Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 21 квітня 2021 року
Тексти > Тематики > Дитяча  ::  Тексти > Жанри > Повість

Срібний герб

Переглядів: 10875
Додано: 12.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: misologus Джерело: Дитвидав, 1963
«Мм-ме!»
Фічас намагається встати, але Филимон знову буцає його під коліна, і він знову простягається на весь зріст на панелі.
Я щасливий. Я плигаю навколо, мов той дикун, а потім хапаю відро і, крикнувши «опа-па» (це наш войовничий поклик), захоплено виливаю всю брудну воду на голову лежачого передо мною Фічаса.
Фічас пирхає, сіпає ногами, захлинається, потім повертає до мене мокре, червоне, страшенно зле обличчя і, боязко дивлячись на свого переможця, намагається встати втретє. Але я насуваю порожнє відро на його дурну довгу голову і тарабаню щосили по відру кулаками:
— Опа-па! Опа-па! Опа-па!
Фічас починає ревіти на всю вулицю.
— Що ж то ти робиш, байстрюк! Облиш дитину! — кричить мені з вікна його мати.
Я ледве стримуюсь, щоб не показати їй язика, хапаю відро й біжу.
Перемога сповнює мене радістю переможця. Соромно сказати, та, коли тієї ночі я засинаю на складеній моїй койці, так і не дочекавшись, поки повернеться мама, я думаю не про жахливе нещастя, що скоїлося сьогодні зі мною, а тільки про перемогу над Фічасом. І про те, як я хвастатиму цією великою перемогою перед всіма хлопчаками нашого будинку. І ще про те, що зробити, щоб завтра, в неділю, нам, макрюхам, розгромити печонкінців у відкритому бою та взяти в полон їхнього ватажка Ваську Печонкіна.
Це давнішня наша мрія — відомстити ковалеві за всі кривди й лиходійства.
Дивна річ: ми палко ненавидимо його, але тільки в свята, а в будні ми ладні годинами стояти нерухомо коло порога його малесенької кузні на розі Канатної та Базарної і з шанобливою цікавістю стежити за всяким рухом його проїдених кіптем рук. Особливо цікаво дивитись, як кує він коней або натягує шини на колеса. В цей час ми навіть любимо його. Але в свята, коли, змивши з себе кіпоть, він припомадить чуба, надіне лимонного кольору сорочку і, накинувши на широкі плечі голубий піджачок, що зветься «твинчик», вийде за ворота погуляти зі своїми печонкінцями, він одразу стає нашим ворогом, ніби це зовсім інша людина: примружені, вузькі оченята, хитрувата крива усмішка і зловісна мовчазність пірата. На нас, макрюх, він ніколи не дивиться, ніколи не розмовляє з нами і через те здається нам ще страшнішим. Печонкінці — його вірна армія.
У місті його вважають за юродивого, бо він грає тільки в дитячі ігри і водиться тільки з хлопчаками. Подивились би ви, як у дощ він хлюпощеться в калюжах босими ногами, як він пускає в цих калюжах кораблики, зроблені з цигаркових коробок, як дражнить індика, що живе в дворі у мадам Шершеневич!
Печонкінці за нього у вогонь і в воду. Люблять його більше, ніж своїх матерів і батьків. Фічасом ЗВУТЬ найвойовничішого з них, пришелепуватого Ігнашку бо коли його кличуть додому пити чай чи вечеряти, він кричить у відповідь не «сейчас», а «фічас». Улюблене заняття Васьки Печонкіна — пускати змія. З цього мирного заняття він зробив собі розбійницький промисел. Коли його змій запущений у небо, Васька почуває себе єдиним господарем неба, і перед ним наші бідолашні змії все одно, що горобці перед шулікою.
Лихо тому смільчакові, який наважиться запустити в той самий час свого слабосилого змія. Змій Печонкіна здоровенний і могутній. Він з розмаху налітає на бідолашну жертву, і там, у височині, закипає запеклий бій, після якого змій смільчака, відірваний од своєї тонесенької ниточки, падає широкими зигзагами вниз, а його колишній власник несамовито голосить і біжить найближчими вулицями, рятуючи вцілілу нитку і навіть не намагаючись добігти до свого переможеного змія, що впав десь у парку чи біля самого моря.
Тепер, засинаючи, я думаю про те, про що думав уже тисячу разів: як було б добре, коли б мені вдалося (разом з Льонькою Алігеракі і Мунею) спорудити такого могутнього змія, що зчепився б у небі з ворогом і переміг би його. Був би у мене англійський шпагат — ого-го, показав би я Васьці Печонкіну! З цією мрією я й заснув.
Розділ одинадцятий
«ПО-ХРИСТИЯНСЬКОМУ, ПО-БРАТНЬОМУ»
У неділю я просинаюся сумний. Велика перемога над Фічасом здається мені далекою, нецікавою подією. Зате до дрібниць пригадується вчорашня катастрофа в гімназії. Схоплююся з ліжка і мчу, не вмиваючись, у двір, якнайдалі від мами, щоб вона з мого жалюгідного вигляду не догадалася про нашу біду. Під квартирою погріб. Я трохи піднімаю його важку ляду.
— Куди? — кричить Маруся, не відриваючись од книжки.
— До їжачка.
Але їжачка я навіть не шукаю. Я зараз же забуваю про нього, сідаю на поламаний ящик і починаю стогнати, як хворий. Яке ж то горе! Яке жахливе горе! Мені здається, що нема на всій землі людини, нещаснішої за мене, що ніколи в житті я вже не сміятимусь, що я залюбки зараз же ліг би в труну, аби тільки не зазнавати такої муки.
Цю труну я уявляю собі надзвичайно виразно. Вона стоїть на коротеньких ніжках у «вітальні», навскоси од вікна, біла, з золотими китицями, а навколо вінки і квіти, й атласні стрічки. І на стрічках написи красивими літерами:
«Незабутньому товаришеві від п'ятикласників П'ятої гімназії».
«Дочасно загиблому братові».
«Кращому другові від Ріти Вадзінської».
Я лежу в труні з замученим лицем, і всі з любов'ю дивляться на мене.
«Чого він помер?» — питає Марусю мадам Шершеневич.
«Ах, — відповідає вона, — він був такий гордий, такий благородний, а ми були абсолютно несправедливі до нього».
І вона тулить до очей мокру від сліз хусточку. Тільки тепер їй стає ясно, який у неї був чудовий брат.
Позаду всіх, згорбившись і трохи піднявши коміри, мов ті злодії, стоять Шестиокий і Прошка. Носи у них понабрякали від сліз, щоки стали сірі, як глина, волосся скуйовджене, губи тремтять.
«Вони, вони винні в його смерті!» — грізно кричить, заїкаючись, Тимоша.
Всі з обуренням дивляться на них.
Вони горбляться ще дужче і дивляться спідлоба. Очі у них винувато-злякані, як у собаки, що нашкодив і якого збираються бити.
«І я, і я винен в його загибелі!» — з сумом говорить піп Мелетій, висмикуючи у себе з бороди цілий жмут.
Але хто це пхикає над моїм узголов'ям? Зюзя Козельський! Сльози ллються до мене в труну і рясно поливають мої мертві щоки.
«Мене, — схлипує він, — підмовив Валька Тюнтін, а звернули все на нього, на небіжчика... А він ні в чому, ані в чому не винен!»
Видовище власної смерті дуже тішить мене. Я помалу-малу заспокоююсь.
«Ще не все втрачено! — кажу я собі. — Я піду до Зюзі і до Тюнтіна, нехай вони зараз же скажуть Бургмейстерові, що мене виключили неправильно, що в усьому винні вони. Бургмейстер помиляється, Бургмейстер не знає, Бургмейстерові здається, що в усій гімназії я найгірший негідник. Але негідники вони, а не я, і треба вивести їх на чисту воду... Оце буде здорово!» — кажу я собі.
Сльози мої вмить висихають.
«Оце буде здорово, слово честі!»
Я схоплююся і починаю ходити в темряві. Погріб закінчується довгою печерою, що веде невідомо куди. Печера всипана грудочками вугілля, які тьмяно блискотять під ногами.
Як тільки Бургмейстер дізнається, що йому треба гніватись не на мене, а на Тюнтіна, він пошле до
мене червононосого Прошку, і Прошка, п'яненький,
прийде до мене й скаже:
«Повертайтеся, мілорде, до гімназії... і дозвольте мені на хвилиночку вашого кашкетика...»
І встромить у нього новий гімназичний герб.
Мені стає так весело, начебто все це насправді було. Я піднімаю з підлоги грудочки вугілля і з усього розмаху кидаю їх в печеру один по одному. Там щось дзвякає: чи то скло, чи то жерсть. Десь позаду, за ящиками, пирхає їжак.
Так, я піду до Тюнтіна, до Зюзі Ковельського, я умовлю їх сказати Шестиокому правду, і тоді я знову гімназист! Прийду і сяду на свою лаву, поряд з Зуєвим, і вчитимуся як чорт. Вони погодяться, ще б пак! Не захочуть же вони, щоб я гинув через них! Це буде чудово, і мама нічого не знатиме, і голова у неї не буде боліти! Я скажу їй якось уранці за сніданком, місяців через два, вже під час канікул: «Знаєш, мамо, мене помилково хотіли були виключити з гімназії. Але тепер цю помилку виправлено. Я тоді не говорив тобі про це, щоб ти не хвилювалася даремно».
Серце моє аж плигає з радості. Я кидаю в печеру цілі пригорщі вугляних грудочок.
Через хвилину я вибігаю з погреба і по дорозі до воріт щосили тупочу обома каблуками по залізному листу нашої ями.
Лист дзвенить на весь двір.
— Куди це ти? — кричить Маруся.
— Я недалечко. Я зараз.
Скоріше до Тюнтіна, до Зюзі Козельського! Мимо будинку Вагнера мені не пройти: там мене підстерігають печонкінці, які жадають відомстити за Фічаса. Треба пробиратись обхідним шляхом, Старопортофранківською вулицею. Я біжу, мов на пожежу, і мені здається, що весь мій порятунок в тому, щоб добігти швидше до Тюнтіна.
Ось і його будинок, триповерховий, яскраво-голубий, на Приморському бульварі.
Над ворітьми — нова, жовта, як курча, табличка:
«Будинок вдови підполковника Аглаї Семенівни Тюнтіної».
Я збігаю кам'яними сходами, щойно пофарбованими під мармур, і смикаю за ручку дзвоника.
Тюнтін ще не вставав. Дуже гарна покоївка з гордовитим і сумним обличчям, що зовсім перекошене флюсом, заводить мене в малесеньку кімнатку. Там у високій клітці на мідному кільці сидить миршавий і плішивий папуга й дивиться на мене із старечою зневагою. У відчинені балконні двері видно далеке море.
Я нетерпляче ходжу в кімнатці туди й сюди, і
мене оточують Тюнтіни: Тюнтін на велосипеді, Тюнтін в матроському костюмі, Тюнтін п'ятимісячним немовлям, Тюнтін верхи на поні, Тюнтін з матір'ю, Тюнтін з собакою — десятків зо два фотографічних карток, що зображали Тюнтіна.
«Нащо стільки Тюнтіних!» — здивовано думаю я.
Але в цю мить вбігає низенька жінка в гарному шовковому японському капоті, вигаптуваному золотими павичами. Брів у неї нема, все обличчя в бородавках.
Це мати Тюнтіна, добре відома всім гімназистам палкою закоханістю в сина. Вона завжди проводжає його до самої гімназії і хрестить і цілує його на прощання, так що прохожі сміються з неї, а Валентин похмуро й сердито щось буркає їй і швидше тікає в підворіття. Йому соромно, що вона його мати, що вона така гладка, що у неї бородавки, що вона зве його «бебі» і «сонечко».
— Він у мене такий тендітний! — говорить вона кожному, а він здоровий, сонний, надутий тупак.
Саме ім'я його «Валентин» вона вимовляє особливим голосом, на французький манір: «Валентен».
— Валентен ще спить. Я його не буджу. Нехай хоч у неділю подрімає. Він у мене такий неврастеник (вона вимовляє «неврастеник» теж на французький лад).
В її голосі чути гордість. Нібито бути «неврастеником» — велика заслуга.
Я хочу сказати їй, чого я прийшов, але вона підбігає до фотографій, що висять на стіні, і докладно, як екскурсовод в музеї, розповідає про кожну з них:
— Оце Валентен в Ай-Тодорі, у Криму, під своїм улюбленим кипарисом. Подивіться, який у нього класичний профіль. А це у ванночці, голесенький, коли йому було одинадцять місяців. А це на ялинці у графа Капніста... А це батько Валентена, мій чоловік, коли він був поліцмейстером у Ризі. Викапаний Тургенев, чи не правда?
Я похмуро мовчу і чекаю, коли мадам Тюнтіна хоч на мить замовкне, щоб я міг сказати їй, чого я прийшов. Але вона без всякої паузи питає:
— А ваш батько... скажіть... він теж військовий?
— Батька у мене нема, — кажу я, червоніючи.
— Тобто як це так: нема батька?
Я ще дужче соромлюсь і винувато мовчу. Кожного разу, коли хто-небудь питає мене про батька, я відчуваю страшенний сором.
— Де ж ваш тато? Помер?
— Ні, він живий... Тільки мама... Тільки я... Я його ні разу не бачив.
Вона хмурить напудрений лоб, і з очей її зникає солоденький вираз.
— Тобто як це так: ні разу не бачили?
Я беру зі столика важку чавунну попільницю і зніяковіло верчу її в руках.
— Так, так, так! — багатозначно мовить мадам Тюнтіна і, взявши у мене з рук чавунну попільницю, ставить її, стукнувши, на стіл. — Чого ж вам треба від мого Валентена?
— Бачте, — кажу я, хвилюючись, — Шестиокий... тобто наш директор, ну, Бургмейстер... вигнав мене вчора з гімназії за те, що я нібито підмовив одного... ви його не знаєте... Зюзю Козельського... підробити відмітки і закопати свій щоденник. А я тут ні при чому. Це зробив Валя Тюнтін... ваш син... Валентин... От я й хочу, щоб він завтра сказав Шестиокому... тобто Бургмейстерові, що мене виключили неправильно...
Мадам Тюнтіна схоплюється, наче її вкусила гадюка.
— Валентен! — кличе вона. — Валентен! Валентен!
З усіх моїх слів вона зрозуміла лише одно: що я загрожую її Валентенові якимсь нещастям.
На дверях з'являється Тюнтін, надутий і сонний. На обличчі безмежна нудьга.
— Тюнтін! Тюнтін! — кажу я йому. — Твоя мама не знає, але ти скажи їй... Ти скажи Бургмейстерові й усім. Адже я через тебе... Це ж ти... Адже не я це зробив, а ти... А коли ти, Валю Тюнтін, не скажеш...
Він спокійно дивиться на мене, як я розмазую по щоках свої сльози брудними від вугілля кулаками, невиразно бурмоче мені якісь слова і нудьгуючою, неквапливою ходою йде в сусідню кімнату. За ним дріботить мати його. З кімнати чути її схвильований шепіт.
Нарешті обоє повертаються, і в обох такі ласкаві, добрі обличчя! Мадам Тюнтіна рвучко підходить до мене, зогріваючи мене теплою усмішкою, і гладить мене по рукаву моєї куртки.
— Перестаньте ж... ну годі ж плакати... Ну перестаньте ж... ну не треба, ну не треба, прошу вас! Все буде добре... От побачите...
Я дивлюся на неї, і в душі у мене знову спалахує надія.
— О, Валентен... Ви його не знаєте... він такий... як то кажуть... чуткий... І от ми вирішили по-християнському, по-братньому...
І раптом, розтуливши мій кулак, вона тиче туди зібгану купку бумажок. По всіх її бородавках розпливається ніжність.
Я сторопіло дивлюся на бумажки. Це п'ятирублівки. їх сім чи вісім.
— Бери, бери, здадуться! — поблажливо говорить Валентин, почуваючи себе моїм благодійником.
— Як це здадуться? Куди?
— Бачте, мій любий, — медовим голосом лепече мадам Тюнтіна, — у вас починається нове життя. Тепер, коли ви пішли з гімназії...
— Тобто як це — пішов з гімназії! Адже коли Тюнтін, коли Валентин, коли він... мій товариш...
— Товариш? — широко усміхається Тюнтіна. — Пробачте, але який же ви товариш моєму Валентенові? Він буде великобританським послом, ви побачите... У нього такі зв'язки, такі можливості! А ваша матуся — мені зараз говорив Валентен — пере сорочки для мадам Шершеневич...
Мене охоплює лють. Мені хочеться, вдаривши ногою, перекинути на неї мармуровий столик, так, щоб вона полетіла геть до найдальшої стіни, і боляче відхльостати цього сонька по щоках.
Чекаючи ляпаса, він затуляє свій «класичний профіль» руками. Мадам Тюнтіна кидається до мене, щоб захистити свого Валентина, але я відштовхую його й її і, кинувши купку п'ятирубльовок в папужину клітку, вибігаю з кімнати, не перестаючи твердити:
— Ах ти мурло! Ах ти мурло, ах ти мурло тупориле!
Розділ дванадцятий
ІЗ БУДИНКУ В БУДИНОК
«Ще не все втрачено. До Ковельського!»- кажу собі, але де поділася моя недавня бадьорість! Зігнувшись у три погибелі, ледь пересуваючи ноги, я безнадійно бреду до Воронцовського саду.
Козельські живуть за два кроки від свого ресторану, їхні вікна виходять у двір. Двір старовинний: тихий і тінистий, вимощений плитами лави. У дворі — тополі і фонтан:, статуя голого хлопчика з лебедем. Перед вікнами — невеликий палісадник. У палісаднику серед стрижених лаврових кущів весело юрмляться люди і заглядають у кімнати, наче там весілля.
Я підходжу до вікна, і перше, що я бачу,-— очі. Вирячені, налиті кров'ю. Страшні очі, немов два револьвери. Очі спрямовані на Зюзю Козельського, який скарлючився за спинкою великого дивана, відсунутого навкіс від стіни. Зюзиного обличчя мені не видно, але навіть його потилиця відбиває переляк. Очі належать його батькові, Сигізмундові Козельському. Це присадкуватий гном, лисий, багровий, без шиї.
Усі меблі зсунуті з місця, перевернуті, як під час землетрусу. Можна в першу хвилину подумати, що батько з сином граються: батько ганяється за сином по кімнатах, а той, тікаючи, підставляє йому жартома то столик, то ширму, то етажерку, то стілець. Здалеку це могло б видатись цирковою виставою, якби батько не був такий розлючений, а син не був так страшенно переляканий. Зараз їх обох роз'єднує остання барикада: диван. Щоразу, коли батько хоче обійти її праворуч, син, не зводячи з нього насторожених очей, ухиляється, тікаючи вздовж дивана ліворуч. Як тільки батько кидається ліворуч, син опиняється на правому кінці. Це повторюється разів з двадцять підряд і весь час мовчки.
— От хороба! Не хоче поступитися батькові! — обурюються у юрбі на Зюзю.
Батько всім своїм тулубом — плечима й грудьми -— налягає на спинку дивана, диван насувається прямо на Зюзю і заганяє його в куток. Зюзя подається назад і потрапляє в западню. Він пробує прошмигнути під диваном, але батько хапає його за штани і виволікає на середину кімнати, як ганчір'яну ляльку. Мені стає страшно, і я заплющую очі. Юрба ще щільніше посувається до вікон. Я тікаю в підворіття і бачу білобородого двірника, який сидить на призьбі й ласкаво гладить великого кота, що муркотить у нього на колінах.
Я дуже соромливий: боюся заговорювати до двірників. Двірники, листоноші, швейцари, городовики і навіть кондуктори конки здаються мені ніби начальством і викликають у мене непереборну боязкість. Але цей двірник з такою ніжністю гладить кота, що я насмілююся попросити його, щоб він мерщій пішов по поліцію.
— Тут поліція не потрібна, — відказує він ласкавим голосом. — Батько лупцює дитину, щоб була розумніша. Яка ж тут поліція? На те він і батько.
Очі у старого безтурботні. Кіт солодко муркотить у нього під рукою.
Я повільно виходжу на Соборну площу. Мені жаль Зюзю, але ще більш мені жалко себе. Значить, моє діло пропаще. Не піде Зюзя завтра до директора і не скаже йому правди про Тюнтіна. Тепер він заляканий до смерті, тепер від нього вже нічого не , доб'єшся: три дні він буде плакати й тремтіти по-собачому. Що ж мені робити? Куди мені йти? З ким порадитись? Сердешна моя мама! А ота мадам Тюнтіна в павиному капоті... Які огидні у неї бородавки!
Годинник на соборі показує без чверті першу. Отже, мені залишилося всього сімнадцять годин. Що можна зробити за сімнадцять годин?
І раптом передо мною виникає стривожена фізіономія Тимоші. З якою ненавистю дивився він учора на Прохора Євгеновича, коли той, сміючись, виламував у мене з кашкета мій герб! Ми ж з першого класу друзі-нерозлучники. Скільки разів він бліднув від хвилювання, коли мене викликали до дошки, і весь розцвітав тихою радістю, якщо мене хвалили за вдалу відповідь!
І як це я міг забути про Тимошу! Треба було піти до нього перш за все, а потім уже до Зюзі і до Тюнтіна. Нехай він безсилий допомогти, але я знаю, він поділить зі мною моє горе, і мені стане легше. Ще б пак! Вчора він щось говорив мені там, у гімназії, але я не розібрав його слів. Може, він кликав мене до себе? І тепер тільки я згадую, що піп Мелетій і Тимошин батько—земляки, обидва з півночі, з Архангельська, і починаю цілком серйозно вірити, що, коли Тимошин батько замовить за мене добре слово Мелетію, Мелетій пожаліє мене, і я — знову на гімназичній парті!
Тимоша живе біля моря, біля самої митниці, йти до нього провулками і вулицями довго. Але є інший шлях — глинистий, дуже крутий, зарослий бур'яном укіс. Добираюсь через парк до укосу і скочуюся з нього (де-не-де перевертом) мало не до самого будинку митниці.
Мабуть, недавно йшов дощ, але я не помітив його. Ось і море, смугасте від шумовиння. З моря одразу б'є в мене свистячий і різкий вітер.
Будинок, в якому живе Тимоша, більше скидається на пароплав, ніж на будинок. Вузький і довгий, з високою «кормою», він заходить своїм корпусом у море, і здається, от-от попливе. У нього є й палуба— широкий балкон, що оточує весь його корпус. Завжди над ним літають чайки і лопотить невидимий прапор. Тепер будинок здригається від прибою та вітру.
Двері не замкнені. Я спускаюся в кухню сходами, схожими на трап корабля. В кухні звичайно господарює Тимошина тітка, вся в кучериках, в рипучому корсеті, з таким виразом обличчя, ніби вона щойно хильнула склянку оцту. Але зараз — це так несподівано! — кухня зустрічає мене гамором і сміхом.
 
Наші Друзі: Новини Львова