Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 06 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Торжество життя

Переглядів: 31677
Додано: 18.12.2008 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Микола Дашкієв, ТВОРИ, ТОМ І. К. «ВЕСЕЛКА» 1981
Він підвівся, пішов до головної алеї. По дорозі йому зустрілася група дівчат; побравшись за руки, вони йшли, лукаво позираючи на вродливого демобілізованого офіцера.
Антон Володимирович хотів іти прямо на них, та раптом випростався, згасив посмішку і поквапливо звернув на бічну алею. Зовсім близько, з-за кіоска, вийшла Олена Петрівна — доцент інституту. Вона поволі йшла в глиб парку.
Великопольський попростував слідом, але не підійшов, а зупинився за кілька кроків. Олена Петрівна сіла на лаву, раз у раз позираючи на алею, ніби когось чекала.
Вона йому давно подобалася. Розумна, молода, гарна,— вона була з ним по-дружньому щира, але здавалася недосяжною. І все ж він був досить досвідчений, щоб зрозуміти: Олена Петрівна закохана в нього, їй хочеться побути з ним якнайдовше, в неї радісно спалахують очі, коли він бавиться з її милою дочкою Галинкою.
Завтра вона від'їжджає в Сочі... Може, їй зараз тоскно й сумно самій, може, вона й прийшла до парку, щоб розігнати тугу?
Він захвилювався. Йому здалося, що випала зручна нагода для зближення: весна, парк... розіграти випадкову зустріч...
Та нагоду було втрачено: до Олени Петрівни підійшла якась жінка, вони довго розмовляли, а потім пішли разом.
Досадуючи, Антон Володимирович пішов теж. Біля виходу з парку він зупинився у роздумі. Йому дуже кортіло піти до Олени Петрівни, та не знаходив зручного приводу.
Так і не наважившись, Великопольський рвучко повернувся і попрямував до Будинку спеціалістів у свою незатишну холостяцьку квартиру.

* * *

Степан вийшов з інституту зовсім розгублений. Було так гірко, так важко на душі, як ніколи.
Та поступово він заспокоївся. Що ж — нічого не сталося. Хіба не взяв він під сумнів антивірус там, на березі гірського струмка, коли вперше зрозумів, що професор збожеволів? Хіба майор Кривцов не казав, що таким шляхом, яким пропонував іти професор Браун, неможливо створити антивірус?
Майор, правда, погоджувався, що Макс Браун, будучи механіцистом, міг випадково знайти нову вакцину — цим і з'ясовувалось те, що під час останніх дослідів Брауна пацюки не захворювали на вірус «Д»,—та він весь час застерігав Степана, що коли той хоче стати справжнім мікробіологом, то мусить викинути геть із голови теорії професора Брауна.
Сьогодні те саме сказав доцент Петренко.
Степан обернувся і з сумом подивився на масивний сірий будинок. Промені вечірнього сонця підкреслили контраст між світлом і тінню, поклали на вікна тривожні червоні відблиски. Здалося, що за цими вікнами палають величезні печі, гудуть машини, снують сюди-туди люди...
Та хай навіть не так; хай у лабораторіях панує напружена тиша, хай на звичайних столиках стоять звичайні мікроскопи та склянки з хімікатами,— все одно: там творяться чудеса. Там борються за життя.
Невже ж так і розвіються мрії про чудесний антивірус, невже ніколи не вдасться ввійти у цей будинок, щоб працювати, боротися, творити?
Треба вчитися. Так, вчитися... А антивірус все одно створити можна! Можна!
Степан повторив це тричі, мов клятву, і пішов праворуч, до парку. Там, недалеко від пам'ятника великому поетові, він сидів і думав, думав...
Зникли рештки розгубленості, безвілля. Майбутнє ставало, може, менш романтичним, зате набувало зримих рис. Треба, як радив Петренко, вступити до вечірньої школи... Потім — до інституту... А там — вчитися далі, вчитися все життя...
До нього на лаву підсіла дівчина-підліток. Вона, мабуть, готувалася до екзаменів, бо час від часу розгортала книгу «Курс органічної хімії» і при світлі ліхтаря намагалася щось прочитати. Потім, склавши руки на колінах, задивилась вдалину, всміхаючись до своїх думок. У Степана на душі проясніло. Хотілося поговорити з цією дівчиною, розпитати, де вчиться, чи важко складати екзамени, та не наважився. Вона здавалася такою неприступною, що навряд чи й позирнула б на нього.
Коли дівчина пішла, Степан провів її поглядом, думаючи, що скоро і він отак ходитиме по парку з книгою під пахвою, може, вони навіть зустрінуться, говоритимуть про хімію, сперечатимуться про нові кінофільми або й просто отак сидітимуть і дивитимуться на нескінчений потік людей.
Та була вже пізня година. Алея поступово безлюдніла. І Степанові знову стало сумно й важко, наче люди, йдучи з парку, забирали з собою все хороше, веселе. Здалось, що разом з ними тікає і м'яке тепло весняної ночі: раптом подув холодний північний вітер, волого задихала земля, парк потьмянів, став занадто просторий і незатишний.
Отерпла нога. Степан підвівся з лави, кілька разів пройшовся сюди-туди, щоб зігрітися, потім знову сів, сумно позираючи на алею. Він уже шкодував, що не пішов до готелю, а тепер відшукати його складно, та й незручно з'являтися серед ночі.
Вдалині показався якийсь чоловік. Його обличчя ще не було видно, але на грудях блищали медалі. І Степан чомусь вирішив, що то доцент Великопольський. І справді, це був він.
Антон Володимирович пройшов зовсім близько — Степан виразно бачив його втомлену схилену голову і з пошаною подумав про те, як багато доводиться працювати цьому доцентові. Кортіло підійти до нього, запитати про що-небудь... Та Степан не хотів бути набридливим.
Доцент зупинився на мить, наче обмірковуючи, куди піти, потім зламав гілочку каштана, повернув праворуч і попрямував до виходу з парку.
Степан подивився йому вслід і чомусь заспокоївся.
Десь у глибині душі він плекав надію, що доцент затримався в лабораторії, досліджуючи препарат професора Брауна. Йому згадався підбадьорливий тон голосу Антона Володимировича, і несмілива надія знову повернулася до нього.
«А може, професор Браун таки знайшов нову вакцину? Хай не антивірус, хай засіб хоча б проти однієї хвороби... Та вже недовго, за тиждень все буде відомо. Тепер треба чекати. Чекати».
Він зітхнув з полегкістю і незабаром заснув на холодній твердій лаві. Прокинувся рано,— закоцюблий і задоволений, ще перебуваючи під впливом якогось розпливчастого, але приємного сну. Та коли підвівся й випростався — знову зіщулився. В грудях кололо. Степан не звернув на це уваги: у нього було термінове завдання: знайти «Пр. Ст. 7, кв. 3»
«Пр. Ст.» Степан розшифрував відразу, але на проспекті Сталіна будинку номер сім не було. Степан довго шукав, аж поки знайшов чоловіка, який пояснив йому, що цей будинок згорів під час війни. Про Сазонову чоловік не чув.
В адресному столі Степана теж нічим не втішили.
А біль чимраз дужчав. Надвечір у грудях з'явилося відчуття неприємного, важкого. Пересихало в роті. Паморочилася голова.
Степан зрозумів, що знову захворів. Він намагався подолати хворобу, та йому коштувало великих зусиль навіть дійти до готелю «Південний».
Коли він оддавав записку, адміністратор журно похитав головою. В готелі не було вільних місць, та справа не в тому. Видно було, що хлопець хворий: у нього горячково блищали очі, щоки палали яскравим хворобливим румянцем. І адміністратор сказав, що насамперед треба пройти медогляд. Він бачив, що хлопцеві не дійти, тому довів його до найближчої лікарні.
Лікар оглянув Степана і весело сказав:
— Ну-с, молодий чоловіче, вам доведеться полежати в нас... У вас... гм... пневмонія.
Степан втомлено схилив голову:
— Розумію. Не щастить мені... Я щойно з госпіталю.
Коли наступного дня адміністратор готелю «Південний» по телефону запитав про стан здоров'я хворого Степана Рогова, черговий лікар відповів, що хлопець непритомний.
Він хворів довго.

Розділ IV
«МАЯЧНЯ БОЖЕВІЛЬНОГО ПРОФЕСОРА»

Наступного ранку Антон Володимирович прокинувся в дуже поганому настрої. Його дратувала занадто голосна музика, що лунала з сусідньої квартири, дрібний, огидний, зовсім не весняний дощ, довга черга до тролейбуса, нарешті, спогади про вчорашній невдалий день.
Зраджуючи багаторічну звичку, він навіть не поголився вранці й прийшов до інституту з запізненням. Не хотілося братись до роботи. Все здавалося нудним і остогидним, аспіранти — нетямущими й занадто метушливими, швейцар — настирливо фамільярним.
А тут ще оця розмова з Петренком... Здавалося б, що вона, як і всяка, повинна швидко забутися. Але настрій після неї ще погіршав.
Секретар партійного бюро цікавився ходом дослідження антивірусу. Антон Володимирович роздратовано махнув рукою:
— Безглуздя! Пресловутий антивірус не витримав найпростішого іспиту. Та й чого можна сподіватися від божевільного? Це витвір його хворої фантазії!
Доцент Петренко відповів спокійно, навіть занадто спокійно, як здалося Великопольському:
— Раджу не квапитися з висновками. Проведіть дослідження якнайстаранніше. Я теж не покладаю надії на цей препарат, але не зовсім тому, що Браун збожеволів. А втім, це вам, безперечно, відомо... І ще я хотів попередити вас, що з Степаном Роговим, коли він прийде, слід говорити серйозно й просто, без сентиментів, без скидок на жалість. Він їх не терпить. Вважайте, що перед вами стоїть лаборант... Або пошліть його до мене. Гаразд?
Він зразу ж пішов, посилаючись на важливі справи, а Великопольський почав роздратовано ходити по кімнаті. Скидалося на те, що Петренко впіймав його на неуцтві.
Ну що йому може бути відомо?.. Що професор Браун був учнем Пастера? Що професора Брауна дуже поважає академік Свідзінський, який колись читав їм курс мікробіології?.. Що ж інше?
Щоб розвіяти роздратування, доцент вийшов з кабінету і пішов по підвалу. Одкриваючи двері, він думав про те, що на нього ще чекає малоприємна і непотрібна розмова з Степаном Роговим. А втім, з ним навіть не варто довго говорити. Треба просто сказати:—Маячня божевільного професора! — і оддати на спомин аркуш з формулами.
Йому сподобалася фраза, і він повторив.
— Маячня божевільного професора!..
Насвистуючи, він оглядав кімнату за кімнатою. Морські свинки, білі пацюки, кролі — тварини, потрібні для проведення дослідів, були в бездоганному стані. Настрій кращав: адже це він, Великопольський, добився зразкового порядку у відділі, адже це він додумався використати підвал, що раніше був звалищем мотлоху, і завдяки цьому звільнив кілька кімнат.
Двері приміщення, де стояла клітка з скаженим собакою, він одчинив так само байдуже, як і всі інші. Собака лежав нерухомо, і Антон Володимирович подумав, що треба сказати, щоб викинули труп. Та ледве він одійшов од дверей, як собака зірвався на ноги, заскавучав і кинувся до грат. Він зворушливо облизувався і вихляв хвостом, потім кілька разів гавкнув і, просовуючи лапу під дверцята, почав дряпати підлогу.
Антон Володимирович ошелешено дивився на нього.
Ні, це неможливо!.. Той собака, якому вчора було зроблено ін'єкцію, мабуть, здох, а на його місце посадили іншого... Але ні: та ж руда масть, ті ж одвислі вуха гончака... Невже це він кілька годин тому з настовбурченою шерстю, з диким поглядом кидався на грати і отруйна слина текла з його роззявленої пащі?..
Це було так неймовірно, що Антон Володимирович, не вірячи очам, підскочив до клітки, схопив палицю, що лежала в кутку, і з усієї сили тицьнув собаку в худий обвислий живіт. Собака, скиглячи, одскочив у куток. Він не розумів, за що його б'ють: він зголоднів, хотів пити... А людина все штовхала й штовхала його палицею...
Тоді собака розізлився й загарчав.
Антон Володимирович витер піт з лоба, перевів подих. Ще не ясна для нього самого, виростала заздрісна тривожна думка:
«Та це ж справді антивірус!.. А що як це універсальний препарат, який діє хай не проти всіх, хай хоч проти кількох смертоносних вірусів?.. Адже це відкриття світового значення!.. З часів Пастера не було йому рівних!»
У Великопольського пересохло в роті, тривожно й солодко стислося серце.
Великими стрибками він вискочив у вестибюль і запитав швейцара Петровича:
— Собаку номер одинадцять-вісімнадцять, якого привезли позавчора, ніхто не забирав з клітки?
— Рудого з підпалинами?.. Ні... А що, здох?
Доцент, завжди такий витриманий і коректний, голосно засміявся І, не відповідаючи, швидко побіг сходами на другий поверх.
Петрович здивовано знизав плечима.

* * *

Ні, собака не здох! Він був живий і здоровий.
Рудий, з перебитим хвостом, клаповухий, дурний, він здавався доценту Великопольському надзвичайним,— це був перший у світі собака, якого пощастило вилікувати в останній стадії сказу. Щогодини доцент бігав до нього і носив найсмачніше, що міг купити в інститутському буфеті. Собака їв, вдячно позираючи на Великопольського, а той, обережно вштрикуючи псові під шкуру шприц, умовляв:
— Ну, мій любий... Ну, мій розумний... Потерпи... Ми поставимо тобі пам'ятник з найкращого уральського мармуру... Потерпи.
Він вивчав стан організму собаки всіма відомими засобами, і кожен раз результат був однаковий: собака цілком одужав. Потім Великопольському спало на думку перелити кров цього собаки якійсь іншій тварині — може, в крові зберігся вірус у прихованому стані?
Наслідок був найнесподіванішим.
Кров собаки № 11—18 було влито двом кролям, причому один з них був скажений. Скаженому котові теж влили антивірус Брауна.
Тепер доцент Великопольський уже ні на хвилину не одходив од тварин І старанно фіксував дію антивірусу.
За п'ять годин після вливання скажений кіт раптом почав гасати по клітці, дико виючи, потім забився в корчах. У нього різко підвищилася температура, настовбурчилася шерсть... Так тривало з годину. А потім кіт почав заспокоюватися, температура знизилась — криза минула.
Повторилося те саме: гостра криза і повільне одужання.
Контрольний кролик, якому теж було влито кров собаки, сидів у куточку і злякано позирав червоними невиразними очима на яскраве електричне світло. На нього препарат не подіяв.
В інституті поки що ніхто не знав про експерименти Великопольського. Доцент уже мав нагоду переконатися в шкідливості поквапного розголошення неперевірених досліджень: свого часу він висунув дві теорії, і обидві виявилися помилковими.
І він перевіряв.
Препарат професора Брауна, безперечно, не був універсальним антивірусом. Виявилося, що з його допомогою можна вилікувати лише кілька хвороб. Але для вилікування потрібна мізерна кількість антивірусу, одужання наставало швидко: за п'ять-шість годин тварина, якій було введено антивірус, проходила через стадію гострої кризи і, коли не гинула при цьому, зразу ж одужувала, набуваючи величезного активного імунітету: їй можна було вільно вливати вірус тієї хвороби, на яку вона перехворіла. Чи захисні сили організму, чи частинки антивірусу, що лишилися в тілі, негайно руйнували заразну основу. І навіть кров цих тварин набувала чудесних якостей: досить влити кілька кубиків її будь-якій тварині, щоб і ця тварина вже не захворіла на такий вид хвороби.
Кожного разу, коли Великопольський набирав із майже порожньої ампули краплину антивірусу для чергової спроби, він згадував:
«А де ж Рогов? Чому не приходить?»
Якось він навіть подзвонив до «Південного», але йому відповіли, що в книзі обліку постояльців імені Степана Рогова немає. Доцент заспокоївся на цьому, та все ж чекав на Рогова. Чекав, щоб переказати радісну новину: препарат Брауна буде корисний людству.
...Та коли через півтора місяця блідий, худий Степан Рогов прийшов до інституту, доцент не сказав цього.
Рогов почув:
— То була маячня божевільного професора.

Розділ V
У РІДНОМУ СЕЛІ

Одужання надходило повільно. Далися взнаки тривале перебування у підземному місті та дві хвороби, що їх Степан Рогов переніс за рік. Вже давно зник біль, температура стала нормальною, та лишалася велика загальна слабість. Важко ходити, важко підвестись на ліжку. Тільки й можна, що читати й думати.
Багато прочитав і передумав Степан Рогов за ці півтора місяця. Уже першого дня, коли юнак відчув себе трохи краще, він попросив лікаря принести йому яку-небудь книжку — щоб і не дуже складну і щоб у ній говорилося про новітні досягнення медицини. Лікар спочатку запротестував, але потім дійшов висновку, що зацікавленість будь-чим у даний момент прискорить одужання хворого.
Лікар не помилився. Кожна книга, яку прочитав Степан Рогов, збуджувала й підтримувала його краще за всякі ліки. Медицина, яку Степан зненавидів у фашистському підземному місті і почав поважати в радянському госпіталі після розмов з Кривцовим, тепер захопила його...
Повість про Мечникова розкрила юнакові одну з найяскравіших сторінок боротьби за життя. І саме в ці дні, переживаючи разом з великим ученим його досягнення й невдачі, захоплюючись сміливою мрією використати для лікування боротьбу між мікробами, Степан остаточно зрозумів, що хоче стати мікробіологом.
Лікувати без болю! Лікувати без ножа!.. Що може бути цікавіше і благородніше?!
Як багато несподіваного, нового знайшов Степан у популярних брошурах! Яка складність крилася подеколи за найпростішим, і як легко розв'язувалися деякі питання, що здавались нерозв'язними! І треба було розібратися в усьому.
Степан згадував рядки з книги професора Брауна:
«Мікроби — вічні... Вони такі, якими створила їх природа на початку свого творчого шляху, коли...»
Продовження фрази забулося. Далі йшло щось ніби як «адекватних первинному».— щось розпливчасте, плутане,що сприймалося тоді як найвища людська премудрість. Але тепер за всією словесною лузгою проступала цілком визначена думка професора Брауна: можна з неорганічних речовин створити нові мікроби, а змінити природу мікроорганізму неможливо.
Істина народжувалась повільно, з великим напруженням. І коли б не майор Кривцов та не доцент Петренко, що посіяли перші сумніви, коли б не брошури та не головний лікар лікарні, що допоміг у них розібратися, Степан самостійно не зміг би видряпатися з нескінченної плутанини запитань.
Хай і тепер дуже багато незрозумілого, зате ясне головне: шлях, яким ішов професор Браун,— хибний. Треба шукати інший, правильний шлях.

* * *

Степан вислухав доцента Великопольського цілком спокійно.
Маячня божевільного? Так, інакше й не можна назвати ідею професора Брауна.
Антон Володимирович простягнув йому аркуш із браунівськими формулами — на спомин... Ні, такі спомини йому непотрібні.
Він повільно подер на дрібні клаптики той аркуш жовтуватого паперу, що свідчив про пережите і зовсім недавно здавався дорожчим за власне життя.
Антона Володимировича він слухав неохоче. Доцент говорив лагідно, трохи збентежено, наче аж виправдувався. Це —зайве. Хіба винен Великопольський, що професор Браун виявився маніяком.
Йдучи з інституту, Степан уже не відчував ні горя, ні суму. Навпаки, саме тепер він набув Певності, що незабаром працюватиме в цих лабораторіях. Завідуючий вірусним відділом цікавиться його майбутнім, швейцар Петрович зустрів, як давнього приятеля. Все це було дуже приємно: значить, до нього ставляться з повагою, серйозно.
Майбутнє стало цілком визначеним: він поїде до Олексіївки, в рідний колгосп, попрацює влітку, а восени повернеться до міста. Можна буде, як радив Петренко, влаштуватися лаборантом у якусь лабораторію і вступити до вечірньої школи.
 
Наші Друзі: Новини Львова