Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 24 січня 2021 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших :

4. Кавалергардського полку ремістр

Переглядів: 6697
Додано: 11.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ростислав Мельників, Максим Тарнавський Джерело: ДВУ, 1925. — Вип. 1—10
Маятникові розмови. Мурашоїд. Каблучка, за яку читач щось чув у розділі III. Напад більшовиків. Полку Її Величности ротмістр. Танець серед шістьох свічок. Настрій Дювер’є чимраз гіршає. Кров на лакових черевиках. Едіт нарешті погодилася на пропозицію д-ра Ріпса.



Двері тихо розчинилися, й у кімнату вистромився довгий, цікавий ніс.

Усе було тихо. З-під задрипаної завіси над ліжком доходило рівне дихання. Птиця в кутку в клітці чистила дзьоба, м’ята в малесеньких горшечках на вікні сповнювала кімнату болотяною свіжістю.

Все було гаразд, отже, ніс, пересмикнувши кілька разів ніздрями, сховався. Маятник теліпає мідним животом, а стіл, безногі каліки стільці й заялозена шаховка стрижуть вухами й слухають. Раптом йойкнув дзиґар, захрипів і приготувався дзвонити. Тоді з-під завіси щось заворушилось. Годинник пробив, злякався й змовк. Речі теж знітилися й більше не слухали — вони були вже неживі. Тепер слухала, як цокає годинник, Едіт.

Едіт хотіла підвестися й не могла. Спина була мов луб’яна й намість руки величезний пакунок з бинди. Вона з цікавістю повела очима по кімнаті. Пригадувала: в шлюпці було холодно й мокро. Зуби цокали, як цей дзиґар — тільки частіше. Ще промінь свідомости — Ріпсове обличчя — гострий біль у руці, хтось схиляється над рукою й робить перев’язку. Перед цим руку згинають — сніг зелених блискавок і сивий спокій.

Потім довго їхали на чомусь, і щосекунди біль оддавався в руці. Тепер рука опинилася в цій кімнаті на ліжку поруч із Едіт.

Ніколи ще цій руці, коли вона була струнка й чиста, а не незграбний кужіль із полотна й марлі, не доводилося прокидатись у такій жебрацькій кімнаті. В романах, що їхні сторінки вона недбало перегортала, героїні мали звичку прокидатись у будуарах, подібних до будуару Едіт в Нью-Йорку. А коли якась героїня й народжувалася під димною стелею підвалу, то сторінок за 200—300 вона міняла сумну долю на те, щоб топтати ногами килими, тигровий міх і загортатися в серпанкове мереживо. Хотілося їсти, було дуже вогко й неприємно...

Рипнули двері, і знову просунувся цікавий ніс. Він зачув, що не все гаразд, бо за ним просунулося довгасте обличчя, схоже на мурашоїда — над ним блищали двоє сіреньких очей мов кнопки.

— Хто ви? — питає Едіт.

Замість відповіди знову рипнули двері, й ніс мурашоїда сховався.

Едіт почула, як хтось пошепки радився в сусідній кімнаті. Один голос був чоловічий.

Зате коли мурашоїд — він же хазяйка — повернувся до кімнати, Едіт довідалась, що вона взивалася міс Вуд. Вона називала Едіт Мартою. Едіт із обережности не сказала свого справжнього імення.

— Ви залишитесь у мене, поки видужаєте. Один ваш добрий друг учора привіз вас сюди й прохав мене потурбуватись за вас.

— Хто такий?

— Його ім’я Джим Ріпс!

Далі міс Вуд розповіла про погоду, про кватирну плату, про вогкість, про ціну на м’ясо, про свій ревматизм, про те, де треба ходити в убиральню, і ще багато інтересних речей...



Величезна площа була затоплена народом. Над притлумленим гудінням юрби гасав світовий промінь і малював на екрані подробиці загибелі транспорту «Вікторія».

Портрети капітана, помічника капітана, дежурного по вахті, міліярдера Мак-Лейстона, кому належав пароплав, і наймолодшого юнги, хлопця десятьох років.

Вибух. Рясні хмари диму — більше нічого. Керма пароходу: люди й пацюки стрибають у воду, вовтузяться коло лодок. Навколо воронка води, що вирує і вже затягла ніс корабля. Люди на шлюпках. Здаля стирчить корпус «Вікторії»...

Далі довгі стовпці тих, що загинули, й тих, що врятувалися. Деякі з портретами.

Гаррі протискався ближче до екрану, він був близькозорий — йому хотілося дізнатись, чи не потрапив хтось із американських товаришів в цю історію. Стомленими очима пробігав він імення людей, яких ніколи не знав і ніколи не знатиме.

Раптом він здригнувся. Не ймучи віри своїм очам, він ухопив за плече свого сусіда. Той, не розуміючи, подивився на молодого робітника і ввічливо вилаявся.

«Марта Лорен»! — прочитав Гаррі в спискові тяжко поранених. Завтра ж він почне її шукати.



На другий день свого перебування на вулиці такій-то Едіт послала своєму батькові телеграму. Потім ще і ще. Відповіди не було.

Міс Вуд ізнизувала плечима, і її ніздрі роздувалися. Вона щиро була здивована.

Едіт довелося віддати їй два своїх персні: міс Вуд була така бідна, а Едіт мусила ж врешті колись дістати відповідь од Лейстона.

Одного персня свого вона не віддала. Це була старовинна каблучка з вирізьбленою літерою «L». Лейстон подарував їй цю каблучку в день конфірмації. Це був широкий чоловічий перстень, і Едіт носила його на великому пальцеві. Це був якийсь сувенір Лейстонової молодости. Але вона не знала, що було з ним ізв’язано.

Щодня тривога Едіт зростала.

Міс Вуд говорила про ціну на м’ясо, про свій ревматизм, про вогкість у кімнатах, про найкращі способи виводити блощиці й про голод у Росії й на Україні.

Голод навмисне зробили більшовики. Едіт пригадувала, як Лейстон запевняв її, що більшовики зруйнували країну своїм невмінням господарювати. Та міс Вуд стояла на тім, що голод більшовики інсценізували навмисне.

Кожного ранку Едіт, прокидаючись від гудків, бачила у вікно, як проходили на роботу робітники. Ці люди дуже рідко з’являлися їй на очі в Америці — вони малокультурні, й їх не пускають у пристойні доми.

Вона бачила жовті обличчя з блискучими очима, зашкарублі руки, худі тіла в дешевих тканинах і почувала себе як дікенсівська героїня, що хотіла б допомагати бідним людям, але сама не має грошей.

Поруч із її кімнатою жили дві робітниці з текстильної. Втім, одна з них була безробітна: її звільнено за те, що її брат брав участь у робітничих заколотах.

Вона приходила до міс Вуд прибирати кімнату. Не кажучи ні слова, вона змивала підлогу, стирала куряву з речей, виносила цебра з помиями і скриньки зі сміттям...

Одного дня ввечері в кімнату ввійшла міс Вуд. Вона мала в руках запечатану телеграму. Едіт кинулася назустріч і здоровою рукою розпечатала телеграму: «NEW-YORK 20/5 — 22, LONDON-STREET, Мак-Лейстон віднині НЕ МАЄ ДОЧКИ. Мак-Лейстон».

Робітниця мила підлогу. Побачивши, що Едіт одкинулася назад, бліда мов смерть, вона хутко підійшла до неї й піддержала їй голову. Міс Вуд була оце вийшла, її покликав хтось із квартирантів.

— Що з вами, міс? — спитала Кет.

Едіт розповіла, яка вона нещасна. Як вона хотіла допомогти тим голодним робітникам і як вона, — о Боже! — сама, мабуть, скоро голодуватиме. Що це з її батьком? Адже ж він сам постачає продукти для АРА, як він міг кинути її голодною!

Кет слухала — обличчя її дедалі суворішало.

— Що з вами, Кет? — спитала тепер Едіт. Вона вперше побачила її зараз. Раніше то була якась механічна істота, щоби чистити й мити кімнату. Тепер це була дівчина з рудим волоссям, худорлява, але гарненька. Тонкі, щільно стулені губи. Блискучі очі, як у тих людей, що століття тому штурмували Бастілію, що п’ять літ тому перевернули догори ногами Росію й Україну, втворили грізну армію й написали багато прекрасних поем, та серед них одну найкращу зробили своїми жилавими руками в своїй країні...

— Що з вами, хто ви така? — спитала Едіт.

— Я безробітня! — одповіла та. — За те, що я прибираю чужі кімнати, ваша знайома міс Вуд не виганяє поки що мене з моєї.

— Але з чого ви живете?

— Я безробітня! — одповіла та. — Мені не видають допомоги з каси, бо мій брат пішов проти союзів.

— Проти робітничих союзів? — спитала Едіт.— Тоді він страйкбрехер! це ті сміливі люди, яких так ненавидять робітники, за те, що вони більше дбають за всю державу, ніж за робітників.

— Ні, він не страйкбрехер. І страйкбрехери не сміливі люди, а погань! Мій брат більшовик!

Едіт зробила жест одчаю. Вона хотіла щось сказати, але робітниця суворо казала далі. Це була вже не Едіт Мак-Лейстон, що її пальця боялися більш, ніж блискавки. Не горда напівбогиня, а слаба нікчемна дівчина. Без чеків і без паперів вона нагадувала рибу, викинену на землю.

— Доти не буде ладу в нас, доки не порозстрілюють отаких, як ваш батько, — сказала Кет.— І розстріляємо їх ми!

— Але...

— Ви хочете сказати, що вони дають нам роботу й допомагають голодним. Так! завтра чи позавтра мені доведеться продаватись на вулиці. Ви знаєте, чого звільнено робітників? Для того, щоб виробляти менше товару, щоб він став дорожчий! Розумієте ви це? Роблять менше товару, щоб він був дорожчий — ви це знаєте, але ви цього не розумієте. Ви зрозумієте, що це таке, коли вийдете на вулицю продаватись.

— Я хотіла допомогти голодним, — сказала Едіт тихо. —За що ви на мене накинулись?

— Так, ви хотіли допомогти голодним. Вам, бачите, все одно не зрозуміти, в чому діло... Ну сидіть! — Кет погладила Едіт по голові.— Зараз прийде Вудиха; ви її, до речі сказати, стережіться, вам од неї добра буде небагато, може, колись знайдемо роботу.

І Кет вийшла...

...Справи чимраз гіршали. Білизни не було, й Едіт уже не дивувалася на брудних робітничих дітей. Вона почала ходити шукати роботи. На неї дивилися, ніби вона впала з місяця. Не знає ніякого діла й хоче дістати роботи, коли навколо голодують досвідчені старі робітники.

Якийсь середній буржуа запропонував їй виховувати його дітей; та коли вона виходила, він її обняв. В неї аж захололо на серці. Вона почувала, що до вулиці їй уже недалеко.

Вибігши з ґанку, вона наштовхнулася на якусь фігуру. Це був Ріпс.

— Куди це ви? — сказав він ласкаво.

— Я… я йду додому! — сказала Едіт.
 
Наші Друзі: Новини Львова