Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 06 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Торжество життя

Переглядів: 31673
Додано: 18.12.2008 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Микола Дашкієв, ТВОРИ, ТОМ І. К. «ВЕСЕЛКА» 1981
Майбутнє стало цілком визначеним: він поїде до Олексіївки, в рідний колгосп, попрацює влітку, а восени повернеться до міста. Можна буде, як радив Петренко, влаштуватися лаборантом у якусь лабораторію і вступити до вечірньої школи.
Степан спробував уявити себе учнем вечірньої школи, а потім студентом, але згадувалися тільки дівчина з книгою в руках та парта в Олексіївській семирічці — зручна, недавно пофарбована. А потім думки перескочили до друзів — адже у нього в Олексіївні лишилися хороші незрадливі друзі... Не впізнають, певно... Ото зрадіють!..
Степан виразно уявив, як він стоїть на високому містку комбайна, тримає в руках штурвал, а на комбайн широкою хвилею напливає висока густа пшениця. Степ пахне медовою кашкою, соковитою, напоєною сонцем землею і бензиновим перегаром...
Оцей запах та могутній гуркіт моторів змалку увійшли в єство Степана, як щось рідне, нероздільне, як символ романтики. Саме з таким гуркотом, волочачи за собою хвости пилу, по вулицях Олексіївки сунули перші трактори.
Це було давно. Та все одно світлі спогади дитинства входили в юність, перетворювали наче б звичайне — гудок паровоза, дзвін телеграфних дротів — у романтичне, хвилююче, кличне.
Саме такий настрій охопив Степана, коли він з висоти залізничного віадука обвів очима величезне місто, що простяглося аж ген до обрію.
Сіро-зелені плями парків, стрункі хитросплетіння візерунчастих башт, багатоповерхові будинки. Здалеку не видно руїн, які лишила по собі війна. Навпаки, все живе, все буяє. Видзвонюють трамваї. Метушаться автомашини. Далеко-далеко, на виднокрузі, димлять труби численних заводів, наче там, чекаючи бойового наказу, стоїть ескадра кораблів.
Ні, таки гарно... Хороше... Аж шкода, що треба поспішати на поїзд.
Там, на віадуці, повівав прохолодний вітерець. Але коли Степан зійшов на розжарений асфальт перону, стало важко дихати. У вагоні ж задуха була просто нестерпна. Палюче проміння сонця, здавалось, сягало крізь стіни вагона; спека видавлювала живицю з дощок, піт з обважнілого тіла, розпирала груди.
У тому вагоні Степан почув страшне слово:
Посуха.

* * *

Рідний краю, невже це ти?! Скільки мріялось про тебе в чужій, далекій стороні, яким чудесним ти уявлявся!.. Здавалось, ти стрінеш райдугою в небі... А насправді...
Про які там комбайни мова? Про який урожай?
У каламутно-оранжевому небі висять в'ялі, немічні хмарки. Сіра трава хрупає під ногами, як пісок. Зашморгане соняшничиння понурило чорне, крихке листя. Жито — мов чуприна в лисого. А східний вітер-суховій жене полями їдку сіру куряву, допалюючи те, що ще не загинуло.
Чого він приїхав сюди?.. Чого?.. Нема ні батька, ні матері, нема, власне кажучи, й Олексіївки: замість білих чепурних хаток на вулицю підсліпувато позирають землянки.
Колись Степан знав тут кожне деревце, кожну хату, а тепер погляд натикається на пустку, на зяючі провалля.
Ніхто не впізнавав Степана, коли він проходив вулицями рідного села. Дідусь на колгоспному подвір'ї попросив у нього закурити. Кілька жінок біля комори довго дивились йому вслід. Хлопчина років чотирьох вискочив верхи на палиці і промчав перед його носом, хитруючи, щоб на перехожого посунуло якнайбільше куряви.
«Даремно сюди приїхав... Даремно...»
Степан довго стояв біля свого колишнього подвір'я. Тепер тут було голе місце, поросле рудим бур'яном: адже гітлерівці спалили й хату тієї ж таки ночі... Ой, як сичала кора на молоденькій березі біля ганку... Чому згадалося саме це?.. А от обличчя батька та матері вже ледь-ледь мерехтять... І навіть згадка про їхню жахливу смерть уже не додає ні суму, ні болю.
На мить стало моторошно: один-однісінький... нікому не потрібен...
І враз стало нестерпно соромно: не потрібен?.. Ти — живий; ти дихаєш свіжим повітрям, перед тобою все життя... А ті, в підземному місті,— Катерина Василівна, Зденек та ще скільки їх там було?! Ти мусиш жити й боротися за життя інших...,
Життя — попереду. На місці землянок, на місці зруйнованої школи виростуть нові прекрасні будови; через кілька років не лишиться й сліду від страшної розрухи. Треба жити, будувати нове життя.
Степан тугіше підтягнув пояс, розправив гімнастерку і пішов ліворуч, до ставка. Звідти долітали гуркіт моторів, іржання коней, грюкання заліза. Мабуть, там брали воду для поливання городів та садків.

* * *

Метрів за двісті Степан упізнав Костя Рижикова, того Костя, який багато років тому стояв разом з ним у кабінеті директора школи і, хоча його ніхто ні в чому не обвинувачував, пхикав:— Я більше не бу-у-ду...
Не впізнати його було неможливо: кирпатий ніс, веснянкувате обличчя, особливі «рижиковські» жести!.. Але який він став кремезний! Як задерикувато блищать у нього очі!.. І що за дівчина коло нього?.. Зовсім незнайома... красуня! Які в неї товсті коси — їй, певно, важко носити їх.
Кость стояв біля автомашини і зрідка ляскав паличкою по цистерні, щоб перевірити, чи наповнилась вона водою. Мотор насоса забивав його слова, але Степан відразу догадався, що Кость розповідає незнайомій дівчині якусь автомобільну історію. Він кумедно жестикулює, вертить уявну баранку, регоче. Але дівчина слухає неуважно: вона дивиться на Степана. Її пильний погляд бентежить — Степан згадав про свою сиву голову, і йому стало неприємно, що дівчина позирає на нього як на дивину.
Та за хвилину Степан забув про дівчину. Він хотів підійти непоміченим, звернутися до Костя як до незнайомого, але не витримав:
— Костю!.. Рижик!.. Здоров був!
Кость глянув на нього здивовано, підстрибнув, стиснув Степана так, що у того аж кістки затріщали, і закричав юнацьким баском:
— Гей, хлопці, сюди!.. Стьопка Ріжок з того світу в гості приїхав!
А дівчина, що стояла поруч нього, недовірливо хитнула головою, потім підійшла до Степана і простягла вузьку теплу руку:
— Степан?.. Я тебе зразу впізнала, але сама собі не йняла віри... Впізнаєш?.. Катя. Степан вдав, що впізнає.

* * *

Дурний, дурний! І він ще нарікав на самотність?! Та коли тільки пролетіла чутка, що повернувся син партизана Рогова, зразу ж позбігалася молодь, посходилися колишні фронтовики, припленталися старі. І не було в цьому нічого дивного, бо тільки Степан і міг розповісти про останній бій славетного партизанського загону імені Щорса,— бій, у якому загинуло з півста олексіївчан, а німців полягло вдвічі більше.
Минуле вже потьмяніло, деталі стерлися з пам'яті: як-не-як, минуло майже п'ять літ. Але Степан знав, що мусить розповісти все до найменших подробиць, бо йшлося про близьких і рідних кожному з присутніх, про останні хвилини по-справжньому героїчних людей. «
Степан розповідав, а навколо стояла така тиша, що, коли б не спалахи цигарок та не зітхання, які часом виривалися з грудей, важко було б і повірити, що його слухає все село.
Розповідь на півслові не урвеш, отож довелося розповідати і про концтабір, і про втечу, і про підземне місто,— про Макса Брауна і Отто Валенброта, про Катерину Василівну і про Зденека. Степан не прикрашував і не приховував, розповідав усе, як було. По суті кажучи, він віддавав на суд громадськості чотири роки свого життя і відчував себе винним. Він просто ненавидів себе в цю мить за те, що, засліплений маяченням професора Брауна, погнався за ампулкою з нікому не потрібною рожевою водичкою, в той час, коли всі зусилля мав спрямувати на врятування людей...
Та ті, що пережили жах окупації і пройшли через вогняну купіль війни, добре знали, що підліток Степан Рогов зробив усе, що міг, і навіть більше. Він це відчув, зрозумів і заспокоївся.
Степан закінчив свою розповідь опівночі. Старші розійшлись, а невтомна молодь напосіла на нього ще дужче, примушуючи знову й знову розповідати про підземне місто. А коли закінчився й «другий сеанс», як жартома визначив Кость Рижиков, хтось запропонував піти купатись — все одно спати вже ніколи.
Побравшись за руки, хлопці й дівчата ішли вулицею села назустріч пломеніючій зорі. Якась дівчина почала дзвінким голосом:

Широка страна моя родная,
Много в ней лесов, полей и рек...

А юнацькі, ще неміцні баси підхопили:

Я другой такой страны не знаю,
Где так вольно дышит человек!

Степан був наче у півсні. Йому не вірилося, що це він, майже дорослий і сивий, знову йде вулицями рідної Олексіївки із своїми друзями.
Як чорна примара минулого, виплив професор Браун, його перелякані блискучі очі і зловісні слова:
— Гомо гоміні люпус ест! Людина людині — вовк!
Ця фраза пролунала так дико, так неймовірно, що Степан щиро й дзвінко засміявся,— вперше за багато років.

Розділ VI
ПОЧИНАЄТЬСЯ З НЕЗНАЧНОГО

Почалося начебто з незначного: доцент Петренко зайшов до лабораторії і запитав, як проходить дослідження препарату.
Антон Володимирович розгубився. Лише кілька днів тому він заявив, що антивірус Брауна — безглуздя, і Петренко погодився з ним. Що ж відповісти тепер?.. Визнати, що помилився?.. Але дослідження ще не закінчено. Чи не виявиться за день-два, Що препарат Брауна—тільки тимчасовий гальмівний засіб?.. Тоді знову доведеться визнавати помилку, тобто показати свою безвідповідальність і неуцтво.
Понад усе в світі Великопольський боявся похитнути свою репутацію вченого. Стати професором, а згодом, дивись, і академіком,— ось у чому він вбачав мету свого життя. І ця мета здавалася близькою. Йому дуже пощастило по війні: вірусний відділ лишився без керівництва. Старих вірусологів не було, серед молодих найбільш авторитетним і досвідченим здавався доцент Великопольський. Його й призначили завідувачем відділу.
Його вважали за енергійного, розумного, здібного... Та од себе не сховаєшся: те, що досі сприймалося як справжній талант, є тільки блискуче вміння використати в потрібний момент старанно завчені основні твердження. Кандидатська дисертація дісталася ціною неймовірних зусиль, що ж говорити про докторську?.. Щосили пнувся Великопольський до професорського звання —квапився, гарячкував, висував гіпотезу за гіпотезою... Та не вистачало глибоких систематичних знань — занадто легковажно ставився він до навчання в студентські роки, не привчив себе до напруженої повсякденної роботи. В аспірантурі схаменувся, та було вже пізно... І тепер він почував: рано йому бути керівником, треба засісти за навчання. Бракувало однак мужності заявити про це і не вистачало часу вчитися наполегливо. Уривками, штурмом він брав якусь галузь науки, плекаючи надію, що саме так може вийти з скрутного становища. Справа посувалася туго, а кляте самолюбство примушувало вдавати з себе непогрішимого... От і тепер... Ну що відповісти доцентові Петренку?
І Великопольський вирішив: детальний звіт він складе пізніше, після завершення дослідів. Зараз можна обійтися загальними фразами про недійовість препарату Брауна.
Але Петренко наполягав:
— Які саме і як саме ви провадили досліди з препаратом?
— Ну...— Великопольський завагався й назвав перше, що спало на думку: — Я впорскнув препарат скаженому котові. Ніякого результату. Правда, може, пізніше виявиться, що...
Він говорив, схиляючись до теоретичних узагальнень, не припускаючи навіть думки, що секретар партбюро захоче проконтролювати його. А Петренко, помітивши збентеження Великопольського, вирішив, що той неуважно поставився до досліджень:
— Гаразд. Ви не заперечуєте, щоб ми ще раз повторили цю спробу? — Петренко сів за стіл і присунув до себе мікроскоп.— Не ображайтесь, але могло статися, що ви не врахували якоїсь дрібниці. Де препарат?
Великопольський пополотнів. З його уст ледве не зірвалося признання. Але він зразу ж опанував себе: не варт виставляти себе брехуном. Петренко не вірусолог, а епідеміолог,— хай собі подивиться на першу-ліпшу вакцину та й піде.
— Ось препарат!— Великопольський простяг Петренку предметне скельце. Там був не антивірус Брауна, а вакцина Великопольського проти грипу,— виготувана місяць тому, недійова нікчемна вакцина.
Довго вивчав Петренко цю вакцину під мікроскопом. Нарешті, не одриваючи очей від окуляра, сказав:
— Антоне Володимировичу, ви неуважні. До препарату потрапили сторонні мікроби. Я бачу, наприклад, звичайних стрептококів.
Великопольський закусив губу. Цього ще бракувало — йому докоряють за невміння провадити досліди! Хай що інше, але експерименти в нього завжди довершені й досконалі! Саме за це його так поважав академік Свідзінський... Але посилатися на давність виготовлення препарату не можна. Це зразу розкриє все.
— Визнаю свою провину, Семене Гнатовичу... Тільки... — Великопольський силувано усміхнувся. — Тільки це забруднення — навмисне. Просто... я хотів перевірити, чи не діє препарат на стрептококів.
— Хіба?— Петренко встав з-за столу і лукаво примружив око.— А до чого тут «бактеріум колі»? Адже й їх у препараті сила-силенна... Ну, та нічого. Це трапляється, коли дуже поспішаєш. Ось що, Антоне Володимировичу, давайте з вами проведемо дослід на тваринах. Згодні?
— Гаразд. Зараз приготую інструменти.
Обличчя Великопольського аж пашіло: от так вскочив у халепу! Зараз вони зроблять щеплення препарату Брауна, і Петренко матиме всі підстави вважати його, Великопольського, за нікчемного експериментатора!
Заворушилася злість проти Петренка...
Великопольський попрямував до сейфа, щоб витягти заповітну ампулу з рештками антивірусу, але раптом спинився. Тривожна, пожадлива думка пронизала його мозок:
«А навіщо, власне, доводити, що антивірус діє? Для всіх він — бездіяльний. Хай і лишається таким. А тим часом можна виготувати нові вакцини неймовірної сили. Хто упізнає в тих вакцинах антивірус Брауна?»
На зміну цій думці ринули інші — затамовані, облесливі,— і всі вони сходили на одне: антивірус показувати зараз не можна.
— Антоне Володимировичу, ви готові?— Петренкові вже набридло чекати.
Великопольський здригнувся.
— Зараз, зараз, Семене Гнатовичу. Ось шукаю...— Він ступив ще крок до шафи, а потім раптово повернувся і пішов до столу. Там, на штативчику, серед численних ампул стояла одна, повна ледь-ледь рожевої рідини,— ампула з цією горезвісною вакциною Великопольського проти сказу, яку він виготував задовго до появи Степана Рогова. Великопольський взяв її в руки і сказав:
— Ходімте, Семене Гнатовичу. Препарат Брауна я розбавив, щоб зручніше було експериментувати.
Його голос тремтів.
Петренко знизав плечима. Великопольський сьогодні поводився надто дивно.

* * *

Всі спроби кінчалися невдачею. Та й що можна здобути з вакцини, од якої сам Великопольський відцурався давним-давно?
Петренко цього не знав і вперто продовжував дослідження. Він не вірив у антивірус Брауна, але хотів на власні очі пересвідчитись, що з цього препарату не здобудеш нічого корисного. Таких негативних «свідчень» він побачив аж занадто багато і нарешті сказав:
— Киньмо, Антоне Володимировичу. Одверто кажучи, я здивований. Від Брауна слід було б чекати більшого, ну хоча б якоїсь вакцини. А це не препарат, це — чортзна-що! Антоне Володимировичу, а як з вашою вакциною проти сказу?— Петренко кілька разів пройшовся по кімнаті і говорив уже спокійно.— Нічого не вийшло?.. Я радив би продовжувати роботу. Мені здається, ви йшли правильним шляхом.
— Так, я працюватиму...— Великопольський схилився над столом, наче щось шукаючи. Десь у глибині душі в нього ворушилася торжествуюча хижа думка:
«Антивірус мій, мій! Я виготую не одну, а десятки вакцин!»
Він гнав од себе спокусу, але день за днем вона оволодівала ним. А тут, як на те, і Петренко виїхав у довгочасне відрядження...
Саме тоді, коли Великопольський остаточно пересвідчився в дійовості препарату Брауна і вирішив — як йому здавалося — щиро розповісти про все, з Сочі повернулася Олена Петрівна.
Засмагла, весела, вона прибігла до лабораторії Великопольського.
— Ну, розповідайте мені, що трапилося за мою відсутність. Я просто занудилася на курорті. І ніхто — ніхто!—не написав мені жодного слова.
Вона вимовила це так, що Антон Володимирович зрозумів: саме од нього чекала вона хоча б рядок, саме за ним скучала. Жадібними очима він дивився на неї. Олена Петрівна ніколи не була така гарна, як в цю хвилину,— збуджена, по-дівочому струнка, молода.
Тримаючи її руку в своїй, він виправдовувався:
— Каюсь — винен... Але в мене тут творилися такі діла, що я за місяць ночував дома лише кілька разів... Пам'ятаєте собаку, що нам його привезли напередодні вашого від'їзду?.. Так ось він — перша в світі тварина, яку вдалося вилікувати в другій стадії сказу. І не тільки це...
Короткозоро мружачи очі, Олена Петрівна схилилася над кліткою. Дурна руда Ельма, собака № 11 —18, заскимніла, чекаючи подачки.
Олена Петрівна випросталась і з неприхованим захопленням, з любов'ю подивилася на Антона Володимировича:
— Так ось ви який... скромник!.. Коли б я була чоловіком, я розцілувала б вас за це відкриття!.. Адже ви створили нову вакцину, так?
І він більше не міг стримуватись. Він обхопив її голову, вп'явся в теплі податливі губи, цілував, повторюючи: —Так... Так!.. Так!..
Отак Великопольський збрехав вдруге, та ще намагався довести собі, що того ранку не міг не збрехати. Але й пізніше він не міг признатися про обман.
Іноді в нього з'являлася думка:
«Зараз скажу... Адже вона мене кохає... Хай антивірус створив хтось інший, але ж вакцини виготував я».
Але сказати було важко. Сказати було неможливо. Якщо вона подивиться на нього холодно, презирливо — він відчує себе розчавленим, знищеним. А послужливі думки підсували вихід: Рогов не з'являється і, певно, й не прийде... Доцент Петренко впевнений, що антивірус Брауна — нісенітниця... К бісу Брауна! К бісу Рогова!..
І Великопольський не сказав «ні». Навпаки, він ще кілька разів вимовив «так» у відповідь на захоплені запитання Олени Петрівни.
За тиждень по тому він кинув Степану Рогову давно приготовлену фразу:
— Це була маячня божевільного професора!
Та коли б він знав, що через місяць вимовить ту ж фразу з жахом, він би не був такий благодушний, такий самозакохано спокійний, проводжаючи Степана Рогова до дверей свого кабінету.
 
Наші Друзі: Новини Львова