Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 26 лютого 2021 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших :

4. Кавалергардського полку ремістр

Переглядів: 6763
Додано: 11.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ростислав Мельників, Максим Тарнавський Джерело: ДВУ, 1925. — Вип. 1—10
— Ні, не моя, — сказала вона на всякий випадок (виховательок з дітьми беруть дуже неохоче!).

— Так от, — сказала дама, — мені треба вчительки для двох дівчат 8-ми й 10 літ. Ви можете від’їхати?

— З радістю, — відповіла Едіт.

Ніс за дверима роздув ніздрі. Нічого не було чути.

— Ви будете діставати фунт на місяць. Харч, білизна й помешкання мої.

— Я згоджуюсь, — сказала Едіт, ледве заховуючи радість. — Я хотіла б переїхати до вас сьогодні ж.

Дама згодилася кивком голови.

Едіт трохи здивувалася з того, що дама на все погоджується. Крім того, її обличчя було ніби трохи знайоме. Мабуть, вона зустрічала її на вулиці. Це, може, одна з тих пишних міщанок, що ходять, мов пави, і зневажливо дивляться на бідно одягнених людей. Де вона її бачила?

Але Едіт перетерпить усе, аби не попасти до рук вельмишановному докторові.

Шофер з деяким здивуванням почув, що він їде до Вайтчепла. Які могли бути справи в елеґантного панка у Вайтчеплі?..

Панок посмоктував люльку й посміхався. Йому щастило. Він уявляв собі, як рука об руку із урятованою Едіт з’явиться перед очі містера Лейстона.

— Добривечір, міс Вуд! — сказав доктор, заходячи в кімнату.

— Містер Ріпс, я тут ні при чому! — забелькотіла шановна пані. — Та й для чого я стала б це робити?! Я абсолютно ні при чому!

— Заспокійтеся, будь ласка, і кажіть просто. В чім справа? Грошей вам треба, чи що?

— О, містер Ріпс, Едіт утікла!

— Як? — важко проковтнув д-р слину. — Для чого ж ви тут були? Куди вона втікла? Куди вона втікла? Кажіть швидше, goddam!

— Години за три тому. Вона забрала свої речі. До неї приходила якась дама!

— Дама? — перепитав Ріпс і вийшов з кімнати, відібравши в міс Вуд надію вилікувати колись свій ревматизм. Виходячи з дверей, він побачив молодого чоловіка, що розмовляв з якоюсь рудою жінкою. Чоловік цей кинувся до Ріпса. Доктор ускочив в авто, закрив дверцята. Шофер одштовхнув молодого чоловіка з підніжок, той упав, авто понісся бруком.

За чверть години кілька розшукових собак обшукували всі закутки Вайтчепла.

Але Едіт зникла, мов корова язиком злизала, немов якісь духи занесли її на небо. У всякім разі янголи, що зробили це діло, працювали чисто, незгірше від розшукових собак. Ставка на Едіт була бита. Доводилося шукати інших шляхів.

В цей мент докторові потрапив на очі газетний допис про засідання Комісії при Вищому Королівському Інституті.



Коло п’яти годин вечора паризька юрба на площах, вулицях, бульварах захвилювалася. Десятки тисяч примірників екстреного випуску «Le Petit Parisien» розпливлися по фіякрах, омнібусах, трамваях, авто, по руках піших.

Вихоплювали з рук газети. Попит перевищив тираж. Дивувались, жестикулювали, кричали.

До екрану редакції «Le Petit Parisien» спливалася юрба, чекаючи на подробиці.

А втім, усе було так просто.

Всі: візники, франти, перекупки, майстри, робітники, крамарчуки, проститутки, буржуа, хлопчаки, професори схвилювалися, загули бджолиним роєм, і скрізь перегукувалось те ж саме: «Більшовики! Напад! Напад! Напад! На поліцію! Задушливі гази! Отруєння! Отруєння!»

...В поліцейському районовому управлінні все було тихо й спокійно. На вулицях гнітила спека, що й мухи принишкли. Дежурні куняли. О третій годині приведено заарештованих. Їх розміщено по камерах на якусь часинку перед допитом. Було тихо, каштани заглядали у вікна. Потім прийшло двоє аґентів із якогось відлеглого району. Вони передали якісь папери й пішли. Все було тихо. Каштани заглядали у вікна.

Зненацька лиця урядовців зблідли. Один хотів покликати другого на поміч, а другий кликав першого. Очі вилізли з орбіт. Всі кинулися до виходу. По дорозі деякі падали, інші спотикалися об них, вилазили рачки, спинялися на секунду спочити й падали обличчям на підлогу. Від незамкнених ще камер тікали вартові і з ними заарештовані. По підлозі, на сходах, скрізь лежали люди з посинілими обличчями, нерухомі — тільки час од часу зводило судомою ноги. Якийсь поліцейський офіцер з посинілим обличчям не пускав зі сходів. Раптом він захропів, змахнув руками, й через нього перевалилось, переповзло, перекотилось кілька душ...

Окрім 4-х трупів, урядовець, що складав протокола, занотував ще якісь невеличкі капсули: «Капсул — 6, трупів — 4, тяжко отруєних — 12, золотий дамський медальйон — 1».

— При чому тут медальйон? — міркував аґент. В медальйо-ні була картка голої до пояса жінки. Картку негайно перезнято й розіслано в розшукові бюра. Деякі камери були порожні. В інших лежали отруєні заарештовані...



Звичним рухом пальців Камілла вкривала обличчя й шию «загальним тоном». Електролямпа в 100 свічок кидала різке ясне коло на крісло, в якому сиділа Камілла.

Плавав запах «Coty». Вона мала танцювати на руках між свічок. «Франсуа», — зідхнула Камілла. Вона трохи нездужала, через це почувала себе сантиментальною. Потім вона схопилась і почала розгладжувати литки на своїх дужих ногах танцівниці. Промайнули спогади — село, де вона жила дитиною в одній хаті з Франсуа. Директор цирку. Перший покупець з квадратовим пенсне на опецькуватому носі і з короткими слизькими пальцями. Короткі слизькі пальці пробували її ноги й підіймалися вище. Вона хотіла закричати — але не можна було. Потім Дювер’є й огидна роля в кафе Синьої Мавпи. Вони сподівалися заробити грошей. Але Дювер’є позабирав у них векселі, й довелося Франсуа їхати по мавпи до Африки. Він плакав у неї в кімнаті, він щось передчував — та треба було їхати, щоб визволитися від Дювер’є. Судитися з ним не можна було; він був приятелем Пуанкаре й розважав панів із «Action franзaise», що заправляє цілою Францією.

«Дювер’є! — подумала Камілла. — Він зараз мов звір» — щез Креве, партнер Камілли в її огидній ролі, немає звісток про експедицію.

З залі донеслися звуки там-таму. Камілла випросталась і пішла. Сьогодні вона має танцювати на руках посеред шістьох свічок.

У дверях її спіткав Дювер’є — як завжди в оксамитовому піджачку, в мережевому комірі, з кучерявим сивим волоссям — артист своєї справи.

— За півгодини я вам щось скажу. Тепер ідіть!

За півгодини! значить, він дістав телеграму і не хоче їй показувати через щось. Ох, що трапилось? Камілла похитнулась, постояла з хвилину й вийшла в залю. Слиняві з обвислими губами й кадиками старигани засовались на кріслах — це були пани Франції, некороновані королі, члени «Action franзaise». Кожного з них вона знала, знала кожну цятку на роздутих животах, закритих зараз білосніжними пластронами. Вона незчулася, як скінчила танець і опинилася в своїй кімнаті. На нозі щось пекло, вона опеклася об свічку. Треба щось зробити, намастити, але руки не підіймаються.

Франсуа! вона почувала себе зле й робилась чимраз сантиментальнішою.

Тихенько здригнулись двері. Камілла підвелася, сперлася на руку й чекала напружено. Що за штука. Чого Дювер’є не заходить? Двері тихесенько рипнули й поволі стали розчинятись. Холодний піт проступив на чолі в Камілли. Вона пригадала історію з мавпою, що вдерлася в кімнату, де вона була з Лейстоном.

— Хто там? — вигукнула вона неприродньо дзвінким напруженим голосом.

Двері розчинилися, й виглянув чорний, мов парикмахерська лялька, брюнет з соковитими повними губами.

— Креве, — зойкнула Камілла. — Ти перелякав мене на смерть, підлота! Де ти був? Дювер’є шукає тебе й розлютувався вкрай.

— Мовчи, женщино! Плював я на твого Дювер’є тепер.

Креве витяг бравнінга, підійшов ближче до Камілли, поцілував їй ногу й сів на ослінчик обличчям до дверей.

— Ти чула про те, що більшовики отруїли поліцію? Так от, це не більшовики, а мій патрон. Ми їдемо завтра до Росії. У них грошей більше, ніж у Дювер’є. Хочеш, поїдемо з нами.

— Іди геть! — сказала Камілла.

Креве здавив їй ногу — вона вдарила його в обличчя.

— Іди геть! — прошепотіла вона, — я закричу, й тебе заберуть.

Креве люто подивився на неї і, скрадаючись, вийшов.

Камілла одкинулась на канапу — вона почувала себе погано насмерть. Франсуа! Як давно вони не були з ним в Булонськім лісі — там зараз присмерк коло гайка — але чого такий туман. Франсуа ще не прийшов. Порожньо.

Пробігла якась коняка без хазяїна. Але чого вона така смугаста, наче нафарбована? Вона бачила таких десь у книжці. Парить. Туман.

Ось і Франсуа: він іде важко, наче ноги йому вгрузають у землю. Він спинився, вона хоче кинутись до нього й не може — вона прив’язана до дерева. На носі щось пече, — вона бачить, як величезна невидна муха жалить її в ногу, ще одна, десятки, сотні. Вони обсіли руки, груди, обличчя...

Що ж Франсуа? — Він простягає руки, іде чимраз повільніше, чимраз глибше вгрузають йому ноги в землю. Він близько, на обличчі жахливий вираз смертельної нудьги, він простягає руку, вгрузає чимраз глибше в багно, по коліна, по плечі. Дикий зойк, і все зникає в багні...

В кімнату увійшов Дювер’є. Камілла билася на ліжку в лихоманці. Зуби цокали безперестанку, мов кулемет.

— Слухайте! — сказав Дювер’є. — Слухайте, — повторив Дювер’є. — Я одержав телеграму з Лібервілю!

— Що таке? — верескливо вигукнула Камілла, — де Франсуа?..

Креве йшов загорнутий у широке манто вулицею. Не хоче ця повія з ним їхати, — то й не треба. Знайдуться кращі.

Він їде до Радянської Росії з паспортом на чуже ім’я, із хазяїном, в якого незліченні гроші й ще більше грошей.

Йому таки набридла його роля в Дювер’є. Спочатку не було нічого. Він пригадує, як він, кавалергардський офіцер, полку Її Величности Імператриці Марії Федорівни ротмістр, тинявся по Парижу, не маючи шматка хліба, не маючи франка на женщину.
 
Наші Друзі: Новини Львова