Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 16 січня 2021 року

Цурпалки :

Симбіоз

Переглядів: 2665
Додано: 07.01.2011 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>
(Оповідання зі збірки оповідань “Цурпалки”)

Чи бачили ви колись, як розмножується світогляд? Як хижо запускає пазурі в чергову жертву, як хтиво вигинається і виплескує спори свого буття в чиюсь наївну душу? Новонадбаний носій зародку нічого не підозрює, загрозу можна буде ідентифікувати лише значно пізніше, коли крізь його риси випнеться обличчя чужинця. Та буде вже занадто пізно. Ми мимоволі стаємо сурогатними матерями для чужих ідей, не усвідомлюючи, що нас було зґвалтовано. Заколисані умовляннями внутрішнього психотерапевта, ми обираємо єдиноправильний шлях: не думати, забути, відкараскатись… Так простіше.
Подивіться на он-того літнього чоловіка в капелюсі. Хіба він схожий на тата і маму? Ні, на Гемінгвея, і трохи на Маркса. А цей, патлатий і нетверезий – викапаний Керуак. А онде почимчикувала Де Бовуар-молодша.
І ось, нас вже немає. Є лише погано склепана компіляція всього прочитаного, побаченого, почутого…

***

Ми занадто недовго зустрічалися з Віктором. Якби в мене було хоч трохи більше часу, я мав би змогу краще зрозуміти його, його мотиви. Але я був занадто щасливий аби вдаватися до пошуків таємних пасток. Він здавався мені найшляхетнішим з усіх моїх пасій, дивовижно витонченим і чутливим. Зрештою, просто відвертим.
Якоюсь мірою так це і було. Я пригадую, коли ми зустрілися, він першим дав мені зрозуміти, що ми з ним – на одній стороні барикад. Це був лише погляд. Але погляд, від якого, мушу зізнатись, я почервонів. Я, значно старший і набагато досвідченіший, як я вважав, прихильник нетрадиційних стосунків. Зараз це все здається мені хлоп’яцтвом: мої тодішні претензії до світобудови, вагання, муки… і химерні сподівання на щось невизначено-прекрасне. На зразок взаєморозуміння.
Я закохався. Але, присягаюся, це було востаннє, коли я втнув таку дурницю. Я бачив у Вікторові свого друга, брата, спільника. Крім того, він був талановитим до нестями, його фотопортрети в стилі ню вводили в транс прихильників, а критиків змушував рвати на собі патлі від безсилля. Я захопився ним, його талантом, його невимушеним естетством, юнацькою безпосередністю. Ми могли годинами розважатися, переповідаючи один одному сумбурні історії власного життя, відредаговані у стилі пародії, ми напивалися до очманіння коктейлями мого виготовлення з книги рецептів La Fée Verte. А потім фотографували один одного. Його фотографії навіть в інтоксикованому стані були свого роду маленькими інтимними шедеврами, я й досі зберігаю їх, як свідчення найеротичніших та, мабуть, найщасливіших хвилин мого життя… Мої ж фотографії – то вуха, то п’ятки, то стелі – нажаль, вражали лише несподіваністю ракурсу.
Втім, цей зоряний етап наших стосунків невдовзі вичерпався. Віктор то зникав, то з’являвся, непередбачуваний, як флешбек. Щоправда, він запевняв, що нічого не змінилося в його ставленні до мене, та я передчував ці зміни, як старий рубець передчуває негоду.
Одного разу він запросив мене на вечірку, присвячену його черговій експозиції в галереї Курвуазье. Я не міг відмовити, знаючи, наскільки важливою є для нього ця імпреза. Але в цьому всьому був іще один момент: ми мусили вперше з’явитися на публіці удвох, та публіка публікою, а найближче Вікторове товариство – інша річ. Я і не уявляв, наскільки інша. Компанія Віктора, його друзі й подруги виявилися для мене якимось абсолютно чужим світом. Я не хочу сказати, що вони поставилися до мене вороже чи недоброзичливо. Ні, вони просто мали занадто багато спільного всередині свого тісного космосу, та надто мало – зі мною, зайдою.
Від того часу, коли я усвідомив свою приналежність до нетрадиційної меншини, я так і не зміг збагнути, що за штуку втнула з нами природа. Все це, звісно, надзвичайно стильно і вдідька неординарно, але сенсу в цьому я бачив досить мало. В мені не було абсолютно нічого від гомосексуаліста, окрім неконтрольованої потреби знатися з чоловіками. Мені подобалися спортивні машини, зайняття боротьбою та фінансова аналітика. І я не фарбував волосся в помаранчевий колір, не вдягав тісних брюк аби підкреслити звабливі лінії сідниці та не носився з інтимною лірикою французьких авангардистів… Вони ж, друзі мого Віктора, знаходили в перверзії спосіб самовираження, якийсь шик і шану. Вони пишалися своєю належністю до меншини, замикаючи світ на собі, своїй зверхності та виключності.
Крім того, я відразу ж відзначив, що ця компанія – не так товариство людей, як спільнота текстів. Коли вони зустрічалися, починалася забава – гра цитатами, натяками, óбразами. Я не просто відчував себе зайвим, я розумів, що їм моє нерозуміння дарує якесь задоволення, немов черговий доказ особливості, недоступності їхньої масонської ложі. Втім, доброго ставлення Віктора вистачило на те, щоб спробувати соціалізувати мене в це закрите товариство. Із якимсь місіонерським заповзяттям він приносив книжки та касети, які мені слід було спожити. Скоро голова мені почала набрякати та тріщати від Жене, Пруста, Місіми – кого там ще? – Жана Кокто, Паоло Пазоліні, Вільяма Берроуза… Не зміг я витримати такої наруги, тож бідолашні припадали пилом на полиці замість перетворювати мене на адепта цієї схибленої віри.

***

… просмалений закамарок таверни “ Філей та сокира” на окраїні Фоувілля.
Крюшон (злісно, пошепки):
Ти хочеш довести мене до сказу?
Леблан (втомлено):
Аби вже швидше сказився.
Сивий Пес:
Хлопці, досить гризтися. Хтось нарешті мусить піти та вдавити того дженджика. Ну?
Крюшон:
Лише не я. Я ж тільки щойно з буцегарні.
Леблан (торкається рукава Крюшона та заглядає йому в очі):
То, мабуть, ще й ковдра на нарах не охолола.
Крюшон (роздратовано):
Слухай, Сивий Пес, може нехай Огюстен залишиться на сніданок? Я б залюбки вдавив оцього-от опецька.
Леблан (лагідно):
От паскуда.
Сивий Пес (на мить збуджується і нервово жестикулює):
З глузду з’їхав? Забув, як вели до страти? Як в тебе кидали каміння і квіти, як ревів натовп… Знов захтів? Не дратуй мене, свояк.
Крюшон:
Ти не розумієш! Ніхто не розуміє: лише тоді я жив. Я був! Всі жадали мене чи то моєї кривавої смерті, байдуже!
Леблан:
Всі, лише не я.
Крюшон (задумливо):
Мабуть, ти любив мене.
Леблан:
То й що? Втім, якщо ти вб’єш Огюстена, я знов зможу тебе покохати.
Сивий Пес (іронічно):
Он як? Виявляється, ти й на таке здатний?
Крюшон (огидливо кривиться):
Ну звісно. Яка любов, Сивий Пес? Він же марить. Це в нього від голоду.
Сивий Пес:
Ні, я думаю, це якась його особиста антипатія. Бідака Леблан дивитись на нього не може останнім часом.
Крюшон:
От нехай сам його і вдавить.
Леблан (насупившись):
Не можу, я йому винен. Подумають, що я вбив його через три соверени.

***

Мабуть, я був просто застарим аби сприйняти це все безпосередньо та перейнятися богемною атмосферою. Крім того, я почав помічати цікаві закономірності внутрішніх стосунків цієї компанії. Був серед них такий специфічний молодик, що звався Анімусом. Тобто, навряд чи його батьків спіткала така дивна захцянка при підборі імені, але ніхто не звертався до нього іншим чином. Та й ставлення було відповідним. Це був тиран місцевого значення, норовливий і неврівноважений. Анімус міг бути душею компанії, вигадувати якісь нові цікаві збочення та забави, а міг за якусь хвилину зіпсувати всім настрій своїми уїдливими судженнями. Втім, його любили і намагалися всіляко догодити: його ласка автоматично означала вищий статус чи щось таке… Віктор же висловлювався щодо цього типа як коли – то із пієтетом, то з бурхливим обуренням. Ще більш дивною була його виключна чутливість до витівок Анімуса, Віктор занадто емоційно реагував на його слова: то сповнювався ентузіазму і ходив сонцесяйний, а то ледь не вибухав у відповідь на його випадкову образу. Невдовзі я почав здогадуватися, що було причиною такого ставлення.
Відтоді наші стосунки полетіли шкереберть. Безтямні ревнощі зробили з мене якогось психопата – я визвірявся на друзів, дивував колег своєю безвідповідальністю, готовий був чинити беззмістовне насилля в усіх його формах, заледве стримуючи цей потяг. Якось я відвозив Віктора додому після однієї з вечірок. Того вечора він трохи перебрав і залицявся до Анімуса, навіть не приховуючись. Я ловив на собі глузливі погляди його друзів, і поволі чуманів, відчуваючи себе приблизно як Везувій за мить до виверження. Аби запобігти стихійному лиху, я рвучко підхопився і повідомив, що йду звідси – з ним чи без нього. Віктор невимовно здивував мене, та, підозрюю, й усіх інших, коли вирішив піти зі мною. Везувій вдавився власною магмою.
Ми їхали нічним містом на пристойній швидкості. На щастя, тоді мало хто складав мені конкуренцію, тож можна було без особливого ризику віддатися власним роздумам. Нарешті я не витримав:
— Чому ти все ж таки вирішив їхати зі мною? – поцікавився я, намагаючись втримати голос в межах пристойного.
— Хіба в мене був вибір? – безтурботно мовив Віктор, – Що мені було, пішки йти через усе місто?
— Зовсім ні, міг би й залишитись. Ти знаєш, що я маю на увазі.
— Вітольд, не муч мене. Я просто вирішив, що мені час додому, – він відвернувся до вікна, тож я не міг бачити його обличчя.
— Доведеться трохи потерпіти. Час вже нам з’ясувати, що відбувається. Чуєш? Скажи мені, Анімус – він твій коханець?
Віктор повернувся до мене і повільно усміхнувся. Ця його посмішка ледве не викинула мене з крісла, мені захотілося вдарити його так, щоб цей глузливий усміх перетворився на гримасу болі. Замість цього я притис педаль, мій старенький форд аж підскочив, рвонувши вперед.
— Якби… якби тільки ти вбив Огюстена! – промовив він пошепки з якимось відчаєм.
Я нічого не зрозумів. Якого вдідька Огюстена? Що, в цій справі був іще один зацікавлений? Навіщо мені його вбивати?
Якийсь час я мовчав, роздумуючи. Вік теж мовчав, опустивши погляд; він, схоже, чекав на мою відповідь. Але що я міг сказати? Якщо навіть зараз, в момент, коли вирішувалася доля наших взаємин, він обрав чужі слова, якусь цитату бозна звідки? Замість простого „так” чи „ні” він вирішив зайвий раз підкреслити належність до іншого світу, зайвий раз завдати мені болю…

***

Лише багато років по тому я збагнув, про що йшлося тоді, що мав на увазі мій безкебетний Віктор. Це моє розуміння стало цікавим спонтанним наслідком того, що я нарешті почав отримувати задоволення від жіночого товариства. Тобто, звичайно, зі мною не сталося катастрофічної зміни орієнтації, але в мене з’явилася подруга, яка часом складала мені компанію. Вона прекрасно знала про специфічні обставини мого особистого життя, і, схоже, це здавалося їй кумедним. Потім я сам перейнявся цим настроєм, і ми розважалися, іронізуючи над тими самими культовими творами і особами, яких у свій час намагався згодувати мені Віктор.
Отож, одного разу ми вирішили відвідати виставу за п’єсою Жака Лаклю „Негідники”. Спершу я скептично дослухався до малозрозумілих проблем героїв, але мимоволі захопився, починаючи впізнавати знайомі інтонації та вислови. В якийсь момент мене відвідало розумове затемнення – мені почало здаватися, що один з героїв – то ніхто інший, як Віктор. На щастя, це тривало недовго; я зрозумів, що такий ефект було спричинено надзвичайною подібністю манери поведінки Леблана та мого давнього друга. Тоді та фраза про Огюстена, яку, звичайно, я не забув, роками намагаючись підібрати гідну інтерпретацію, нарешті набула сенсу. За п’єсою, Огюстен був вурдалаком, який мав владу над нещасним Лебланом. Тож, тодішня Вікторова пропозиція була, насправді, визнанням його прихильності до мене і водночас проханням про допомогу…
Я досидів до кінця вистави ні живий ні мертвий. Як міг я отак по-дурному втратити єдину людину, яку насправді любив? Відштовхнути його, замість допомогти і підтримати? І все через ідіотську п’єсу, яку я не спромігся прочитати!

***

… втім, це співіснування має в основі не паразитування чужого світогляду, але симбіоз окремої особистості та „іншого”. Чужинець одержує тіло для подальшого поширення ідей, але водночас надає індивіду нові комунікаційні інструменти. „Носій” отримує можливість користуватися запозиченою символічною системою, як своєю власною. Інша справа, що в такому разі складно ідентифікувати визначника сього симбіотичного співіснування. Ким є ця особистість? Чого в ній більше: власного чи запозиченого?

 
Наші Друзі: Новини Львова