Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 06 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Торжество життя

Переглядів: 31658
Додано: 18.12.2008 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Микола Дашкієв, ТВОРИ, ТОМ І. К. «ВЕСЕЛКА» 1981
— Ви до кого?
Степанові здалося, що коли це не сам директор, то принаймні якийсь професор. Та виявилося, що це всього-на-всього швейцар і санітар Петрович. Він уважно вислухав хлопця, подзвонив комусь по телефону.
— Хай зачекає?.. Хвилин десять?.. Добре.
За ці десять хвилин швейцар встиг повідомити, що директор інституту виїхав на кілька днів до Москви і його заступає завідувач вірусного відділу; розповів також, що працював ще при знаменитому Іллі Іллічу Мечникові; що його, Петровича, всі поважають і що йому дали персональну пенсію... Взагалі він виявився милим, балакучим дідусем, що зрадів нагоді погомоніти. Степан йому, певно, сподобався тим, що слухав уважно і весь час ствердно хитав головою.
Коли електричний годинник над круглою аркою показав дванадцяту, швейцар, в знак особливої прихильності, сам провів Степана на другий поверх і одчинив перед ним двері директорського кабінету.
Степан збентежено зупинився на порозі. У цім інституті все було незвичайне: швейцар скидався на директора, а директор...
За великим письмовим столом, утопаючи в глибокому кріслі, сиділа дівчинка в рогових окулярах і дивилася так поважно і гордо, що коли б не кіски солом'яного кольору, що стирчали у різні боки, та не рожевий бант, Степан визнав би її за директора.
А дівчинка, побачивши Степана, теж зніяковіла, швидко скинула окуляри і вибігла з-за столу. Їй, певно, було дуже незручно, бо вона весь час намагалася говорити, не чекаючи на відповідь, сама запитувала й стверджувала, метушилася по кабінету, пропонуючи Степанові відпочити на канапі, випити води, закурити цигарку.
— Ви солдат?.. Мама теж солдат... Ні, вона офіцер!.. Я теж трохи солдат... Чому ви не курите?.. Мама зараз прийде... А ми з мамою завтра їдемо в Сочі!.. Ви не були в Сочі?
Степан не знав, як поводитись з цією дівчинкою. Йому досить-таки обрид її тоненький щебетливий голосок. А дівчинка, помітивши, що солдат хмуриться, замовкла.
Настала незручна пауза.
Та ось по вулиці з гуркотом і дзвоном пролетів трамвай. Степан не почув, як одчинилися двері, але побачив, що дівчинка схопилася з місця, і теж підвівся.
На порозі стояв чоловік у білому халаті. Дівчинка підбігла до нього:
— Семене Гнатовичу, ось прийшов солдат, він хоче бачити Антона Володимировича, а його нема й нема... І мами нема... Може, ви запитаєте, що йому потрібно?— вона ображено закопилила губки й кивнула на Степана.— Він мені не хоче говорити!
Чоловік усміхнувся:
— Е, Галинко, не про все можна говорити! А що як це військова таємниця?
Все ще з усмішкою на устах, він підійшов до Степана.
— Якщо вам потрібен особисто доцент Великопольський, вам доведеться зачекати годин зо дві. Його терміново викликали до лабораторії. Коли ж...— він присунув стілець і жестом запропонував сідати.— Я секретар партбюро інституту, доцент Петренко. Може, я вам допоможу?
Степан уважно подивився на доцента. Йому сподобався цей невисокий літній чоловік з розумними і жвавими очима.
Так, так, він розповість йому все... У нього важлива державна справа. Але...
Степан незадоволено подивився на дівчинку. Її присутність бентежила — при ній важко розпочати розмову про серйозне і важливе.
Доцент, певно, зрозумів його, бо зразу ж підвівся і сказав:
— Галочко, передай мамі, що я хотів її бачити. Товаришу, може, ми підемо до мого кабінету?
Йдучи за доцентом довгим інститутським коридором, Степан хвилювався. Він багато разів уявляв собі цю розмову, готувався до неї цілий рік, але тепер...
Дрібним, мізерним здалося власне життя, з новою силою спалахнули сумніви щодо антивірусу професора Брауна.
Як хотілося йому в цю хвилину мати право розповідати про незвичайні подвиги, про вбитих фашистів, про зруйновані підземні міста, викрадені військові таємниці!.. Нічого цього не було. Та не було також і слів, щоб почати свій, як йому здавалося, нудний і маловірогідний переказ. Коли вони зайшли до кабінету, Степан просто витяг з кишені ампулу з рожевою рідиною та аркуш цупкого жовтуватого паперу, поклав їх на стіл і сказав:
— Я пробув у німецькому підземному місті три з половиною роки... В цій ампулі — антивірус, засіб проти всіх хвороб. Німецький професор, який винайшов цей препарат, віддав його Радянському Союзові... А це — сторінка з рукопису професора.
Він замовк, чекаючи, що скаже доцент. Той насторожився. Зморшки навколо його очей, що надавали обличчю виразу добродушного лукавства, зникли, на лобі з'явилася глибока вертикальна риска. Він уважно подивився на Степана, ледь затримав погляд на його сивому волоссі, потім рішуче зняв телефонну трубку:
— Антон Володимирович?.. Чи не можете ви прийти до мене?.. Дуже важлива справа... Ні, до вас не можу. В мене тут один товариш... Так... так... Гаразд!
У Степана закалатало серце. Він догадався, з ким говорив доцент Петренко. І те, що секретар партбюро подзвонив до завідувача вірусним відділом просто в лабораторію, і те, що він сказав: «Дуже важлива справа!», його обрадувало, як найвища похвала. А коли Петренко підійшов і мовчки потиснув йому руку, Степан остаточно збентежився.
Та ось у коридорі почулися важкі впевнені кроки. До кімнати зайшов високий кремезний чоловік з гарними і енергійними рисами обличчя. З-під незастебнутого халата на військовій гімнастерці в нього поблискували медалі. Він подав руку Степанові:
— Доцент Великопольський.— Потім обернувся до Петренка:— Ну, що тут у вас за термінова справа?.. А-а!.. Слухаю вас, товаришу!— Він дивився на Степана з неприхованою цікавістю.
Підбадьорений увагою, Степан посмілішав. Йому трудно було вимовити тільки першу фразу, а потім, чіпляючись одна за одну, перед ним помчали картини — рельєфні, яскраві,— тільки описуй їх. Та, навіть захопившись, він з напруженням стежив за кожним жестом, кожною зміною виразу обличчя обох учених.
Петренко слухав мовчки, машинально смокчучи давно згаслу цигарку; Великопольський часто перепитував то те, то інше. Степан побачив, що обидва насторожилися, коли він згадав про професора Брауна.
...Химерне світло газових пальників... мерехтлива тінь професора... ампула з рожевою рідиною... Потім — втеча... Камера смертників... Катерина Василівна... Зденек, що готовий був піти на смерть за ампулу з антивірусом...
— Ось ця ампула... Ось ці формули...— Степан замовк і облизав пошерхлі губи.
Скляна трубочка — завтовшки з цигарку, завдовжки з мізинець — тьмяно виблискувала на зеленому сукні стола. Петренко сидів, сумно схиливши голову. Великопольський збуджено куйовдив волосся. Ось Петренко зітхнув, задумливо потер підборіддя, підвівся й почав ходити по кімнаті.
Великопольський, кусаючи губу, уважно вчитувався в формули професора Брауна. Він, мабуть, нічого не міг зрозуміти, бо зразу ж відсунув аркуш і взяв ампулу. Обмацав її, побовтав, подивився на світло і знову поклав. Потім помовчав, позираючи в вікно, підвівся і підійшов до Степана:
— Спасибі вам, товаришу Рогов! Я сам особисто досліджу цей препарат. Думаю, що за тиждень нам буде все ясно... А тепер —до побачення! Я, на жаль, мушу йти до лабораторії.
Він пішов, забравши з собою ампулу й формули, та зразу ж повернувся:
— Товаришу Рогов, де ви зупинилися?.. Ніде?.. От тобі й раз! Одержуйте записку до готелю.— Він швидко написав на інститутському бланку кілька слів.— А гроші у вас є, пробачте за нескромність?
Несподіване запитання примусило Степана почервоніти:
— Є, товаришу доцент, є! Мені в госпіталі на дорогу видали все, що потрібно.
— Ну, гаразд! А коли що треба буде — негайно звертайтесь до мене або до Семена Гнатовича. Ну, бувайте!
Степан шанобливо подивився йому вслід. Все влаштовувалося якнайкраще. Сім днів — і все стане ясно... Правда, сім днів — це довго... Але дослідити антивірус — не жарт!
Він у думці похвалив себе, що розповів про все так докладно: можливо, найнезначніша деталь про методику виготовлення антивірусу допоможе доцентові розкрити секрет професора Брауна. А може, Великопольський навіть дозволить бути присутнім при дослідженні? Ох, як це було б чудово!.. Чи не попросити про це Петренка?
Та коли Степан Рогов подивився на Петренка, його радість зразу ж зблякла. Петренко ходив по кімнаті похмурий. Іноді він зупинявся, наче збирався щось сказати, але не говорив нічого і все хмурнішав. Ось він підійшов до етажерки, витяг якийсь товстий том,— Степанові здалося, що він десь бачив таку книгу,— перегорнув кілька сторінок, поставив знову на місце, зітхнув і підійшов до Степана:
— Сідайте, друже, поговоримо... Поговоримо.
Він довго мовчав, і Степан догадувався, що доцент, як годину тому він сам, не знає, як почати розмову — розмову серйозну і, певно, сумну для Степана Рогова.
Степан не помилився у своєму припущенні.
Уже тоді, коли Рогов згадав про Брауна, Петренка охопило почуття гіркоти й розчарування.
Макс Браун справді був учнем знаменитого мікробіолога Пастера. Ім'я професора Брауна свого часу гриміло в науці. А потім він почав поступово скочуватись до механістичних позицій. Його остання книга «Вступ до мікробіології» була крайньою точкою тупика, в який зайшов видатний учений. І якщо він базувався тільки на своїх останніх концепціях, то навряд чи створив щось по-справжньому значне.
Слід пояснити це Степану Рогову з усією прямотою. Це означає погасити найсвітліші сподівання юнака. Але не можна й мовчати: Великопольський настроїв юнака занадто оптимістично, негативний результат досліджень вдарить його, як грім з чистого неба. Отож потрібно підготувати хлопця — обережно, уважно. Адже скидається на те, що для Степана Рогова боротьба за життя людини починає ставати метою. Слід уже тепер вказати йому правильний шлях.
— Товаришу Рогов... Я говоритиму неприємні речі. Але ви, як я бачу, вмієте мужньо зустрічати й переборювати труднощі.
— Товаришу Петренко, антивірус Брауна — нісенітниця?
На Петренка стривожено дивилися чорні блискучі очі. Вони благали сказати правду, хоч яка вона гірка. І Петренко сумно похитав головою:
— Скоріше за все — нісенітниця. Ідейна основа, на якій Браун будував свій антивірус,— абсолютно хибна... Ну як би це вам пояснити?
Доцент на мить замислився, потім витяг з кишені олівець і на аркуші паперу поставив велику крапку.
— Ви фізику вчили?.. Ну, от і гаразд!.. Скажіть, де буде за чотири години чоловік, що вийшов о дванадцятій ночі з нашого інституту і попрямував з швидкістю п'ять кілометрів на годину?..
Та чи до задач було тепер Степанові? Лише на повторне запитання він безпорадно усміхнувся:
— Пробачте, я не почув... Ви питаєте, де опиниться людина?.. За двадцять кілометрів звідси на північ. Адже так?
— Може, так, а може, й зо-о-всім ні!
Степан, кліпаючи очима, дивився на Петренка. А той засміявся:
— Мій друже, це залежатиме від пішохода! Та людина, яку маю на увазі я, буде за три кілометри від інституту... І спатиме!.. Я щовечора йду додому пішки саме з такою швидкістю і в такому напрямі.
Степан запротестував:
— Але ви зупиняєтесь, тобто порушуєте умову задачі!
— А хто ставив переді мною якусь умову?.. Це ви вважаєте, що я повинен рухатися, як машина. Ви вважаєте мене за безвільну масу — не за живу істоту, а за скульптуру, схожу на мене і такої самої ваги. Для мертвого тіла закони фізики справді абсолютно точні... Але я—людина. Я маю свідомість, а ви цього не врахували. Дуже складний процес ви намагалися з'ясувати за допомогою примітивних формул механіки. І ось такої ж помилки припускаються механіцисти.
Петренко швидко підійшов до етажерки, витяг ту товсту книгу, якою цікавився кілька хвилин тому, і розгорнув її.
— Читайте: «...Живу молекулу можна, розрахувати, як механізм». Так пише професор Браун... Моя задача з пішоходом — жарт. Мікроби свідомості не мають, вони скоряються відносно простим законам природи, які можна і треба вивчити й збагнути. Але навіть найпримітивніший мікроб має будову в мільйони разів складнішу за найскладнішу з наших машин. А Браун цього не враховує. Він життя, розумієте, життя,— неймовірно складний процес! — хотів виразити формулою. «Формула життя!» Це безглуздя, нонсенс. От тепер і міркуйте: ідеалісти — їх ще називають віталістами — поклоняються таємничій божественній «життєвій силі», яка нібито надихає життя в мертву матерію. А механіцисти схиляються перед всесильною «формулою» — перед розташуванням молекул. Якщо зовнішній вигляд якихось кристалів випадково збігається з зовнішним виглядом живих істот, механіцисти починають кричати про «вияв» життя в його новій формі!.. А всі ці штучні «радіоби», «соляні істоти» тощо так схожі на своїх прототипів, як гіпсове яблуко в вітрині магазину на соковитий плід у яблуневому садку!
Незнайомі терміни, незвичайні доведення приголомшували, бентежили Степана. Майже з розпачем він спитав:
— Товаришу Петренко, хай не «життєва сила», не «життєва формула»... але що ж викликає до життя мертву матерію?
— Про це ми скоро довідаємось,— відповів Петренко.— Наука наближається до розв'язання цього питання.
У Степана спалахнули очі:
— Товаришу доцент, а може, професор Браун уже розв'язав його, та тільки про це ще ніхто не знає?
— Можливо, й так, мій друже,— усміхнувся Петренко.— Але повернімось до нашої теми. Універсальний антивірус професор Браун створити не міг, бо такий засіб не можна створити взагалі, а от вакцину чи якийсь інший препарат — може, й створив. Я не вірусолог, тому й звернувся по допомогу до доцента Великопольського... Але досить нам говорити про антивірус та про Брауна... Втомились?
— Втомився...— Степан потер долонею доба і зітхнув.
— Вам тяжко, я знаю. Але перед вами — ціле життя. Будете вчитися, Стьопо?
— Буду.
— На лікаря?
— Так.
Доцент Петренко розмовляв з Степаном ще з годину. Він детально розповідав про себе та про свою роботу, давав багато корисних порад... І чим щиріше й тепліше звучав його голос, тим тяжче ставало на душі у Степана,— прості ласкаві слова краяли йому серце... Ось уже рік, як він на Батьківщині, скрізь зустрічає ласку і привіт... А за що? Що він зробив для Вітчизни? Препарат Брауна — нісенітниця! Ні-се-ніт-ни-ця!

* * *

Петренко позирнув у вікно. По широкій вулиці в промінні призахідного сонця йшов юнак у ошатній шинелі, в старанно почищених чобітках. Ось він обернувся, подивився на будинок інституту і швидко пішов у напрямку міського парку.
І в цю мить доцент відчув тверду впевненість, що він ще зустрінеться з Степаном Роговим, з Степаном Роговим — вченим.

Розділ IIІ
АНТОН ВОЛОДИМИРОВИЧ

Антон Володимирович Великопольський — завідуючий вірусним відділом Мікробіологічного інституту, тримаючись рукою за підборіддя, ходив по кабінету великими важкими кроками. В його правій руці чадила товстелезна самокрутка — на фронті він звик до махорки і так і не міг перейти до цигарки. Але самокрутка чадила вхолосту — доцент надто заглибився в думки.
Все, що розповідав Рогов, йому здавалося таким незвичайним, що про це варт було подумати.
Підземне місто... Такі міста в гітлерівській Німеччині не дивина. Існував і професор Браун, це ім'я знайоме з інститутських часів... І, нарешті, ампула й формули... Ні, хлопець справді був у підземному місті, зустрічався з професором Брауном, добув ампулу з невідомим препаратом.
Цигарка, дотліваючи, припалила пальці. Великопольський шпурнув її в куток, сів до столу і розгладив аркуш жовтуватого паперу. На аркуші були проміжні реакції з короткими поясненнями латинською мовою. Кінцева формула, певно, теж давала структуру напівпродукту, бо під нею стояло:
— Приєднуючи до одержаного вказане вище...
Фраза кінчалась на наступній сторінці. Цей аркуш занумеровано сто вісімнадцятим, і невідомо, яким був останній.
Заключна формула здалася знайомою доцентові. Бензольні кільця... Ціаністі групи... Кислотні залишки... Та їх розташування викликало подив.
Ці формули були таємні і подразливі, як ієрогліфи мертвої писемності,— вони могли ховати в собі все що завгодно: і геніальні думки, і маячення графомана... Та в усякому разі ясно, що здобути з них будь-що дуже важко, майже неможливо.
Одверто кажучи, доцент не вірив у цей антивірус. Коли б Степан Рогов не сказав, що, зрештою, професор Браун збожеволів, можна було б сподіватися знайти в ампулі який-небудь антибіотик нового типу. Але тепер...
І все ж повідомлення хлопця, що один з пацюків, коли йому впорснули препарат Брауна, став несприйнятливим до багатьох вірусних захворювань, інтригувало... У всякому разі препарат треба дослідити якнайпильніше.
Годинник вибив п'яту. Незабаром у коридорі почувся гуркіт, голоси людей—в інституті закінчився робочий день. І тільки-но встановилась особлива, напружена тиша, яка западає у великих будинках, коли з них підуть люди, доцент спустився в свою лабораторію.
Він надів респіратор, що закривав майже все обличчя, обережно зламав кінчик ампулки, набрав капілярною трубочкою краплину рідини і дослідив її під мікроскопом. Поле залишилося чистим, значить, це або найчистіший розчин, або вірусний препарат. В останньому випадку потрібне збільшення в 50—60 тисяч разів. Звичайний мікроскоп не годиться, а електронний ще не відрегульовано. Отже, препарат доведеться дослідити на тваринах.
Великопольський замислився, який вид вірусних захворювань взяти для дослідження. Скарлатина, кір, грип, трахома, сонна хвороба, тропічна пропасниця — всі вони викликалися ультравірусами — живими частинками, значно дрібнішими за найдрібніший мікроб. Але одні з цих вірусів впливали тільки на людину,— а на людині Великопольський не став би досліджувати, інші були не досить активні. Найкращим для дослідження був би вірус сказу: в останніх стадіях сказ невиліковний.
Були й інші причини вибрати саме вірус сказу. Рогов запевняв, що препарат Брауна, виготовлений, власне, з цього вірусу, а значить, в силу спорідненості, взаємодіятиме з ним найдужче. До того ж і сам Великопольський нещодавно затратив чимало зусиль, щоб створити вакцину проти сказу. Успіху він не досяг, але методику досліджень вивчив добре.
Доцент згадав, що напередодні до інституту привезли скаженого собаку. Він приречений, і коли б антивірус Брауна вплинув, можна було б сказати, що це справді чудодійний препарат.
Доцент, зібравши потрібні інструменти, попрямував до підвалу.
Коли він одчинив двері, проміння сонця бризнуло йому в очі — вже вечоріло. В підвалі стояв особливий їдкий запах медикаментів, сіна й живиці. З кутка долинало гарчання: великий рудий пес, стікаючи слиною, гриз прути клітки.
Великопольський байдуже подивився на собаку і зосереджено наповнив шприц. Заздалегідь впевнений у невдачі, він вибрав половину ампулки.
Довелось чимало поморочитися, доки він нарешті прив'язав собаку до грат і зробив укол. Потім він сів на дошки біля стіни, витяг кисета, закурив, спостерігаючи кільця диму, що повільно розвивались у повітрі.
Минула година, друга, третя. Собака біснувався, як і перед тим; бактеріологічний аналіз слини й крові не показував змін. Отже, антивірус Брауна — нісенітниця.
Досадуючи на те, що змарнував багато часу, доцент пішов з інституту.

* * *

Коли за Антоном Володимировичем зачинилися важкі інститутські двері, він намагався забути хвилювання і неприємності, пов'язані з роботою. Не хотілося думати про повсякденні справи, що поглинали безліч енергії, були непомітні і невдячні. Думалося про майбутнє — до того ж у світлих, оптимістичних тонах.
Він пишався з себе: у тридцять вісім літ мати посаду завідувача вірусного відділу інституту — величезне досягнення. Та, крім того, він був вродливий, здавався зовсім молодим, і коли проходив вулицями міста у бездоганному кітелі, на якому поблискували медалі, дівчата усміхалися до нього; він почував, що життя прекрасне.
Але цього вечора, вперше за півроку роботи в інституті, демобілізований капітан медичної служби доцент Великопольський ішов, низько похиливши голову. Якийсь неприємний намул лишився в нього на душі від пережитого дня.
Зранку дратували всілякі дрібниці, не даючи працювати. Потім остаточно з'ясувалося, що висунута ним теорія протигрипозного імунітету, яка здавалася і стрункою і досконалою, не витримує найпростіших випробувань. Потім хлопець з антивірусом...
Антивірус — нав'язлива ідея професора Брауна і юнака Степана Рогова — виявився абсурдом. Це, власне, мало хвилювало, та все ж чомусь було неприємно...
Захотілось одігнати думки, розвіятись, і доцент повернув до парку. Він довго сидів на лаві, у глибині напівтемної алеї, пожадливо вбирав у себе терпке весняне повітря, дослухався до веселого усміху молоді, поглядав туди, де по залитій світлом головній алеї проходили люди,— сидів і відчував, що зникає неспокій, відлітає геть відгомін неприємних думок про невдалу теорію, про антивірус і хлопця.
Він підвівся, пішов до головної алеї. По дорозі йому зустрілася група дівчат; побравшись за руки, вони йшли, лукаво позираючи на вродливого демобілізованого офіцера.
 
Наші Друзі: Новини Львова