Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 21 квітня 2021 року
Тексти > Тематики > Дитяча  ::  Тексти > Жанри > Повість

Срібний герб

Переглядів: 10877
Додано: 12.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: misologus Джерело: Дитвидав, 1963
«Вона» — оранжево-руда Ціля, обгортниця з фабрики «Глузман і Ромм». В цю горлату вродливу червонощоку дівчину Цінділіндер близько року тому закохався по самісінькі вуха. Відтоді він почав напропале франтити, і навіть хода у нього змінилася. Раніше він ступав по-котячому, обережно й м'яко, а тепер ходить все більше вистрибом, пританцьовуючи, мовби під музику.
Я стараюся якомога уважніше прислухатися до його безладної мови. Яке щастя, що я зустрівся з ним: адже ця зустріч допомагає мені хоч на півгодини відсунути од себе всі мої тривоги й прикрості. Такий нестерпний для мене тягар лиха, яке звалилося на мої малолітні плечі, що я від усього серця вдячний долі за ту передишку, яку — нехай на коротесенький час — обіцяє мені ця розмова з Цінділіндером. Передишка до того потрібна мені, що я раптом починаю розпалювати в собі гарячу цікавість до Цінділіндера і дуже боюся, щоб той не пішов від мене.
Ми сідаємо на лаву біля воріт. Цінділіндер виймає з кишені бомбошку з голубеньким камінцем.
— Думаєш, крадена? Ось!
І він урочисто показує мені якийсь зелений папірець. Це рахунок від ювелірного магазину «Бізе і Компанія». На папірці дуже чітко написано:
«Срібна брошка — 3 карбованці 48 копійок».
Під цим рядком — кругла печатка магазину.
— Бачиш, який штамп, ого-го! І побий мене бог — справжній!
Цінділіндер мовби сам дивується, що бомбошку він не вкрав.
Я добре знаю, що без цього штампу Ціля не візьме його подарунку. Як тільки вони познайомилися, вона зажадала, щоб він побожився, що зовсім покине свою «спеціальність». І справді, з минулого літа, або, точніше, з червня — так, від сьомого червня 1895 року він уже ніколи нічого не краде. Мама порадила йому «вчитися на токаря в мебльовому магазині А. Е. Кайзера, на розі Канатної та Нової. Тепер він став туди за учня, і його почали звати вже не Цінділіндер, а Юзя. Юзя Шток (чи, здається, Штокман). І він ображається, коли хто зве його, як колись, Цінділіндером.
Він і раніше запевняв мене й маму, що вже давно перестав красти, та тільки тепер ми повірили йому остаточно. Разів два він приводив до нас свою Цілю і був дуже й дуже задоволений, коли побачив, що Ціля сподобалася мамі і мені. Кожної неділі він, як і раніше, приходить до нас зранку, наливає нашу бочку водою, чистить для мами на обід буряки й картоплю, розвішує разом з Маланкою на горищі білизну, бігає для Марусі до міської бібліотеки по книжки.
Милий, любий Цінділіндер! Величезна для мене
втіха ходити з ним раннього ранку на базар під ранковий передзвін церков. На базарі, як завжди на півдні, гамір: кричать перекупки, вищать поросята, всі з запалом, завзято торгуються. Ми купуємо живих раків, скумбрію, помідори, бублики, черешню, халву, йдемо, бувало, додому стомлені, зупиняємось відпочити біля будинку мадам Шершеневич, і раптом Цінділіндер каже, усміхаючись:
— Ці перекупки такі роззяви! — І витрушує з рукава злиплу грудку чорносливу.
Я дивлюся на нього і не вірю очам.
— Юзю! Ти ж казав! Ти дав слово... і мамі, і Цілі... Як тобі не сором, Юзю, Юзю!
— Та хіба ж це злодійство? — усміхається він і витягає з-за пазухи жменю мушмули, квашене яблуко, огірок, карамельку. — І хіба тобі не хочеться квашеного яблука?
Мені совісно признатись: вкрадені Цінділіндером ласощі були для мене такі принадні, що я охоче погоджувався не вважати їх украденими і з'їдав без усякого сорому і мушмулу, і чорнослив, і квашене яблуко.
Але оранжево-руда Ціля показала себе безкорисливішою і суворішою, ніж я. Коли Цінділіндер поцупив для неї на базарі кілька каштанів, які любила Ціля, вона так шпурнула їх геть, наче це були розжарені вуглини, і заявила, що не бажає водитися з таким «невиправним мазуриком».
Відтоді, прогулюючись по неділях між ларками, Цінділіндер перестав красти гарбузове й кавунове насіння у недоумкуватої баби Мар'янки, у якої навіть маленькі діти, що раз у раз налітали на неї горобиними зграйками, і ті без усякої перешкоди спорожняли всю корзину. Чудно було дивитись, як важко йому стримувати свої спритні руки, щоб не вкрасти ласощів, що лежали без догляду, і як, поцупивши ненароком огірок чи цибулину, він лається і кидає їх назад у мішок продавця.
Лається він теж менше, як раніш. Мама якнайсуворіше заборонила йому лихословити. Він обіцяв. Та біда була в тому, що на перших порах він не міг догадатись, які слова погані, а які хороші. Анітрохи не соромлячись, вимовляв він такі слова, від яких дерево й те почервоніло б. А бувало, скаже, наприклад, «штани», чи «наплювати», чи «дуля» і, схаменувшись, страшенно засоромиться:
— Уй, пробачте мені, пробачте!
Але тепер і щодо цього у нього все гаразд. Взагалі тепер важко уявити собі, що ще так недавно його вважали за «невиправного мазурика». Тепер навіть у сивого трубача Симоненка чесність Цінділіндера не викликає сумніву.
Та, на жаль, Цінділіндер мусить уже йти. В парку коло пам'ятника Олександру II його чекає оранжево-руда Ціля.
— А я йду до Дракондіді! — кажу я йому і хочу розповісти про всі свої злигодні.
Але зараз йому не до мене, він боїться спізнитись до своєї Цілі. Я лишаюся на лавці сам, і знову обіймає мене моє горе.
У такт моїм сумним думкам завила, застогнала труба у Симоненка.
Це виття надриває мені серце. Мені хочеться плакати.
Що ж чекає мене в підвалі Фемістокла Дракондіді?


Розділ п 'ятнадцятий
ДРАКОНДІДІ
Цей підвал міститься при «Закладі штучних мінеральних вод» на Успенській вулиці, проти станції конки.
Здалека виблискує синьо-біла вивіска, освітлена язиками голубувато-жовтого газу: «Штучні води і сиропи Ф. М. Дракондіді». На вивісці намальований сифон, з якого віялом пирскає вода. Я штурхаю двері і заходжу в магазин. Дзвінок, прибитий до дверей, деренчить куди гучніше, ніж я гадав.
Перше, що я бачу: синя лисина і чорна борода Дракондіді. Борода ассірійська, квадратна, схожа на крашену. З її гущавини віддимаються маслянисті яскраво-червоні губи.
Дракондіді стоїть біля стойки і чистить крейдою олов'яні ложки. Перед ним на високому металічному стержні скляні колонки з сиропами: ананасовий сироп, шоколадний сироп, вишневий, ванільний, малиновий, апельсиновий і навіть чомусь тюльпанний. Увінчує всю цю різноколірну колонаду сиропів яскраво-червоний паперовий букет.
Але де ж клуб? Де чудова потаємна кімната, про яку так багато говорив мені Блохін? За спиною у
Дракондіді нічого хоч трохи схожого на двері. Гладка стіна. На ній килим. На килимі афіша:
ЦИРК МАНУЙЛА ГЕРЦОГА Брати Фернандо і Танті Бадіні

— З сиропом чи без? — питає у мене Дракондіді, кидаючи ложечку у високу склянку.
— Ні, мені не води... я... у мене інше... Мене покликав сюди Муня Блохін.
Дракондіді хмурить розкішні кущисті брови. — Як ви кажете? Блохін?
— З п'ятого класу. З п'ятої гімназії. Муня.
— Блохін — це таке прізвище? Може, Маразлі або Раллі?
(Раллі і Маразлі — місцеві купці, знамениті своїм багатством).
— Ні, не Раллі, не Маразлі, а Блохін... Ви його знаєте... Муня... Він у вас грає в шахи з отим... горбатим. З Ігліцьким... Я знаю всіх, хто буває у вас: Курца, Зозулю... обох Бабенчикових.
Лисина у Дракондіді з синьої стає червоною.
— Ви божевільний, побий мене бог! У мене тут лимонади та сиропи, а він шукає якогось Курца з Зозулею!
Мабуть, я помилився. Блохін розказував мені, що весь цей «Заклад штучних мінеральних вод» є лише декорація, а головне — там, за кулісами, в темній кімнаті з зачиненими віконницями.
Я виходжу на вулицю, довго стою під акацією і безтямно дивлюся на ворота, на яких написано крейдою:
«Юра любить Раю Глузман».
Поряд з Дракондіді міститься цукеркова фабрика «Глузман і Ромм», і там унизу, в підвальному поверсі цієї фабрики, завжди сидять біля заґратованих вікон сорок чи п'ятдесят мовчазних робітниць. У страшенній тісноті за довгим і липким столом, весь час похитуючись уперед і назад, при світлі двох гасових лампочок вони з швидкістю автоматів обгортають клейкі карамельки бумажками, на яких написано: «Царська роза. Фабрика Глузман і Ромм».
Отут і працює руда Ціля, і мені навіть дивно подумати, що після такого важкого робочого дня вона ще може запально сміятись, а інколи й танцювати до упаду разом зі своїм женихом Цінділіндером.
Перегнувшись через благенькі перильця, зроблені з водопровідної труби, я дивлюся в підвальне вікно. Але сьогодні неділя, фабрика «Глузман і Ромм» не працює, за темними вікнами морок. Я відвертаюсь і бачу: Блохін.
— Муня, — кажу я йому, — мабуть, є інший Дракондіді?
Але Муня посміхається, вимовляє своє улюблене «пфе» і веде мене назад до «Закладу штучних вод», кладе на стойку два двогривеники — за мене й за себе — і Дракондіді, на мій подив, вітається з ним, як з приятелем, і, озираючись, трохи закочує килим, до якого приколота циркова афіша, і за килимом я бачу невисокі двері, оббиті драною клейонкою.
— Обережно, приступка! — каже Дракондіді, показуючи сніжно-білі зуби, і я, мов у яму, провалююсь у темну напівпідвальну кімнату, де тхне димом, рибою, вбиральнею, гасом і вогкістю.
Коли очі звикають до потемків, я бачу кудлатого парубка з циганським обличчям, який смажить на ке-росинці бичків. Це, як казав Муня, брат Дракондіді (я вже чув про нього), глухонімий водопровідник чи слюсар, на ім'я Жорка. Праворуч коло стіни занавіска. З-за занавіски чути хропіння. Десь поскрипує жерстяний вентилятор. Чи, може, це ллється з крана вода?
Ось він який, клуб Дракондіді, що про нього розповідали мені стільки чудес! Я чомусь був певен, що тут позолота й оксамит, а тут заяложені столи, соняшникове лушпиння, бруд і такий сморід!
Ми сідаємо з Блохіним у далекий куток. По нашому столу пробігає прусак.
Придивившись, я бачу Бабенчикових. Вони сидять на перекинутих бочонках праворуч коло самої стіни і тасують карти, чекаючи партнерів.
Глухонімий зараз же подає нам на заржавленому чорному підносі дві склянки каламутненького чаю з малесенькими солоними бубликами, які звичайно подають до пива.
— Цей Жорка — артист, ой-ой-ой! — говорить, підморгуючи, Муня. — Дати йому три цигарки, і він проковтне отого прусака, навіть двох...
— При чому тут прусаки? — кажу я з тужливим докором. — Ти мене кликав... Я прийшов... А ти — про прусаків... про цигарки...
Муня сміється:
— Все буде чудово, не бійся. Ми з Тимошею придумали... Тобто придумав Тимоша. Прекрасний план!.. Ось побачиш... Зараз він прийде... Він розкаже.
Але усмішка у Блохіна невесела. Чи, може, просто неуважна? Я придивляюсь до нього і з обуренням бачу, що він думає про щось інше.
Така у нього мінлива й метушлива вдача. Ось уже він підбіг до восьмикласника Людвіга Мейєра і пропонує йому квиток в лотерею:
— Розігрується знаменита книжка: «Намисто
королеви» Олександра Дюма! Чотириста двадцять сторінок!
Потім підбігає до Зенкевича, збирача марок, і міняє у нього «Кубу» на «Яву».
Потім зупиняється біля стіни проти дверей — грати з якимсь смуглявим в орлянку.
Потім підходить до столика, де об'їдаються шоколадною халвою Володька і Стьопка Бугаї, і, диригуючи бубликом, співає разом з ними люту пісню про нашого наглядача Галікіна (він же Барбос)).
Нема такої людини, мимо якої він міг би пройти, не затіявши з нею гри чи якогось діла. Він потрібен кожному, і кожен — йому.
В усій цій юрбі тільки й чути:
— Мунька! Муня! Блохін! Блоха!
І скоро мені починає здаватись, що в кімнаті не один Блохін, а п'ять чи шість.
Та ось до нього підходить Ігліцький, високолобий горбань, і обидва зараз же сідають грати в шахи.
Від чаду і голоду у мене починає боліти голова. Я не відриваю очей від тих дверей, де має з'явитися Тимоша. Мені здається: як тільки я побачу його щиросерде, кругле, червонувате від ластовиння обличчя,' голова у мене одразу ж перестане боліти.
Який вигляд у нього буде, коли він зайде сюди? Веселий чи сумний? І що нового скаже він мені?
Тьмяно світяться в темній стіні оббиті драною клейонкою двері. Я ненавиджу кожного, хто входить сюди, за те, що ця людина — не Тимоша.
— Шах! — каже Ігліцький.
— Шах і мат! — каже Блохін.
І зараз же схоплюється, бо в цю саму хвилину на верхньому східці з'являється, розгублено мружачись, Тимоша.
Ми біжимо до нього, розштовхуючи всіх. Виявляється, його довго не пускав Дракондіді, і він мало не силою вдерся в ці двері. Його міцнозубий рот усміхається до мене, як завжди, але очі його сумні й тривожні. Русяве волосся потемніло від поту.
Ми сідаємо біля самої занавіски на купу рогож, що пахнуть рибою, і Тимоша починає докладно розказувати про все, що він робив зранку, щоб виручити мене з біди.
— Перш за все, як мені порадив Мунька, я побіг
до Еммануїла Жука.
— Боже мій! При чому ж тут Жук?
В нашій гімназії всі знають Еммануїла Жука. Він статечний і поважний, як капітан пароплава. У нього огрядна постать, чудовий костюм і пановитий, гордий профіль. Він і справді поважна персона: перукар «Приморського готелю». Але на яку ж допомогу я можу сподіватися від нього?
— Як то — на яку? — накидається на мене Муня. — Чи ти не знаєш, що він кожного ранку, взимку й літом, приходить з бритвою та ножицями на квартиру до Бургмейстера — побрити і постригти його перед початком уроків?
— Ну то й що ж?
— А те, що він має дорогоцінну змогу щодня розмовляти з самим Шестиоким!
Муню перебиває Тимоша і розповідає з багатьма подробицями, як прихильно прийняв його цей поважний цирульник і як охоче взявся поклопотатися за мене.
— От і чудово! — кажу я, зрадівши.
— Ні, ти с-слухай до к-кінця! — І нижня губа у Тимоші раптом починає тремтіти, ніби він хоче заплакати.
З його дальшої розповіді я зрозумів, що цей чарівний Жук аж ніяк не має наміру розкидати свої благодіяння задарма: за свою розмову з Шестиоким він вимагає двісті карбованців — двісті карбованців тільки за розмову! — а коли вдасться, то ще двісті.
Серце у мене холоне: бувають же на світі такі безсоромні люди!
— А ти що думав! — усміхається Муня. — На те він і Жук... Таємний агент Шестиокого... Хіба Зуєв і Зюзя Козельський могли б хоч годину залишатися в гімназії, коли б їх батьки не сипали йому -- для Бургмейстера — не двісті, не триста, а тисячі!
— К бісу Жука! — кричу я.
Тимоша дивиться на мене винувато, йому немовби соромно, що його турботи були марні. Він сумовито й тягуче розповідає про те, що від Жука він поплентався до попа в далеку Покровську церкву, вистояв там до кінця всю обідню і що піп, як тільки почув моє ім'я, запирхав на нього, мов кіт на їжака.
Далі мені не хочеться слухати. Сором признатись, але я, хоч яким диким це здається, не почуваю до Тимоші ніякої вдячності. Хлопець з ранку до вечора, не пивши, не ївши, бігав по всьому місту, клопотався, метушився, а я слухаю його розповідь про це з нетерплячою досадою, зі злістю — і сам усвідомлюю, що неправий, та це ще дужче дратує мене.
— А потім я пішов до Митрофановича... до Фінті-Монті...
— Знаю, знаю! Не тягни! — кажу я сердито й різко.— Знаю: пішов до Митрофановича і не застав його дома.
— Не застав... — пригніченим голосом відповідає Тимоша, ніби не помічаючи мого роздратування. —
Спочатку я пішов на хвилеріз, до маяка, де в свята він ловить бичків... Звідти...
— Мені не цікаво, куди ти ходив... Важливо, що ти не застав! Не застав! Не застав!
Горе моє таке велике, що я почуваю за собою право бути несправедливим, капризним і грубим. Я хапаю з сусіднього столика чиюсь сучкувату палицю і, стукочучи нею по столу, кричу якимсь не своїм, сварливим, істеричним голосом, огидним мені самому:
— К бісу вас усіх! К бісу! К бісу!
І раптом, схаменувшись, починаю белькотіти вибачення:
Не сердься... я розумію... я знаю... Але що ж мені робити? Я ж...
Сльози душать мене, і я припадаю лицем до занавіски, — вона теж пропахла рибою.
— Ех, жаль, — говорить Муня Блохін, — що ми так і не знайшли Фінті-Монті! Він би порадив, він би сказав.
І раптом в цю саму мить до нас долинають знайомі, рідні слова:
— Мазепи! Свистуни! Горлодери!..
Ми схоплюємось, наче в кімнаті вибухнув снаряд. Фінті-Монті!!! Невже він тут, серед нас?! Ми кидаємось за занавіску.
Так, це він, Фінті-Монті: здрімнув на неширокій лаві, вкрившись своєю зношеною шинелькою, а біля нього на скрині півштоф і обплила тьмяна свічка.
Що за чудо! Як опинився він тут, під землею, в цьому смороді й гидоті? Правда, серед гімназистів ходила чутка, що він, як висловлювалися тоді, топить своє горе в горілці, але я так звик бачити його тверезим і поважним в класі, на кафедрі під час уроку, що дивлюся на нього і ніяк не вірю очам. Ось він підводиться, повільно й важко сідає, гладить свої довгі, як у Тараса Бульби, вуса, немов роздумуючи, чи спати йому ще, чи проснутись зовсім. І, видно, вирішує: спати. І тягне на себе свою благеньку шинель, щоб знову вкритися з головою.
— Здрастуйте, Іване Митрофановичу! — говоримо ми хором, як в гімназії.
 
Наші Друзі: Новини Львова