Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 21 квітня 2021 року
Тексти > Тематики > Дитяча  ::  Тексти > Жанри > Повість

Срібний герб

Переглядів: 10885
Додано: 12.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: misologus Джерело: Дитвидав, 1963
Двері не замкнені. Я спускаюся в кухню сходами, схожими на трап корабля. В кухні звичайно господарює Тимошина тітка, вся в кучериках, в рипучому корсеті, з таким виразом обличчя, ніби вона щойно хильнула склянку оцту. Але зараз — це так несподівано! — кухня зустрічає мене гамором і сміхом.
У кухні дві дівчинки — Льока Куриндіна і сестра Тимоші, «різноколірна» Ліза. Різноколірною її звуть через те, що у неї в золотистих кучерях росте коло самого лоба темне каштанове пасмо. В руках у них білі туфлі, які вони натирають зубним порошком. Тут же на столі горить лампа. В лампу встромлені

щипці для завивки. Щипці, очевидно, вже були в дії, бо в кухні почувається запах спаленого волосся.
Дівчатка вмить гасять лампу і з вереском виносять кудись щипці.
— Де Тимоша? — питаю я.
— Пішов, — відповідає Ліза крізь зуби, бо в роті у неї кілька шпильок, за допомогою яких вона намагається справитися з розкішними кучерями.
Виявляється, і тітка, і Тимошин батько поїхали кудись на хутір, і, користуючись тим, що дорослих нема дома, дівчатка вкрали у тітки щипці для завивки, пудру, помаду, рум'яна, духи і від самого ранку завиваються, рум'яняться, пудряться, хоч обидві навіть занадто червонощокі і волосся у обох кучеряве без усякої завивки.
Весь цей маскарад страшенно подобається їм, вони щохвилини шушукаються, вищать і пирскають зо сміху. Мене завжди дуже цікавило, про що ці дівчатка повсякчас шушукаються і з чого вони стільки сміються. Але зараз мені навіть важко зрозуміти, як це люди можуть веселитися й радіти, коли у мене таке тяжке горе.
— Де Тимоша? — питаю я.
— Не знаю! Здається, пішов до Фінті-Монті, — відповідає недбало Ліза. Потім придивляється до мене і знову заходиться сміхом. — Де це ти так вимазався? Куди це тебе носило?
Тут тільки я помічаю, що і моя куртка, і штани геть забруднені глиною.
— Як же я вийду на вулицю?
Ліза сміється і веде мене до дзеркала в тітчину кімнату:
— Подивись, яке ти страховище!
З відчаєм дивлюся я на свій брудний костюм, весь у плямах коричневої глини.
— Як же я вийду на вулицю? — повторюю я в розпачі.
Дівчатка тягнуть мене назад у кухню, озброюються колючими мокрими щітками і починають зчищати з мене глину в чотири руки.
Поки вони смикають, шарпають і мучать мене, я вперто думаю про те, як би мені побачитися з Тимошею. Я знаю: він пішов до Фінті-Монті, щоб поговорити про мене, розповісти йому про мої злигодні і порадитись з ним, що мені робити!..
Чому ж він досі не повернувся додому?
Раптом вгорі задзеленчав дзвоник.
— Ой, це Тимошка! — кричить Ліза і вмить підіймається сходами вгору, плутаючись у тітчиній спідниці...
Вона весела, пустотлива, насмішкувата; чудово веслує, купається в будь-яку погоду, запливає в море далі за всіх.
Льока, над якою вона деспотично панує, значно добріша за неї і ставиться до мене з материнським співчуттям.
— Чого це ти сьогодні якийсь нещасний? — питає вона, коли ми залишилися вдвох. — І, боже, який розпатланий! Дай-но он той гребінець, я тебе зараз причешу...
У цей час вбігає Ліза і враз хапає якусь тітчину склянку:
— Стривай! Ми підрум'янимо його!
Але, помітивши, що Мені не до сміху, каже посмутнілим голосом:
— Тимоша теж невеселий сьогодні. Навіть не вмивався. Випив чаю і побіг з двору.
— А хто це дзвонив? Не Тимоша?
— Ні, це так... Це Ріта...
Ріта Вадзінська! Кров ударяє мені в щоки, руки починають тремтіти, і я, немов рятуючись від пожежі, тікаю в кухонні двері. Дівчатка сміються мені навздогін: вони давно вже знають про мою дику закоханість у Ріту...
Не пам'ятаю, як добрався я до того невеличкого будиночка, де мешкає Іван Митрофанович.
Але й тут мене чекає невдача! На дверях — замок, на обох вікнах — глухі віконниці. Під мокрою акацією сидить Людвіг Мейєр і читає якусь книжку короткозорими німецькими голубими очима. Я завжди ніяковію перед ним: він такий учений і поважний.
Почекавши, доки Мейєр дочитає розділ, я питаю, чи не приходив до Івана Митрофановича Тимоша Макаров з п'ятого класу... Тимоша Макаров, з отакими ушима... Але Мейєр не відповідає ні слова і дивиться на мене, мов лунатик.
Далі розпитувати його все одно марно, і я тихо йду від нього.
Розділ тринадцятий
ПРЕМУДРА ПОРАДА
Мене оточують невідомі вулиці. Я йду, сам не знаючи куди. А потім сідаю на східець біля якихось дверей, заплющую очі і притуляюся головою до поручнів. Як у тумані, пропливають передо мною мутно-лілові тіні, і кожна тінь — Тюнтін: Тюнтін на велосипеді, Тюнтін верхи на поні, Тюнтін в матроському костюмі, Тюнтін п'ятимісячним немовлям, Тюнтін у черкеській папасі — все Тюнтіни, яких я бачив сьогодні на фотографічних картках. А потім вони враз зникають, і я непритомнію.
За дитинства це траплялося зі мною частенько. Одного разу, коли мама виймала голкою у мене з долоні колючку, я зомлів у неї на руках. Другий раз, після довгого морського купання, я пролежав непритомним на розпеченому березі близько чверті години, і у мене вкрали незабутнє жерстяне відерце, за яким я потім тужив багато днів.
Опритомнів я серед якихось птахів. Птахи стояли рядами на полицях. Малесенькі страуси, не більші за мізинець, маленькі журавлі без носів, круглоголові пугачі.
— А це що за птахи... з такими хвостами?
— Це ібіси, священні, єгипетські.
Голос був незнайомий, дуже приємний. Я почув його і знову задрімав. Коли я прокинувся, в кімнаті точилася розмова.
— Як же вам не соромно, татку! — говорив той
самий голос. — Фе! Це просто сором! Ви ж уже одержали чотири грудочки.
У відповідь почулося винувате шамкання.
— Фе, який сором! Що сказала б небіжчиця матуся! Фе! Фе! Мені так соромно, так соромно за вас!
Я трохи розплющив очі і побачив старезного дідуся без бороди й вусів, у зеленому ковпаці з чорною китицею. Ніс у нього був довгий і гострий. На кінчику цього носа потроху зростала ясна, чиста, прозора крапля і падала дідусеві на коліна. Ще... Ще... Я довго стежив за цими ясними краплями, і на душі у мене стало дуже спокійно.
— Він проснувся! — промовив той самий голос, який щойно докоряв старому. — Сестрице Франціско, чи готове?
Я зараз же почув дуже смаковитий запах квасолі. Запах був такий же привітний, як і все в цій кімнаті. Я вдихнув його на повні груди і, трохи підвівшись на дивані, побачив двох дуже рум'яних бабусь, тоненьких і маленьких, як десятилітні дівчатка. Мовби хто насипав їм на голову снігу — таке було у них сиве волосся.
Де я? Куди я потрапив?
Помітивши, що я не сплю, одна з них подала мені димуючу миску юшки і черствий окраєць сіруватого хліба. Швидко впоравшись з цією їжею, я побачив на дні миски картинку: три пуделі з різноколірними бантами сидять і посміхаються, як люди, а один з


них навіть підморгує, начебто знає про мене щось смішне.
Взагалі мешканці кімнати, очевидно, люблять картинки страшенно: навіть на ковдрі, якою вони вкрили мене, вишиті зірки й метелики. Стіни згори донизу вкриті різнобарвними килимками з вишитими тиграми, рицарями, квітами, якорями та райдугами. На дивані виладналися подушки всіляких розмірів і кольорів, і кожна являє собою картинку: на одній — троянди, на другій — ті ж самі пуделі, яких я щойно бачив на дні моєї миски, на третій — Робінзон Крузо з довгою бородою і під парасолею.
Я оглядаю цю веселу кімнату. Кімната неначе говорить: «Яка нісенітниця, що на світі бувають нещастя! На світі є тільки м'які килимки, та цокання годинника, та різнобарвні картинки, та подушки».
— Сестрице Мальвіно, дайте мені, будь ласка, коробочку сірників!
Коробочка була в футлярі з темно-синього бісеру, а коли сестриця Франціска, вилізши на стілець, засвітила велику висячу лампу, на скляному абажурі цієї лампи зараз же затанцювали силуети китайчат і китайців.
Одна з цих бабусь була прудка, швидка, балакуча, рухлива, як молода дівчина, а друга — солідніша, старша, в окулярах.
Родом (як я потім дізнався) вони були з Ельзас-Лотарінгії: мамзель Франціска і мамзель Мальвіна. В нашому місті вони жили чи не змалечку і зовсім правильно говорили по-російськи, з дуже приємним іноземним акцентом. Тільки замість «начебто» говорили «начбето».
— Ми дивимось у віконце, а там начбето хтось лежить. «Ай, — кажу я сестриці Францісці, — він уже начбето мертвий».
їх тато, м-сьє Рікке, був колись вчителем танців, але тепер йому дев'яносто шість років, і він здавна сидить в своєму кріслі під теплим пледом, на якому вишитий чорний кажан на фоні величезного місяця. Він уже оглух, погано бачить, він навіть став байдужий до тютюну, який охоче нюхав ще два роки тому. Цілими днями не мовить і слова. Та є в цьому житті одно, досі йому любе й дороге: цукор. І, оскільки йому мало грудочок, які видають дочки, він краде у них цукор, коли тільки зможе. І, тому що це дуже тішить його, дочки навмисно ставлять сахарницю у нього під рукою, щоб йому зручніше було красти. Не можна було без сміху дивитись, як він, озираючись туди й сюди, наче справжній злодій, простягає руку по здобич, яку вони самі підставляють йому. Вважаючи, ніби він учинив надзвичайно вдалу крадіжку, він радіє, мов дитина. Грудочка цукру, яку він в. ту ж мить кладе собі в рот і починає зі смаком смоктати, здається йому вдвічі смачнішою, бо він вважає, що ця грудочка вкрадена. Особливо йому приємно, коли йому кажуть: «Фе, татку, як же вам не соромно!»
Тоді йому ввижається, що він справді страшенний хитрун і пройда. Це тішить його, і він самовдоволено гмукає.
Розповідаючи мені про ці батькові химери, сестри в той же час безперестану працюють: перед ними на столі накидані купами клаптики всіляких тканин, вони швидко зшивають їх різноколірними нитками — і виходить узорчата червоно-синьо-зелена скатерть. Мені здається, що я вік пролежав би отак на дивані і дивився б, як мелькають їх швидкі руки.
Вони розповідають мені (а втім, розповідає сама лише Франціска, а Мальвіна тільки співчутливо ворушить бровами), що вони обидві викладають в різних школах рукоділля та музику і, крім того, роблять з гарусу птахів на продаж.
— Ось подивіться! — говорить Франціска, бере ножиці та гральну карту, згортає її вчетверо, вирізає з неї кружок, подібний до бублика, обмотує його гарусом яскраво-жовтого кольору, подзвякує довкола нього ножицями — і виходить пухнасте курча, немов щойно з яйця.
— Жаль, нема воску для дзьоба. Он скільки у нас журавлів безносих! — каже, сумовито зітхаючи, Франціска. — Віск страшенно подорожчав!
— Страшенно! — зітхає Мальвіна. — А цей негідник Субоцький...
Субоцького я знаю. Він живе у нашому дворі і держить паперову крамничку навскоси від гімназії Кроль. Маленький і в'юнкий, як чиж, він солодко усміхається жовторотим своїм покупцям, гладить їх по головах, зве «діточками».
— Ось тобі, дитинко, промокашечка зі стрічечкою.
Та попри все те він неприторенний шахрай. Як сказали Франціска і Мальвіна, він скуповує у них за безцінь їхніх пугачів, страусів, курчат, журавлів і продає в магазини, наживаючи величезний бариш. За кожне курча він платить їм тільки десять копійок, а бере за кожне полтиник. Магазини ж продають цих курчат по карбованцю, бо курчата Субоцького славляться своєю красою. Вони так і звуться — «курчата Субоцького». їх купують нарозхват, особливо до великодня та до ялинки. Тим часом матеріал для виготовлення птахів коштує так дорого, що за роботу обом сестрам лишається не більше двох з половиною копійок з курчати.
— Я дістану вам воску! — кажу я, зрадівши, що можу догодити їм. — Я скажу дядькові Хомі, він привезе з села. У нього є, він мені сам говорив. У нього в селі мед і бджоли.
І я розповідаю їм про дядька Хому. А потім про маму, про Бургмейстера, про лихо, що звалилося на мене. Вони слухають, кивають головою, і раптом Мальвіна говорить владним тоном:
— Ви мусите зараз же піти і розказати всю правду вашій мамі. їй буде боляче? Нехай. Краще біль, ніж неправда. Краще навіть смерть, ніж неправда. Підіть розкажіть своїй мамі всю правду, і ви побачите: все буде добре.
Мене це збентежило. Я ніяк не міг зрозуміти, чому ж, в такому разі, вони обдурюють свого батька, даючи йому красти цукор, та, як тільки я натякнув на це, Франціска перебила мене:
— О, татко — це інша справа! Наш татко став начбето дволітнє малятко.
Я схопився:
— Гаразд, я піду і скажу.
І передайте вашій мамі від нас — від Фран-ціски і Мальвіни — любов. Та, якщо можна, й оце.
І вона схопила з полиці червоногрудого дятла, всунула його в паперовий мішечок (мішечок був теж з картинкою) і подала мені.
Я гаряче подякував і їй, і Мальвіні і, мов па крилах, помчав додому. Тепер тільки я зрозумів, як тяжко мені було стільки часу таїти від мами правду.
Але навіщо вони дали мені цього дятла? Хіба може дятел порадувати маму тепер, коли я розповідатиму їй про нещастя, яке скоїлося з нами?
Розділ чотирнадцятий
ПЕРЕДИШКА
Поки я відпочивав у моїх нових друзів, дощ перестав. Небо стало вогненно-червоним. Калюжі здавалися налитими кров'ю.
Мені так хочеться розказати мамі про Зюзю, про Тюнтіна, про герб, про Шестиокого, про Прошку, про все, що сталося в ці дні, навіть про Фічаса, навіть про цапа Филимона, що я ладен заплакати з досади, побачивши, що в кімнаті сама лише Маруся.
Мами нема ні в кухні, ні в погребі. Ще так недавно я уникав її, ховався від неї, а тепер, здається, віддав би все в світі, щоб притулити до її шершавих рук своє холодне й мокре обличчя.
Маруся дивиться на мене з сумовитим докором: є ж такі нікчемні люди, які цілими днями вештаються бозна-де! Я почуваю, що страшенно винуватий перед нею (це моє звичне почуття), і тихенько питаю, де мама.
Маруся вимагає своїм чітким голосом, щоб я не прикидався дурником, бо мені добре відомо, що сьогодні опівдні дядько Хома поїхав до себе в село і що мама проводжає його до Акерманської застави.
Значить, я й справді злочинець! У сім'ї здавна існує звичай, що кожного разу, коли дядько Хома їде від нас, ми з мамою проводжаємо його до Акерманської застави, а потім заходимо до Довгої Лізи, і Довга Ліза завжди каже мені:
«Ой, який ти виріс, нівроку!»
І біжить до крамнички й приносить мені сірі, засиджені мухами, кам'яно-тверді м'ятні пряники, і я, ламаючи собі щелепи, гризу ці пряники всю дорогу додому.
Довга Ліза почуває до мами вдячність, бо мама колись давно, коли в місті був єврейський погром, сховала її в нашому погребі у діжці, яку зверху накрила капустою, — ця діжка довго ще була у нас, і називали ми її «Лізина діжка». І от тепер мама йде від Акерманської застави сама, без мене, і дядько Хома поїхав, і"я не поцілував його у вусаті губи, що пахнуть хлібом та вишневою наливкою, і навіть не бачив, яких гостинців накупила мама його дружині і дітям. А втім, ці гостинці майже завжди однакові: півголови цукру, чверть фунта чаю, липкі цукерки в бумажках з назвою «Царський букет» і голубий чи канарковий ситчик, куплений на розпродажу у Пташникових.
Я стою перед Марусею страшенно засоромлений.
— Подивися, Марусю!
Я показую їй паперовий мішечок з картинкою і виймаю з нього пухнастого дятла, якого мені подарувала Франціска. Тільки тепер я бачу, який він гарний. З глини цеглистого кольору виліплений стовбур дерева з корою й суччям, і в цей стовбур вп'явся обома лапами дятел і, закинувши голову далеко назад, довбає його довгим дзьобом, зробленим з найкращого воску.
— Це мені... це для мами... подарували...
Але Маруся поглядає на дятла вороже, начебто
дятел теж винуватий перед нею, і перед мамою, і перед дядьком Хомою.
Я йду в кухню. Мене дуже морозить. Я, мабуть, простудився. Добре б випити гарячого чаю. В казармі через дорогу є «куб» — великий, вмазаний в плиту кип'ятильник. Солдат за копійку наллє мені з куба повний чайник гарячої води. Беру зі столу чайник і раптом бачу: під ним записка.
«Приходь сьогодні о десятій до Дракондіді. Важлива справа! Блохін».
Я вибігаю в двір, пригинаючись попідвіконню, щоб мене не побачила Маруся.
Я жодного разу не бував у Дракондіді. Дракондіді — таємний гімназичний клуб. Всі в гімназії знають, що існує цей клуб, але говорять про нього пошепки. Там другорічники Зозуля і Курц п'ють горілку з пляшок від хлібного квасу. Там банькаті брати Бабенчикови грають в «підкидного осла». Там Стьопа Бугай щоразу, коли йому пощастить викрасти у батька троячку, об'їдається тістечками й морозивом, частуючи Зуєва та свого брата Володю, другорічника з четвертого класу. Там ховаються від Барбоса «казенщики».
«Казенничати» або «правити казну» — це значить вештатись у якомусь місці (найчастіше в парку або на морському березі), коли тобі належить сидіти в своєму класі.
Ти, "наприклад, не приготував уроку з фізики, і тобі загрожує одиниця. Ти береш ранець і йдеш нібито до гімназії. Але, пройшовши дві-три вулиці, звертаєш убік і крадькома пробираєшся в потаємне місце, де ховаєшся, поки йдуть уроки. А потім приходиш додому дурень дурнем і безсовісно брешеш батькам. Ті казенщики, у яких є гроші, проводять свої дні у Дракондіді. Там вони пригощаються, грають в карти, в лото, в доміно або сплять.
І гімназичне начальство ні разу не застукало їх в тому кублі, хоч бувало, що в день якогось важкого уроку там збиралося зразу до десяти чоловік. Вони навіть заздалегідь змовлялися — завтра зранку усі гуртом піти до Дракондіді.
А якось той самий Стьопа Бугай запросив до Дракондіді весь клас. Сталося це так. Був останній урок — французька мова. Треба було читати молитву після навчання:
«Дякуємо тобі, боже, яко сподобив єси нас благодаті твоєї во єже уважно навчатися. Благослови наших начальників, батьків і вчителів, які ведуть нас до пізнання блага...»
Стьопа Бугай сміливо вийшов наперед і, користуючись з того, що м-сьє Лян не розуміє по-російськи, виголосив тим самим наспівом, яким у церкві читають молитви:
«Аще хто не хоче дістати з грецької коляку, нехай викраде у батьків полтиника і сховається в вертепі Дракон-ді-ді!»
І побожно дивився на ікону, не перестаючи хреститись.
Лян, вважаючи, що це молитва, з благоговінням
потупив очі, щоб показати, як він поважає чужу
релігію.
Про вертеп Фемістокла Дракондіді мені багато чого розповідав Муня Блохін, бо він кожної п'ятниці грав там у шахи з горбатим реалістом Ігліцьким.
Але йти в цей гімназичний клуб ще рано. Зараз три чверті на восьму, не більше. Чи не піти мені до Льоньки Алігеракі, мого сусіда, у якого є білий пацюк і пара нових голубів «вертунів»? Ні, не такий у мене зараз настрій, щоб цікавитись голубами та пацюками! А може, вернутись до сестер Рікке в їхній безтурботний затишок і знову почути їх ласкавий голос, їх миле й потішне начбето?
Повільно і нерішуче я виходжу за ворота. Вулиця безлюдна. Нікого. Ех, побачити б Ріту Вадзінську! Я йду праворуч, потім вертаюсь і раптом бачу коло нашої хвіртки розчепуреного Цінділіндера в сліпучо-яскравому фіолетовому галстуці. Від нього так і тхне одеколоном. Не вітаючись, він витягає з кишені коробочку і виймає звідти малюсіньке позолочене серце, простромлене білою стрілою. В серце вставлений голубенький камінчик.
— Шикарна цяцька! — захоплено каже він. — Ти думаєш, вона буде рада?
«Вона» — оранжево-руда Ціля, обгортниця з фабрики «Глузман і Ромм». В цю горлату вродливу червонощоку дівчину Цінділіндер близько року тому закохався по самісінькі вуха. Відтоді він почав напропале франтити, і навіть хода у нього змінилася. Раніше він ступав по-котячому, обережно й м'яко, а тепер ходить все більше вистрибом, пританцьовуючи, мовби під музику.
 
Наші Друзі: Новини Львова