Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 17 липня 2019 року
Тексти > Жанри > Легенда  ::  Тексти > Тематики > Езотерика

Руйнування та відновлення пекла

Переглядів: 3229
Додано: 01.10.2012 Додав: 7_rayons  текстів: 12
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: 7promeniv.org.ua
ЛЕВ ТОЛСТОЙ

РУЙНУВАННЯ ПЕКЛА І ВІДНОВЛЕННЯ ЙОГО

Легенда

I

Це відбувалось у часи, коли Христос відкривав людям своє вчення.

Учення це було таким ясним і наслідування його було настільки легким і так очевидно позбавляло людей від зла, що неможливо було не прийняти його, і ніщо не могло втримати його поширення по всьому світу. І Вельзевул, отець і повелитель усіх дияволів, був стурбований. Він ясно бачив, що його влада над людьми закінчиться назавжди, якщо тільки Христос не відречеться від своєї проповіді. Він був занепокоєний, але не занепадав духом і підбурював покірних йому фарисеїв та книжників якомога сильніше принижувати і мучити Христа, а учням Христа радив утекти і залишити того самого. Він надіявся, що присуд до ганебної страти, наруга, залишення його усіма учнями і, врешті, самі страждання та страта призведуть до того, що Христос відречеться від свого вчення. А відречення знищить і всю силу вчення.



Усе вирішувалося на хресті. І коли Христос вигукнув: “Боже мій, боже мій, чому ти мене покинув”, – Вельзевул возрадувався. Він схопив приготовані для Христа окови і, надівши їх собі на ноги, припасовував їх так, щоб неможливо було вивільнитися, коли будуть вдягнені на Христа.

Але раптом з хреста пролунали слова: “Отче, прости їм, бо не відають, що роблять”, – і слідом за тим Христос вигукнув: “Звершилось!” – і віддав духа. Вельзевул зрозумів, що для нього все пропало. Він хотів зняти зі своїх ніг окови й утекти, але не зміг зрушити з місця. Окови скипілися на ньому й утримували його ноги. Він хотів піднятися на крилах, але не міг розправити їх. І Вельзевул бачив, як Христос, у світлому сяйві зупинився біля воріт пекла, бачив, як грішники від Адама до Юди вийшли з пекла, бачив, як розбіглися всі дияволи, бачив, як самі стіни пекла беззвучно розпалися на чотири боки. Він не міг далі витримати це і, пронизливо завищавши, провалився крізь тріснуту долівку пекла.



II

Минуло 100 років, 200, 300 років. Вельзевул не рахував часу. Він лежав нерухомо в чорному мороці і мертвій тиші та намагався не думати про те, що було, але все ж думав і безсило ненавидів винуватця своєї загибелі.

Але раптом, – він не пам’ятав і не знав скільки років минуло відтоді, – він почув над собою звуки, схожі на тупіт ніг, стогони, крики, скрегіт зубів.

Вельзевул підвів голову і став прислухатися.

Вельзевул не міг повірити, що пекло могло відновитися після перемоги Христа, проте тупіт, стогони, крики і скрегіт зубів ставали все чіткішими.

Вельзевул підняв тулуб, підібгав під себе волохаті, з відрослими копитами ноги (окови, на його здивування, самі по собі зіскочили з них) і, замахавши вільно розкритими крилами, засвистів тим призивним свистом, яким він за колишніх часів приклика́в до себе своїх слуг і помічників.

Не встиг він віддихатися, як над головою його розверзся отвір, блиснув червоний вогонь, і юрба дияволів, тиснучи один одного, висипалася з отвору в пекло і, як ворони навколо падалі, розсілися довкола Вельзевула.

Дияволи були великі і малі, товсті і худі, з довгими і короткими хвостами, з гострими, прямими і кривими рогами.

Один із дияволів, у накинутій на плече пелеринці, весь голий і глянцево-чорний, з круглим безбородим, безвусим обличчям і величезним відвислим животом, сидів навпочіпки перед самим обличчям Вельзевула і, то закочуючи, то знову викочуючи свої вогняні очі, не перестаючи усміхатися, рівномірно зі сторони в сторону помахуючи довгим, тонким хвостом.



III

– Що означає цей шум? – сказав Вельзевул, вказуючи нагору. – Що там?

– Все те ж, що було завжди, – відповідав глянсуватий диявол у пелеринці.

– Та хіба є грішники? – запитав Вельзевул.

– Багато, – відповідав глянсуватий.

– А як же вчення того, кого я не хочу називати? – запитав Вельзевул.

Диявол у пелеринці оскалився, так що відкрилися його гострі зуби, і між усіма дияволами почувся стримуваний регіт.

– Це вчення не заважає нам. Вони не вірять у нього, – сказав диявол у пелеринці.

– Але ж учення це явно спасає їх від нас, і він засвідчив його своєю смертю, – сказав Вельзевул.

– Я переробив його, – сказав диявол у пелеринці, швидко гамселячи хвостом по підлозі.

– Як переробив?

– Так переробив, що люди вірять не в його вчення, а в моє, котре вони називають його іменем.

– Як ти зробив це? – запитав Вельзевул.

– Сталося само собою. Я лише допомагав.

– Розкажи коротко, – сказав Вельзевул.

Диявол у пелеринці, опустивши голову, помовчав, ніби розмірковуючи, не поспішаючи, а потім почав розповідати:

– Коли сталася ця страшна подія, що пекло було зруйноване й отець і повелитель наш віддалився від нас, – сказав він, – я пішов у ті місця, де проповідували те вчення, котре ледве не згубило нас. Мені хотілося побачити, як живуть люди, які дотримуються його. І я побачив, що люди, які живуть за цим ученням, були повністю щасливі та недоступні нам. Вони не сердилися один на одного, не піддавалися жіночій звабі або не женилися, або, одружившись, мали одну жінку, не мали майна, все вважали загальним надбанням, не захищалися силою від нападників і платили добром за зло. І життя їхнє було настільки хорошим, що інші люди все більше і більше прихилялися до них. Побачивши це, я подумав, що все пропало, і хотів вже йти геть. Але тут виявилась обставина, сама по собі нікчемна, але вона мені здалася вартою уваги, і я залишився. Сталося те, що з-поміж цих людей одні вважали, що потрібно всім обрізуватися і не треба їсти ідоложертовне, а інші вважали, що цього не потрібно і що можна не обрізуватися та їсти все. І я став навіювати і тим і іншим, що розбіжність ця є дуже важливою і що ні тій, ні іншій стороні ніяк не можна поступатися, оскільки йдеться про служіння Богу. І вони повірили мені, і суперечки стали жорстокими. І ті й інші стали гніватись одні на одних, і тоді я став навівати і тим, і іншим, що вони можуть довести істинність свого Вчення чудесами. І хоч очевидним було, що чудеса не можуть довести істинності вчення, їм так хотілося бути правими, що вони повірили мені, і я влаштував їм чудеса. Зробити це було не важко. Вони вірили у все, що підтверджувало їхнє бажання бути єдиними в істині.

Одні казали, що на них зійшли вогненні язики, інші стверджували, що вони бачили самого померлого Вчителя та багато іншого. Вони вигадували те, чого ніколи не було, і брехали в ім’я того, хто назвав нас брехунами, не гірше за нас, самі цього не помічаючи. Одні говорили про інших: ваші чудеса не справжні – наші справжні, а ті говорили про цих: ні, ваші не справжні, наші – справжні.

Справа йшла добре, але я боявся, аби вони не помітили надто очевидного обману, і тоді я вигадав церкву. І коли вони повірили у церкву, я заспокоївся: я зрозумів, що ми врятовані і пекло відбудоване.



IV

– Що таке церква? – строго запитав Вельзевул, який не хотів вірити в те, що його слуги були розумніші за нього.

А– церква – це те, що коли люди брешуть і відчувають, що їм не вірять, вони завжди, посилаючись на Бога, кажуть: їй-богу, правда те, що я кажу. Це, власне, і є церква, але тільки з тією особливістю, що люди, які визнали себе церквою, переконуються, що вони вже не можуть помилятися, і тому, яку б дурницю вони не сказали, вже не можуть від неї відректися. Робиться ж церква так: люди запевняють себе та інших, що їхній учитель, Бог, аби уникнути хибного тлумачення закону, який він відкрив людям, вибрав особливих людей, які самі або ж ті, кому вони передадуть цю владу, можуть правильно трактувати його вчення. Тому люди, які вважають себе церквою, переконані в тому, що вони в істині не тому, що те, що вони проповідують, є істиною, а тому, що вони вважають себе єдиними законними наступниками учнів учнів учнів і, врешті учнів само́го вчителя Бога. Хоча в цьому способі була та ж незручність, як і в чудесах, а саме те, що люди могли стверджувати кожен про себе, що вони члени єдиної істинної церкви (що завжди і бувало), але вигода цього способу та, що, як тільки люди сказали про себе, що вони – церква, і на цьому твердженні побудували своє вчення, то вони вже не можуть відректися від того, що вони сказали, яким би безглуздим не було сказане і що б не говорили інші люди.

– Але чому ж церкви перекрутили вчення на нашу користь? – сказав Вельзевул.

– А зробили це вони тому, – продовжив диявол у пелеринці, – що, визнавши себе єдиними тлумачами закону Бога і переконавши в цьому інших, люди ці стали найвищими вершителями доль людських і тому отримали вищу владу над ними. Отримавши цю владу, вони звичайно загордились, більшість із них розбестились і цим викликали проти себе обурення та ворожість людей. Для боротьби ж зі своїми ворогами вони, не маючи іншої зброї, окрім насильства, стали гнати, страчувати, спалювати всіх тих, хто не визнавав їхньої влади. Так що вони самим своїм становищем були примушені перекручувати вчення в такому сенсі, щоб воно виправдовувало їхнє лихе життя, і ті жорстокості, які вони застосовували проти своїх ворогів. Вони так і зробили.



V

– Але ж учення було таке просте і ясне, що не можна було перекрутити його, – сказав Вельзевул, все ще не бажаючи вірити в те, що його слуги зробили те, чого він не здогадався зробити. “Чини з іншим так, як хочеш, щоб вчиняли з тобою”. Як же перекрутити це?

– А на це вони, за моєю порадою, використовували найрізноманітніші способи, – сказав диявол у пелеринці.

– У людей є байка про те, як добрий чарівник, рятуючи людину від злого, перетворює її в зернятко пшона і як злий чарівник, перетворившись на півня, готовий був уже склювати це зернятко, але добрий чарівник висипав на зернятко багато інших зернят. І злий чарівник не зміг з’їсти всіх зернят і не зумів знайти те, яке йому було потрібне. Те ж зробили і вони, за моєю порадою, з ученням того, хто навчав, що весь закон у тому, щоб робити іншому те, що хочеш, аби робили тобі. Вони визнали священним викладом закону Бога 49 книг і в цих книгах визнали всяке слово творенням Бога – святого духа. Вони висипали на просту, зрозумілу істину таку купу удаваних священних істин, що стало неможливо ні прийняти їх усі, ні знайти в них ту, яка одна потрібна людям. Це їхній перший спосіб. Другий спосіб, який вони успішно використовували більше тисячі років, полягає в тім, що вони просто вбивають, спалюють усіх тих, хто хоче відкрити істину. Тепер цей спосіб уже виходить із ужитку, але вони не полишають його і, хоча не спалюють уже тих, хто намагається відкрити істину, але зводять наклепи на них, і так отруюють їм життя, що мало хто наважується викривати їх. Це другий спосіб. Третій же спосіб у то́му, що, визнаючи себе церквою, а відтак непогрішними, вони прямо навчають, коли їм це потрібно, протилежному то́му, що сказано в писанні, даючи своїм учням волю самим, як вони хочуть і вміють, виплутуватись із цих суперечностей. Наприклад, сказано в писанні: “Один учитель у вас Христос, і отцем своїм не називайте нікого на землі, бо один у вас отець, котрий на небесах, і не називайтесь наставником, бо один у вас наставник – Христос”, а вони кажуть: “Ми одні отці і ми одні наставники людей”. Чи сказано: “Якщо хочеш молитись, то молись один у тайні, і Бог почує тебе”, а вони учать, що треба молитись у храмах усім разом, під пісні і музику. Чи сказано в писанні: “Не кляніться ніяк”, а вони учать, що всі мають клястись у беззаперечній покірливості владі, чого б влада не вимагала. Чи сказано: “Не убий”, а вони вчать, що можна і треба вбивати на війні і за судом. Чи ще сказано: “Вчення моє – дух і життя, живіться ним, як хлібом”. А вони навчають то́му, що якщо покласти шматочки хліба у вино і сказати над цими шматочками певні слова, то хліб стає тілом, а вино – кров’ю, і що їсти цей хліб і пити це вино дуже корисно для спасіння душі. Люди вірять цьому і старанно їдять цю юшку, а потім, потрапляючи до нас, дуже дивуються, що юшка ця не допомогла їм”, – закінчив диявол у пелеринці, закотив очі і усміхнувся до самих вух.

– Це дуже добре, – сказав Вельзевул і усміхнувся. І всі дияволи вибухнули голосним реготом.



VI

– Невже у вас, як і раніше, караються блудники, грабіжники, вбивці? – вже весело спитав Вельзевул.

Дияволи, теж розвеселившись, заговорили всі одночасно, бажаючи висловитися перед Вельзевулом.

– Не по-старому, а більше, ніж раніше, – кричав один.

– Блудники не поміщаються в старих відділеннях, – вищав інший.

– Грабіжники теперішні лихіші за попередніх, – викрикав третій.

– Не настарчимо палива для вбивць, – ревів четвертий.

– Не говоріть усі вкупі. А хай відповідає той, кого я запитуватиму. Хто завідує блудом, виходь і розкажи, як ти робиш це тепер з учнями того, хто заборонив міняти жінок і сказав, що не треба дивитися на жінок з хтивістю. Хто відповідальний за блуд?

– Я, – сказав, підповзаючи на заду ближче до Вельзевула, бурий женоподібний диявол з одутлим лицем і слинявим ротом, який безперервно жував.
 
Наші Друзі: Новини Львова