Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 06 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Торжество життя

Переглядів: 31668
Додано: 18.12.2008 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Микола Дашкієв, ТВОРИ, ТОМ І. К. «ВЕСЕЛКА» 1981
Та коли б він знав, що через місяць вимовить ту ж фразу з жахом, він би не був такий благодушний, такий самозакохано спокійний, проводжаючи Степана Рогова до дверей свого кабінету.

* * *

Коли б Степану Рогову хто-небудь сказав, що історія з антивірусом не закінчена і хтось збирається привласнити цей нікому не потрібний препарат, він би тільки засміявся у відповідь. Антивірус Брауна для нього вже не існував.
У цей час Степан менш за все думав про медицину. Виписуючи його з лікарні, лікар категорично заборонив йому читати, настійно радив перші два-три місяці перебувати на повітрі, займатися якоюсь легкою фізичною працею.
Як хороше було обтісувати гострою сокирою величезні соснові колоди або знімати фуганком тонісіньку шовковисту стружку з блискучої березової дошки! Як приємно було втягнути в ніздрі густий смоляний запах, зупинитися на хвилину, випростати плечі, а потім знову свердлити, довбати, стругати пружне дзвінке дерево, спостерігаючи, як безформний оцупок перетворюється в перехрестя віконної рами чи у вигадливу різьбу фронтону!
Складної столярної справи його вчив бригадир будівельної бригади старий Митрович. Щуплий, невисокий, у старомодних залізних окулярах, з ріденькою борідкою, Митрович був не по літах рухливий. Він раз у раз підходив до Степана і повчав:
— Що ж ти, любий? Це тобі не ясенок!.. Це сосна, вона делікатне обхожденіє любить. Ось, наприклад, сучок-голячок... Ти його не проти шерсті, а за шерстю, щоб не заїдався, а блищав.
Розміреним точним рухом він підбивав лезо рубанка, проводив ним кілька разів по оцупку— і дерево блищало, наче натерте воском. Старий задоволено кивав головою:
— То ж бо й є, хлопче!.. Дуб — він і міцніший, і полірується добре, а на віконниці сосна таки краща.
Степанові подобалась столярна справа, подобався невгамовний Митрович з своєю манерою говорити про дерево з повагою, наче про людей; він полюбив неквапні подихи фуганка, верескливу розмову пилки, дзвінке хряпання сокири; дізнався, що таке солодка втома м'язів після напруженого робочого дня і оте безтурботне смеркання, коли будівельна бригада збиралась вечорами біля багаття покурити, поговорити про життя-буття, помріяти про майбутнє.
Жилося таки поганенько, сутужно, та й перспективи були не з блискучих: озимина вимерзла, ярина згоріла,— тільки й надії, що на просо. В сільській крамниці— ані гвіздочка, ані хустинки. За благенькі черевики і то п'ятсот рублів правлять перекупки, а де їх візьмеш, оті рублі, коли в дворі не те що корови, а й кози нема?
Та все ж у відчай ніхто не впадав. Нема черевиків? А, хай вони згорять: постоли втнемо!.. Хліб не вродив? Нічого, на пшоняниках перебудемо!.. Кози? Хай вони виздихають! Ось заведемо холмогорських корів — тоді молока буде, хоч залийся.
Тепер ніщо не лякало, бо найстрашніше лишилось позаду. Головне, що нема війни. А робота не страшна. Майбутнє для кожного здавалось нічим не потьмареним, а повернення до гіркого минулого — немислимим.
По чорних полях гасав суховій,— а колгоспники мріяли про двохсотпудові врожаї; люди жили в землянках, але цілком серйозно говорили про те, що в майбутніх будинках не гріх влаштувати водопровід; розмова заходила про атомну бомбу, а хтось із молоді, фантазуючи, пропонував використати її для створення озер у безводних степах.
Планів, пропозицій, фантастичних проектів висувалося безліч. Будівельний майданчик поступово перетворився в «науковий центр» колгоспу «Червона зірка» — недарма ж у будівельну бригаду ввійшли усі «вчені сили» Олексіївки.
Вечорами, коли біля багаття на майданчику збирався народ, старий Митрович сяяв. Він любив людську увагу, любив погомоніти. Коли розмова заходила про погоду, старий з найсерйознішою міною на обличчі запевняв, що Ілля-пророк іде на пенсію, а замість нього скоро поставлять машину.
— Хочеш дощу — смикни за ручку з написом «дощ» — і поллє. Як з відра!.. Хочеш спеки — нажми на газок, і аж зашкварчить усе на землі... Тільки ось дня й ночі не будуть чіпати, а то, дивись, столкновеніє може трапитись: Катя із своєю ланкою в полі від зорі до зорі, їй день малий, а Ганна—ніяк не виспиться. Допусти їх до важелів — смикнуть обидві за різні ручки, та й поламається небесна машина... І несть тоді ні дня ні ночі, як піп казав... Та й закоханих не можна буде допускати до машини, а то зроблять ніч на весь день...
Митрович баляндрасив, але уважно прислухався до пропозицій і, коли чув щось варте уваги, гаряче ставав на захист:
— От-от! Правильно!.. Степане Йвановичу, а ти як гадаєш?
Митрович потай захоплювався знаннями Степана. Він дуже швидко міг обчислити, скільки штук черепиці та скільки аркушів заліза треба, щоб вкрити ось такий дах; порадити, як треба покраяти цинк, щоб точно вийшов конус ринви, і багато, багато іншого... Майже все це знав і Митрович, але осягнув ціною численних ляпасів, що їх діставав від майстра в дитинстві, та багатьох власних помилок... А Степанові це — раз плюнути.
І Степан, що влаштувався на квартиру до Митровича, полюбив старого — за юнацький запал, за теплий гумор, за щиру людяність.
Степанові назавжди врізався в пам'ять час, коли вони вдвох з Митровичем конструювали вітродвигун. Роторний вітряк був давньою мрією старого: ще до війни на сільськогосподарській виставці його полонила висока башта з циліндром — свого часу він старанно випитав про його будову, та, на жаль, загубив записи. Переконавшись, що Степан розуміється на математиці й фізиці, Митрович виклав йому заповітну мрію.
Дуже мало розумівся Степан на вітродвигунах—довелося переглянути всю районну бібліотеку, запросити на допомогу вчителя фізики, розпитувати, придумувати,— та поступово перед ним виник велетенський вітродвигун, що зміг би обертати насос водокачки, навіть більше — динамомашину.
...Тьмяно блищав каганець. На аркуш паперу лягали неспокійні тіні. Олівець у невпевнених руках раз у раз заїжджав не туди, куди потрібно.
А Митрович, спираючись борідкою на шорсткий стіл, збуджено вигукував:
— Та не так, не так, Степане Йвановичу!.. Я ж тобі казав, що там отака закарлючка...— він креслив гачкуватим пальцем у повітрі хитромудру закарлючку, і Степан дивувався: справді, деталь має бути саме така.
А коли проект було схвалено і бригада монтажників встановила вітродвигун і припасувала до нього динамомашину, коли величезний ротор загудів, набираючи оберти,— Митрович аж заплакав од радості, а Степан Рогов з того дня дістав почесне прізвисько «наш професор». Так атестував його Митрович на урочистому відкритті вітродвигуна, приписуючи Степанові, незважаючи на його одчайдушний протест, всю славу і змовчавши про те, що їхній початковий проект переробили шефи — інженери Сільелектро.
І ніхто не знав, що старий давно вже вирішив наполягати на правлінні колгоспу, щоб Степан вивчився на професора; ніхто не знав, що давньою мрією Митровича було те, щоб з Олексіївки вийшов хоч один учений. Будучи малограмотним, він вивчив синів: один став бухгалтером, другий — вчителем. Він уже домовлявся з ними, що майбутніх онуків вивчить на професорів, та, на його великий жаль, онуків все не було, а потім нагрянула війна, сини загинули, і зостався старий Митрович один на білому світі з своєю прекрасною мрією.
Коли Митрович узнав Степана, він вирішив, що цей хлопчина може бути кандидатом у професори. І чим ближче йшлося до осені, тим частіше заводив Митрович у правлінні колгоспу витончені дипломатичні розмови на тему: «вченому — світ, а невченому — тьма».

Розділ VII
КАТАСТРОФА

Зранку стояла нестерпна спека. Міськими вулицями гуляв прудкий вітер, хмари пилу закручувалися в стовпи. Жалібно шурхотіло сухе, блякле листя на деревах. В'янули квіти.
Опівдні вітер вщух, та спека ще посилилась. Розпечене повітря здавалося густим — не продихнути. Людей змагала втома. Дзвеніло в вухах. За всіма прикметами йшлося на дощ.
Та й справді: сонце надвечір сіло в густі хмари; воно ще кілька хвилин боролося з ними, пробиваючись у кожен отвір, забарвлюючи сизувато-чорну запону в тривожні багряні кольори, та потім згасло, й на землі раптом стало дуже темно. А на обрії вже спалахували зірниці.
Семен Гнатович Петренко, спершись на поручні балкона, задумливо дивився на захід. Він з дитинства любив хвилини передгроззя, коли природа завмирає і назустріч хмарам тягнеться кожна гілочка, кожен листочок. Любив і грозу — потужну, величну. Гроза асоціювалася з юністю, з хорошими, світлими почуттями... Ось майже в таку ніч, багато років тому, він уперше насмілився сказати Марійці: — Люблю!
Петренко усміхнувся своїм думкам і подивився в кімнату. Дружина клопоталася біля столу, розставляючи пляшки з вином, закуски, посуд. Перехопивши його погляд, вона усміхнулась і знову побігла кудись.
У неї збереглася та ж дівоча легка хода... Тільки тоді Марійка була тендітна і маленька... В ту далеку ніч він закрив її від дощу полою шинелі... І, може, тому, що Марійка злякано пригорнулася до нього, він і сказав те, що в думці говорив їй давно. Вона, певно, не почула його слів, та це й не було істотним...
І ось — прожили разом двадцять п'ять років... Був син... Загинув.
Йому стало сумно, і він покликав:
— Марійко!..
Дружина підійшла. Вона розуміла його без слів. І їй було сумно в цей вечір.
Вони стояли мовчки, дивлячись на яскраві спалахи зірниць, думали про одне: молодість минула, і її, безперечно, жаль, але як добре, що вони зустрілися в житті, що пронесли, не розтринькавши, хорошу, щиру любов... Двадцять п'ять років — срібне весілля... А от звичайного весілля в них так і не було...
Вона погладила чоловіка по сивіючому волоссі і раптом заспішила:
— Ой, забула!.. А пиріг, пиріг!..— На ходу вона глянула на годинник і крикнула:— Десята година! Чи прийдуть наші гості? Може, подзвониш?
Дзвонити не довелося. Ось вдалині, біля рогу, з'явився друг дитинства — Санько Липецький. Він завжди запізнюється, та сьогодні встиг,— молодець! Ось подружжя Грінфельдів,— вчасно... А ось і Великопольський — з Оленою Петрівною, звісно.
Прогримів перший грім. Рвонувся і знову згас вітер. Перші великі краплини дощу впали на брук.
З балкона шостого поверху було добре видно, як Олена Петрівна пригорнулася до Великопольського, як він прикрив її плащем і нахилився, до неї...
Петренко одвернувся. Йому чомусь стало неприємно. Та він зразу ж поборов це почуття: що ж, кохання має свої права. Зачинивши двері на балкон, він вийшов зустрічати гостей: у передпокої вже чулися голоси.
Так почалося невелике сімейне свято.
Їх поздоровляли, їх називали молодожонами, їм бажали дожити і до золотого, і до діамантового весілля, а Петренко, підіймаючи келих, жартівливо відбивався:
— Ми дожили, друзі! А от ви — доживіть!
Дружина збентежено усміхалася. Семен Гнатович бачив, що їй приємне це скромне свято, радують поздоровлення й увага гостей.
Та ось вино випили, дружина пішла клопотатися про десерт, Великопольський, збуджено жестикулюючи, почав щось розповідати професорові Липецькому.
Петренко прислухався: розмова йшла про нові вакцини Великопольського. Та чулось тільки одне:
— Я передбачив... Я знайшов... Я з'ясував... Знову стало неприємно, і Петренко, щоб розвіятися, вийшов на балкон.
Дощ так і не почався. Краплини ще зрідка проривалися крізь хмари, та грім уже пішов стороною, його розкоти ставали дедалі тихішими й глухішими. Погано. Дуже погано.
Він повернувся, щоб іти до кімнати, але назустріч йому вийшла Олена Петрівна. Вона випила зовсім мало, та була збуджена й схвильована.
— Семене Гнатовичу, не йдіть.— Жінка зачинила за собою двері, притулилася до них спиною.— Скажіть... скажіть, чи трудно дожити до срібного весілля?.. Адже ви знаєте, що я зі своїм чоловіком прожила дуже мало, а потім війна і...
Петренко відчув: вона хоче спитати його зовсім про інше. Що він міг відповісти на її невимовлене запитання?
— Лено... Я знаю вас багато років... Я пам'ятаю вас зовсім малою... А скільки ви знаєте його?
Він не назвав імені, та вона зрозуміла.
— Шість місяців.
— Кохаєте?
— Так.
— Мужній, енергійний, талановитий... Красивий, нарешті... Так?
— Так.
Петренко потер обома руками скроні і зітхнув:
— А мені він не подобається. Не знаю ще чим, але відчуваю: є в ньому щось холодне, чуже... Ось він розповідає про свої вакцини. Прислухайтесь: «Я... я... я...» Не хочу й не маю права вас відраджувати, але скажу: дуже серйозно поміркуйте...
Вона печально схилила голову, та потім раптом підвела її:
— Ні, Семене Гнатовичу! Він не такий поганий, як вам здається. У нього є негативні риси, я допоможу йому позбавитися їх... Я вірю в нього!
Олена Петрівна замовкла, підійшла до поручнів і задивилася вдалину — сувора, зовсім не така, як за хвилину до того. І Петренко зрозумів: вона вирішила і вирішила остаточно.
Він обережно одчинив двері, увійшов до вітальні. Антон Володимирович налагоджує приймач, дружина розмовляє з друзями. Ніхто не чує, що дзвонить телефон.
Семен Гнатович швидко пройшов по кабінету, звично намацав у темряві телефонну трубку.
— Так... так... Що?!
Не дослухавши, він кинув трубку на стіл і закричав:
— Антоне Володимировичу! Собака номер одинадцять-вісімнадцять знову виявив симптоми сказу, вирвався з клітки і покусав служника!
За хвилину по сходах простукотіли три пари ніг, гримнули зовнішні двері, і в квартирі Петренка настала тиша.

* * *

Сталася катастрофа. Страшна, непоправима катастрофа. Впала вся красива багатоповерхова будівля, зведена на фальшивому фундаменті— на антивірусі професора Брауна.
Так, антивірус виявився абсурдом. Це був тільки сильнодіючий гальмівний засіб: за місяць-два хвороба, приглушена препаратом, вибухала з новою силою, і тварину вилікувати вже було неможливо.
Звичайні щеплення не допомагали. Вакцина доцента Великопольського не давала полегшення, навіть навпаки: виявилося, що ті тварини, яким її вводили в кров, обов'язково захворювали і дуже швидко гинули.
Першим здох собака № 11—18, слідом за ним подохли всі тварини, яким було влито антивірус або вакцину Великопольського. І неможливо навіть дослідити препарат, бо його не лишилося ні краплини. Були тільки формули професора Брауна — Великопольський переписав їх на всякий випадок, та в них ніхто нічого не зміг би добрати.
Упало все. Тоскно й пусто було на душі Великопольського. Безперспективним уявляється майбутнє.
Він приходив до інституту брезклий, млявий, замикався в своїй лабораторії і подовгу сидів, підперши голову руками. Боявся зустрічатися з Петренком; йому здавалося, що так чи інакше секретар партійної організації дізнається про все, і тоді — кінець.
Та час минав, і Великопольський поступово почав заспокоюватися. Петренко був, як і раніше, привітний і уважний, часто заходив, розмовляв по-дружньому. Здавалось, у нього не виникло й тіні підозри,— він говорив завжди тільки про вакцини і жодного разу не згадав про антивірус.
Та й справді: хто знав про те, що Великопольський влив препарат Брауна собаці № 11—18?.. Ніхто. Зате всім відомо, що Антон Володимирович довгий час працював над створенням вакцини проти сказу, і йому не вдалося першого разу її створити... Тож хай і тепер думають, що його спіткала невдача.
За місяць він заспокоївся зовсім, та з його обличчя ще довго не сходив вираз пригніченості й печалі. Йому подобалося, що йому співчувають, що Олена Петрівна щиро піклується про нього.
Він намагався забути — забути назавжди — препарат професора Брауна і хлопця, що приніс ампулу, та забути не вдавалося. Великопольський чомусь почав боятися Степана Рогова. Особливо після того, як Петренко в розмові з ним висловив упевненість, що Рогов у майбутньому неодмінно стане мікробіологом.

* * *

Ще одна людина згадувала про браунівський препарат — доцент Петренко.
Не було ніяких фактів, не було навіть конкретних підозр, але невдача з вакцинами Великопольського мимохіть пов'язувалася з антивірусом. Збігався час подій. Збігалися результати.
Та допустити можливість того, що Великопольський привласнив препарат, Петренко не міг. Це не вміщалося в голові.
Набрали сили ті об'єктивні причини, на які розраховував Великопольський: відсутність будь-яких свідків, невдача його першої спроби створити антирабічну вакцину, принципова відмінність вакцин від описаного Степаном Роговим антивірусу. І все ж почуття неприязні до Великопольського зростало,— ще не оформлене, підсвідоме.
Думаючи про антивірус, Петренко завжди згадував Степана Рогова. Він відчував до нього глибоку симпатію. Вже те, що хлопець, як розповів Антон Володимирович, цілком спокійно зустрів повідомлення про невдачу дослідження препарату і, не роздумуючи, порвав браунівські формули, свідчило про велику рішучість і витримку юнака. Він шкодував, що не міг зустрітися з Степаном Роговим вдруге.
Але в нього лишилася адреса — під час розмови з Роговим Петренко записав назву рідного села Степана.
Наближалася осінь. Петренко не сумнівався, що Рогов вступить до школи. Та він знав, що Степан — сирота і потребує матеріальної підтримки. Отож він написав на адресу правління колгоспу «Червона Зірка» листа, в якому просив допомогти Степану Рогову.

Розділ VIII
ЛЮДИНА ОБИРАЄ ШЛЯХ

«...Дорогий товаришу майор!»—Степан замислився, не знаючи, що ж писати далі. Дуже багато пережито за чотири місяці, надто круто змінилося життя. Треба вибрати й описати головне.
Він не став розводитись про невдачу в Мікробіологічному інституті. «Маячня божевільного професора!» — що ж тут додаси ще? Далеко більше рядків Степан присвятив рідній Олексіївні, будівельній бригаді та Митровичу. А потім підійшов до найголовнішого, що його хвилювало.
Він опинився на роздоріжжі: в ньому з новою силою спалахнуло бажання стати інженером. На річці Зеленій під Олексіївкою незабаром почнуть будувати міжколгоспну ГЕС. Оголошено набір на підготовчі курси електротехніків. То, може, вступити?.. Але як же тоді з мрією про чудесний антивірус?.. Ох, коли б знати, що зусилля не будуть марні!.. Адже учора на загальних зборах колгоспу одноголосно ухвалили послати його вчитися до міста...
Степан збентежено усміхнувся, пригадавши, як Митрович домагався включити до резолюції формулювання: «Послати вчитися на професора, і без того щоб не повертався». Любий дідусь! Він ремствував, що «з Олексіївки всякі спеціалісти вийшли: і агрономи, і вчителі, і бухгалтери, навіть один генерал є, а професорів— нема!»
Ні, про це Кривцову писати не слід.
«...Так от, товаришу майор, і порадьте мені, прошу, куди краще піти вчитися. Колгосп обіцяє стипендію. Дуже чекаю на Вашу відповідь».
Степан зітхнув і поставив крапку. Лист був довжелезний, та відчувалося, що написано далеко не все.
Кортіло написати про Катю — дівчину, яку він зустрів у день приїзду. Пізніше він таки впізнав її: до війни вона вчилась класом нижче за нього, була тиха і непомітна...
Тепер це була струнка, вродлива дівчина з важкими каштановими косами,— стримана й сумовита: гітлерівці розстріляли її батька в неї на очах. Хоч вона була надто молода, її вважали досвідченою ланковою, яку поважали і трохи побоювались.
Дівчина була дуже скромна. Вона тепло, задушевно співала, але уникала бучних компаній і не любила танцювати.
Не танцював і Степан. Він ще не ввійшов у звичайну колію сімнадцятилітнього юнака, хоч дуже виріс, зміцнів і змужнів за ці чотири місяці. Хлопець соромився свого сивого волосся і тому, приходячи на гулянку, сідав десь осторонь. Часто до нього підходили друзі, розмова заходила про науку, про майбутнє,— Степан захоплювався, починав говорити швидко й гаряче, та, коли в цей момент з'являлася Катя, раптом затинався.
Він не знав, чому його бентежить її спокійний доброзичливий погляд, чому дратує Кость Рижиков, що завжди ходить слідом за Катею і кидає дотепи, щоб привернути її увагу. Степан відчував себе незручно в присутності Каті, але нудьгував, коли її не було.
Йому здавалося, наче щось подібне відчуває й Катя. Вона неохоче підходила до нього, але, підійшовши, вже не звертала уваги на заклики подруг і Костеві кривляння. Підперши голову кулачками, сиділа, втопивши погляд за обрій, і слухала.
 
Наші Друзі: Новини Львова