Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 06 липня 2020 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Повість

відблиск справжньої роси

ВІДБЛИСК
СПРАВЖНЬОЇ
РОСИ



Передмова
Історія – це наука, яку відносять до гуманітарних. Крім фактів певних подій існує обов’язково суб’єктивна думка, яка може в людей різнитися. Я хочу поділитися своїми міркуваннями з історії України, починаючи з XIII століття. Проте я не здатна до точних наукових праць, тому у всі мої погляди будуть приховані в певних художніх образах і символічних деталях.
Враховуючи особливості даного твору, я б рекомендувала визначити історичний період прочитаного епізоду. Далі не завадило б поміркувати про героїв: чи це натяк на реальні постаті чи просто певний тип особи; котрої національності персонаж; якщо ж це і справді певні історичні постаті, то які саме.
Зверніть увагу, що в одному періоді можуть поєднуватись як вигадані, так і реальні особистості.
Щоб краще зрозуміти зміст твору проаналізуйте, що в цей етап відбувається з особливою картиною: картина є розвитку чи занепаді; стан картини – наслідок суспільних явищ загалом чи конкретних історичних подій; якщо ж це натяк на певні події, то які саме.

Автор

Коли прямуєш однією самотньою стежиною, твою душу опановує тутешній морок. Ця місцевість в першу ж хвилю видається антонімом весняної галявини. Пригнічуючи, атмосфера тисне на тебе і може навіть виникнути думка, що з журної пастки немає виходу. Іноді твої міркування доходять до такого стану, що може в цю хвилю примаритись, начебто ця холодна стежина серед високих і безлистих дерев має намір тебе розчавити. І ось ти несподівано натикаєшся на старовинну трухляву хатину. І швидше за все тобі прийде до голови одне запитання: «Чи завжди це місце викликало у людей стільки паніки?» Легенда ходить, начебто ще за часів Київської Русі на цьому місці був прекрасний сад, а ця напівзруйнована будівля була помешканням однієї сім’ї українських патріотів. Її родина була одним з тих рідкісних оточень, де помалу в часи Галицько – Волинського князівства зароджувалось слово «Україна». З їхньої щирої любові це слово набрало свій глибокий зміст: свою міць і силу, що згодом збурювала серця наступних поколінь. І ось на цю родину накотилось горе – прощалась з життям молоденька мати Ольга.
Струнка, з витонченим обличчям і можливо навіть надмірно білосніжним. Напевно ці риси в зовнішності були смертельно похмурі і тонкі. Вся її фігура була настільки тоненькою, що, видавалось, нічого крім крихких кісток під шкірою не було. Так, вона зовсім не була жвавою і життєрадісною і, якщо пригледітись, то розуміло, що все її тіло майоріло загибеллю. За таких обставин не можна було навіть знайомим пригадати, що ця жінка нещодавно була ревнивим борцем за рідну землю. Тепер хіба що можна було її назвати зів’ялою трояндою, що ось – ось впаде долу… А цій Ользі не завадило б ще поставити на ноги свою семирічну донечку… Але це все дрібниці! Якщо вона уже нічого не може зробити для Батьківщини, то й існування втрачає сенс! Для молодиці сім’я далеко не на першому місці. Мрія рідних борців не може жити лише заради родини: не здатна докласти зусиль для втілення патріотичних ідеалі – приречена… Ольга втомилась від безкінечної боротьби і від цієї знемоги гине. Від того розчарування молодиця марніє і прощається з життям. А зараз мрія рідних борців на самій межі…
І ось Ольга пригортала малу донечку Катрю. Очі дівчинки вологі, проте рука матері їх витерла, а слова неньки заспокоювали: «Ця дрібничка не повинна бути причиною смутку! Є речі, що вартують більшого жалю. Ти виросла в колі патріотів нашої України. Ти знаєш, як незламні титани гнулися, віковічні твердині падали… І ти належиш до одного з небагатьох оточень, де слово «Україна» має особливо вагоме й вибіркове значення. Доню, тобі відомо про життя людей, що боролись за нашу землю і при цьому загинули. Тепер же їх крім своїх найближчих знайомих ніхто не пам’ятає. Та й Батьківщині від того краще не стало… Але це не повинно зупинити нових патріотів, не має права відібрати в них цілеспрямованість і відвагу… Важке становище земляків і взагалі самої нації – єдина вартісна причина журитись! Хіба ні?!» При цих словах в Ольги не було стільки багато безсилля, млявості, втоми. Як на диво, в Мрії рідних борців з’явилось нізвідки незламна міць, нескорений дух. В очах Ольги було помітно ідеали, що рухали молодицею все життя. ЇЇ щоки, що були мить тому блідими як молоко зараз засяяли живим багрянцем. «Можливо ще матінка видужає!» - промайнула надія в глибині серця Катрі. Оце сподівання як зайнялось так швидко і так само уривчасто й несподівано погасло. Причиною цього раптового марева здоров’я був запал справою всього її життя. Але втома взяла своє. Вона погасила цю іскру життя. І заодно з цим секундним відблиском надії програло життя. Смерть все таки уярмила і скорила Ольгу.
Катря дивилась на матінку і в її серці запалало два вогні. Один – патріотична думка, передана Ольгою любов до Батьківщини і її патріотів; а також почуття смутку за матір’ю, що не змогла жити без боротьби за свій народ. З двору повіяло ранковою вологою. А, може, була лише сирість власних очей? Цікаво довідатись! Катря визирнула надвір. На вулиці, серед прекрасних ялин, що оточували садибу і справді все дихало росою. В кожній краплині виблискувало вранішнє сонце. Та все ж при такій прекрасній погоді над домівкою дівчинки навис густий туман. «Дивовижне поєднання смутку і млявості!» - замайоріла в Катрі думка. І тут туман поступово став розвоюватись. При чистому небі дівчина звернула увагу на одну ніжну квітку. Цю незабудку садила мати Катрі. Ольга дуже любила ці квіти. Жінка засіяла таких безліч, але проросла лише одна. «Матусина квітка… Незабудка росте, а матері нема.» - і в дівчини стало гірко на серці. «Вона була не єдина, хто потратив всі життєві сили заради Батьківщини. Але краю краще не стало… Але потрібно боротись… І лише це варто сліз… А вони вже стисли моє горло… І мені вже не сила стримати цю пекучу краплину. Ось – ось вона витече з ока.» - ці думки викликала квітка.
В думках Катрі лежала правда – одна гаряча сльоза все – таки покотилась по оці. Вона обпалила щоку і впала на траву. При цьому ударі краплина не розсипалась – залишилась цілою. Колір цієї сльозини був якийсь особливий – багатогранний. Його значення не вичерпувалось дивовижним підбором й переливанням відтінків. Кожен тон містив якийсь додатковий сенс. В цій сльозині, здавалось, зберігались віковічні переживання цілого народу… А, може, кожен колір й справді означає певне страждання, надії патріота? Чи це не відблиск української нації, де є переживання кожного справжнього українця?! Після цієї сльозини Катрі стало легше. Начебто з її плечей зійшов за одну мить тягар всього українського народу. З цим почуттям дівчина підійшла до садиби. Дівчині видавалось, що вона зробила якийсь відомий лише їй подвиг. Інші б глянули зі сторони і не побачили в цій «дрібниці» нічого особливого. Начебто всі плачуть… Ніби багато хто переживає загибель матері… Видається, що чимало людей переживають народну тугу…
А, може, все – таки існує хоча б одна людина, що відчула і збагнула особливість цієї події? Самотній художник походив стежиною між ялин. Він ще не знайшов своєї «золотої теми». Всі друзі давно називають його бездарою! Точніше, могли б… Андрій не довіряє людям… В усіх йому ввижаються вороги… або хоча б брехуни… Але художник не бачить різниці між неправдивими людьми і ворогами! Відчувши десь краплину нещирості молодик руйнує відносини з цією особою. А неправду Андрій бачив у всіх... І цієї недосяжної істини юнак вимагає також від картин. Для художника сенс життя – щирий патріотизм. Цього справжнього прагнення щастя Батьківщини і волі для народу Андрій не міг ніде відшукати. А будь – що інше вважав не вартим зображення на полотні… Отже, й художником юнака важко назвати. Одним словом, він був українським патріотом, який все життя мріяв намалювати справжній символ боротьби за Україну.
Отож, така неоднозначна людина пройнялась загадковою стежкою… Ну, скажіть, хіба цей міг не помітити сльозу? Звісно, Андрій звернув на неї увагу! Він ще наперед помітив цю особливу «краплину роси» за цією теплою атмосферою, сповненою якоюсь дивовижною за своєю глибиною почуття… Та, ні! Це не єдине відчуття! Це сукупність багатогранних відтінків, що так обережно зливаються. При цьому ця гра барв виглядає воєдино… Дивлячись на цю сльозину, Андрій все глибше, але все – таки по – своєму розумів зміст цієї неоднозначної сутності натхнення: «Чи існує на світі щось більш дивовижне? Я зобов’язаний цю особливу картину намалювати. Видається мені, що це – саме та річ, сповнена правдивістю нашої землі, яку вишукував ціле життя!» Ось тепер художник побіг, ні - полетів за приладдям! А, може, помчав на крилах натхнення, що нарешті відвідало цю молоду особу… Він тепер піймав свою музу… І Андрій зовсім молодий, тому, якщо зараз почне малювати, то може за своє створити ще безліч картин!!!
Юнак мчав дорогою рівною і не бачив жодних перешкод під ногами! А, може, вони й були, проте наближення мрії всього життя, цього особливого твору… ймовірно навіть шедевру… Саме цим була для Андрія ця ідея картини! Просто за таких обставин хлопець як птах перелітав кожний камінець і через те гірський лісовий шлях здався гладким і м’яким. Думки також пурхали в голові. Андрій уявив собі сльозину і розмірковував про її особливий сенс: «Це, безперечно, краплина справжньої роси. Проте в мене таке відчуття, начебто воно має якесь особливе походження. В ній відбився весь біль нашого народу і кожної людини зокрема. Зобразити цю картину – це така велика честь! Потрібно не розгубити гідність нашої нації, і при цьому рани народу повинні виглядати подвигом, а не ницістю, як би хотілось загарбникам і чужинця… ЇЇ зберегти на полотні для інших поколінь (краплина коли-небудь трісне, як би цього не хотілось) – мета всього мого життя! Юнак ледве помітив, що вже добіг до причини свого натхнення.
Краплина за часі відсутності Андрія не змінила ні форми, ні не втратила жодного свого відтінку, одним словом, зберегла всю свою суть. Хлопець почав черпати з сльози біль і велич. Але не лише це було зображено на картині – темним фоном полотна він зобразив загальну скорботу нації. В час роботи художника природа була приємною, начебто сприяла майбутньому творінню. Такий небезпечний для сльози вітер був зовсім відсутній. Спеки не було й ця загроза також оминула «краплину роси». Та, ні! Цей варіант назви повинна бути не в лапках давно… Впавши з очей Катрі на траву, сльоза давно зрослась з природою. Безперечно, вона мала безліч відмінностей, порівнюючи з іншими краплинами роси. На перший погляд (на думку прагматика), в сльозі не було якихось помітних особливостей. Та, ні! В цьому довершеному творінні душі Катрі не було випадковостей зовсім! Та й сонця ця сльоза ввібрала більше, ніж сусідні краплини. Не менше було в цьому диві людського духу ніжності хмар. Це було зовсім не випадково: сльоза наповнила себе промінням вічної і нескореної надії і небесною чистотою. Отже, це втілення глибини рідного народу більше містить сутності справжньої роси, ніж сусідні краплини.
Андрій малював картину. Юнак обережно взяв свій найкращий пензлик. Новоспечений митець наніс перший мазок – це був чорний колір з фону картини. Штрихи були обережні, витонченні, хоч фон був однотонний. Вони делікатно виділяли контури краплини. Ця робота сама собою була шедевром. Але можливості Андрія значно більші! Незважаючи на неповторність й неоднозначність творчої уяви юнака, його все – таки можна віднести до імпресіоністів. Художник – початківець бажав зобразити певну мить і відчув певний сенс кольорів. Та, якщо замислитись, задум Андрія був поза стилем… До того ж в часи Галицько – Волинського до виникнення модернізму потрібно було чекати декілька століть! Художник усміхнувся, глянувши не своє творіння: «Тепер уже, безперечно, картина виглядає гарно. Дехто може назвати цей етап роботи довершеним і припинити малювати. Але це зовсім не для мене. Моєму серцю бракує емоційних відтінків – кольорів життя! Для мене це лише сухий шматок паперу, наповнений беззмістовним смутком…»
Юнак глянув на фарби і в кожному кольорі бачив лише частину бажаного відтінку. Юнак замислився над цим явищем: «Звісно! Емоції діють лише в сукупності! Як же я раніше до того не додумався?» - взявся за голову юнак. Художник обережно в разюче різних варіантах змішав кольори. Ці багатозначні відтінки Андрій наносив один біля одного і вони раз віддавали дивовижним блиском, іншим разом відображали незрозумілу тьмяність. Проте ніколи довершено підібрані хлопцем тони не носили байдужості. Душа юнака начебто відчувала потрібні відтінки. Видавалось, що руку хлопця, а, може, й сам пензлик щось тягнуло «поєднувати непоєднуване». Іноді це були незграбні, але надзвичайно багатозначні мазки. В минулому «художник – сухар» помістив в картину емоції. Але байдужим, як видавалось, Андрій навіть тоді не був. Просто всі емоції хлопця були вдало й надійно приховані.. наче ампутовані…
Ця картина розбурхала почуття юнака. «Відблиск справжньої роси» (так згодом художник назвав картину) відкрив у хлопця справжню сутність людини і митця. Розчулений художник все – таки втратив свій творчий запал, але висота духу не знизилась… Вітер ні з того ні з сього здійнявся і ця особлива краплина тріснула…. Вона розсипалась на сотні, якщо не тисячі й мільйони частинок. Серце підказало, що це диво людського духу, а в першу чергу патріотизму розвіялось по всій території Батьківщини. Здається, край наш щиро прийняв цю частку національного болю. Андрій сидів при цій натхненній стежині й не хотів йти звідси. Юнак відчував, що аніскільки не вичерпались важливі події, що мали відбутись тут сьогодні. Художник зовсім не помилився. Крім натхнення митця також очікувала щира розмова, яку Андрій шукав все своє життя. Юнак раптом помітив, що довкола картини промайнула якась тінь. Митець наблизився й приглядівся, щоб зрозуміти, що ж то посміло потурбувати його творіння. Незабаром Андрій збагнув, що це семирічна дівчина розглядала його роботу. Художник непомітно наблизився до незнайомки. Та все ж дівчина звернула на юнака увагу: «Це твоє творіння? Ця картина така ніжна, багатозначна, особлива. Нічого подібного я ще не зустрічала, хоча в своєму оточенні бачила більше сотні картин…» Легко здогадатися, ким була ця чутлива дівчина.
Звісно, саме Катря, це втілення національної душі, відчула значення картини. Проте надзвичайно чутливе дівча все ж не збагнуло, що на полотні зображено саме її сльозу. Про побачене на полотні відображення в Катрі одразу виникла думка: «Безперечно, що ця краплина роси – безмежне джерело патріотизму. Цікаво знати якого вона походження! Але немає сумніву, що вона зародилась десь інде, ніж на цій похмурій стежині. Місцина для народження такого дива повинна бути особливою. Дерева перед моїм домом не містить нічого надзвичайного. Стежина, безперечно, не варта такої уваги!» При цій тиші, що виникла через уважне спостереження за краплиною роси було відчутно найменше коливання повітря. Саме ця делікатна атмосфера була причиною того, що Катря так швидко помітила юнака. Андрій не страв зволікати з відповіддю на це приємне питання, котре якоюсь мірою художникові навіть лестило: «Так, це я намалював. Уявляєш, нещодавно знайшов свій ідеал і так запалився цим задумом… Щось зайвого тобі чимало розповів, а познайомитись не додумався… Мене звуть Андрієм. Не відмовився, якби й ти повідомила своє ім’я.» Дівчина приємно усміхнулася: «Твоє ім’я є гарним. Митець ти також прекрасний. Моє ж ім’я є звичайним і традиційним – Катря.» «Не таке ж твоє ім’я є буденне. Воно таке миле… ніжне… рідне… Мабуть, найбільш патріотичне слово на нашій Батьківщині!» - гарячково й трепетно говорив Андрій.
Він знав дуже мало власне українських слів. Натомість такі національно забарвлені слова були чи не на кожному кроці в оточенні дівчини. Катря навіть знала таке особливе наповнення звуків, що переносило дух цілого народу. Катря не зволікала з нагодою, щоб поділитись цим даром рідної мови з таким, як дівчині видавалось, патріотично налаштованим юнаком. Осиротіла донечка народу потребувала, що її хтось прихистив. Щось подібне вона знайшла в барвистому й ніжному голосі незнайомця. Він зачепив до самої глибини сутності дівчини. Отже, за таких чутливих обставин Катря почала ділитися найбільш сокровенним: «Ні,таке слово нещодавно виникло в моєму колі. Слово «Україна» має надзвичайно глибоке значення. Якщо взяти поверхнево, тоді це назва нашої Батьківщини. Проте воно зовсім не обмежується сенсом власної назви нашої держави. Це – сукупність почуттів, переживань, цінностей, переживань, життя цілої нації… Значення цього особливого слова важко пояснити… Та це зробити взагалі є неможливим… Багатогранність «України» можна збагнути лише серцем! До речі, в твоїй картині відчувається щось патріотичне. Приховане щось рідне… Начебто смуток цілого народу ввібрала ця краплина роси!
Слова Катрі викликали в художника глибоку задуму: «Чому ж ти, Донько народу, довірила мені таку таємницю? Ми ж ледве знайомі! Я мало що встиг тобі розповісти про себе – з чого ти взагалі зробила висновок, що я – патріот?» Катря зніяковіла: «Хіба я помилилась?! Ти не автор цього витвору людського духу? Бо ж якщо ти зобразив цю краплину роси, тоді, безперечно, Батьківщина для тебе багато означає… Бо як би ти за інших обставин помітив би це диво? Якщо відняти від цієї роси сенс для нашої нації, тоді краплина гірша і надзвичайно квола, порівнюючи з будь – якою іншою!» Андрій похмурнів і розгублено звернувся до дівчини: «Катре, я цим трохи недоречним питанням зовсім не захотів заперечити твої міркування…. Мені просто видалась дивною та абсолютна довіра до моєї особи… Я до цього не звик… Ця проста і довіра все життя мені була чужою… Мене просто взяла цікавість, звідки ця теплота надії взялась в тебе?!» Катря ніжно усміхнулася. Проте, довідавшись, яка вже година, відповіла: «Спілкуватись з тобою дуже приємно. Давай з тобою в одинадцятій на цій стежині зустрінемося завтра?!» Андрій зрадів від такої пропозиції: «Я не проти! Гарна ідея!» Дочка народу повільно відходила додому…
Молодий художник довго дивився дівчині вслід. Згодом хлопець обережно підняв картину. Поривчастий вітер зовсім не зіпсував «Відблиск справжньої роси». При транспортуванні додому юнак також не пошкодив свого творіння. Згодом хлопець поклав результат своєї праці на стіл і став шукати належного місця для витвору мистецтва на стіні. Пошуки зайняли багато часу. Нарешті Андрій помістив картину у вітальні на найбільшій стіні. Вона не займала багато поверхні, через те «Відблиск справжньої роси» виглядав виразніше. Це пристанище дива людського духу зробило убогу оселю пишною й барвистою. Будь – які інші прикраси були зайвими. Та й звідки інша оздоба могла коли – будь з’явитися в оселі самотнього художника? До речі, Андрій знайшов для себе приємну знайому. Хіба не він стільки років відсторонювався від людей? Та ні, хлопець анітрохи не змінився! То все до цього часу власні знайомі були для художника нічого не варті, порожні істоти… А зараз юнак натрапив на справжню доньку народу, цього справжнього титана духу! Ось те істинне, чого так довго очікував хлопець! І по тій причині, безперечно, Андрій буде берегти це знайомство як зіницю ока. Та й обов’язково прийде на зустріч до цього джерела правди! Юнак зовсім не вірить, що серед людей може міститись щось краще за цю Катрю…
Проминуло близько десятка років. Андрій не зрадив своєму намірові – досі щодня бачився з дочкою народу. Спочатку хлопець з дівчиною були просто друзями. Згодом між ними з’явилась романтика, що поглинула майже десятилітню різницю у віці. Для двох молодих патріотів не важко бути закоханими. Нерідко вони гуляли тихими вулицями своєї Батьківщини. В оточені приємних розмов (в більшості патріотичних, лише іноді буденних) юнакові з дівчиною пройдені милі видавалися кроками, години секундами. Манірних поцілунків між давніми знайомими й близько не було… Але це зовсім не заважало взаємному коханню! Юнак, правда, дарував іноді Катрі її улюблені лілії… Обоє співали із захопленням близькі по духу і рідні для серця українські пісні. Та патріотична національна простота була для обох надзвичайним щастям! Та щоб зробити цю радість зустрічей і перебування разом безмежною обидва патріоти (Донька народу й особливий художник) підсвідомо бажали одруження. І ця мрія об’єднала закоханих ще більше, адже продовження цього етапу стосунків було надто неприємно…
Андрій це чітко розумів й не став зволікати з пропозицією руки і серця. Одного вечора юнак зробив пропозицію Катрі, а менш ніж через місяць відбулась церемонія одруження. Цю швидкість організації події легко пояснити відсутністю родичів в обох. Катря втратила матір ще з часу знайомства закоханих, а батько був десь в татарському полоні. Дочка не бачила його жодного разу в житті. Сестер чи братів дівчина не мала. Художник мав родину, але давно з нею розсварився. Сім’я ніколи не розуміла радикального патріота. Можна припустити, що радістю одруження Андрія й Катрі перейнялась лише природа. Небо з рідним дочці народу лісом й справді сприяло весіллю двох патріотів. Здавалось, самотня стежка усміхнулась промінцями сонця. Смуток нарешті хоча б на хвилину покинув це подвір’я біля домівки Катрі. Після вінчання вся церемонія одруження майже закінчилась. Бо, якщо задуматись, то для кого провадити святкування? А молодятам достатньо прогулянки від однієї домівки до іншої, наспівуючи українських пісень. Одним словом, закоханих влаштовувала їхня щоденна зустріч…
Правда, повертались до садиби доньки народу із зовсім не порожніми руками! Вся причина в тому, що дім нареченої є набагато більший, а тому кращий, ніж невеличке помешкання художника. Одним словом, митець переселився до Катрі. Найважливіше, що Андрій хотів перемістити… Ви, напевно, вже здогадались! Так, подружжя зараз вирушило за «Відблиском справжньої роси». Ви не подумайте, що це була єдина картина патріота! Митець ледве не щомісяця творив якісні живописні полотна, але це все було не те, щось зовсім інше! Ця краплина була особлива! Андрій хотів перемістити тільки її зображення. Інші творіння юнак планував залишити в своєму помешканні, яке мав намір перетворити на майстерню. А цю картину художник повинен бачити щодня! Вона не має права припадати порохом, як не можна допускати хоча б на хвилину покриття нації пилюкою. А це полотно було душею й сутністю народу….
Два патріоти несли втілення української душі… Крокували граційно… врівноважено… спокійно. Погода не заважала цій багатозначній церемонії. На дворі було сухо, безвітряно – добрі умови для транспортування картини. Слова не виходили з вуст закоханих – всю душу заполонили роздуми про «Відблиск справжньої роси». Пошкодити витвір душі Андрія означало б на цю мить зіпсувати націю, а вона повинна бути міцна, непорушна. В їх руках доля цілого народу. Про що за таких обставин можна думати крім патріотизму? Художник оглядав своє творіння. На перший погляд видалось, що картина зовсім не змінилась. Та згодом митець придивився. Роки не дали картині тьмяності, як можна було подумати, скориставшись логікою… Насправді ж це зовсім протилежний випадок – творіння національного душу ожило, набравшись яскравості… Та, якщо задуматись про особливе походження й суть «Відблиску справжньої роси» можна дійти до розуміння цього явища. Ну, сприйміть серцем думку: як може бути більш похмурим твір, коли розквітає Галицько – Волинське князівство?! Таке дзеркало народної душі було би брехливим! Україна ж має право на щире відображення дійсного життя.
Нарешті шлях скінчився – закохані почали вносити картину в помешкання Дочки народу. Катря тихо промовила: «У вітальні є велика порожня стіна. Ти, юний мій митець, не проти, коли твій шедевр помістимо на щойно запропонованому мною місці? Я не впевнена, чи можна картину краще розмістити де – інде в цій оселі…» Андрій говорив не гучніше: «Я не заперечую, Дочко народу! Твоя ідея й справді слушна… Знаєш, мені навіть видається, що наше спільне життя не може розпочатись раніше ніж ми розмістимо цей багатозначний предмет. В першу чергу тому, що цей витвір в кілька раз більше вартує, ніж наше з тобою життя… Окрім того, саме це відображення душі рідного народу нас познайомило, поєднало.» Згодом, обережно поставивши цей символ нації на стіл, патріоти завершили вимріяні урочистості. Натомість закохані взялись до буденних турбот – почали шукати хороший молоток і надійний цвях, що прибити мистецьку роботу майже десятилітнього віку. Пошуки тривали не дуже довго. Не складнішим й був процес прибивання.
Та все ж знайшлась причина довгого перебування у вітальні. Картина злилася із будівлею. Це живописне оформлення кімнати підкреслило всі вияви туги різного роду на полотні. В яскравій (за мірками того часу) тілесного кольору кімнаті чорна журба кидалася в очі. Спокій контрастував зі смутком. В інших оселях серед похмурих чорних стін досить темний витвір мистецтва практично помітити не можна було. Саме через те у вітальні Катрі можна було збагнути про картину все багато краще. Це споглядання тривало аж до вечора. Та на цьому вся особлива увага до цього шедевра українського духу не завершилась. Молоде подружжя щовечора і щоранку навідувало цю картину – кожна помічена пилинка була в ту ж мить витерта. До того ж це все робилось дбайливо, обережно. Одним словом, жодної шкоди цьому витвору мистецтва не причинялось.
Нащадків патріоти мали – дві дочки і два сина. Безперечно, їхні діточки виховувались в дусі любові до Батьківщини. Вони з самого народження усвідомлювали свою національну приналежність, а з підліткового віку розуміли всю суть рідної душі. При цьому з юності своїм чадам батьки – патріоти втовкмачували обережно тепле значення особливого слова «Україна». Катря з Андрієм мріяли виховати гордість рідного народу. Батьки плекали надію на те, що недоступне в їхньому поколінні зможуть виконати нащадки. Звісно, й вони самі, не покладаючи рук служили рідній справі. Проте й підростаюче покоління на їхню думку повинно бути національно свідоме. Якось, розмовляючи з дружиною, Андрій гарячково вигукнув: «Яке майбутнє має бути в наших дітей? Звісно, бути борцями за наш народ до останньої краплі крові! Щоб я породив зрадників й руйнівників Батьківщини?! Краще б згинув ще до знайомства з тобою, або ми б були навіки бездітні! Інакших варіантів й бути не може! Дочка народу не була іншої думки, проте вона була менш яскраво виражена. Коли смерть стояла біля дверей наших патріотів, подружжя склало заповіт, що не був подібним до тих документів, які залишали після себе більшість людей. Я вважаю доречним навести його в творі.
« ЗАПОВІТ
Про особливу цінність для патріота нації і народу
Як відомо вам, наші дорогі нащадки, які на наше (Андрія й Катрі з XII ст.) сподівання будуть справжніми борцями за Україну, Андрій був художником (якщо життя вичерпується, то творчість закінчилась вже перед тим). Не знаю, чи довго будете пам’ятати про його перше полотно, тому нагадуємо – це був «Відблиск справжньої роси». За наших часів картина висить в окремій кімнаті (вітальні) родинної садиби. Про долю цього полотна ми найбільше хочемо потурбуватися. Спочатку розкажемо про особливе значення цієї картини, а тоді вже напишемо останнє прохання про цей витвір мистецтва.
Наша нація має втілення своєї душі – цю творчу працю. Ми не знаємо походження цієї краплини роси, але здогадуємося, що воно повинно бути особливим. Також ми вбачаємо в росі втілення всіх народних переживань, а в першу чергу національної туги. В заповіті ми хочемо подбати про долю цієї картини – нам важливо, щоб полотно потрапило до рук людини, яка буде про нього дбати. На нашу думку право зберігати «Відблиск справжньої роси» має найбільший патріот у родині. Цю особу має визначати родинна рада. Критерієм має бути вчинення якомога більше справ на користь Батьківщини. Вікових обмежень для висуванця немає. Пропонуватись може як чоловік так і жінка. Маєток – неподільна спадщина з картиною. Майстерня передається найстаршому з нащадків сина у випадку передачі картини нащадкам нашої дочки або навпаки.
Ми сподіваємося, що патріотизм – це та цінність, що навіки збережеться в роді і суперечка буде проходити не про маєток і майстерню, а стосуватиметься в першу чергу картини. Ми маємо надію, що наші нащадки завжди будуть розуміти значення цього втілення рідного духу.
Ваші предки,

Андрій і Катря з XII століття»
І ось тепер смерть не тільки застукала в двері, а й ввійшла в оселю. Десь після того, як діти провели дев’ять днів по батьках, нащадки провели першу родинну раду з питання успадкування картини. Вибір першої людини, що відповідала перед родинною радою за зберігання душі свого народу не був важкий. Вся родина ледве не на першій хвилині зібрання вирішила – це повинна бути дочка Андрія і Катрі Ганна. Це була особлива патріотка. Дівчина приховувала борців, очолювала революційну друкарню та салон «Сльози Батьківщини», допомагала за допомогою власних знайомств злиденним українцям. Змолоду Ганна зібрала оточення батьків біля себе, також доповнила його свіжими юними силами, що мали більше енергії для Батьківщини. На відміну від Андрія, його рідна дочка Ганна з самотністю не була знайома. Ледве не кожний юнак з оточення дівчини був закоханий в неї, а трохи менше половини товариства патріотки мріяли про одруження з нею. Всі юнаки були щирі й правдиві українці, стрункі, високі, жваві – женихи як на підбір. Ганна нікого не відштовхувала, та й в її середовищі не було вульгарних чи надміру набридливих. Вона на цю тему відповідала: «Якщо коли-небудь надумаю вийти заміж, то це обов’язково буде хтось із своїх. Довічно в дівках не збираюсь ходити!» Оскільки шанси в усіх молодиків були рівні, то ніхто з парубків оточення відважної патріотки не поспішав одружуватись.
Романтика в салоні й друкарні «Сльози України» була своєрідним явищем – це була рідна пісня, українське слово, національні атрибути. Кохання це середовище розуміло як бажання безперервно реалізувати національну справу і народжувати разом нащадків, котрим би згодом можна б було передати патріотичну діяльність. Всі, хто не належав до оточення українських борців не розуміли тої особливості душі патріота. Чужинцям видавалось абсурдним жити одним почуттям. Подумайте самі: як убогі душею і емоційно ниці люди могли плекати дужі почуття?! Ці людці були спроможні лише на обрубки справжніх прагнень, невеличкі частки справжніх емоцій. Їхня занехаяна душа, безперечно, неспроможна на справжнє життя! Але я хочу розповісти не про дефекти суспільства. Я маю намір описати велич суспільства, зробити українську справу більш заманливою.
Мені видається, що є потрібним чіткіше охарактеризувати роль Ганни для України. Вона була не єдиною особливою людиною для Батьківщини в роді. За свою патріотичну діяльність Ольгу, наприклад, називали Мрією рідних борців, Катрю – Донькою народу. Право додаткового ймення не оминуло й Ганну. Її звали Відлунням Батьківщини. Цей вислів про дівчину вживали так часто, що дехто вже почав забувати її справжнє ім’я. Нерідко можна було почути незрозумілий на перший погляд діалог:
– Знайомтесь будь – ласка – перед вами Відлуння Батьківщини.
– Це перебільшення. Можна представити просто ймення.
– Ні, спільний наш знайомий правий – людське ім’я на вас дивиться занадто убого. Я про вас багато хорошого чув. Просто так нікому не дадуть титулу «Відлуння Батьківщини! ...
За останніх п’ять років в оточенні Ганни не з’явилось жодної нової людини. Здавалось, що ця організація «Сльози Батьківщини» ввібрала в себе всіх можливих патріотів Галицько – Волинського князівства. Ще б пак: з п’ятдесяти людей з кола батьків товариство зросло до п’ятсот… Це був небачений за кількістю учасників на той час салон! Правда організація мала певну обмеженість – відомою була лише в певних середовищах. Та нарешті салон знову почав зростати – туди ввійшов син патріота з оточення Мрії рідних борців. Цього року в хлопця помер батько і парубок на ймення Остап повернувся з – за кордону. Юнак вирішив приєднатись до захисників Батьківщини і таким чином зробити патріотизм (мету життя свого батька) родинною справою.
Остап майже одразу вразив все товариство своєю персоною. Зовнішність хлопця була на диво невиразна: товстуватий, низький, веснянкувате лице. Одним словом, до красеня далеко… Та хто в цьому колі помічає зовнішність?! Всі глибоко поринають в душу, шукаючи там патріотизм… А любові до Батьківщині в серці юнака не бракувало! Саме в цьому розумінні Остап був рідкісним явищем для рідної нації. З цієї точки зору хлопця не помітити не можна! Барвиста чиста українська вимова, максимально милозвучні рідні слова. І це все містилось в багатозначних українських піснях… Це все ввечері… А цілий день Остап ділився українським духом, а також необхідними знаннями з юнацтвом Батьківщини. Як ви, напевно, вже здогадалися він працював учителем при монастирі. Хлопця цінували люди різних національностей – освіту надзвичайно якісну і вагому, то й про патріотизм його не враховувався і вважався терпимим.
Як тільки парубок розпочав співати Ганні народні пісні, коли Остап допомагав Відлунню Батьківщини в редагуванні преси національної думки… Одним словом, з самого початку прояви патріотичних поглядів у новачка в салоні ледве не щодня одружувались запеклі холостяки! Вони не створювали сім’ї через те, що мали надію, що саме Ганна буде їхньою дружиною. Тепер всі молодики зрозуміли, що сподіватись нема на що. Це наштовхнуло «запеклих холостяків» поспішити з одруженням, поки надто не зістарилися і є певні шанси знайти наречену. Кандидати на вінчання з Відлунням Батьківщини, які були знаними красенями злякались бачити в суперниках Остапа. Люди, що не належали до організації «Сльози Батьківщини» насміхались з парубків. Ці чужинці стверджували: «Знайшовся суперник! Злякатись Остапа просто смішно! Маленька бочечка з оранжевими плямами – по іншому його не назвеш. Хіба в таке страховище може закохатися красуня і завидна красуня? Точно збожеволіли ці самотні людці! Забули як світ влаштований?» Та все ж не скептики , а «затяті холостяки» виявились правими.
Ганні з Остапом випадало багато часу бути сам на сам – саме цей парубок найкраще розумівся на редагуванні текстів рідною мовою. Коли падав дощ і не було бажання в таку негоду йти додому, а роботи в друкарні не було, юнак співав рідних пісень. Правду кажучи, вони рідко мали патріотичний зміст, а були про пісенне розуміння кохання більшістю. Остап добирав ці пісні через особливо милозвучний добір слів у цьому фольклорі. Відлуння Батьківщини багато часу витрачала на українську справу, що не мала часу відвідати майстра по взуттю. Це незабаром вилізло боком молодиці. Погода того дня була негожа.
Остап з Ганною, як іноді бувало, залишились вдвох. Юнак наспівував рідних українських пісень про кохання. Одним словом, буденна і звична атмосфера для цих патріотів!
Та будь – яка несподіванка трапляється серед щодення, бо вона – його завершення. Ганна пішла проводжати юнака до дверей. На порозі Відлуння Батьківщини спіткнулась. Остап зловив дівчину і посадив на коліна. Юнак оглянув взуття і збагнув, що воно не придатне до вживання. Ганна пояснила: «Часу зовсім не маю, щоб зайнятись цим питанням, а чоловік також відсутній, який би міг про мене подбати…» Остап, загорівшись, сказав: «А мене, Ганно, в наречених бачиш?» Дівчина на це зніяковіла, але слова для відповіді знайшла: «Ти досі пам’ятаєш моє справжнє ім’я?! До речі, Остапе, ти хіба не знаєш, що тебе вважають найбільш ймовірним моїм женихом?» Юнак осмілів і на цьому піднесенні заявив: «Тоді виходь за мене заміж. Я й справді дуже мрію про одруження з тобою!» Ганна, ніжно усміхнулась, чітко вимовила: «Я, безперечно, згодна!» Так в Галицько – Волинському князівстві з’явилось подружжя особливих патріотів. Вчительська і друкарська справа стали способом популяризування один одної. Їхня сім’я стала символом та ідеалом всієї української культури. Іноді про Остапа з Ганною говорили: «Вони самі по собі особливі борці за інтереси рідного народу. Важко уявити, скільки любові до Батьківщини будуть мати їхні діти!» Одним словом, патріотами їхні спадкоємці були визнані ще задовго до їхнього народження.
Як відомо вже нам, родинна рада передала Ганні право на маєток разом з картиною. Відлуння Батьківщини, безперечно, змогла оцінити значення свого спадку. Подружжя майже одразу взялось за вдосконалення умов для зберігання полотна. Патріоти вважали недоречним розміщення «Відблиску справжньої роси» в одному приміщенні з меблями. Сімейство вважало, що заповнення вітальні ще чимось крім картини є оскверненням душі рідного народу. Остап з дружиною в жодному випадку не мали права це явище допустити! Отже, подружжя розпочало створювати в домі такі умови, щоб у вітальні був лише цей особливий об’єкт. Винесення меблів було важливим, але не важким процесом. В порожньому приміщенні значення картини набуло ще вагомішого сенсу. Серед порожніх стін всі думки займало втілення душі рідного народу. Кімната набула сенсу патріотичного дзеркала людини. Перебуваючи в цьому приміщенні прокидалось істинне ставлення до України і її народ за будь – якої особи. Ворог нації, вийшовши з маєтку, не міг більше прикидатись овечкою народною і демонстрував свою вовчу суть. Така людина для нашої справи становить менше небезпеки. Проти відвертого ворога легше вести боротьбу і перемога є ймовірнішою.
Не тільки на противника України має вплив кімната. Це приміщення може розбудити не тільки ненависть, але любов до нації. Принишклі патріоти, відвідавши вітальню маєтку, знаходять в своєму серці невикористане прагнення боротьби за рідний народ. Щирий порив не тільки прокидався, а й швидко знаходив своє застосування в рідній справі. Кімната привертала увагу ворогів України. Цих людців чекало виявлення вовчої душі, хоча ця суть ретельно приховувалась і ці людці ставали агентами серед патріотів. Та найбільше цей бруд нації дратує розвиток патріотизму завдяки цьому приміщенні. І ці духовно ниці особи надумали воювати з цим шкідливим для руйнування України явищем. Інформація про небезпеку для полотна дійшла до Остапа з Ганною. Відлуння Батьківщини застосувало міри обережності. Подружжя усвідомлювало, що б означало для народу потрапляння «Відблиску справжньої роси» не в ті руки! Хтось із подружжя стояв і вартував кімнату – справу охорони приміщення не довірили навіть найближчому оточенню! Відвідували картину лише в особливих ситуаціях, коли піднесення духу є необхідним. Проте ці випадки трапляються так часто, що картина не встигала припадати порохом. Полотно Відлуння Батьківщини з чоловіком берегли до кінця їхнього життя. Далі справою зайнялась, за рішенням родинної ради, дочка особливих патріотів.
Всім, хто хоч трохи знав дівчину, не було жодних підстав думати, що ця честь дісталась Оксані з поваги до її батьків. Й сама дівчина чимось відзначитись в патріотизмі і отримати титул «Втілення істини». І звання було зовсім не безпричинне! Дівчина могла переконати майже будь – кого служити рідній справі, відшукавши особливі струни серця, котрі би могли плекати любов до Батьківщини. Ця дівчина отримала авторитет в оточенні батьків. Безперечно, з такими задатками їй неважко було перейняти також друкарню і салон «Сльози Батьківщини»! Це вміння також створювало певні труднощі з одруженням. І сум додавав той факт, що Оксана була єдиною дитиною у Відлуння Батьківщини… Ганна з Остапом померли, так і не дочекавшись внуків…
Причина цього зрозуміла – який би парубок хотів, щоб його бачили наскрізь?! Та все ж Втілення Істини, коли виповнилось за сорок знайшла такого чоловіка. Це був холостяк з йменням Сергій, що був старшим від дівчини на три роки. Якось цей чоловік з патріоткою стикнувся, самотньо гуляючи в парку. Слово за слово – і між людьми виник діалог. Вони розмовляли про відлюдкуваті роки, нерозуміння оточуючих і мрії про сім’ю попри усвідомлення, що молодість уже прогаяна. «Так би хотілось знайти собі супутника життя… Ще більше хотілось дітей, бо старість не за горами… Але не побудували юними… А вже запізно… Попереду лише самотнє старече існування…» - говорили випадкові зустрічні раз у раз. Між тих балачок Сергій різко крикнув: «Нащо собі нещастя прирікати? Одружимося один з одним та й хоча б щось з бажаного досягнемо!» Отой вигук холостяка справдився.
Звісно, Втілення Істини не одразу повірила в здійснення мрій, не піддавалась раптовим змінам. Вона наче необережно намагалась зруйнувати власне щастя: «Давай же я розповім причину, по якій мене ніхто сватати не захотів! Та й тобі не завадить пояснити, чому холостякуєш.» Чоловік швидко розвінчав неспокій Оксани: «Я – безхатько. Просто сім’я в нас багатодітна, а я – наймолодший. А за хлопа без жодної покрівлі над головою дівчата не поспішають виходити заміж. Про тебе я чув і мене це зовсім не відлякує. Я людина дуже відверта і потреби хоч щось приховувати я не маю. Навпаки: бували випадки, що я, коли був зеленим нерозважливим парубком міг роз теревенити таємниці людям, яких бачив перший раз в житті!» Ці слова Сергія надали рішучості Втіленню Істини: «За таких обставин я згодна. Бідність женихів ніколи в нашій родині від одруження не відштовхувала. До того ж трошки більше року минуло від того часу, як померли мої батьки і моя родина залишила мені в спадок одну особливу річ разом з маєтком. Та що питання спільного життя не є проблемним.» Таким чином Оксана подолала собі самотність – знайшла супутника життя. Не важко здогадатись, що в такому зрілому віці про дітей (в першу чергу – рідних) подружжя й мріяти вже не могло.
Лише розібравшись із своїм сімейним станом Втілення Істини зайнялась вдосконаленням становища полотна. За роки догляду картини Ганною і Остапом стіни трохи потьмяніли. Одним словом, попередня побілка за трохи менше чотирьох десятиліть віджила своє. Стіни тепер перестали виконувати свою особливу роль в цій патріотичній атмосфері. Оксана, звичайно, після огляду свого особливого спадку це помітила. Вицвітання стін затурбувало душу дівчини. Її чоловіка проблема побілки також захвилювала. Отож, за першої нагоди подружжя кинулось цю ситуацію виправляти. Сім’я усвідомлювала, яку небезпеку для рідної справи несе ця «дрібничка». Звісно, потрібно було докласти всіх зусиль для бездоганного вигляду народної душі і всього, що оточує цю особливу річ.
І ось Оксана з Сергієм завершили ремонт і оглянули результати своєї праці. Вони не лише відновили попередню атмосферу, яку підтримували стіни. Подружжя знайшло новий ефект, що могла створювати побілка в кімнаті. Це було модерне, рідкісне, «хлопське», простакувате вапно. Вони випадково намацали ще не розповсюджену на той час класику поєднання чорного і білого. Так, як на тлі невинності цілого світу гостро дивиться журба однієї нації, подібно кричало чорне тло картини на білій стіні. В душі майоріло запитання: «Якщо довколишній світ такий бездоганний, то звідки береться ота туга нації? Ці ж явища заперечують один одного! Підстав засумніватись в смутку народу в мене ще не було. Щодня я зустрічаюсь з сотнею різноманітних причин цієї туги! Але ж для загальнонаціонального невдоволення повинна бути якась спільне пояснення! А значить воно виключає досконалість довколишнього світу… З цими негараздами потрібно боротись!» І кожного відвідувача вітальні такими думками кричала душа. І у всіх прокидався заспаний патріотизм. І всі вони брались до дій.
Любові до Батьківщини Відлунню Істини з чоловіком було достатньо – їх мучили лише мрії про нащадка всіх їхніх життєвих прагнень і вмінь. Радість батьківства була бажаною цими людьми з самої молодості. Невже це диво виховання власних дітей для них є неможливим? Хіба втілювати ці плани в життя є запізно? При зустрічі з якимось дитятком сльози в новоспеченого подружжя навертались на очі. Серце не хоче вірити в приреченість, а здоровий глузд руйнує найменші надії на диво… Суперечка думок… Протистояння особистості… Але вкупі ці випробовування, безперечно, перенести легше. Хоча б зараз самотності немає! Але щастя все одно не приходить… В оселі господарює смуток… Але всяка журба має кінець… Можливо, і в цій хаті хоча б на одну мить промайне усмішка?!
Радість і справді має здатність відвідувати найбільш похмурі оселі. І маєток Відлуння Істини не є винятком… В перші роки спільного життя в подружжя з’явився знайда з йменням Аркадій – шестилітній хлопець. Змалечку він дивував своїм патріотизмом – увібрав в себе вміння всіх родичів Оксани. Здивоване оточення Втілення Істини назвала хлопця Суспільною Несподіванкою. І справді, чому маєш очікувати спадкових рис характеру і вмінь у прийомного сина?! Але все ж щира і ніжна родина прийняла новачка і повірила в його любов до Батьківщини. Ні, більше! Друкарня й організація «Сльози Батьківщини» після смерті Оксани і її чоловіка передали Суспільній Несподіванці особливу картину разом з маєтком. «Ми впевнені, що опіка нащадка Втілення Істини буде неповторною!» - закінчив цю родинну раду хтось з довірливих патріотів. Аркадій й справді виявився людиною, що найбільше в часи Галицько – Волинського князівства змінив це особливе полотно. Правда, зовсім не так, як очікували від юнака родичі…
Догляд «Відблиску справжньої роси» Суспільною Несподіванкою був дуже своєрідним. Він зовсім не витирав пил на полотні, як всі його попередники. Більше того – він навіть закривав кімнату. Ці вчинки пояснювали байдужі думки Аркадія: «Ну, чим це загрожує? Хай, всі є праві – і картину все – таки вкрадуть. Ну, припустимо, вони не помиляються і це полотно є втіленням національної душі. Може, буде той наслідок, якого вони всі так бояться – згине Батьківщина. Уявимо, що й «рідного» народу не буде… Але яке діло до того світові?! То чого ж полотно повинне хвилювати мене?! Лише з вдячності до цієї родини (бо це оточення все ж таки мене прихистило), яка схибнулась на патріотизмі і забула, що в світі є й інші цінності? Для мене «Відблиск справжньої роси» - лише звичайна картина… І на жодні жертви, щоб змінити свої цінності я не піду!» Звичайно, так говорити родині Суспільна Несподіванка не наважувався. І справді, наслідки, про які говорили в патріотичному оточенні, через декілька десятків років відбулися….
Не вберіг Аркадій картину… А, правду кажучи, цієї безпеки для особливого предмету хлопець й не хотів. Юнак був навіть щасливий. Ось як Суспільна Несподіванка міркував: «Ось і все владналось на мою користь! На жаль, умовою для отримання маєтку було утримання картини. Міць і авторитет (хоча більше страх через усвідомлення впливу моєї родини в певних колах) не давали самостійно позбутися полотна. А воно розміщувалось в такій прекрасній кімнаті… Тепер легко оправдатись перед оточенням – просто не вгледів, а злодії були надто вправні. Вони вибили скло. А я, бідолашний, постраждав. А ці довірливі патріоти мені ще поспівчувають! Хі! Виріс я серед простаків… Ось нарешті використаю кімнату на свій лад! Що може бути для мене більшою радістю?!» Ох, справді Суспільною Несподіванкою виявився знайда – так надійно вмів приховувати байдужість до нації…
Аркадій знав про відсутність патріотизму у собі. Через це прийомний син Оксани хитрував – він ніколи не відвідував кімнату з картиною. Коли батьки ще прохали повитирати там пил, бо самі в похилому віці не завжди мали сили, то Аркадій тоді відповідав: «Я вже встиг прибрати там ще до вашого прохання!» Може, слова знайди про цю справу не були кожного випадку одноманітні (мати навіть не встигала помічати фальші, такий він був майстер брехні!), але якусь відмовку обов’язково знаходив щоразу. Аркадій ще з трирічного віку чув про «Відблиск справжньої роси». Ще з тих пір він боявся викриття своєї вовчої суті. Змалечку байдужість до нації роз’їдала душу знайди і в цей час в серці проростала мрія про загибель особливої картини. Проте Суспільна Несподіванка не відважувався реалізувати власне прагнення… Важко й уявити всю міру щастя знайди від зникнення цього полотна… Аркадій, якого виховала українська патріотична родина став чи не першим значним і практично непоборним арканом на шиї нашої Батьківщини…
Не всім в цій родині патріотів були притаманні рожеві окуляри… Ігор – внук найстаршого сина Катрі відразу відчував суть людської душі… Через те «Сльози Батьківщини» (а в салон входила як родина, так і оточення Оксани) дали юнакові прізвисько Дзеркало Наміру. А, й справді, життєвих планів від нього ніхто не міг приховати. Боротися з непримітними ворогами був змушений сам. Це все через те, що правдивий присуд молодика надто часто був несподіваний і ніхто не хотів у нього вірити. Салон просто боявся визнати, що зрадник є всюди. Оточення, щоб заспокоїти своє злякане серце твердило: «Навіть такому Дзеркалу Наміру властиво помилятися. Не можуть ж бути вороги на кожному кроці! Якщо ж не довіряти «Сльозам Батьківщини», то кому ж тоді взагалі можна вірити?! Не можна жити в безмежному страху!» І ці роздуми надавали патріотам впевненості у власних переконаннях, а також зверхності до будь – якої думки, яку висловить Дзеркало Намірів.
З часу проголошення думки, що навіть в салоні є вороги рідного народу, Ігор став самотнім борцем. Якось Аркадій наткнувся на Дзеркало Намірів. І глянув випадковий зустрічний Суспільній Несподіванці в очі і втік подалі від знайди – навіть не привітався. Багато чого побачив Ігор в очах вихованця Оксани і злякався того: «А, правді Суспільною Несподіванкою буде цей хлопець! Не кожен так вміє прикидатись! Не віриться, що саме Втілення Істини виховала такого спритного… і скритного… ворога рідного краю!» Але нічого не міг вдіяти Дзеркало Намірів – його відразу визнали божевільним і вигнали, як тільки встиг промовити: Я знаю ім’я зрадника в салоні!» І від того часу ворогом рідного народу називали всякого, хоча б раз пригадає ймення Ігоря в «Сльозах Батьківщини».
Дзеркало Намірів не зміг зламати той факт, що родина і салон відреклися від нього. Парубок слідкував за всіма подіями в цих організаціях. Юнак дуже засмутився коли спадкоємцем особливої картини обрали Аркадія. Ігор за першої нагоди сам витирав пил з полотна. А якоїсь ночі він не запримітив на стіні «Відблиску справжньої роси»… І тоді саме цей парубок першим оголосив про зникнення картини. Коли «Сльози Батьківщини» дізнались, що картину і справді украли, визнали винним саме Дзеркало Намірів. Коли юнака везли на страту, він виявив залишки своєї душі і посмів докоряти Суспільній Несподіванці. З Ігоря всі хіба що насміхались. Дехто, правду кажучи, ще й навіть насмілився гукнути в слід відважному патріотові: «Борець за правду знайшовся! Наберись сміливості хоча б перед стратою визнати, що всі ці закиди – лише способи досягнути популярності!» Важко збагнути, який тягар лягав на серце Дзеркала Намірів при усвідомленні, що його визнано ворогом Батьківщини, рідного народу – тих ідеалів, за які він все життя боровся…
І все одно Ігор горлав… Кричав з останньою надією, що хоча би хтось зрозуміє… Прагнув заохотити хоча б когось до пошуку картини… Мріяв, щоб завдяки хоча би переказам про його промову пробуджена людина все – таки колись знайшла полотно… Ось ці полум’яні слова: «Ви думаєте, Суспільна Несподіванка сумує через зникнення душі народу?! Я вас всіх, напевно, дуже здивую, але прийомний син Оксани байдуже ставиться до «Відблиску справжньої роси» і саме своїм недбальством не завадив крадіжці полотна! А тепер Аркадій тріумфує – звільнилась таки хороша кімнатка і в його спадку тепер немає недоліків. Та він патріота лише вдавав, щоб маєток загарбати! Де ви набрали стільки наївності?!» А вихованець спокійно стояв собі серед натовпу. Знайда міркував: «Так, засуджений мій головний противнику, ти, безперечно, правий!Але ж хто з натовпу повірить твоїм словам і стане боротися зі мною?!» А промова тим часом на століття засіла в людські голови.
А тим часом полотно мчало далеко від кордонів Батьківщини – картину вкрали зовсім не ЇЇ діти! Йдуть собі впевнено троє злодіїв і балачки травлять. А в руках цих ворогів нації відображення душі українського народу. Для цих людців полотно є лише красиво намальованою картиною… Якщо ці особи й будуть берегти з якихось причин «Відблиск справжньої роси», то хіба через визнання її мистецької цінності. Справжньої ж суті цього живописного полотна вони, безперечно, не знайдуть… Тепер же ці найбільш шкідливі грабіжники України обговорюють наслідки свого злочину:
– Друже, в тебе, напевне, незабаром буде весілля з Ядвігою?! Вона заради тебе на таке пішла!
– Що ж є особливого є для шляхтяночки обкрасти українців? Вони повинні бути з роду – віку нашими, тобто польськими й литовськими холопами. Це «дворянство» України, якщо говорити по – правді, зобов’язане саме віддавати своє майно.
– Вольдемаре і Тадеуше, доволі філософію вести! Все одно це нашу ситуацію не змінить! Краще побалакаймо про те, що будемо робити з награбованим.
– А ви, панно, праві! Але з цим немає проблем – на мою думку найкраще віддати полотно нашим польським і литовським художникам – наберуться творчого хисту і розкриють секрет впливу на українську націю. Ніколи в житті не повірю, що нашим митцям не під силу дійти до вміння якихось жалюгідних українців!
– Правий ти і розумне твоє рішення, Вольдемаре!
– Згодна з вами, шляхтичі!
Коли та панська громада потроху почала розходитись, шляхтяночка перестріла Вольдемара:
– Ось тепер ми, панночку, самі і нашу розмову не буле кому розтрубити. За таких обставин скажіть по – правді: чи не передумав мене сватати з якогось дива?! Обіцяв ж одразу заручини справити по цьому грабунку!
– Чого ти, мила Ядвіго! Звісно, не передумав! Просто не хотів передчасного розголосу, щоби не вректи. А ти же знаєш, який наш Тадеуш балакун, хоч і соратник хороший!
– Твоя правда! До речі, любчику, не міг би ти сказати ще одну таку річ: невже ти збираєшся відсувати час нашого весілля через мороку з цією картиною?!
– Звісно, що ні! Це полотно, хоч і шедевр, але насправді така дрібниця! Ось одружимось, дітей виростимо, а десь вже перед смертю займемося пошуком місця для цього витвору мистецтва в домівці якогось польського чи литовського художника.
– О, Вольдемаре, ти мене заспокоїв! А то й справді думала, що «Відблиск справжньої роси» для тебе щось означає!
– Звичайно, що ні! Це всього лиш майстерно зображене природне явище! Достатньо розкрити таємницю такого незвичайного прийняття роси чи взагалі світогляду митця і полотно втратить усяку цінність!
Вітер розвіяв степом цю розмову і вона таким чином була прихована від зайвих вух. І отой вітровій сповнився вікового патріотичного пориву рідного народу. Цей тихесенький вихорець немов би перемовлявся з калиною про холодні вигуки чужинців. Вітер не давав спокою ворогам рідного народу, але до полотна ставився з повагою. Вдавалось, що він насміхався зі шляхти: «Та ж то ви так легко збагнете таємницю особливості картини! Коли будете бачити у «Відблиску справжньої роси» лише мистецтво, то ніколи не досягнете секрету! Ви прості собі зухвальці і хвальки!» І дмухнув собі з усієї сили й впертості, ніби хотів зруйнувати всю поважність польських й литовських панків…
Вольдемар не мав наміру обманювати молоду шляхтянку. На наступний день після цієї розмови паничі заручились, а через півроку й одружились. Весілля цих поляків було галасливе – ніхто не міг сказати, чи всі гості є запрошеними кимось з молодят. Цей надмірний спокій й хибна впевненість ворогів нашої справи була гарантом їхньої поразки. Але, щоб зрозуміти дану ситуацію, розповідь необхідно повернути в перші дні після крадіжки. Ядвіга одразу пояснила другу і свояку Тадеушу, що зараз не до картини. Також панянка випросила дозвіл зберігати полотно у маєтку Вольдемара, поки знайдеться достатньо часу на пошук польського художника. Митець мав погодитися зайнятися вивченням «Відблиску справжньої роси». Але, звісно, за всіх цих умов Ядвіга не уточнила, наскільки насправді планується затримка вирішення питання з картиною.
Але це зовсім ще не те, що основне необхідно було додати перед оповіддю про весілля. Вольдемар посмів назвати «Відблиск справжньої роси» картиною маловідомого польського чи литовського художника! І таке зухвальство, безперечно, розбурхало почуття багатьох наших патріотів. Ледве не кожен щирий мешканець України мріяв відновити ім’я справжнього автора картини. «Душу рідного народу зобразив, безперечно, наш художник! Чи може чогось більше прагнути людина, ніж припинити це марнославство?! Необхідно відвоювати авторство картини! Обов’язок кожного – зруйнувати лицемірство!» - подібні вигуки й заклики звучали ледве не на кожному кроці. Звичайно, ця напруга в народі коли-небудь мусила мати свої наслідки!
Вернімося тепер до самого весілля. Святкування відбувалося в домі нареченого. Кімната з картиною з необережності була трішки відчинена. Полотно в пилюці – на протязі майже року її ніхто не прибирав (Коли картину тримав у себе Вольдемар) нікому не стало бажання її протирати. В кімнату зайшов Олег. Юнак нарешті позбавив «Відблиску справжньої роси» пилу. Це був український патріот, який потрапив до маєтку не випадково. Молодик планував скористатись неуважністю господаря будинку в такий урочистий день. Олегові вдалось досягти мети. На звороті рами картини після назви полотна він дописав «намальована українським художником». І до того ж особливою фарбою. Її ще якось можливо замалювати, а стерти не під силу жодному хіміку. Та й замальоване можна легко стерти – всі інші фарби не містять для неї суттєвої шкоди.
Олега застукали в кімнаті лише в той момент, коли юнак встиг уже надійно ховати фарби. Вольдемар, Тадеуш на побачене лише усміхнулись: «Може, й ти виграв бій, але ти, безперечно, програєш війну!» Далі господарі домі наказали: «Щоб це не коштувало, спіймати зухвальця!» І ці самовпевненіслова висміяв непомітно для розхвильованих ворогів України вітер у рідному полі: «Безперечно, яке це лицемірство – відновити справжнього автора шедевру! А ви, порівнюючи з Олегом, справедливі – граєте душею нації?!» Може, хтось з людей вловив цю думку патріотичної стихії, але висловити їх е наважився ніхто!
Після весілля картина знову продовжила припадати порохом – польська шляхетська сім’я мала недостатньо вільного часу… Та й не хотілось панам… та навіть слугам. І лише трохи мене ніж через століття Вольдемар протер картину – планував нарешті запхнути цей шедевр на вивчення якому польському художнику. Ні, картина не мала причини заважати паничу! Просто шляхтич завжди дотримував свого слова. Принаймні, сам голова сім’ї так казав… А окрім того, відверто кажучи, ця кімната мала скоро перейти дочці, а вона не хотіла мати в своїх апартаментах цю прикрасу. Звісно, наполягати молодиця не посміла – просто нагадала про обіцянку, дану колись батьком.
Варто дещо розповісти про цього польського художника Ольґерда. Це був придворний портретист і живописець, що був здатний лише на потурання шляхті і королям. Цей «митець» в більшості зображував або самих вельмож, або вияви їхньої розкоші – інтер’єри маєтків, коштовності і прикраси, а іноді – запряжені карети. На думку Ольґерда не варті навіть уваги «справжнього художника» природні краєвиди і явища, а також простолюддя. «І звідки могла набрати стільки слави якась краплина роси?» - ніяк не вкладалось в олову митця. «І навіщо шукати секрет цієї убогості?» - думав собі Ольґерд і такі міркування його дратували. Та відмовити Вольдемарові художнику було не під силу – дуже впливова особа був цей шляхтич в середовищі польських і литовських вельмож. Посваритись з ним – втратити славу і багатство. «Краще вдати на хвилину відсутність принципів. Не може ж довго тривати розгадування убогості й простоти високим художником.» - лукаво про себе усміхнувся Ольґерд. Одним словом, цей поляк був блазнем і далі вирішив ним залишатися.
Митець став готувати себе до нудної і незвичної для нього роботи. Польські й литовські селяни, що іноді бачили художника поблизу знаряддя, називали його Винахідником Буденності. Більш освічені люди цієї ж національності, оцінюючи діяльність пейзажиста, називали його Першовідкривачем Загальновідомого. І всі ці людці вірили, що Ольґерд докопається до таємниці особливої картини. Українці ж кепкували з обмеженості митця і наперед прирекли його Невдахою. А той художник, як і підозрювали щирі мешканці нашої Батьківщини, шукав зовсім не в тому напрямі. Три роки бідолаха міркував сам, а згодом набрав компанію «знавців» - польських і литовських художників. Стать його не цікавила – аби в роздумах було хоч трохи допомоги. Зголосилось троє людей – Збишек, Філіція і Гражина. Ці різноманітні за інтересами і способом життя та й різного віку люди мали більше шансів дійти до відповіді на загадку, що стосувалась полотна.
Новачки в цьому дослідженні і справді мали свіжі ідеї про вивчення «Відблиску справжньої роси». Збишека, порівнюючи з тридцятилітнім Ольґердом, можна було назвати старцем. Чоловік похилого віку завжди цікавився лише придворним малярством. Він напросився в дослідницьку групу лише щоб виявити недолугість живопису, що не оспівує вельмож. Збишек був теоретиком придворного малярства і всією убогою душею вірив, що зображання панства і короля означає підносити польську і литовську націю. «Лише зображення вельмож можна назвати мистецтвом!» - гаряче звершував всяку промову художник. Цей обмежений митець вважав, що його обов’язком є знайти секрет недолугості українського малярства. «Таким чином можна знищити ганебне явище в Речі Посполитій!» - вигукував всюди Збишек.
У жінок також не можна було знайти любові до України. Гражина була панною, на три роки молодшою від запеклого полького старигана. Жінка винайшла радикальний метод вивчення картин, що спричиняв досить сейозне пошкодження полотна. Через цю значну ваду свій спосіб дослідження винахідниця ще ніде не мала нагоди застосовувати. Гражина здогадувалась, що на безпеку картини в даному дослідженні ніхто не буде зважати. Через це жінка напросилась в команду вивчення «Відблиску справжньої роси». Дослідниця могла навіть не приховувати, що вплуталась сюди лише для використання свого шкідливого для полотна методу вивчення. Ні для кого не було секретом, що знищення української душі – неприхована й щира мрія кожного з дослідницької компанії.
Останньою в цю організацію з вивчення «Відблиску справжньої роси» вступила Філіція. Це була молоденька польська панночка. Без опікунства серед вельмож, з посереднім родоводом і вмінням дівчині було важко в малярстві. Вона не звикла самостійно вибирати тему картини, а замовляти у Філіції портрети ніхто не збирався. Панство собі думало: «За ті ж гроші можна замовити картину у значно кращого, популярнішого художника! Нащо псувати ставлення людей до своєї особи – скажуть, що обіднів і можу дозволити собі лише убогий портретик!» А, біднякам, звичайно, це було не по кишені… І ось ФІліція скористалась нагодою ввійти у мистецьке товариство. Ця дівчина приховувала справжню причину свого входу в дослідницьку організацію – мовляв, що її дуже цікаво вивчати українські картини. Правда, ні вороги нашої Батьківщини, а ні Її щирі патріоти в цю любов і уважність до «Відблиску справжньої роси» не вірили.
Вивчати картину – за це брались, а доглядати й зовсім не планували. Пилюкою бідолашне полотно покривалось, а дослідницька організація з душі нашого народу лише насміхалась. Ах, не тільки висміювали, а й нищили… Говорили, що випробовують метод Гражини. Іншим словом, шкрябали фарбу в різних місцях і її вивчали. Патріоти українські, як чули про досліди – плакали, голосили: «Відображенням душі нашого народу гралася зграйка нездар… Насіли на бідолашну картину, як на мед…» А чим більше досліджували, то все більше віддалялись від розгадки… Та ж бо шукали відповіді у фарбах,у полотні, а вона містилась в самій росі, в тому необмеженому патріотизмі! Але хіба чужинці коли-небудь могли це зрозуміти?!
Та не всі мовчки ковтали сльозу, думаючи про «Відблиск справжньої роси»… Котрийсь монах з Острозької академії, Петро, здається звали, намагався хоч трохи покращити становище картини. Вольдемар ще за своїх часів замалював звичайною фарбою надпис на рамі. Ядвіга з чоловіком хотіли назавжди приховати його українське походження. Монах доклав багато зусиль, щоб повернути зв'язок «Відблиску справжньої роси» зі своєю Батьківщиною. Петро не раз приходив до Збишека і Гражини (старі хоча б мали терпіння його вислухати) і промовляв: «Ах ви, дослідницька організаціє, нащо виставляти себе брехунами на всю Річ Посполиту?! Українці все одно розтрублять, що «Відблиск справжньої роси» - творіння їхнього митця… І всі їм повірять, а не вашій організації… Патріоти уже мають велику підтримку серед простолюддя… Навіщо налаштовувати натовп проти себе?!» І щодня на протязі року тричі на день Петро навідував дослідницьку організацію. І нарешті ця наполегливість дала результат.
Викладач з Острозької академії вже встиг набриднути Збишеку і Гражині: «Краще піти на маленьку уступку, ніж жертвувати спокоєм! Репутацію легше відновити, ніж здоров’я!» І Ольґерд з Філіцією (бо молоді більше сили мали) знімали стару фарбу. Надпис, до речі майже не пошкодило часом. Такий чіткий і свіжий, як декілька десятиліть тому… Картина ж убога, пошкрябана, понищена, але рідна… але українська. І це варто вибороти! Є вартість понівеченої української душі. Ця картина зі всіма своїми недоліками додає міцності, сили, впевненості до боротьби за права національної рідної справи. Це стимул, надія… З цим гаслом всяка боротьба є легкою! І мрія звільнити бранку з тих пір зайняла голову чи не кожного нашого патріота…
Пройшло не так багато часу від моменту відновлення надпису, коли прагнення волі для картини знайшло своє здійснення. Юнак Дмитро вліз в дослідницьку організацію. Це був деякою мірою сполячений українець. Він захопився історією картини і по – справжньому зацікавився вивченням полотна. Хлопець цінував душу народу і діставав радість від споглядання на «Відблиск справжньої роси». Юнак вважав неприпустимим пошкодження картини задля вивчення. Це він навіть висловлював гучними промовами. Та слова Дмитра зовсім не лякали поляків. Про це чужинці так собі міркували: «На що відважиться цей хлопець? Юнак просто ще не усвідомлює, що всією зрадницькою (по відношенню до свого рідного народу) душею він в наших руках… І цих тенет зухвальцю, безперечно, не під силу вибратись!» Та від самовпевненості, як відомо, користі не буває…
Серце Дмитрове насправді не знало такої міри неволі, як думали панки. Якось юнак залишився сам на сам з картиною. Хлопець обережно торкнувся ран полотна і заплакав. І відчув Дмитро не лише шрами, а й обережні контури краплини. Побачити через понищений стан полотна цих меж не можливо було. Але серце відчуло. І зрозуміло воно також барви роси і тугу, що ці відтінки несли. Саме це усвідомлення витиснуло сльозу. Дмитро замислився: «Багатостраждальна ти, душе мого народу! Україно, як же я міг від тебе відректися? Як я міг затоваришувати з твоїми катами? Я – поляк?! Ні, я – українець! Я син приниженої, знедоленої, обпльованої, але правдивої нації! Батьківщино, благаю, пробач мене! Рідна земле, прийми каяття зрадника… переступника… «Відблиск справжньої роси», душе рідного народу, навчи любити правду, вивільнитись від пут зради!» І цей випадок налаштував юнака до боротьби.
Дмитро вичікував момент, шукати подвигу… Юнак тої самотньої днини докопався до відгадки «Відблиску справжньої роси». Але це зовсім не означає, що таємницю картини дізналась дослідницька організація! Молодик був окремим явищем у цій компанії. Дмитро не мав ненависті й холоду в своєму ставленні до полотна… А зараз юнак своїм гарячим серцем відшукав особливий патріотичний зміст картини. Молодик збагнув, що організація зібралась не досліджувати «Відблиск справжньої роси» як мистецьке явище, а розтоптати душу його народу. І серце Дмитра репетувало, пекло: «Вони руйнівники нашої нації! Оті «дослідники» не мають права знати таємниці душі рідного мого народу! Не дозволено їм гратися… топтати розгадку душі Батьківщини! Отим панкам самим довідатись не під силу, а готової відповіді я їм не подарую!» А дослідницька компанія тим часом й далі вважала хлопця з свого…
Тепер Дмитро, як тисяча українців, мріяв про боротьбу за Батьківщину: «Але що я, «зелений хлоп» можу? Без особливих талантів… вмінь… здібностей… І що мене оточує? Людське сміття – оті польські вельможі, що є повними нездарами, і котрі прижилися біля національного блага, як мухи біля меду… І чим займається організація, що складена з нікчем? Нівеченням української душі! Ох, бідолашний «Відблиск справжньої роси»… Ти потребуєш порятунку! А, може, я є тою людиною, що зможе визволити тебе з рук чужинців, моя рідна бранко?! Може це і саме мій подвиг? Про нього мріють тисячі патріотів, але доступним він лише мені.» І оте рішення вимагало негайної дії – поки не погасли відвага й запал до рішучого й вагомого вчинку... Дії, яку без сумніву можна назвати подвигом… І Дмитро взяв картину до рук і побіг – бажання вчинку пересилило всякий страх…
Любов до Батьківщини перемінила серце споляченого українця… Він знайшов на полотні відвагу. Перемінена на бік ворогів душа відшукала патріотизм… Одним словом, сама сутність особистості перемінилась на прямо протилежну. І окрилений новими почуттями звиклий нікчема став сміливцем і врятував джерело своєї надії… Причину своєї окриленості запеклий боягуз визволив з пут прямолінійних зрадників, відвертих катів Батьківщини… Вивільнив з рук руйнівників все найсвятіше, найдорожче для серця… Тепер лише одна думка мучить Дмитра – зберегти душу народу з всяку ціну… Самому загинути, а полотно – зберегти! Бо чи може тепер бути в нього якесь життя, знаючи, що оте найдорожче для цілої нації не зміг захистити?!
Дмитро біг… здавалось, не знав куди з цим скарбом тікати… Серце ж непомітно кричало: «На острів Хортицю! Поближче до волі… до своїх… до козаків!» І ноги гнали… Вітри степові несли… туди… в Запорізьку Січ… в першу фортецю…. Хлопець уже не йде… пливе на крилах надії… Пхають його мрії про вільну Батьківщину… Картина також хитається… Втілення душі народу несуть хвилі рідного патріотизму, незруйнованого віками… На шляху, яким мчить «Відблиск справжньої роси» перешкод багато. Але міць народу сильніша за всякі перепони! Столітні дуби навіть лякаються того натиску… І вони не можуть завадити українській душі дістатися свого рідного народу. Понищене, пошкрябане втілення Батьківщини не можуть побороти жодні сили природи. Весь степ схиляється перед душею нашої нації…
І ось вже видно Січ… Чути брязкіт шабель… рев гармат… Кричать дзвони церкви Покрови Пресвятої Богородиці. Здалека можна помітити козацькі чайки… Зараз вони відпочивають – тимчасове перемир’я з татарами чи буря на морі – хто знає? А завтра вже, напевно, ті ж човні будуть штурмом брати рабовласницький ринок Кафи чи судноплавний порт Ізмаїл – такі їхні порядки… Отам видно зимівник… і жінок з дітьми… А в самій же Січі жінкам – зась! «Треба вже мені йти до кошового. Він мене в якомусь курені прилаштує, та й прізвисько дасть, бо так в них заведено…» - згадав собі раптом Дмитро. Отамана юнак швидко знайшов. Ватажок новоприбулого одразу Крутієм нарік. «Спокою в тобі замало, хлопче! Це я помітив в першу мить!» - пояснив поважно свій вибір кошовий. Мету приходу від ватажка юнак не таїв.
Приховувати свої наміри парубок зовсім не збирався, але сказати це було занадто важко. І ось Дмитро набрався мужності й промовив: «Я прибув на Січ з однією давньою цінністю України. Я маю з собою «Відблиск справжньої роси» - ви про цю картину, напевно, багато чули! Мені вдалось відібрати це рідне всякому українцеві полотно з рук ворогів Батьківщини.» Кошовий зважено промовив: «Треба буде завтра зібрання козацтва організувати. Ти – нащадок художника чи ні?» Дмитро зауважив, що жодного зв’язку з цим славним Галицько – Волинським родом не має. Отаман поплескав Крутія по плечі і додав: «Це добре. Маєш шанси опікати картину. Легенда говорить, що зашкодила цьому дивовижному полотну саме спадковість…» Згодом кошовий і майбутній козак (новоприбулий спочатку деякий час має бути джурою) розійшлись по своїх наметах.
Рада пройшла на користь рятівника «Відблиску справжньої роси». Ухвалене рішення було пояснено так: «Всі, хто мали право голосу на цій козацькій раді в більшості були переконані одним і тим самим аргументом. Це було ствердження, що свої дії (в значенні зусилля) найбільше цінуються. Ця думка була громаді розтлумачена так: Крутій доклав чимало зусиль, щоб врятувати картину, тому саме він зі всієї Січової громади найбільше й найщиріше буде перейматися долею полотна. Як висновок цього міркування – саме Крутій буде найкраще зберігати «Відблиск справжньої роси», не жаліючи часу і сил. Рада також дозволила Дмитрові самому придумати місце перебування відображення душі рідного народу. Юнак цим наданим йому правом скористався.
Молодик мало не одразу вирішив, де помістить картину. Варіант Дмитра не мав нічого спільного з ідеями попередників – ні патріотів, ні ворогів Батьківщини. Юнак знав про високу ймовірність військового стану на Січі, або перебування не вдома. Через те Крутій не відважився зберігати відображення душі свого народу в приміщенні. Юнак придумав альтернативу – зберігати саме полотно в сувої. Такий варіант Дмитро вважав безпечним для картини, оскільки сувій можна було прив’язати до коня – і «Відблиск справжньої роси» завжди буде з хлопцем! Раму ж довірить своїй знайомій у зимівнику. Якщо щось станеться з рамою – то це не так небезпечно для нації, як псування полотна! А сувій Крутій сам буде щохвилини пильнувати!
Та є одна важлива річ, яку при цьому рішенні не врахував Дмитро – цілісність композиції «Відблиск справжньої роси». Рама також своєю простотою виконувала певну роль – кликала селян, а також інших бідняків. Вона була «своєю» для всякого убогого українця… Тепер без того обрамлення з самим лише полотном наша Батьківщина стала нацією безкінечних вельмож, відштовхнувши рідну голоту… Дмитро непомітно для себе розбудив братовбивчий конфлікт національних і соціальних інтересів нашого народу. Він зробив в українському суспільстві великий розлом… До такої міри значну тріщину, що згодом буде стримуватись лише на декілька десятиліть, а згодом знову стане міцніти… Але цього Дмитро не розумів… Всі проблеми скидав на давні пошкодження полотна, а себе вважав рятівником. «Якби не я, то на всій Україні не лишилось би жодного патріота!» - любив завершувати свої спогади про подвиг та й взагалі будь – які промови Крутій.
По смерті Дмитра знайшлась людина, якій було під силу хоча б на деякий час виправити ситуацію. Це був молодий козак Зиновій. Незважаючи на свою юність, хлопець мав повагу серед Січової громади. Молодик мав чимало досвіду в боротьбі з татарами. Та всупереч військовому хисту, козака спіткала турецька неволя. Повернувшись з випробувань життя, Зиновій зустрівся з несправедливістю польської шляхти. Загартований і міцний характер юнака не зміг змиритися зі становищем українців. Його серце охопив нескорений запал. Саме цей бунтівничий і волелюбний понад міру козак міг осягнути всі причини такого становища нації. Його голос громом кричав у серцях всіх покривджених і дарував надію. Грім уривчастого крику цього хлопця наводив жах на ворогів рідного народу, і цей ляк не залишав людців до кінця життя. Саме Зиновій має всі шанси вибороти Батьківщині волю!
І ось зібралась козацька рада, що мала вирішити, кому довірити «Відблиск справжньої роси». Дмитро не один бажав опікувати відображення душі свого народу. Крім запального козака такий намір мав врівноважений юнак – інтелігент Мирослав. Цей молодик був особлива й незрозуміла більшості його сучасників особистість. Та все ж він мав декілька десятків своїх соратників, оскільки освіченість на Січі не зневажалася. Мирослав був священиком церкви Покрови Пресвятої Богородиці. Юнак був непересічною особистістю – можна впевнено сказати, якщо узагальнити все життя Мирослава.
Одним словом, козацька рада мала довірити відображення душі українського народу або запальному Зиновію, або поміркованому Мирославу. Обоє молодиків були гідними і надійними людьми. Хоча хороших якостей не бракувало жодному з юнаків, та повага й підтримка козацької громади була чітко на боці Зиновія. У гарячого хлопця була саме січова вдача, що найкраще була зрозуміла більшості запорожців. Поміркованість Мирослава була зрозуміла лише духовенству, яке на Хортиці становило менше десятка чоловік. Основна частина січової громади – втомлене простолюддя, що жадало волі… По тих саме причинах козацька рада передала «Відблиск справжньої роси» саме запальному і енергійному козакові Зиновію.
Всі, напевне, начитались історичних праць і, як наслідок, скажете: «Що нам до козацької ради? Все ж вирішує зброя, бунти, боротьба!» Ви, напевно, навіть не дозволите собі припустити, що запальна січова громада скориться якійсь постанові! «Та дух бунтарства на Хортиці панує на кожному кроці!» - почнете впевнено стверджувати ви… Але треба пригадати хто такий Мирослав! Це ж миротворець – від голови до п’ятки! Шкода, що його постать історія приховала від нащадків… Після козацької ради священик звернувся до своїх соратників: «Нам немає причини сперечатись за це особливе право зберігання відображення душі рідного народу зі Зиновієм! Навіщо ж нам розділювати націю на своїх союзників і суперників? Невже ми відречемось від гасла «сила народу в єдності»? Невже ми наберемось стільки лицемір’я, щоб бунтувати з гаслом миру, руйнуючи суспільну рівновагу заради спокою?!» «Ні, ми не будемо чинити цього свавілля!» - гукнули соратники. Й духовенство виконало свою обіцянку й жодної боротьби за картину не було.
Якщо ж Мирослав не мав жодної підтримки від козацтва, то це зовсім не означало, що юнак повинен залишитись осторонь «Відблиску справжньої роси». Зиновій задумався над промовою священика: «Він мені не суперник, а просто більш врівноважена за мене людина. Мирослав міг би з легкістю міг би стати моїм найбільш відданим і надійним товаришем. Для цих дружніх відносин з миротворцем мені достатньо запропонувати відкинути найменші крихти ворожнечі між нами.» Збадьорений промовою Мирослава, Зиновій знайшов нагоду для розмови зі священиком: «Я, на відміну від свого попередника Дмитра, не збираюсь по всіх усюдах возити картину, скручену в сувої. На мою думку старовинна рама повинна бути неподільною з полотном. Звісно, «Відблиск справжньої роси» не може висіти в будь – якому приміщенні…» Під час розповіді Мирослав ствердно кивав, але не міг збагнути, до чого хилить цей запальний козак.
Зиновій продовжував сухо розповідати про свої плани, ні до чого не закликаючи, не радячись, ні не прохаючи. Священика дивувала абсолютна довіра суперника до своєї особи, але все ж Мирослав уважно слухав, не перебиваючи запального козака. Зиновій так думав влаштувати картину: «Я би собі міркував, що мій маєток – гідне місце для «Відблиску справжньої роси». На мою думку, ця особлива картина потребує надійної і відданої охорони. Безперечно, серед козацтва бажаючих буде чимало. Цю варту не достатньо лише обрати – є необхідність постійно пильнувати цих охоронців. Як ти здогадуєшся, я полюбляю військові походи і довго вдома не зможу просидіти. Як наслідок цієї всієї ситуації, мені потрібна надійна людина…» Священик почав здогадуватися…
Слова Зиновія почали мати сенс, але Мирослав не міг у власні здогади повірити: «Невже цей запальний козак має до мене якусь пропозицію? Та хіба така емоційна людина може так легко переступити через себе і вести якісь справи зі своїм недавнім суперником?!» Але все увага священика до слів Зиновія не зникла і миротворець вслухався в слова запального козака: «У зв’язку з цим я пропоную тобі, любий Мирославе, завідувати вартою картини, коли я не буду бувати вдома. Обмежень для тебе практично не буде – на своє бачення ти можеш змінювати склад охоронців. Я маю на увазі, що ти легко можеш на свій розсуд приймати когось в охоронці, або виганяти зі складу варти. Тільки не гарячкуй, а добре подумай… Хоча ти до запальних рішень і не є схильний… Я пропоную саме тобі завідувати вартою через притаманну тобі надзвичайну розсудливість…» Мирослав переконався, що його здогади вірні, але швидко відповісти не зміг.
Священик довго роздумував над пропозицією нещодавнього суперника. Рішення це було не з легких і певний час Зиновій просто чекав будь – якої відповіді, поки Мирослав думав: «Припустимо, я погоджуся… Чи зрозуміють мене соратники і чи не називатимуть зрадником? Зиновій каже, що в цій справі буду мати чимало свободи… А чи я зможу його пропозицію хоч якось пояснити для свого оточення? Варто все зважити… Пропозиція, звісно, заманлива, але надто ризикована…» Миротворець вирішив не мучити Зиновія довгим і нудним чекання і тому священик мовив: «Я одразу так не скажу… Давай завтра за першого півня біля твого маєтку зустрінемося!» Зиновій погодився, бо справа не термінова – завтра ще козацький похід не планується.
Мирослав на хвилю заспокоївся. Далі собі подумав: «Ціла ніч в мене є на роздуми. Добре б було моїх соратників зібрати, щоб з ними порадитись… Та і зроблю! Все моє оточення люди несімейні – не проблема не вдома ночувати…» Зібрання соратників священикові і справді вдалось скликати. Духовенство легко розвінчало всякі сумніви миротворця. Вони вважали пропозицію Зиновія своєю перемогою над цим запальним козаком. Одні пояснювали: «Ти хотів оберігати картину виважено, досягнувши мети мирними засобами. Бунтів рішення Зиновія не повинно викликати – то чого хвилюватись?!» Інший соратник взагалі знаходив логіку в діях минулого суперника: «Народ наш неврівноважений, запальний, бунтівничий і тому обрав подібного до себе Зиновія. Сам же козак трохи вищий з нашу громаду. За таких умов юнак зміг зрозуміти, що без виваженого союзника нічого не досягне. Хто ж в нашій Запорозькій Січі більш поміркований, ніж ти?!» Одним словом, соратники порадили прийняти пропозицію.
 
Наші Друзі: Новини Львова