Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 06 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Торжество життя

Переглядів: 31661
Додано: 18.12.2008 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Микола Дашкієв, ТВОРИ, ТОМ І. К. «ВЕСЕЛКА» 1981
Йому здавалося, наче щось подібне відчуває й Катя. Вона неохоче підходила до нього, але, підійшовши, вже не звертала уваги на заклики подруг і Костеві кривляння. Підперши голову кулачками, сиділа, втопивши погляд за обрій, і слухала.
І в Степана поступово зникла ніяковість. Катя чимось нагадувала йому ту дівчину з підручником хімії, що колись сиділа коло нього в міському парку. Він сказав одного разу Каті про це, але вона чомусь незадоволено зсунула брови і довго мовчала — стримана, сумна.
І Степан замовк і довго дивився, як по каштановому волоссю, що в сутінках здавалося золотим, легенько перебігає світле місячне проміння. Йому хотілось доторкнутися рукою до тих кіс, таких важких на вигляд, але не доторкнувся, побоюючись, що Катя розгнівається.
А Катя обернулася до нього, і він уперше побачив, що в неї хороші, щирі очі.
Все це згадав Степан, задумавшись над листом. Та хіба про все напишеш? Хіба майор Кривцов зможе розгадати, чому удвох з Катею так гарно, а без неї чогось не вистачає? Хіба він зможе пояснити, чому тягне зараз піти на вулицю, де голосно заливається баян? Ні, ніхто цього не зрозуміє...
Степан заклеїв конверт, загасив каганець і вийшов з землянки.

* * *

Минав час. Уже ранками на полях довго плавав туман, сонце підіймалося пізно й неохоче, з дерев повільно зривався лист за листом і, кружляючи, падав на вологу землю, вітер вечорами почав співати тоскних, протяжних пісень. Настала осінь. А листа від майора Кривцова не було й не було.
У відповідь на свого другого листа Степан одержав повідомлення, що госпіталь розформовано, а майор Кривцов демобілізувався, адреса його невідома. Степан зовсім занепав духом. До колгоспу приїхала бригада Сільелектро для проектування майбутньої ГЕС, і Кость Рижиков примазався до інженерів, тягав за ними смугасті штанги... То може, й справді варто вступити в електромеханічний технікум?
Але одночасно Степану Рогову згадувався останній день перебування в підземному місті, погрози німецького шефа про те, що американці за кілька років самі будуть допомагати фашистам у підготовці нової війни... І він не міг вирішити: куди ж йому скерувати свою енергію? На техніку? Чи на медицину?
Степан пішов до голови колгоспу, але в останній момент передумав говорити про вибір фаху і заявив, що цього року до міста не поїде, бо будівельна бригада не закінчила своєї роботи і в колгоспі не вистачає людей.
— Е, друже, що ж це ти задкуєш?.. Виходить, що даремно ми про тебе дбаємо. Ось навіть доцент Петренко — знаєш такого? — прислав листа про тебе. Просить послати тебе вчитися.
Голова простяг Степанові конверт.
— Людей у нас мало, ясно. Посилаємо — значить, так треба. Був у партизанському загоні, значить, знаєш: наказ є наказ...— Голова всміхнувся у вуса, побачивши, як виструнчився Степан. — А наш наказ такий: їдь і вчись! А будеш вчитися погано — осоромиш колгосп. Ясно?
Степан відповів, що ясно. Та було неясно, ой, як неясно! Сотні найрізноманітніших питань не давали йому спокою: чи справиться з навчанням, чи потрібні документи і де їх взяти, де влаштуватися на квартиру і де можна дістати підручники і зошити — не перелічиш усього, що треба знати і передбачити.
І все ж у нього на душі стало легше.
Юнак відчув несподіване піднесення — завтра він повинен виїхати. Велика честь припала йому, та він бере на себе й велике зобов'язання.
На вулиці Степан зустрівся з Катею, і, може, тому, що був збуджений, може, тому, що мав їхати надовго, він посмілішав, першим підійшов до неї і заговорив.
Не змовляючись, вони пішли вздовж села до високої могили, сіли там на замшілому камені.
Вечір був напрочуд гарний, зовсім не осінній. З-за обрію викочувався великий червоний місяць, полем блукали легкі хмарки туману, кричали нічні птиці, десь далеко-далеко пролунав паровозний гудок. І, невідомо чому, все навколо стало таким любим, таким прекрасним, що хотілося ввібрати в себе це п'янке повітря, цю чудову ніч і затримати їх в собі назавжди, пронести через усе життя.
Він несміливо торкнувся Катиної коси,— вона зовсім не була важка,— та відразу ж одсмикнув руку. А Катя подивилась на нього докірливо, похитала головою і всміхнулася:
— Розповідай.
І він розповідав. Він сам не знав, де в нього взялося таке красномовство. Розповідав бачене, чуте, прочитане, іноді перестаючи розрізняти грань між реальним і фантастичним, між минулим і майбутнім.
Степан мріяв про антивірус. Ні, не про антивірус професора Брауна, а про справжній, сильнодіючий препарат проти всіх хвороб на землі.
— Ти уяви собі, Катю... Хай знайдено такий антивірус — він мусить бути живий, розмножуватися... І от дивись: навколо нас усе здається таким хорошим, чистим, а насправді скрізь—мікроби. Мільярди страшних мікробів. Так от, якщо пустити сюди кілька живих частинок антивірусу, вони нападуть на мікробів, почнуть їх руйнувати, а самі будуть розмножуватися... І так за день-два всіх мікробів— начисто... І ніяких хвороб тоді на землі!
Катя задумливо хитала головою. Степан гарячкував:
— Думаєш, не вийде? Вийде!.. Наука така, що все може!
Та Катя й не збиралася заперечувати. Все навколо було таке цікаве, таке загадково прекрасне... Не хотілося пов'язувати світле з печальним — про мікроби думалося абстрактно, і уявити собі, що людину на кожному кроці чекає небезпека, було трудно й небажано.
Вона присунулася ближче:
— Вийде, Стьопо! Вірю...
Він замовк, схвильований, і вдячно подивився на неї. Несподівано для себе він знайшов у Каті підтримку, увагу, особливу теплоту. Юнак шкодував, що такий вечір не настав раніше; він не знав, що раніше він був би неможливий, бо потрібне велике піднесення світлих, людських почуттів, щоб люди стали одне одному близькі й незамінні.
Вони проговорили майже до світанку й обоє досадували, що ніч була така коротка.

* * *

Степан Рогов виїжджав до міста на навчання.
Споряджували його всім колгоспом — Дмитрович віддав свій прекрасний саморобний чемодан, жінки напекли подорожників, голова видав зароблені за літо Степаном гроші і всі потрібні документи. А вже добрих побажань та корисних порад Степан почув стільки, що вистачило б на десятьох.
Проводжали його аж до станції двоє — Митрович і Катя, в якої раптом виявилися термінові справи в пристанційному селі. Старий був надзвичайно веселий — з нагоди урочистого дня він добряче хильнув — і всю дорогу повчав:
— А з професором — не сперечайся!.. А то в нас у церковноприходській був батюшка — тихий та сумирний такий зовні, а коли скажеш що насупроти — жити не дасть!.. Не те, щоб бився — миршавий був, боявся, а пиляти — великий майстер. Наче терпугом тебе по печінках!
Митровича слухали тільки кобильчина та вітер. Степан і Катя відстали од воза й забули про старого. Вони говорили про все на світі, і їм хотілося говорити й говорити...
Та ось і станція... Ось і прощальний гудок. Коли здригнувся і поплив зелений вагон, Катя кинулася вслід за ним; їй здалося, що вона забула сказати Степанові щось дуже, дуже важливе, од чого буде залежати її щастя і саме життя.
Але вона не могла згадати, що саме треба сказати, і тільки крикнула:
— Стьопо!.. Пиши!..
А поїзд, подзвонюючи буферами, все швидше й швидше мчав до міста, в якому Степан Рогов мав стати професором.

Розділ IX
ДВА«ПРОФЕСОРИ»

Степан години зо дві шукав потрібний йому будинок. Там, на станції, коли Митрович пояснював маршрут, вручаючи пакет для своєї далекої родички, все було зрозуміло: треба сісти на трамвай номер шість, проїхати вісім зупинок, зійти, запитати Лабазний провулок, ну, а там уже всі знають Антоніну Марківну Карпову. Власний будинок. І чоловік у неї бляхар, сліпий на одне око.
Митрович, правда, про чоловіка згадав мимохідь. Промовчав він і про те, що був у свояка років двадцять тому і сам навряд чи знайшов би дорогу до нього: йому здавалося, що Степан — кмітливий хлопець і знайде все сам.
Та в тому й була біда, що Лабазного провулка не знав ніхто, навіть міліціонер. Він довго заглядав у свою книжечку, водив пальцем по плану міста і, нарешті, засмучено відкозиряв:
— Такого провулка в нашому місті нема.
І тільки, коли Степан остаточно втратив надію знайти цей провулок, його обрадувала якась бабуся:
— Не Лабазний, синку, а Гоголівський! Двадцять років уже як Гоголівський!.. Ходім, проведу — це мені по дорозі.
Йти довелося довго.
Давно замовкли дзвінки трамваїв, сирени автомашин; багатоповерхові будинки змінилися чистенькими будиночками, на вузьких тротуарах з'явилися поважні й пихаті кози.
На тій далекій околиці подих міста замовкав, стирався тихим шелестом опалого листя, тоскним завиванням вітру, і Степан, машинально рахуючи одноманітні провулки, уявляв себе у невеликому, навдивовижу тихому районному центрі.
Та ось вони звернули на іншу вулицю, і знову почувся міський шум. Десь загув потужний гудок, і бабуся заспішила:
— Із зміни гудок, а в мене обід ще не готовий!.. Та ось він, Гоголівський провулок.
Степан подякував і пішов ліворуч. Будинок Карпових він знайшов зразу. Це був невеличкий, затишний будиночок, зовсім без паркана, але з новими ворітьми, на яких висіла табличка «А. М. і М. О. Карпови. Прошу дзвонити!» Поруч блищала кнопка дзвоника.
Степан здивувався: ставити дзвоник на воротях, коли нема паркана, просто смішно. Але на всякий випадок все ж подзвонив.
Ту ж мить у вікні майнула чиясь руда голова, і за секунду перед Степаном уже стояв юнак — трохи вищий за нього, веснянкуватий, з настовбурченим вихром на маківці. Хлопець усміхався:
— Подзвонив?
— Подзвонив...
— Молодець!.. А то всі думають: раз огорожі немає, значить, можна навпростець. Нічого, буде й огорожа!.. А ти до кого?
Степан назвав.
— А, ну тоді, значить, до мене. Мама на роботі, прийде не скоро. Ходімо до хати...
Доки Колька,— так назвав себе рудий хлопець,— намагався розібрати хитромудрі карлючки Митровича, Степан уважно оглядав кімнату. Будинок зсередини здавався далеко більшим і, незважаючи на виключну скромність обстановки, ще затишнішим. А Кольчина кімната просто вражала: не кімната, а справжня лабораторія. Тут були радіоприймачі, ліхтарі, фотоапарати, якісь складні саморобні машини; біля вікна, запнутого марлевою завіскою, зеленкувато відсвічував акваріум з рибками; на другому столі стояли хімічні пробірки, пляшечки з різнобарвними рідинами; біля стіни — палітурний станок з зашнурованою на ньому книгою.
Степан зупинився біля полиці, певно, теж саморобної. Книг було багато. Вони стояли рівненькими рядами, але без ніякої системи: «Три мушкетери» поруч з підручником німецької мови, «Чапаєв» поруч з «Таємничим островом», і далі впереміж ішли брошури з електрики, астрономії, історії, медицини.
Це не сподобалося Степанові. Він вирішив, що Колька — безладний хлопець. Та й на столі в нього такий гармидер...
Але Колька, прочитавши листа, мовчки хитнув головою і почав прибирати своє робоче місце.
Робив він це швидко і спритно: напилки, плоскогубці, гвинтики й залізячки начебто самі лягали в спеціальні гнізда, ящики, скриньки. І тільки коли на столі не лишилося ані порошинки, Колька накрив його скатертиною і сказав:
— Митрович поклін батькові передає... Запрошує приїхати... А батька ж немає... Ось скоро два роки...— Його голос звучав скорботно.
— На війні?
— Ні. Він у мене старий був... Рак... Ти знаєш, що таке рак?— Колька підійшов до полиці і безпомилково висмикнув брошуру:
«...Словом «рак» звичайно називають багато злоякісних пухлин: карциноми, меланоми, саркоми і ряд інших. Усіх їх об'єднують такі ознаки: поява при відсутності видимих причин, невтримне розростання і перенесення пухлини в органи і тканини. Як правило, настає швидка смерть, якщо не буде вжито лікувальних заходів...» Розумієш?
Степан розумів. Саме про рак так часто говорив майор Кривцов. До цього часу в вухах лунають його слова:
— Це страшна хвороба, Степане!.. Людина, що захворіла на рак, переживає трагедію. Адже коли рак не виявлено в початковій стадії, смерть неминуча. Людина переносить операцію, а зрештою...
А Колька говорив:
— Розумієш, батькові зробили три операції... І все пізно... Йому вирізали частину шлунка, а рак перекинувся далі... Ось Митрович пише, що ти — талановитий хлопець і, напевно, будеш «медичним професором». Так послухай, що пишуть:
«...Проблема раку, як проблема невтримного росту клітин, до цього часу ще не з'ясованого вченими, становить винятковий науковий інтерес. Розв'язання її дасть можливість зазирнути в найнеприступніші області біології і зрозуміти найглибші таємниці життя клітини...»
— Правильно пишуть?
Степан повільно похитав головою:
— Ні, неправильно!
Колька спалахнув:
— Що — неправильно? Професор, по-твоєму, помиляється?
Степанові не хотілося сваритися з першого дня, але він уперто повторив:
— Неправильно!.. Що він пише?.. «Можливість зрозуміти...» «Науковий інтерес...» Пише, наче про кролів! Треба було написати: «Засіб проти раку — це врятування мільйонів людей!» Хіба смерть твого батька для тебе теж — проблема?
Колька підскочив:
— Правильно! Молодець... А я читав і не помічав... Наче про кролів... Вірно, чорт забирай!..— Він збуджено заходив по кімнаті, потім підійшов і сів поруч із Степаном, закушуючи губу і хмурячи лоба, наче не наважувався щось сказати. Потім запитав:
— Ти читав що-небудь про віруси?
Степан кивнув головою. Він хотів додати, що знає про них дуже добре, що був час, коли йому здавалося, ніби у нього в руках є засіб проти всіх хвороб, але подумав і вирішив не казати. Колька, можливо, сприйняв би це як хвастощі.
Помовчали. Знову запитав Колька:
— А ти чим будеш займатися?, Вірусами чи звичайними мікробами?— з інтонації його голосу Степан відчув, що Микола глибоко зневажає «звичайних мікробів», і, бажаючи викликати його на одвертість, сказав спроквола:
— Звичайними... Їх хоч у мікроскоп видно... А вірусів, можливо, й зовсім немає... Вигадали, певно: що не можуть пояснити — то й віруси.
Як і розраховував Степан, Колька не витримав:
— Ех ти, професор!... Ультравіруси ще наш російський доктор Івановський відкрив у тисяча вісімсот дев'яносто другому році, а тепер уже ніхто в них не сумнівається... Він обстоював, що тільки вивчення ультравірусів принесе людству найбільшу користь.
Видно було, що Колька не вміє сперечатися. Він гарячився, але довести, по суті, не міг. А Степан заперечував спокійно:
— А туберкульоз? Адже він викликається не ультравірусами, а звичайною паличкою Коха? А холера? А чума?..
Колька перебив, не слухаючи:
— А висипний тиф? А скарлатина? А трахома? А...
Степан не витримав і засміявся. Колька зиркнув на нього, не розуміючи, махнув рукою і сам зареготав:
— Ходім обідати!.. Теж, мені мікробіологи — ділимо шкуру невбитого ведмедя. Гаразд, професоре,— ти будеш по мікробах, а я по ультравірусах. Так?
Степан погодився:
— Так...— І вони уважно подивилися один на одного. Потім обидва одночасно глянули в куток, де поблискували електромотори, приймачі, усяка інша всячина.
— Це?— мовив Колька.— Це теж стане в пригоді. Мікробіолог повинен знати все. Адже правда?
Степан кивнув. Йому дедалі більше подобався Колька. Він був безпосередній, гаряче обстоював свої погляди, в суперечці не шукав зачіпки дійняти противника, лише намагався довести свою правоту. І очі в нього щирі,— такі, що не вміють брехати.
Колька, по суті, нічого не сказав у відповідь на лист Митровича, та Степан відчував, що питання про квартиру вже вирішене. Йому було приємно, що саме тут доведеться прожити кілька років.
А Колька час од часу позирав на Степана, намагаючись зрозуміти і розгадати його. Далекий од заздрощів, він все ж з властивим для підлітків упередженням шукав у гостеві такого, що суперечило б хвалебній рекомендації Митровича. Кольці не сподобалося, наприклад, що Степан надто мовчазний, надто спокійний. Такі люди, на думку Кольки, не здатні захоплюватись, а в захопленні роботою він бачив запоруку успіху.
Та він згадав рядки листа, де говорилося, що Степан був у партизанському загоні і багато пережив, глянув ще раз на його сиву голову й засоромився своїх думок. Напевно, цей спокій — тільки результат величезної витримки. І здалося Кольці, що він занадто різко говорив з Степаном і, можливо, образив його. Тоді він спробував загладити свою провину і, не чіпаючи слизьких тем, заговорив про футбол. Але Степан підтримував його мляво.
Пообідали мовчки, зрідка перекидаючись незначними загальними фразами, й пожвавішали лише тоді, як Колька увімкнув приймач.
За вікнами поступово сутеніло, сірувата імла наливалася синявою, ставала більш м'якою, таємничою, глибокою. На вулиці раптом спалахнув ліхтар, пітьма одплигнула в кутки, а в жовтому промені закружляли пластівці лапатого снігу. Вони падали неохоче, обережно лягали на тротуар і танули, лишаючи невеличкі темні плямки, а згори летіли все нові й нові сніжинки.
Степан підійшов до вікна, притулився лобом до скла. Приємний холодок збуджував, нагадував про щось далеке. І думалось юнакові, що, може, саме в цю мить Катя там, в Олексіївні, теж дивиться на кружляючі сніжинки, і їй і приємно, і тоскно на душі, як йому.
А з репродуктора линула якась смутна хвилююча музика — лише згодом Степан узнав, що це «Баркарола» Чайковського. Згадалася інша осінь — нереальна, невідчутна,— коли він уперше там, у підземному місті, ввімкнув приймач. Йому захотілося розповісти про це Кольці, але той сидів на канапі, заплющивши очі, а Степан не міг підшукати потрібних слів, щоб почати свою розповідь.
Вони сиділи поруч мовчки і слухали. Іноді, коли музика замовкала, Колька підводився, налагоджував приймач, і знову широкою хвилею текли звуки, надихаючи й заколисуючи, розповідаючи про життя і про кохання, про мрії і про подвиги, про людей, яким по сімнадцять літ і перед якими відкриті всі дороги в житті.

Розділ X
ДРУЗІ

 
Наші Друзі: Новини Львова