Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 26 травня 2020 року
Тексти > Тематики > Українська Мова  ::  Тексти > Жанри > Оповідання

Козачка

Переглядів: 50490
Додано: 11.04.2008 Додав: Падолист  текстів: 21
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Сканував: Падолист Джерело: Друковане видання
Марко Вовчок
КОЗАЧКА

І
Жив у нас у селі козак Хмара; багатир був! Що було в його поля, худоби, що всякого добра! Не дав йому Господь діточок купочки, уродилась дівчинка одна одним, як сонечко в небі. Випестили її, викохали хорошу й чепурну, і на розум добрий навчили. Уже шістнадцятий годок минає Олесі, вже й свати почали в хату навертатись. Старі дякують за ласку, частують, а дочки не змовляють: «Ще нехай погуляє, то буде чим дівування згадати. Ще не час голівку молоденьку на господарстві клопотати; нехай погуляє дівчиною».

А що вже женихів було, Боже мій милий! Де вона пройде, то як рій гуде! Та й дівчина ж була! Велична, хороша, до всякого привітна й ласкава, і заговорить, і засміється, і пожартує; а де вже помітила що незвичайне, то так погляне, наче холодною водою зіллє, і одійде собі геть.

Жила в батька-матері, не знаючи горя, ані лиха. Сказано, як молоде, то й гадок не має; тільки й думки, як би погулять весело. Да вже як там хороше й розкішно не жилося, треба було й їй свого лиха одбути. Занедужала перше мати: таки вже старенька була; похиріла неділь зо дві та й переставилась. За ненькою й батько помер з нудьги та з жалю за вірним подружжям, що з нею молодий вік ізвікував.

Осталась Олеся сиротою. Плакала-плакала, та треба було привикати. Добрі люди її не забували: то стара тітка прийде, розважить, то дівчата прибіжать, нащебечуть, а коли то й за собою витягнуть. Дождали осені. Свати й не переводяться в Олесиній хаті: одні за двері, другі на поріг. А вона все дякує та одмовляється то тим, то сим.
– Чому не йдеш заміж, Олесю? – питає стара тітка. – Женихів у тебе, хвалить Бога, як цвіту в городі; хоч греблю гати. Чого б то тобі гордувати? Парубки ж у нас – як орлята: жваві, молоді. І старече серце радується, поглядаючи на їх, а щоб то молоде дівоче німіло й до жодного не хибнуло, – я вже й не знаю, який се теперечки світ настав.
– Тітко-сердечко! нехай я ще погуляю!
– Пора, пора, моя дитино! Послухай старечої сувори. Самій тобі веселенько, а вдвох із любим чоловіком іще веселіше буде. А що хазяйствечком будеш клопотатись, того не бійся: робитимеш не для кого, як для себе; любо буде й поклопотатись. Ти, дякувати Господові, не кріпачка: твоя праця не загине дурно.
– Не кріпачка! Нібито вже як кріпачка, то й світ зав’язаний! Живуть же люди.
– Живуть, Олесю, та таке їх і життя!
– Як пани добрі, то й людям добре.
– Та що з того, що пани добрі? Які ще паненята будуть! Та й добрим треба годити, і в добрих загорюєш для себе хіба три ступні землі на домовину, а в лихих... то нехай Господь не доводить і чути!.. Годі й згадувати таке!.. Послухайся, Олесю, та й на весіллі погуляймо! А що вже мені втішно та мило буде, як пощастить тебе Господь сім’єю, що коло тебе діточки, як бджілочки коло повного
квіту, загудуть!
– Я ще погуляю дівчиною, тіточко! – та й годі.


II
Аж ось шле свати Іван Золотаренко. Олеся пошанувала любих гостей і рушники подавала.

А сей Іван Золотаренко та був кріпак. Такий-то виходився хороший, моторний, і не пізнати його, що в гіркому кріпацтві зріс.

Догадались тоді вже всі, кого Олеся дожидала, та так і забурчало по селу, мов у джерелі: «Як то можна! та де се видано! та хто таке чув, щоб вільна козачка за кріпака оддавалась!»

Почула стара тітка та й вдарилась об поли руками:
– Бодай же я не дождала таке чути! Дитино моя, Олесю! схаменись! Та як би жив був твій батько або мати, краще б вони тебе в глибокій криниці затопили! Та їх і кісточки струснуться в землі з великого жаху та жалю! Що се ти задумала? Та се тобі якісь чари давано!

Так то вже вмовляє стара Олесю, і просить, і плаче.
– Ні вже, тіточко моя люба, – говорить Олеся, – нічого не поможеться: буду за Йваном!

Стара до Петра Шостозуба. Нема, поїхав у ярмарок. Лихо!.. А той Петро Шостозуб та був перший чоловік у громаді, – вже старезний такий, Боже! як молоко, білий.

До Андрія Ґонти – нема. До Михайла Дідича – нема: усі в ярмарку.
– Ой лиха моя година та нещаслива! Кинусь хоч до Опанаса Бобрика!

Сей дома був. Лежить у садку під грушею, люльку пихкає. Побачивши Олесину тітку: «Здорові, – каже, – були й Богу милі! Чи не на пожарину біжите?»
– Нехай вам Бог помагає, пане Опанасе! прийшла до вас за радою. Порадьте мене: несподіване лихо спостигло! Зберіть раду!
– Оце! щоб то для жінок раду скликати! Вже б то й громада була як синиця без глузду! Зберіться самі, та яка всіх перекричить, тої і правда буде.
– Ой пане Опанасе! се не жіночі примхи: велике нещастя нам сталось!

Та й оповістила йому все чисто. Нащо вже веселий, нежурбливий, та й він заклопотався сим випадком.
– Еге! – каже, – що то дурне дівча, сказано вже! Коли й вимага якого лиха, то не другому кому, тільки собі власне.
– Ходіть, пане Опанасе; може, вона вас послухає. А не послухає, то звелимо послухати! Ось і шапка, рушаймо!

Ідуть, а на всіх улицях люди так і снують, аж не потовпляться, і все до Олесиної хати, – і старі, й молоді, і малі навіть собі біжать. Всі вмовляють та просять:
– Не йди за кріпака, не йди! ЯК ТАКОГО ХОДУ, ТО ЛУЧЧЕ З МОСТУ ТА В ВОДУ!

А парубки оступили хату.
– Не дамо дівчини, – гукають, – не дамо! Нехай вільна козачка не закріпощається людям на сміх, а своєму селу на сором!

Та що не вмовляли Олесі, нічого не помоглось. Тільки гірш дівчину засмутили. Слухаючи їх щирої й розсудливої ради, хоч і одмовляла їм, що не вповає ані на худобу, бо має й сама, ані на вільність: «Що, – каже, – по тому, що буде вільний, коли не буде любий?» – а проте сльози так з очей і ринуть.
– Тебе, дівчино, як я бачу, й за рік не переговориш, а за два не переслухаєш, – каже Опанас Бобрик. – Сказано: жіноцький розум на що добре здатний? От любий, любий, та й годі! А любого того які обсіли, на се не вважаєш? Та що я маю слова дурно тратить! Вона й не слухає! Бувайте ж здорові, та, НЕ ПИТАЮЧИ БРОДУ, НЕ СУНЬТЕСЬ У ВОДУ, БО ВТОПИТЕСЬ!
Се зговоривши, потяг старий до своєї господи, під грушу.

Далі й люди почали розходитись. Осталась в Олесиній хаті тільки стара тітка плачуча.


III
Вже й ніч землю обіймає; зійшов місяць і вдарив ясним промінням по білих хатах. Олеся, смутна й неспокійна, одчиняє віконце, дивиться: парубки обсіли кружалом її хату; інші гомонять, а декотрі понурі сидять і голів не зводять. Подивилась Олеся, подумала, зачинила віконце і вийшла, а тітка за нею.

Стала Олеся на високому порозі та словами промовляє до козаків:
– Панове молодці! – каже, – змалечку зазнаю, що ви були у всякому ділі звичайні й обачні; не сподівалась я од вас, козаків, таку собі наругу мати! Що ви мене, як вороги, стережете, в неславу сироту вводите! Коли б із рівним змагались, а то з безпомощним дівчам!.. Не заживете собі на
сьому слави, панове!
– Не сподівались і ми, Олександро, – озвавсь, висту¬аючи, огрядний, високий парубок, – не сподівались, щоб старого Хмари дочка та з кріпаком пойнялася!
– Коли наші парубки тобі не до любові, було сказати, – почав другий, козак гарний, як іскра, – ми б тобі знайшли самі; усю Вкраїну виїздили, та знайшли б!
– Шкода шукати, коли мені Бог уже послав такого, що й до любові, й до пари. Яка мені доля судилась, така й буде, не жалкуватиму ні на кого. Хоч і рік стерегтимете мене, я на другий оддамся таки не за кого іншого, як за Йвана Золотаренка. Розходьтесь, панове козаченьки, прошу я вас просьбою, не засмутіть гірше мене, молодої! Послухайте моєї тітки, її старечої та розсудливої мови!
– Розходьтесь, соколи мої ясні! – промовляє стара плачучи. – Вже нашому лиху нічого, мабуть, не вдієш! Попуст Божий, діти!
Парубки погомоніли-погомоніли та й розійшлись.

А Золотаренкові старости собі розгнівались.
– Сього не чутно й зроду в добрих людей, – кажуть, – подавали рушники, змовились, – чи годиться ж розраджувати? Козаки, а звичаю не знаєте! Ми хоч і кріпаки, та за себе вступимось!
– Хто ж і порадить сироту, – одказують старі козачки, – як не ми? Се б нам од Бога гріх був великий, коли б її не одговоряли од сього лиха. Не послухала – Господь із нею! Буде гірко каятись нерозумна дівчина, тоді згадає нас!


IV
Уранці йде Олеся дружок збирати. Куди не вступить, усюди одмовляють, інші аж плачуть. Которих дівчат то матері й не пустили в дружки, которі й самі не пішли, а які і йдуть, то все зітхаючи та жалуючи Олесі: «Не веселий дівич-вечір у нашої молодої!»

От і повінчались; ходять по селу та на весілля запрошують. А тут проти їх саме їдуть люди – з ярмарку вертаються. І Петро Шостозуб, і Андрій Ґонта, і Михайло Дідич, і ще скільки людей. Петро з сивою паровицею рушає попереду. Се був дід дуже старий, білий, а проте чуйний, високий і прямий, як явор; очі йому блискучі, як зорі; іде собі покволом та й питає стрічного чоловіка:
– А що се за весілля в нас скоїлось?
– А се, – каже той, – покійного Хмари дочка повінчалась із Іваном Золотаренком.
– Із Золотаренком? та який же то Золотаренко?
– Кріпак, пане Петре, от Сухомлинського пана підданий.

Засмутився старий Шостозуб, дуже засмутився, і не сказав нічого, а другі так і покрикнули з жалю та з досади.

Тут молоді порівнялись; треба було вже перше всього привітати їх, як Бог велів. Вони поклонились, на весілля просять.

Петро підняв високу шапку.
– Боже вам помагай! – рече. – Нехай Господь щастить долею, шастям і здоров’ям!

Молоді дякують.
– Просимо ж, добродію шановний, на весілля!
– Ні, молода княгине, не піду до тебе на весілля: не подобна річ мені, старому, по весіллях гуляти. Дякую за ласку!

А Ґонта Андрій, чоловік добрячий, тихий був, і каже молодому:
– Ой Іване, Іване Золотаренку! що ти зробив, мій друже! Хіба в тебе розум дівочий, що вповав на теперішнії часи, а що буде послі, не подумав єси та й запропастив і дівчину, і все її плем’я! Тим-то, кажуть, сирота: вільно і втопитись.

Та й похитав сивою головою.
– А чому ж на весіллі не погуляти! – озвавсь Опанас Бобрик, узявшись у боки. – Жаль, та не вернеться! Хоч погуляймо!
– Стара необачна голово! – каже Петро, – схаменись! Ти б приступив гуляти й там, де добрі люди сумують і плачуть вельми!
– Та що ж, пане-брате! Плачеш-плачеш та й чхнеш!
– Не звичайно жартувати, пане Опанасе, – гукнули всі разом, – коли таке діється! Ти свою сиву голову пошануй, коли не шануєш козацтва!
– А нуте лиш, годі вам! От справді, розгримались, як на дурного! Не йти, то й не йти, і не піду; а дочка козача, треба б і танців козачих; та з вами не зговориш – шкода!

Молоді стоять і очей не зведуть.
– Нехай же Господь дає долю добру і талан. ЩОБ БУЛИ ЗДОРОВІ, ЯК ВОДА, А БАГАТІ, ЯК ЗЕМЛЯ! І ВІК ВАМ ДОВГИЙ, І РОЗУМ ДОБРИЙ, красні молодята!
Поклонились старі та й рушили собі до домівок; а молоді своєю дорогою пішли.

Засмутились голуб’ята. Ізглянулись між собою: він поблід на лиці, в неї очиці отяжіли слізьми – і пригорнулись одно до одного.
– Кохання моє! – озвався він стиха, – така в мене думка, що я тобі світ зав’язав!
– Милий мій, моє подружжя дороге! – одповідає Олеся, – що нам Бог дасть, те й буде! аби в парі з тобою вік звікувати!


V
Другого дня пішли панам поклонитись. Не почула Олеся ні привіту, ні совіту, ані любого та веселого погляду не побачила. Пани такі якісь сердиті, а горді – аж надимаються. «Будь покірна, – наказують, – та до роботи панської щира!» І чудно, і сумно було Олесі таке слухати! А далі й страшно стало. Се справдішня невольниця вона буде!.. І марно її літа молодії перейдуть! Марно пишная краса зов’яне в щоденній тяжкій роботі – у неволі!..

 
Наші Друзі: Новини Львова