Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 05 липня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Торжество життя

Переглядів: 31300
Додано: 18.12.2008 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Микола Дашкієв, ТВОРИ, ТОМ І. К. «ВЕСЕЛКА» 1981
Микола Дашкієв
Торжество Життя

----------------
БІБЛІОТЕЧНА СЕРІЯ
ТВОРИ, ТОМ І
ТОРЖЕСТВО ЖИТТЯ
РОМАН
Для середнього та старшого шкільного віку
КИЇВ «ВЕСЕЛКА» 1981
Малюнки ГЕОРГІЯ ЗУБКОВСЬКОГО
Видання п'яте
----------------
Передмова
В ІМ'Я ЩАСТЯ ЛЮДИНИ

Минають роки, відходять у небуття люди, та пам'ять про них зостається в серцях усіх, хто знав їх якщо не особисто, то з того, що вони лишили по собі для сучасників і нащадків.
Ім'я Миколи Олександровича Дашкієва, талановитого українського письменника-фантаста, відоме тисячам і тисячам читачів. Це був письменник-трудівник, який палко любив свою землю, вірив у її комуністичне майбутнє, в нові покоління людей, котрим прагнув передати все, що знав і вмів сам.
А знав і вмів Микола Дашкієв немало. Він був людиною багатогранного таланту. Фізик за освітою, вчитель за фахом, він добре знався на радіотехніці й електроніці, кібернетиці й медицині, хімії й біології. Грунтовні знання основ різних наук допомогли йому створити колоритні образи мужніх і сміливих людей — вчених, інженерів, творців складних машин і механізмів. Герої його творів штурмують простори космосу і проникають у таємничі глибини атома, зводять дивовижні споруди на Землі й за її межами, створюють нові небачені матеріали...
А ще Микола Дашкієв тонко розумівся на порухах людської душі, вмів проникати в її глибінь. Він був неабияким психологом і педагогом. Це допомагало йому поєднувати такі, здавалося б, далекі сфери людського життя й діяльності, як фізика й лірика. В душі він завжди був поетом, в якого високі громадянські мотиви поєднувалися з інтимністю й сердечною ніжністю. Та й в українську радянську літературу Микола Дашкієв увійшов спочатку як поет.
Народився Микола Дашкієв 16 травня 1921 року в місті Краснокутську Харківської області, в родині вчителів. Після закінчення десятирічки навчався на фізичному факультеті Ленінградського університету.
Війна обірвала навчання Миколи Дашкієва. З лютого 1943 року і до жовтня 1945-го він перебував у лавах Радянської Армії. Служив рядовим стрільцем, радистом, командиром відділення зв'язку. Воював на лівому фланзі Курської дуги, форсував Дніпро під Ржищевом на Київщині, брав участь у Корсунь-Шевченківській операції...
А потім — дороги через бескеття Карпат, визволення польського міста Бельсько-Бяла, чеського — Моравської Острави... Ті ж дороги, якими йшли герої «Прапороносців» Олеся Гончара...
Були й бойові нагороди — орден Червоної Зірки, медалі «За відвагу», «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років».
На фронтових дорогах, у коротку годину перепочинку між боями, народжувались поезії, що згодом увійшли до збірки «На перевалі». У віршах Миколи Дашкієва і ненависть до ворога — лютих фашистських убивць,— і захоплення героїзмом радянських воїнів, які безстрашно ідуть на бій, і мрія про повернення до рідної домівки; гордість за нашу Батьківщину, що мужньо вистояла у тяжкій борні.
Вже по війні, коли вернувся до мирної праці, він пристрасно, з пафосом оспівує романтику буднів, яка надихає радянських людей на трудові звершення, дає їм силу й наснагу в боротьбі із стихією, робить реальністю найсміливіші мрії.

Тобою звеличена наша країна,
Об'єднані труд і натхнення — тобою!
Дерзай же, могутня радянська Людино,
Щасти вам, прийдешні й сучасні герої!

Романтика — це не у джунглях бродити,
Не зводити прапор на щоглі фрегата,—
Романтика — це коли хочеться жити
Яскравим життям... І не страшно вмирати!

Мабуть, саме романтика трудових буднів, захоплення героїчною працею радянських людей надихнули Миколу Дашкієва на створення прозових творів, передусім науково-фантастичного роману «Торжество життя», над яким він працював загалом понад двадцять років. У першому варіанті роман вийшов друком 1950 року, але автор неодноразово повертався до нього, ретельно й глибоко вивчав матеріал, доопрацьовував, дописував нові розділи. І ось 1966 року у видавництві «Молодь» вийшла перша книга цього твору. Письменник мав намір написати і другу книгу, де розвинути основну сюжетну лінію, але наміру, на жаль, так і не здійснив.
Паралельно Микола Дашкієв працював над іншими творами. Одна за одною виходять його книжки — повісті й романи: «Володар Всесвіту», «Зуби дракона», «Загибель Уранії», «Кришталеві дороги», «З безодні минулого», ряд збірок науково-фантастичних оповідань. Різні за змістом, тематикою, місцем дії персонажів, проблематикою, літературно-художніми прийомами, твори його приваблюють читача науковою достовірністю, психологізмом і простотою.
Творам Миколи Дашкієва притаманна глибока логіка в побудові сюжету, у розкритті людських характерів. Письменник дивився на науково-фантастичну літературу як на повноцінний жанр, до якого треба ставити такі самі вимоги, як і до всієї художньої літератури.
Герої його науково-фантастичних повістей, романів, оповідань — дійові, активні радянські люди, сповнені рішучості до кінця відстоювати свої високі принципи й ідеали. Як правило, вони — великі мрійники. Таким же мрійником був і сам письменник.
В одній із статей він писав: «Настане час, і на Землі житимуть нові, щасливі люди комуністичного майбутнього, їх будуть хвилювати ще величніші завдання. Майбутнє — не пусті балачки. Майбутнє не десь за горами, воно народжується сьогодні. І не чужий дядько, а саме ми визначаємо долю наших дітей та внуків, долю майбутніх поколінь... Майбутнє... Воно завжди прекрасне, бо в ньому втілюються найкращі прагнення людини. Але як часто ми забуваємо, що й досягнуте сьогоднішнє було колись всього-на-всього дерзновенною мрією».
В ім'я майбутнього, в ім'я щастя Людини живуть і трудяться герої книг Миколи Дашкієва. На шляху утвердження нового їм часом доводиться долати немалі труднощі — боротися з відсталістю і догматизмом, зарозумілістю окремих людей, з ворогами соціалізму й миру, що виношують плани нової світової війни із застосуванням найстрахітливіших видів зброї.

...Далеко в горах Баварії, серед похмурих скель і диких лісових нетрів, причаїлося підземне місто — гітлерівський дослідний центр, де провадиться підготовка до виготовлення бактеріологічної зброї, що її фашисти мають застосувати проти Радянського Союзу. Тут досліджують нові види смертоносних вірусів. Гітлерівці експериментують на живому «матеріалі» — на полонених, загнаних у підземні каземати.
Заляканий фашистами, старий учений-швейцарець Браун працює над виготовленням вірусу «Д» — страхітливого нищівного препарату. Доля зводить Брауна з радянським юнаком Степаном Роговим, який теж потрапив до підземного міста. Юнак розкриває вченому очі на правду, і Браун відмовляється від створення згубного препарату. Він розпочинає пошуки антивірусу, який міг би лікувати людей від усіх хвороб...
І ось Браун повідомляє Рогова, що антивірус готовий, і передає йому запаяну ампулу. Юнак шукає шляхів, як вибратися з підземелля, щоб передати препарат Червоній Армії. Він ще не знає, що винахід Брауна — химера, задля якої не варто було ризикувати життям.
Так починається роман «Торжество життя».
Складними шляхами, через багато житейських труднощів проходить головний герой роману Степан Рогов. Йому доводиться пережити і гіркоту розчарувань через невдачу з препаратом антивірусу; боротися з невігласами в науці, такими, як доцент Великопольський, що присвоїв собі чуже відкриття, не збагнувши до кінця його суті, а потім знищив вакцину, добуту Роговим і його товаришами; і тяжку особисту втрату — смерть від раку коханої дівчини...
Та перепони й невдачі не зламали Рогова: молодий учений переборює всі труднощі, невтомно працює й далі над створенням протиракових вакцин, твердо вірячи, що врешті-решт здобуде перемогу над однією з найстрашніших хвороб — злоякісними пухлинами.
Згодом, уже після виходу у світ роману, Микола Дашкієв писав:
«Наші нащадки житимуть, можливо, на 20-30 років довше, аніж живемо ми — так само як середня тривалість життя в Радянському Союзі збільшилась порівняно з тривалістю життя в дореволюційній Росії майже на 15. Хвороби, звісно, не зникнуть: мікроорганізми існували й існуватимуть. Але і рак, і гіпертонія, і серцеві захворювання стануть такими ж легковиліковними, як зараз такі страшні у минулому малярія та запалення легень. Наближається той час, коли медицина лікуватиме хворих без ножа, без болю; час, коли людина дістане змогу жити й працювати хай не сто п'ятдесят, хоча б сто років».
Події, описані в романі «Торжество життя», охоплюють значний проміжок часу — фактично від початку Великої Вітчизняної війни і до середини п'ятдесятих років, тобто приблизно п'ятнадцятиріччя. Це був період тяжкий і складний для нашої країни. Війна, втрата людей, повоєнна розруха... Посуха й чорні бурі згубили врожай сорок шостого року... А тут іще боротьба в біологічній науці через тимчасове засилля в ній учених-догматиків.
Усе це знайшло відображення в романі. Але здорові сили перемогли, бо ніякі труднощі й невдачі не могли порушити віри людей у завойоване й відстояне соціалізмом.
Одним із улюблених жанрів Миколи Дашкієва було науково-фантастичне оповідання. Як і в науково-фантастичних романах та повістях, в оповіданнях він підіймав актуальні наукові питання. Широка ерудованість, чималий письменницький досвід були йому запорукою в написанні багатьох цікавих творів.
В оповіданнях письменника, крім їх проблемності, наукової достовірності, сюжетної викінченості, приваблює здорова життєва наснаженість, добрий гумор, а подекуди й сарказм — коли йдеться про засудження негативних персонажів.
Зовні стриманий, часто навіть сухуватий, небагатослівний, письменник любив гумор, дотепне слово, був щирим і відвертим у колі друзів, колег і побратимів по перу.
Він охоче брав участь у літературних диспутах, обмінювався цікавою інформацією, ділився власними творчими задумами. Багато його оповідань саме й народилося у процесі творчих диспутів, коли він міг гідно оцінити цікаву пропозицію. Так, зокрема, з'явилися в світ оповідання «Зорепади», «Право на риск», «Еліксир життя» та інші.
Чимало в оповіданнях Миколи Дашкієва взято не лише з його об'єктивних спостережень, а й із власного життя, звичайно, відповідним чином трансформоване, як того вимагали в конкретному випадку задум твору, сюжет, ідейний зміст.
А скільки емоцій, експресії, особистих переживань містить його «Галатея», в якій він застерігає від необачних експериментувань над людським мозком...
Турбота про здоров'я людини, її щастя й добро проходить через усі твори письменника.
Тематика, зміст науково-фантастичних оповідань Миколи Дашкієва різноманітні. Нема потреби переказувати сюжети — з ними читач сам ознайомиться.
У письменника було чимало творчих планів, цікавих задумів, начерків майбутніх книжок. Та здійснити їх йому не судилося. Тяжка хвороба, напружена праця, якій він віддавався весь,— а він міг працювати по 14— 16 годин на добу,— підірвали його здоров'я: 23 лютого 1976 року Миколи Дашкієва не стало.
Він залишив після себе багату й цікаву літературну спадщину, в якій чимало творів для дітей та юнацтва. Він думав про підростаюче покоління, дбав про нього.
Пишучи свої науково-фантастичні твори, змальовуючи в них персонажів майбутнього, Микола Дашкієв бачив перед собою передусім людей сьогодення, рядових будівників нового суспільства. Він палко хотів, щоб його романи, повісті, оповідання хоч якоюсь мірою стали для них провідною ниткою у Завтрашній День. І закликав їх до праці, до творчості.
Своєрідним заповітом звучать слова письменника, з якими він звертається до своїх читачів:
«Я не знаю, хто ви, читачу,— фрезерувальник чи шахтар, хімік чи електрозварник. Але я знаю, що ніхто не вивчив вашого фаху краще за вас,— якщо ви, звичайно, його любите. Кому, як не вам, знати ви позитивні якості й вади машини; хто, як не ви, зможе підказати вченим інші, нові шляхи підвищення продуктивності праці? І так само, як безіменні герої революції забезпечили й прискорили побудову соціалістичного суспільства у нашій країні, так само, як люди перших п'ятирічок своєю героїчною працею створили умови для того, щоб наша країна першою прорвалась у космос,— так і кожен з нас може прискорити час повної перемоги комунізму, наблизити майбутнє. А воно буде прекрасним».
МИХАЙЛО РАТУШНИЙ

ТОРЖЕСТВО ЖИТТЯ


Світлій пам'яті моєї матері.
Автор

Частина перша
ПІДЗЕМНЕ МІСТО

Розділ I
ВТЕЧА

Промінь прожектора — вібруючий, пружний, синювато-білий — з розгону вдарив по рядах колючого дроту, прорвався крізь нього, пронизав звихрену темряву і десь далеко, знесилений, уткнувся в непроглядну, щільну стіну дощу. Наче шукаючи місця, де ця стіна тонша та доступніша, він майнув над обрієм, захоплюючи з собою безпорадні водяні краплини, і раптом вчепився у щось живе, рухоме.
В ту ж мить глухо застукотіли кулемети; трасуючі кулі зійшлися в одній точці і довго довбали її, потім скорилися променеві прожектора, перестрибнули праворуч, до узлісся.
Настирливо верещала сирена. Заспані й злі, з казарм вибігали есесівці охоронного батальйону; лунали уривчасті накази єфрейторів; вовкодави з наїжаченою шерстю рвали повідки; чортихалися офіцери: з концтабору знову втекла група військовополонених.
Одному з втікачів не пощастило: це його вихопив із рятівної темряви чіпкий промінь прожектора, віддаючи на поталу кулеметам. Смертельно поранений, він усе ще намагався повзти вперед, але його наздогнали пси і почали шматувати — ще живого. Він не кричав — захищався тупим саморобним ножем до кінця.
Решту втікачів упіймати не пощастило. Злива розмила сліди, вітер поплутав запахи, і пси, облизуючи мокрі від крові й дощу пащі, рвалися назад.
Довго ще никали по узліссю солдати з собаками; розривні кулі важких кулеметів ще довго просічували темні хащі,— все було марно: гітлерівці так і не долічилися п'ятьох в'язнів. Серед утікачів був один хлопчик.

* * *

Три роки — більш як тисячу днів!— професор Макс Браун просидів у концентраційному таборі. Три роки щоранку презирливо й гордовито відповідав аж занадто ввічливому наглядачеві:
— Ні!
І все одно не витримав, здався.
Ім'я мікробіолога Макса Брауна, учня Луї Пастера та Роберта Коха, було відоме на весь світ: за його підручниками вивчали курс мікробіології в більшості університетів Європи та Америки. Але останнім часом професора почали забувати: вже кілька років Макс Браун не з'являвся на конгреси мікробіологів і не опублікував жодної наукової праці. Базіки плескали, що Браун, завершуючи якісь надзвичайно важливі дослідження, виїхав до Бразілії і проживає там інкогніто. І лише близькі друзі знали, що Брауна заарештовано.
Швейцарець Макс Браун довгий час жив у Німеччині, вважав її за другу батьківщину і не міг лишатися байдужим до гітлерівських злочинів. Поглядів своїх він не приховував, а після анексії Австрії та окупації Чехословаччини заявив, що знищує свої останні, ще не опубліковані праці і виїжджає з Німеччини. Це був жалюгідний протест пацифіста, проте Брауна все одно схопили і кинули до концтабору.
Ні, Макса Брауна не хотіли знищити. Від нього вимагали тільки одного: віддати свої знання та здібності фашизму.
В концтаборі старому дошкуляли повільно, з холодною методичністю середньовічних інквізиторів, і головним інквізитором став колишній учень професора Брауна — Отто Валенброт.
З ранку до ночі в камері Брауна лунала музика — ледве чутна, дражлива. Героїка Бетховена й Вагнера, лірика Чайковського та Ліста надзвичайно збуджували професора, кликали до подвигів, до натхненної праці. Він затуляв вуха долонями, мимрив собі під ніс перші-ліпші формули, але солодка отрута все одно просочувалася в мозок, розхитувала волю.
Коли Браун, стукаючи в двері, вимагав вимкнути радіо, негайно з'являвся есесівець з стосом журналів, монографій, дисертацій. Браун роздратовано змітав книги зі столу, обминав їх, але потім його увагу обов'язково привертала яка-небудь обведена червоним олівцем стаття.
О, Валенброт умів дошкулити професорові! Він вибирав саме ті наукові праці, якими цікавився старий; у статтях, навіть без посилання на Брауна, використовувались його відкриття; дисертації були такі жалюгідні, що професор міг би залюбки розгромити кожну з них.
— Безглуздя!.. Убозтво думки!.. Дитяче белькотіння!...— професор розлютовано бігав по камері й сипав прокльони на голови тих, що випередили його, використавши добуті ним дані, або перекрутили його твердження.
А Валенброт зазирав у вічко камери й нишком посміхався: тепер можна випустити на сцену й університетського колегу професора Брауна — доктора Пфальца!
І, можливо, Браун опирався б ще років зо два, коли б не щоденні відвідини провокатора.
Професор радів, коли приходив Пфальц,— з ним можна було погомоніти й розвіяти нудьгу. Браун обурювався на Гітлера, на нацистську політику, і доктор — маленький кістлявий дідок,— кидаючи сторожкий погляд на двері, підтакував. За це професор прощав Пфальцеві роботу в концтаборі та підступні розмови про «життєвий простір» і несправедливості Версальського договору. Браунові здавалося, що вся вина за жорстокість та цинізм, які запанували в Німеччині, лягає виключно на Гітлера, і кожен, хто ненавидить його, протестує разом з тим і проти нацизму... А Пфальц... Що ж — професор Браун навіть співчував цьому переполоханому кволому докторові. У Пфальца велика сім'я і мала сила волі. Він просто неспроможний боротися.
Та як помилявся Макс Браун! Досвідчений психолог і завзятий фашист, Пфальц міг прибрати собі першу-ліпшу маску. Цього разу йому вигідно було скидатися на ягнятко.
Пфальц діяв обережно і підступно. Він ніколи не виявляв радості з приводу перемог на Східному фронті — про найбільш сенсаційні новини він звичайно повідомляв так, що професор проймався повагою до нього, об'єктивної людини науки. Зате Пфальц говорив про нові лікувальні засоби, і насамперед про пеніцилін. Це був якийсь надзвичайний препарат,— з його допомогою виліковувалась навіть газова гангрена!
Браун неспокійно йорзав по койці: йому дуже кортіло розпитати про той пеніцилін докладніше, але він, стримуючи себе, бурчав:
— Хай так, але їх, росіян, певно, навіть не підбирають?.. Хай здихають на полі бою, так?.. Та це ж звірство!
Пфальц жахався:
— Та що ви, професоре!.. Хіба ви або я могли б пройти мимо людини,— хай навіть ворога,— яку ми зобов'язані врятувати?! Їх лікують кращі німецькі лікарі... Хочете, я виклопочу вам дозвіл попрацювати кілька днів у госпіталі для військовополонених?.. Але що правда — то правда: пеніцилін туди не дають. Надто мало його ще в нас, надто він дорогий...
І настав день, коли професор Браун нерішуче запитав:
— А чи не можна показати мені дію пеніциліну на живому об'єкті?
Доктор Пфальц засяяв:
— Будь ласка, будь ласка, дорогий колего!.. Хоч зараз!
...Через три місяці, в листопаді 1941 року, професор Браун погодився зайняти посаду професора вірусології Центрального бактеріологічного інституту.
Він поставив за умову, що працюватиме лише над проблемою боротьби за життя: він не хоче і не буде мати нічого спільного з смертоносними препаратами, які призначені для знищення людей.
Директор Центрального інституту професор Руфке погодився.

* * *

Цілком недвозначно визначивши свою позицію пацифіста, Браун, як йому здавалося, виправдав себе. Довго стримуване бажання вирвалося, нарешті, назовні. Професор був ладен працювати день і ніч. Він схвильовано гладив рукою тубус мікроскопа, пестив очима ультрацентрифуги, ультрафільтри,— це був його світ, світ науки, де можна дерзати й творити, боротися й перемагати. За таку лабораторію можна згодитися на все, забути всі неприємності й незручності. Зрештою, чи не однаково, де міститься лабораторія: на тихій Фогельштрасе університетського містечка Гейдельберга чи тут, у масиві скель Баварського плато?
 
Наші Друзі: Новини Львова