Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 21 квітня 2021 року
Тексти > Тематики > Дитяча  ::  Тексти > Жанри > Повість

Срібний герб

Переглядів: 10888
Додано: 12.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: misologus Джерело: Дитвидав, 1963
— Здрастуйте, Іване Митрофановичу! — говоримо ми хором, як в гімназії.
— Здорові були, богадільня! — відповідає він сонно й похмуро.
Я рвучко кидаюся до нього: — Що мені робити, Іване Митрофановичу? Ви ж знаєте: мене виключили. Невже не простять, не дозволять повернутись? Я, слово честі, виправлюся! Я...
Іван Митрофанович мовчить.
— Ви-клю-чи-ли? — відрубує він по складах. — І мене, брат, теж ви-клю-чи-ли.
І раптом хапає мене за пояс і тягне з усієї сили до себе:
— Куряча ти сліпота! — каже він з ласкавим докором. — Не маленький, пора розуміти... Думаєш, тебе прогнали за те, що ти наколобродив з попом чи з отим... як його... з Зюзею Козельським? Дурниця і собача брехня! Не за те тебе турнули, що ти винен, а за те, що ти чорна кістка. В цьому вся твоя провина, розумієш?
У нашому закутку враз, як з-під землі, виростає «глухонімий» Дракондіді і починає дуже ретельно вертітись коло нас.
— Ти думаєш, він і справді глухий? — голосно шепотить Муня. — Ого-го! Вуха у нього не гірші за твої! Шмигляє тут цілий день поміж столиками, а завтра побіжить і доповість кому слід.
Іван Митрофанович встає, бере зі скрині свого м'якого капелюха, накидає на плечі крилатку (я подаю йому його сучкувату палицю, якою допіру стукав по столу) і прямує до дверей.
— Назад! Не сюди! — кричить Муня і веде нас до якоїсь бокової комірки, з якої ми, немов з гнилого колодязя, вибираємось під величезне спокійне синє небо, осяяне круглим місяцем.
Перед нами дерева, кущі, силует голубника, і через хвилину ми в глухому провулку, який теж до краю сповнений золотом місячного світла і чорними тінями невисоких будинків.

Розділ шістнадцятий
ПРИ МІСЯЧНОМУ СВІТЛІ
Мені здається, я ніколи не бачив такого величезного і могутнього місяця. Він заволодів усім містом, сповнив його світлом, немов музикою.
Іван Митрофанович сідає на якусь тумбу в темній тіні біля будинку і, знову притягнувши мене до себе, повторює свій журний докір:
— Ти ж не маленький, пора розуміти!
Потім довго мовчить і раптом ні з того ні з сього питає:
— Ти чув коли-небудь про Топтигіна Третього?
— Про якого Топтигіна?
— Про покійного, що «в бозі спочив»? От він і винуватий в твоїй біді!
«В бозі спочилим» називали тоді царя Олександра III, того самого, що помер два роки тому.
Пам'ятаю, як тільки в нашій гімназії дізналися, що він «в бозі спочив», тобто, просто кажучи, помер, Шестиокий, Прохір Євгенович і піп почали наввипередки вихваляти його і так хникали на панахидах, так часто повторяли, б'ючи себе в груди, який він був хороший, мудрий, благородний і добрий, що кінець кінцем ми, дітлахи, повірили їхнім похвалам і дуже-таки горювали за померлим царем. На портреті, що висів у нашому залі (тепер його рама була обтягнута трауром), його зображено таким простодушним і милостивим, що, дивлячись на нього, не можна було подумати, ніби він здатний на якісь злісні каверзи.
А на ділі, як казав Фінті-Монті, це був справжній солдафон, держиморда... Разом зі своїми міністрами він утяв лютого наказа про так званих «куховарчиних дітей»: щоб до гімназій нізащо не допускали дітей робітників, майстрових, кучерів, посудниць, прикажчиків, вантажників, швачок.
— Але яка ж радість цареві, — питаю здивовано я, — коли всі ми залишимося неуками?
Іван Митрофанович не встигає відповісти — його перебиває Блохін:
— А скажи, будь ласка, — говорить він глузливо, — яка ж радість цареві, якщо з тебе вийде студент? Яка йому буде з цього користь? Багаті, вони не підуть бунтувати, а котрі бідні, та ще з простих, — ого-го!
— Правильно, правильно! — каже Фінті-Монті і, важко спираючись на палицю, входить у смугу місячного світла.
— Зараз він співатиме! От побачиш! — пошепки говорить мені Муня Блохін. — Я вже його знаю, пфе!
І справді, Фінті-Монті відкашлюється і заспівує сиплим баритоном:
Чуєш, брате, чий стогін несеться Над просторами Волги-ріки? Стогін той у нас піснею зветься… [Переклад І. Муратова]
Але зараз же обриває свій спів і, взявши мене за пояс, починає втовкмачувати мені, що я ні в чому,

ані в чому не винен. Дещо в його словах мені незрозуміле, але головне я все ж втямив. Справа, виходить, зовсім не в тому, чи підмовив я Козельського закопати в землю щоденник. Все це дурниця, що не має ніякого значення. Головне в тому, що у мами моєї нема ні такого будинку, як у «вдови підполковника Тюнтіної», ні таких бань та трактирів, як у матері Зуєва, ні такої крамниці, як у братів Бабенчикових, ні такого ресторану, як у Сигізмунда Козельського, — у неї нічого нема, крім рук, стертих до крові від прання чужої білизни. Тим-то й вирішено не допускати мене до університетської лави.
— Навіщо ж ти принижуєшся, канючиш і вклоняєшся! — сердито каже Іван Митрофанович. — Справа ж проста й ясна: Шестиокому звелено виключити з гімназії півдюжини «куховарчиних дітей». От він і націлився викинути геть сім чоловік: тебе, Фінкельштейна, Яковенка, Христопула і тих, з шостого класу. Він-то вже знайде у вас болячки, будь певен! Йому наказують, він і старається...
Ми виходимо з провулка і починаємо йти мимо якихось магазинів, будинків, палісадників. Знайома Канатна вулиця здається в місячному світлі поетичною, таємничою. Жодного будинку не можна пізнати. Мовби ми потрапили на іншу планету.
Іван Митрофанович знову хапає мене за пояс:
-- Та недовго цим іродам знущатися з нас!
Піють когути на святій Русі,
На святій Русі новий день гряде! [Переклад М. Лисича.]

Слова Фінті-Монті впливають на мене підбадьорливо. Досить принижатися і кланятись! Я ні перед

ким не винуватий! Я так і скажу мамі. Я їй все поясню. Це вони передо мною винні. І перед нею... Так, так!
Дорогою я розказую про Еммануїла Жука.
— Права рука Шестиокого, — пояснює Іван Митрофанович. — Працює у нього на процентах.
Він говорить далі, що Шестиокий найлютіший, найвідвертіший хабарник і найзнаменитіший з усіх. Коли в місті хочуть вилаяти якогось великого хабарника, кажуть: «Він лупить, як Бургмейстер».
Торгівля відмітками, як знов-таки каже Іван Митрофанович, поставлена у Шестиокого з широким розмахом. У нього навіть є певна такса: за трійку стільки-то, за четвірку дорожче, за п'ятірку ще дорожче. Особливо за останню чверть, коли роблять підсумки навчальному рокові.
Іван Митрофанович викривав його всюди, де тільки міг. Написав про нього для газети статтю, та її заборонила цензура. Написав бумагу в міністерство, але там йому сказали: не лізь куди не слід.
— Ал-ле скажіть, — питає заїкаючись Тимоша, — за що ж міністрові любити Шестиокого, коли Шестиокий такий людожер?
Іван Митрофанович стомлено мовчить. Замість нього відповідає Блохін:
— Чи ти не бачив, як Шестиокий співає «Боже, царя храни»? Як він хреститься і цілує ікони? Як він хлюпає носом, коли говорить про вдову-імператрицю Марію? А міністрові тільки цього й треба! За це він простить Шестнокому і не такі гріхи!
Місячне сяйво все ще пливе голубими хвилями по вулицях. Захоплений розмовою з Фінті-Монті, я так і не помітив, як ми наблизились до наших воріт.
— Прощай! — говорить мені Іван Митрофанович. — І пам'ятай: ти парія, плебей, але не раб!
Як тільки заходжу я в підворіття, назустріч мені біжить Цінділіндер. Він скаче, махає руками і кричить, мов божевільний, на весь двір:
— Прийшов! Прийшов! Вернувся! Живий! І навіть не думав тонути!
І от мене вже оточують і мама, і Маруся, і Маланка, і Довга Ліза, й Ціля і гомінко радіють, що я повернувся.
Потроху я починаю розуміти, що трапилося. Увечері, повернувшись додому, мама страшенно занепокоїлася: куди я пропав? У кухні вона побачила записку, в якій Муня запрошує мене до Дракондіді. Що то за Дракондіді, ні мама, ні Маруся не знали. Але незабаром прийшов Цінділіндер, прочитав записку і помчав на Успенську вулицю (він бував у Дракондіді не раз). Мене там уже не було, і мама схвилювалася ще більше: чи не потонув я в морі, як потонули цими днями два семінаристи, Ф'юк і Жаров.
Але де ж Тимоша? Де Муня Блохін? Я хочу наздогнати їх, сказати їм спасибі, та Цінділіндер не пускає мене. Тепер, коли я повернувся живий і здоровий, мама перш за все велить мені як слід умитись. Я беру мило, мочалку, йду з Цінділіндером за найближчий сарай, і там він нещадно обдає мене холодною водою. Потім мама ставить на стіл дерев'яну миску з борщем, але я не маю сили доторкнутися до їжі і, коли чужі йдуть від нас, починало безладно розповідати мамі все, що я таїв від неї.
— Ти не знаєш... Даю тобі слово честі... Це не я... Це Тюнтін... Та ще Мелетій... та цар... Фінті-Монті каже... ти послухай...
Мама мовчки дивиться на мене з якоюсь чудною і тихою усмішкою. З усього видно, що вона ні про що не догадується. їй і на думку не може спасти, що я обманював її і вчора, й сьогодні, що ті гроші, які вона платила за моє навчання в гімназії, і за зошити, і за книжки, і за ранець з волохатою покришкою, і за круглий пенал, і за гімназичний мундир з такими блискучими ґудзиками, — що всі ці гроші, здобуті тяжкою працею, пропали без користі, витрачені марно, все одно що кинуті у вогонь.
— Мамо, я мушу сказати тобі... Шестиокий... вчора... чи ні, позавчора... а втім, ні, вчора...
Мама все ще мовчить. І раптом спокійно промовляє:
— Знаю... Давно вже знаю...
— Знаєш?
Серце у мене обривається.
— З учорашнього дня. З ранку. Вчора вранці прийшла з гімназії бумага... Рано-вранці... В суботу... при дядькові Хомі...
Значить, даремно я тікав від неї, даремно прикидався, наче нічого не трапилося! Якраз в той час, коли я сидів у своєму класі і ховався за спиною Блохіна, вона вже знала, що сталася катастрофа. Але ні слова не сказала ні дядькові Хомі, ні Марусі. І тепер так спокійно дістає з-за припічка акуратно згорнутий великий аркуш і подає його мені. Папір цупкий, глянсуватий, білий, і на ньому написано дуже гарним почерком:

Педагогічна Рада П'ятої Гімназії такого-то міста сповіщає Вас, Вельмишановна Пані, що, за постановою Ради від такого-то числа, сина Вашого такого-то виключено з п'ятого класу вищезгаданої Гімназії за малоуспішність в науках і шкідливий вплив на учнів. Благоволіть прибути такого-то числа до канцелярії Гімназії, щоб одержати документи Вашого звільненого сина такого-то.
Прийміть, Вельмишановна Пані, запевнення в цілковитій пошані й відданості.
Директор А. Бургмейстер.
Ця бумага для мами і для мене — смертний вирок. А мама (це так дивно) спокійна. Не взиває мене ні бродягою, ні ледарем, як любить взивати мене Маруся. Хоч би крикнула чи заплакала! В її оціпенінні є щось таке, що лякає нас. Я хапаю її холодні, ніби мертві, руки і повторюю в розпачі:
— Ну не треба!.. Ну прошу тебе! Ну будь ласка! Фінті-Монті пояснив мені сьогодні...
І я розказую їй усе, що говорив мені зараз на освітленій місяцем вулиці Іван Митрофанович. Потім розповідаю їй про сестриць Рікке, про Зюзю Козельського, після чого ми обоє затихаємо і довго сидимо на великому кухонному тапчані.
Лампочка починає чадити і поволі гасне. Через це стає начебто ясніше: всю кухню заливає місячне світло.
Мама схвильованим голосом, якого я ніколи у неї не чув, розповідає мені про себе, про своє життя, про мого батька, який покинув її в Петербурзі незабаром після того, як я з'явився на світ, і нарешті замовкає.
Я тільки тепер помічаю, що все моє лице мокре від сліз. Але мені стає так хороше, мовби в світі ніколи не бувало ні Мелетія, ні Шестиокого, ні Прошки, ані попечителя Люстіха. Я кладу голову мамі на коліна і, тихо гладячи її руки, засинаю.

Розділ сімнадцятий
ПОНЕДІЛОК
У понеділок я сплю до півдня і прокидаюся з таким апетитом, якого у мене ніколи не було.
Жадібно накидаюся па їжу: з'їдаю і здоровенний, обсипаний маком калач, і миску борщу, що залишилася звечора, і випиваю стільки чаю, що Маруся морщиться і промовляє бридливо:
— Ти якийсь ненормальний, їй-богу! Мабуть, я й справді ненормальний. Відтоді як я зрозумів, що я анітрохи ні в чому не винуватий, що директор зі своїми «архангелами» звів на мене злісний наклеп і — головне! — що мені більше не треба ховатися від мами і боятись її, мене охопило чудове почуття волі й легкості.
Я вибігаю в двір і через дві-три хвилини піднімаюся по канату в свій «Вігвам», вискакую на трухлявий бочонок і дістаю зі свого тайника, з-за балки, шкільний зім'ятий зошит, на синій обгортці якого написано:
ГІМНАЗІАДА
ГЕРОЇЧНА ПОЕМА НА ДВАНАДЦЯТЬ ЧАСТИН З ЕПІЛОГОМ.
І на першій сторінці червоним чорнилом у вигадливій рамці:
Присвячується Ріті Вадзінській
Розгортаю зошит і читаю:
Страховку од низького бала Завів на парті Окуджалла: Диктант ось, хто ж таких знайде, Що страхуватись не піде?
А ось про нашого гімназичного «грека», що викладав нам старогрецький синтаксис:
І грек зайшов, і всі ми встали, Мов дибки чуб на голові.
А ось про Зюзю Козельського, підлизу і боягуза:
Як він умів страждать зубами, Коли хоч трохи помічав, Що грек неситими очима Його на муки прирікав,
Як з жартів Прощиних сміявся (Це так інспектор прозивався), І був дотепний жартівник, Єврея жидом він нарік.
А ось про Шестиокого, про Фінті-Монті, про Зуева... А ось про нашого латиніста Павла Ілліча Кавуна...
І враз я згадую, що сьогодні від першої години до другої у нас... — тобто ні, не у нас, а «у них», — мій улюблений латинський урок. Я віддав би все на світі, щоб у цю хвилину стати перед усім класом біля кафедри і прочитати співучим голосом:


Регіа соліс ерат
Сублімібус альта колюмніс, —
і бачити, як Павло Ілліч тішиться разом зі мною музикою кожного староримського слова і, зажмурившись, киває мені в такт. І я вперше розумію тепер цілком ясно, що цьому вже не бувати ніколи, і відчуваю таке сирітство, ніби я сам на землі.
До дідька ж усе, що нагадує гімназію! Геть «Гімназіаду»! Навіщо вона мені! Я розлючено деру мій бідолашний рукопис на дрібнісінькі клаптики, деру зосереджено й довго, щоб не можна було прочитати ні єдиного слова, потім спускаюся вниз, підбігаю до великого, обмазаного дьогтем сміттєвого ящика, над яким з густим дзижчанням кружляє ціла хмара мух, і кидаю туди всю цю паперову рвань.
На душі у мене стає легше, і я біжу задвірком додому.
Тільки-но стаю я на порозі, Маруся дає мені знак не гомоніти: у мами зранку мігрень. Вона лежить не рухаючись, з потемнілим обличчям. Голова у неї туго обмотана великим рушником, який Маруся кожні двадцять хвилин занурює в таз з оцтом.
— Мама була в гімназії. Ходила по твої документи! — говорить вона докірливим шепотом. —
Бургмейстер кричав на неї. Так, кричав. І все через
тебе, через тебе! _
Я стою коло маминого ліжка, і серце моє тужливо ниє. Потім іду в кухню, щоб не розревітись при мамі. Маруся дає мені три п'ятаки:
— Я на твоєму місці пішла б зараз до Гавриленка, купила б на вечерю хліба та півфунта перлової крупи.
Крамниця Гавриленка за рогом, на Старопортофранківській вулиці. Беру гроші і похмуро бреду до Гавриленка. І треба ж такому трапитись, що перший, кого я зустрічаю, ще не дійшовши до рогу, — Валька Тюнтін! Його сонне обличчя з підсліпуватими оченятами аж пашить самовдоволенням і пихою. В руці у нього важка палиця, хоч носити палиці, парасольки та ломачки пресуворо заборонено гімназистам. На нашому кутку Валька буває майже щодня: тут недалечко живе його тітка, вдова якогось московського пана. Вона займає цілий поверх в будинку мадам Шершеневич.
Найбільше в світі мені зараз не хотілось би зустрітися саме з Валькою. Але він дивиться на мене так приязно і так широко усміхається до мене, немов узнав про мене щось дуже добре і йому не терпиться порадувати й поздоровити мене.
— Здрастуй, — каже він сяючи. — Який ти худий та зелений! Ну вже й лаяв тебе сьогодні директор... Він назвав тебе паршивою вівцею. Прийшов до нас на урок і сказав: «Слава богу, його вже не буде в гімназії!» Так і сказав: «Слава богу! Шолудива вівця всю отару поганить». Моя мама каже те ж саме: твоє місце не в гімназії, а в пральні. Адже твоїй матусі...
— Ах ти мурло! — кричу я, охоплений єдиним бажанням: подряпати, набити, покусати ці нахабні, роздуті сміхом щоки.
В його самовдоволенні посмішці я вбачаю все жорстоке, зле, що мучить мене ось уже кілька днів. Це надає мені вдесятеро більшої сили, і несподівано для самого себе я кидаюся на приголомшеного Тюнтіна, вихоплюю його важку палицю, ламаю її навпіл і турляю йому прямо в обличчя.
Ні раніше, ні потім я не міг би зробити такого чуда: палиця була міцна, немов з криці, і за звичайних обставин я не міг би не тільки зламати її, а навіть зігнути.
Я жду, що Валька загаласує від образи й болю, кинеться на мене з кулаками, а кулаки у нього дужчі за мої. Але на його обличчі раптом з'являється жалюгідний переляк, і він з якимсь поганеньким вищанням і хроканням лякливо тікає в підворіття.
Розділ вісімнадцятий
Я СТАЮ ХУДОЖНИКОМ
 
Наші Друзі: Новини Львова