Вона ж його знає дуже добре! Він просто не знайшов потрібного слова... Та ще й не створене таке слово, яке б передавало хороше бажання людини працювати краще за інших...
Пізня нічна година. За крихітним віконцем землянки легкими сріблястими струменями пливе поземка. Блимає каганчик.
Катя пише листа до Степана. Багато теплих, хороших слів проситься на папір; хочеться і поскаржитися, що важко вчитись, і похвалитися першими успіхами; хочеться написати про свої хороші та дружні почуття. Та Катя нічого цього не пише. Їй здається, що ні про що інше, як про колгосп, вона не має права писати.
І вона повідомляє:
«...А вчора до нас із колгоспу ім. Ворошилова приїхала делегація перевіряти виконання зобов'язань. Зайшли горді, пихаті, як індики: як же, план перевиконали на п'ять процентів!»
Вона пише довго, а потім розв'язує арифметичні задачі.
Нарешті в неї починають злипатися очі, і делегація з колгоспу ім. Ворошилова, задача, в якій «хтось купив метр сукна», і все інше розпливається, тьмяніє, і вона, зітхнувши, засинає.
Так минають дні.

Розділ XII
СТЕПАН

...Для Степана давно минули дні неквапливого дитинства.
О сьомій ранку лунав потужний заводський гудок. Ледве розплющивши очі, юнак схоплювався з ліжка, в скаженому темпі виконував гімнастичні вправи, нашвидку снідав і сідав за книжки.
Книжки, книжки, книжки... Акуратними, стрункими рядками вони стояли на саморобній полиці, на підвіконні, на столі, а Степанові все здавалося, що їх мало. Заощаджуючи на всьому, він купував потрібні йому книги — його знали всі букіністи, всі продавці книжкових крамниць. І не пристрасть накопичення штовхала Степана до придбання книг,— Ним володіло велике бажання знання, гостра необхідність заповнити прогалини в освіті.
Тільки тепер, перечитуючи книгу за книгою, Степан зрозумів, як, по суті, мало він знає, як багато потрібно вивчити. Не кажучи вже про граматику, він погано знав географію, історію,— дуже багато того, що повинен знати перший-ліпший громадянин Радянського Союзу. А його ж завдання — знати дуже багато...
Юнак привчив себе до найсуворішого режиму. Від сьомої ранку до шостої вечора, коли він ішов до школи, його робочий день був заповнений вщерть. Хімія і російська мова, історія і ботаніка, фізика і англійська мова змінювали одна одну. Він намагався зробити все, щоб виправдати довір'я своїх односельчан. Зате з якою радістю згодом повідомляв про перші свої успіхи!
До нього приїздили часто. Кожен з колгоспників «Червоної зірки», буваючи в місті, вважав своїм обов'язком зайти до «нашого професора», як його звали в очі й поза очі. Йому привозили передачі — і особисті, і з колгоспної комори — теплі шкарпетки, рукавички, вив'язані вмілими руками колгоспниць: про нього піклувалися, як піклується мати про свого сина.
Степан бентежився, приймаючи ці подарунки. Йому здавалося, що він не заслуговує на таку увагу.
Іноді приїжджав Кость Рижиков. Він розповідав про будівництво, хвастався, що його прийняли на курси електриків; мимохідь, але з самозадоволеною посмішкою, згадував, що разом з Катею готується до екзаменів за семирічку, і Степан мимоволі відчував роздратування. Було трохи заздрісно, що Кость Рижиков скоро стане електриком, що він часто бачиться з Катею, говорить з нею... Та Степан нічим не виявляв свого почуття. Він не мав права думати про курси електриків, не мав жодних підстав обурюватися з Костевих посмішок. Катя була Катею, вона могла дружити з ким завгодно, це її особиста справа.
Він часто думав про Катю. Спогади про неї вривалися в мозок несподівано і владно, змушуючи відкладати книжку чи зошит, думати про неї, уявляти її скупі жести, спокійний погляд, тугі каштанові коси.
І в такі хвилини Степан брався за перо. Він не любив писати листи, але з Катею ділився найпотаємнішими думками, іноді забуваючи, що Катя — дівчина.
Та й їй він не писав про труднощі.
В його листах все частіше з'являлися тріумфальні нотки: то він «порозумівся» з географом і вперше одержав п'ятірку, то вчителька російської мови похвалила його за те, що у нього в диктанті було всього лише вісім помилок.
І раптом він замовк аж на місяць. Даремно Катя виходила щовечора за село зустрічати листоношу, даремно писала тривожні листи — Степан не відповідав. Катя розплакалася над його листом.
Степан писав:
«...Я не можу на канікули приїхати додому. Мені соромно буде подивитися в очі людям, соромно буде глянути в твої очі... Я не додержав свого слова, у мене переекзаменовка з російської мови... Мені дуже важко...»
Мабуть, таки нестерпно боляче було йому, раз вирвалися ці рядки. Але він не здавався:
«...Не приїду ще й тому, що вирішив за літо підготуватися за дев'ятий клас і вступити зразу до десятого — мені обіцяли допомогти вчителі і Коля Карпов. Може, і двійку з російської мови дістав тому, що склав неправильний план і занадто багато часу витратив на вивчення матеріалу дев'ятого класу. Та про це говорити вже пізно...»

* * *

Він приїхав тільки через півтора року, студентом першого курсу Медичного інституту.

Розділ XIII
ПОРТРЕТ СТВОРЮЄТЬСЯ З ШТРИХІВ

Катастрофа з антивірусом, страх перед можливістю викриття на тривалий час змусили доцента Великопольського забути про свої честолюбні мрії. Але поступово власний вчинок почав здаватися йому випадковим і неістотним, з'явилася тверда певність того, що слід тільки напружено попрацювати, як одразу ж з'являться помітні результати. Його захопила блискуча перспектива: з'ясувати походження раку з вірусної точки зору.
Існували десятки теорій походження й перебігу ракових захворювань, і жодна з них не витримувала іспиту. Лікарі й досі приймали цю хворобу вже наявною, і всі їхні зусилля зводилися до одного: виявити рак щонайраніше, видалити пухлину на початку її розвитку. Коли б вдалося встановити причину виникнення раку, можна було б повести боротьбу проти нього ще до його зовнішнього вияву — адже відомо, що інкубаційний період розвитку цього захворювання триває довгі роки.
І ось Великопольському здалося, що він здатний розв'язати цю проблему.
Він приходив до інституту на світанку і залишав його опівночі. Проводив безліч Дослідів, прагнучи встановити хоч які-небудь закономірності, перечитав безліч книг радянських і закордонних авторів, зіставляв і протиставляв, виуджував факти, що здавалися йому хоч трохи істотними.
Одночасно він не забував про вірусний відділ: щодня заходив до лабораторій, допомагав співробітникам у нових дослідженнях.
Він вважав, що робить трудовий подвиг, і з гордістю скаржився дружині:
— Розумієш, Лено, роздирають на клапті! Ось сьогодні: проводжу свій дослід — раптом з'являється Івлєв... «Не виходить!» А ти ж знаєш Івлєва? Коли в нього щось не виходить, він не відстане, доки йому не розтовкмачиш усе до краплини. Пояснив і раз, і два. і три. Приходить сяючий: «Вийшло!»
Дружина дивилася на нього всміхаючись, а він сповнювався почуття власного благородства: він так багато робив для науки!
Так, у цей період він працював багато, і коли б продовжував працювати з енергією, з запалом, то міг би досягти певних успіхів.
Та це був Великопольський. Він звик вважати себе за найрозумнішого, найздібнішого. Йому здавалося, що варто тільки захотіти, і все здійсниться, як у казці. Але минали день за днем, місяць за місяцем, а успіху не було.
Він відчував своє повне творче безсилля. Коли б хто-небудь підштовхнув, підказав якусь оригінальну думку... Часто заходив доцент Петренко, цікавився роботою, намагався допомогти. Та Великопольський досадливо думав:
«Ну що йому потрібно? Якби він був вірусолог, тоді інша справа. Але ж Петренко — епідеміолог...»
Дружина теж нічим не могла допомогти — вона спеціалізувалася з анаеробних інфекцій...
Так минав час. Великопольський і досі залишався кандидатом медичних наук, а молодь виростала. Той самий аспірант Івлєв, якому в свій час допомагав Антон Володимирович, підготував і блискуче захистив кандидатську дисертацію. Одного разу він прийшов і попросив дозволу почати роботу над дослідженням мінливості вірусів. Він висловив свої припущення, показав результати дослідів.
Нестерпна заздрість пронизала доцента Великопольського: гіпотеза Івлєва була струнка й проста. Аж дивно, що ніхто інший не висунув її раніше... А попередні експерименти показували, що це вже не гіпотеза, а теорія. Не мине й року, як Івлєв захистить докторську дисертацію, стане професором, а тоді...
— Товаришу Івлєв, ваша гіпотеза дуже цікава, але...
Великопольський маневрував. Він не міг заявити, що забороняє дослідження, не зміг би довести, що твердження молодого вченого хибне. Він тільки намагався довести, що ця тема піде в розріз з планом роботи інституту, що це гальмує основну роботу. Гаряче розписуючи важливість і потрібність досліджень грипу й енцефалітів, він скоса поглядав на Івлєва.
Івлєв мовчав, та по його міцно стиснутих губах, по похмурому погляду Великопольський розумів, що все даремно, що Івлєв все одно — після роботи, ночами — буде експериментувати хай там що. І все ж він відмовив Івлєву, відмовив, мотивуючи державною необхідністю.
А коли Івлєв пішов, Великопольський розкрив сейф, витяг товстеньку папку і заглибився в читання.
Вже не вперше йому спадало на думку використати для своєї роботи незакінчену дисертацію талановитого вірусолога Нечипоренка, що загинув під час війни.
Артем Нечипоренко працював над проблемою лікування раку. Він жив у одній квартирі з Великопольським і, йдучи до армії, залишив йому свій рукопис. Рукопис зберігся, бо Антон Володимирович ішов на фронт уже з евакуації. Про цей рукопис, певно, ніхто не знав: Нечипоренко не любив розповідати про свої задуми, а його консультант, професор Мітягін, помер.
Не вперше Великопольський перечитував цей рукопис, думаючи, який талановитий був Нечипоренко і як шкода, що він не встиг завершити свою роботу, яка була б великим вкладом у радянську науку.
Великопольський і сьогодні так подумав, а слідом за цим думав уже про інше: він намагався знайти — і, нарешті, знайшов — моральне виправдання своїм мерзенним намірам.
Ні, він не буде привласнювати чужі відкриття — досить з нього антивірусу Брауна. Та й лишити забутою таку важливу для держави тему не можна. Потрібно заново, по-своєму, переробити всю дисертацію, провести нові дослідження. А Нечипоренко... Що ж, Нечипоренка він поважав, навіть любив... Та його нема в живих, і слава йому вже не потрібна... .
...І в нього не здригнулась рука, коли він витяг пожовклі од часу аркуші, поклав їх до новенької папки і на її обкладинці вивів великими гарними літерами:

« А. ВЕЛИКОПОЛЬСЬКИЙ
ПРО ПЕРЕДРАКОВУ СХИЛЬНІСТЬ ОРГАНІЗМІВ».

Він змінив тільки назву дисертаційної роботи, не підозрюючи, що цим змінює весь напрям досліджень, розпочатих талановитим вірусологом Артемом Нечипоренком, який поліг смертю хоробрих при форсуванні Одеру.
Дуже часто Петренко, придивляючись до Великопольського, намагався визначити, що ж це за людина.
Енергійний... самолюбивий... здібний... потайний...
В лаконічні формулювання короткої характеристики Великопольський не вміщався. Це, звісно, не дивувало Петренка: людські характери під шаблон не підбереш. Та коли в інших, кого він знав, кожна індивідуальна риска вирізьблювалась яскраво, у Великопольського цього не було. Ніхто б, мабуть, не зміг передбачити, що він зробить у тому чи в іншому випадку. Він завжди впадав у крайності: то раптом пожвавиться, розвине шалену діяльність, а то обм'якне, починає уникати людей, очі в нього стають холодні і злі.
В чому ж причина? Невдачі в роботі? Але невдачі природні: ніщо не дається легко.
Хотілося йому допомогти. Та Великопольський усі спроби зустрічав з погано прихованою ворожістю.
Самолюбивий... потайний... егоїстичний...
Ні, у Петренка не було даних, які давали б право сказати, що Великопольський чужий радянській науці. Та, непомітні для інших, йому в око впадали дрібниці, які наводили на роздуми.
Здавалося б, дрібниця: Великопольський — самолюбний і наполегливий — завжди і в усьому погоджується з секретарем партійної організації. Та ця дрібниця змушує дивуватися: для Великопольського далеко природніше відстоювати свою думку до хрипоти.
Здавалося б, дрібниця: Великопольський відмінив щоденні п'ятихвилинки — короткі виробничі збори співробітників вірусного відділу — і замінив їх індивідуальними звітами. Та це вже не дрібниця: п'ятихвилинки значно активізували співробітників — саме під час цих коротких нарад перевірялися результати паралельних експериментів, спільними зусиллями знаходилися вірні розв'язання, дуже часто висловлювалися найцікавіші думки.
Петренко записує до свого нерозлучного блокнота: «П'ятихвилинки відновити». Та хіба справа тільки в цьому?
Робота інституту зовні здається блискучою: інфекційний і епідеміологічний відділи досягли значних успіхів,— строгішим і чіткішим став весь ритм роботи. Та от вірусний відділ — головний — непокоїть. За винятком цікавої дисертації Івлєва, там не з'явилося нічого нового. А пора!.. За зовнішнім благополуччям і порядком у цьому відділі відчуваються «глухі шуми серця» — ледве помітний дисонанс, що може привести до важких наслідків... Тим більш дивує, що Великопольський останнього часу стає дуже пасивним, коли мова заходить про дослідницьку роботу вірусного відділу.
І знову Петренко думає про Великопольського:
«Що це за людина? Куди прямує? Чого прагне?»
Він ще не може цього вирішити. Єдина людина, яка здатна йому допомогти в цьому,— Олена Петрівна,— мовчить. І її мовчання непокоїть.

* * *

Так, Олена Петрівна мовчала. Їй ще нічого було сказати на продовження розмови, що відбулася давним-давно, тієї пам'ятної ночі. Та вона весь час думала про цю розмову. Адже, по суті, там, на балконі квартири Петренка, ще не ясний для неї самої потяг до Антона Володимировича змінився на тверду певність:
— Люблю.
Вона усміхнулася, згадавши, як зніяковіла, відповідаючи Семену Гнатовичу, як зніяковів і він.
— Славику!.. Синку!..— Олена Петрівна схилилася над дитиною.— Дядя запитував нас, за що ми любимо нашого тата...— Вона поправила покривало, погладила по м'якому пухнастому волоссю і нахилилася до нього ще нижче:— Ми любимо нашого тата за те, що він мужній, енергійний, талановитий. Гарний, нарешті... Так?
Дитина дивилася на неї неосмисленими світло-голубими очима і, простягаючи маленьку ручку, ворушила пухкими рожевими пальчиками. Потім раптом скривилася, запхикала.
Мати швидко переповила його, погодувала, і син заснув у неї на руках. Він і в сні смішно ворушив губами, час від часу морщив лоба і притискувався своїм маленьким тілом до її тіла.
— Син... син.
Ще й досі дивувалася, що в неї є син,— крихітне, нерозумне створіння, яке швидко виросте і стане льотчиком... Вона навіть побачила його на мить: високого, стрункого, голубоокого... І раптом збентежилася: ні, не сина бачила вона, а чоловіка, льотчика-винищувача, що загинув у перший день війни. Якось підсвідомо їй хотілося, щоб Славик був неодмінно такий: сильний, мужній, чесний... і... не такий, як Антон Володимирович.
Їй стало неприємне це протиставлення, і вона спробувала виправдати Антона Володимировича, але у вухах лунали слова Петренка.
— ...Є в нім щось холодне, чуже...
Їй тоді неприємно було чути ці слова. Здавалося, що Семен Гнатович просто помиляється. Антон Володимирович, безперечно, самолюбивий, не схильний до одвертості... Та його основна хиба не в цьому. Він занепадає духом при невдачах. Його треба підтримувати...
 
Наші Друзі: Новини Львова