Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 21 квітня 2021 року
Тексти > Тематики > Дитяча  ::  Тексти > Жанри > Повість

Срібний герб

Переглядів: 10879
Додано: 12.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: misologus Джерело: Дитвидав, 1963
І навіть не «трепече», а «тряпече». Багато хто з нас, незважаючи на переляк, засміявся: такими незвичними здалися нам це «інда» і це «тряпече». Тимоша щойно приїхав з Архангельська, і його північна російська мова, без усяких домішок нашої південної говірки, здалася більшості з нас дикуватою.
Нікому з нас він тоді не сподобався: веснянкуватий, з великими вухами, заїка. Заїкаючись, він бризкав слиною, і всі тікали від нього, не дослухавши. А він, як і багато хто із заїк, любив говорити. Я єдиний від перших же днів став його терплячим і поблажливим слухачем.
Спершу я слухав його тільки з жалості, щоб не образити його. Але скоро сталася дуже дивна річ, якої я досі не можу пояснити: розмовляючи зі мною,
Тимоша майже перестав заїкатись. В розмові з іншими він заїкався, як і раніше, а коли ми залишалися вдвох, мова його ставала плавною й рівною, як у всякого іншого хлопчака. Тим чудовим північним наріччям, яке він привіз з собою від Білого моря до Чорного, він розповідав мені про Сіндбада Морехода, про птаха Рох, про лампу Аладдіна, про чарівні печери, повні золотих посудин, про підземні сади, де копошаться різні потвори, і, найголовніше, про контрабандистів та веселих розбійників, яких він нібито бачив на власні очі.
Його батько був начальник морської митниці і ловив контрабандистів десятками,— так принаймні говорив мені Тимоша.
Потім я зрозумів, що його розповіді про контрабандистів — фантазія, але тоді я вірив їм, і вони хвилювали мене.
Контрабандисти в цих розповідях були всі як один смільчаки, велетні, з довгими пістолетами в білих зубах, але Тимошин батько був сміливіший за їх усіх: він в страшенну бурю виїжджав на митному катері один проти всіх і, сміючись з їхніх пострілів, брав їх у полон, як Гуллівер ліліпутів.
Я дуже здивувався потім, побачивши його батька: цей грізний нищитель піратів був, як виявилось, звичайнісіньким чиновником — трохи лисенький, з землистим обличчям, у теплих валянках, які він носив навіть влітку, бо хворів на ревматизм.
Можливо, Тимоша через те й вигадав собі іншого батька, що його справжній батько був такий миршавий і нудний.
Про подвиги цього вигаданого батька Тимоша розповідав мені здебільшого на задвірку нашого будинку. Там стояли «каламашки» — непофарбовані напівкруглі ящики, схожі на великі глибокі корита, в них вивозили сміття і сніг. У вільні часи ми з Тимошею любили забиратися в каламашку, лягали на її коряве з колючками дно і шепотіли один одному всякі небилиці й вигадки.
Це у нас чомусь називалося «говорити про Багдад».
Потім, коли ми перейшли в третій клас і почали читати щотижня бурхливополум'яний журнал «Вокруг света», який передплачувала Тимошина мати, ми стали в тій самій каламашці розповідати один одному історії про слідопитів, людоїдів, ковбоїв, вогнедишні гори та африканські міражі.
Цікаво, що, як тільки потрапляли ми на дно каламашки і, погойдуючись, починали говорити «про Багдад», ми наче переселялися до іншої країни і самі ставали іншими, не такими, якими були за хвилину до того, коли дражнили на вулиці козла Филимона або воювали з ордою печонкінців.
Там же, в каламашці, вже будучи в п'ятому класі, я відкрив Тимоші дві важливі таємниці, яких не відкривав нікому: що я люблю Ріту Вадзінську і що я пишу вірші. Як тільки ми вилазили звідти, всі отакі розмови у нас припинялися, і Тимоша страшенно здивувався б, якби в класі чи на вулиці я сказав хоч одно слово про те, про що ми говорили в каламашці.
Зараз Тимоша підбігає до мене збуджений і радісний:
— От як добре обійшлося! Тепер уже тобі нема чого боятись! Видно, Шестиокому й самому стало соромно, що він дарма на тебе набрехав.
Він плескає мене по плечу, і у мене одразу відлягає од серця. Справді! Гроза минула. Всі мої тривоги розвіюються, і я почуваю страшенний голод.
Певніше, тільки тепер помічаю, як проголодався зранку. Адже вранці я не їв нічого, втік ледве почало світати і не взяв з собою ні грошей, ні сніданку.
Якраз у цей час юрба гімназистів штурмує в коридорі накритий брудненькою скатертиною стіл, на якому навалено купу всякого їстива: ковбаса, шинка, бутерброди. Попрошу Пушкіна, щоб продав мені наборг бублик «семитаті» або французьку булку.
Пушкін дивиться на мене недовірливо, та все ж, трохи повагавшись, дістає з корзини зморщену вчорашню булку і невесело тиче її мені. Ой, яка ж маленька! Мені б таких п'ять або й шість!
— Пушкін, чи не можна ще?
Але зараз же чую у себе за спиною:
— До-озвольте! До-озвольте! По-очекайте хвилинку!
Оглядаюсь — Прошка.
Жовті тарганячі вуса. Пом'яте обличчя. В блакитних оченятах утіха.
— Що ви тут робите, шановний сер?
Я розгублено дивлюся на нього і чомусь показую йому французьку булку:
— Ось... Я купив... Тобто не то що купив, а... Я завтра віддам... А сьогодні...
— Тут вам не булочна, шановний сер,— говорить він голосно, на весь зал.— Чи ви не помітили — на дверях у нас вивісочка: «Стороннім заходити суворо заборонено».
Гімназисти оточують нас мовчазною юрбою. їх не менше ста, а звідкись біжать ще й ще. Двоє чи троє — із скрипками: мабуть, у них щойно скінчилася музика.
— Тут вам не булочна,— знову каже Прошка в'їдливим голосом, дивлячись не на мене, а на публіку. Він потирає руки, він випнув груди. Він схожий на актора, який дорвався нарешті до улюбленої виграшної ролі і збирається зіграти її під аплодисменти захоплених глядачів.
— Прохоре Євгеновичу,— белькочу я нескладно,— я ні в чому... Спитайте у Козельського... у Зюзі. Зюзя, чого ж ти мовчиш? Ти ж знаєш, що я навіть не бачив твого щоденника. Слово честі, не бачив. Всі мої товариші скажуть. Ось і Тюнтін... спитайте у Тюнтіна.
— Ні-і! Пробачте! Ваші товариші — он вони!
І Прошка показує рукою у вікно. Там на панелі під березневим сонцем, коло залізних ґрат монастирського саду, скупчилися обшарпані безпритульні діти, яких у нашому місті називають «босявками».
— Чи не звелите запросити цих джентльменів сюди? — питає Прошка глузливим голосом.— «Сідайте, любенькі, за парти, ми навчимо вас алгебри, хімії, всіх мов».
Це улюблена Прощина тема. Протягом багатьох років він не раз повторював, що гімназії існують для обраних.
Сьогодні він говорить про це особливо красномовно й довго. І тепер тільки я помічаю, що праворуч біля дверей до «ридальні», тихо стоїть Шестиокий і, зажмурившись, киває головою.
Прошка — його мавпа: наслідує його в усіх своїх жестах і виголошує такі ж кучеряві промови. І навіть мружиться короткозоро, зовсім як Бургмейстер, хоч зір у нього дуже добрий.
Я слухаю його мов у тумані. Прямо навпроти мене стоїть схвильований, блідий Тимоша, і в його зелених очах — палка ненависть до Прохора. Щоки у нього судорожно сіпаються, губи безупинно ворушаться. Він силкується щось сказати, але не може, бо він заїка; при найменшому душевному хвилюванні йому відбирає мову, і він тільки мугикає з натуги.
Тут же стоїть Людвіг Мейєр, восьмикласник, і дивиться на нього з явним співчуттям.
— Будьте ж люб'язні — йдіть собі звідси! — звертається до мене Прошка з перебільшеною ввічливістю.— І як це він ловко прокрався сюди! — говорить він зовсім іншим голосом, звертаючись до молодого служника Кості.— «Я, Прохоре Євгеновичу, за булочкою!»
— Та він тут зранку! — кричить Тюнтін.
— Зранку?.. Угу-гу! Ти, Костю, дивись і пам'ятай: як тільки побачиш цього синьйора — ні в парадний, ні в чорний. В прихожу — й то забороняється... Будь ласка, юначе!
— Прохоре Євгеновичу! — кричить здаля Муня Блохін, пропихаючись до нього крізь юрбу.—Я, Прохоре Євгеновичу, ви, мабуть, не знаєте... Я зараз вам скажу...
Прошка дивиться на Блохіна тим зловісним і багатозначним поглядом, яким звичайно дивиться Шестиокий на найзакореніліших «ридальців», і, не відповівши й слова, звертається до мене з тією ж глузливою ввічливістю:
— Беріть, юначе, ваші речі, якщо вони у вас є, і прошу йти за мною... Осюди!..
Він показує мені дорогу — «право-оруч», «ліво-оруч», начебто я тут ніколи не бував, і веде мене до виходу, як поліцай свого арештанта: він — попереду, збоку — Костя.
— Почекайте, будь ласка! — кричить Муня Блохін, затертий юрбою першокласників, що хлинула з
нижніх коридорів.
Я йду, опустивши очі. Чомусь мені так соромно перед товаришами, які йдуть слідом за мною, ніби я
спійманий злодій.
Нарешті Муні вдається протиснутись до Прохора:
- Прохоре Євгеновичу, його тільки на два тижні... Тільки до постанови ради. Я чув. Мені сказали... Ви, мабуть, не знаєте...
— Рада вже засідала вчора ввечері. Екстрено. І ухвалила: виключити. Його та ще двох.
Почувши ці страшні слова, я не бехнувся на підлогу, не заголосив, не заплакав. Для нового горя в мені вже начебто нема місця.
Тимоша щось каже мені, але що саме — я не розумію, не чую. Я мовби онімів і оглух.
Ми починаємо спускатися в шинельну. Тут я знаю кожен східець, кожну пляму на стіні. Якими злякано-круглими, великими очима дивляться на мене першокласники, дев'ятилітні хлопчаки, що юрмляться внизу, у вестибюлі! Певно, їм здається, що я справжнісінький розбійник, який, коли вирветься, накоїть лиха.
Згорблений і нещасний, я спускаюся сходами. В шинельній я бачу Мелетія. Він стоїть перед дзеркалом і, примруживши очі, старанно пригладжує маленькою щіточкою свої рідкі біляві брови. Я вклоняюся йому в дзеркало, за давньою звичкою. Він дивиться на мене, як на паркан або дерево. Прошка дзвінко кричить Мусійовичу:
— Подайте юнакові кашкетика!
Подавати гімназистам кашкети — такого звичаю у нас не бувало.


Я хочу ступити до своєї вішалки (знайома вішалка — номер одинадцятий, перша ліворуч), але Прошка притримує мене за плече:
— Не турбуйтесь, будь ласка. Вам зараз подадуть.
І, перехопивши мого кашкета — нещодавно купленого, з білими кантиками, — він робить жахливу річ: виломлює з нього мій гімназичний герб і віддає його мені — без герба! В розпачі я вибігаю в цьому кашкеті на вулицю, а губи мої- самі собою повторюють:
— Хатанга, Ангара, Індігірка, Лена, Анадир, Колима...
Розділ десятий
БИТВА І ПЕРЕМОГА


Герб у мене на кашкеті був такий: два дубових листочки, поміж ними дві літери і цифра — назва нашої гімназії.
Був він зроблений з білого металу «фраже» і тому називався срібним.
Ціна гербові — тридцять копійок, але мама ладна була віддати за нього кілька років свого життя, аби тільки він блищав у мене на кашкеті.
Мама знає, що той, у кого на кашкеті є герб, може стати поважним адвокатом, або лікарем, або й знаменитим професором. А той, у кого на кашкеті нема цих білих дубових листочків, може в усякий час піти в босяки і загинути морозної ночі десь під естакадою в порту:
Звичайно, добре було б стати матросом Добровільного флоту або ковалем, таким, як Васька Печонкін, але для цього потрібна богатирська сила — он які у Васьки Печонкіна могутні м'язи! Я саме підходжу до його кузні на розі Канатної та Базарної і зупиняюсь під проржавленою вивіскою, на якій намальовані велика підкова і маленький червоний двоногий кінь. Печонкін голий до пояса і чорний, як негр. Тіло його лисніє від поту. Однією рукою піднімає він молот, якого я не підніму й двома, і, немов бавлячись, б'є молотом по розпеченій болванці, яку вертить щипцями, наче легеньку тростину. І здається, що вся його мета — вибити з болванки якомога більше злітаючих червоними фонтанами іскор. Ні, я слабосилий і незграбний, негожий у ковалі.
— Хатанга, Ангара, Індігірка... — все ще повторюють мої губи.
Ось і будинок Макрі, ось і наша помийна яма, прикрита залізним листом. Страшно повернутись додому без герба! Але — щастя! — мами нема дома. Мама і дядько Хома пішли на кладовище, до могили моєї тітки Олени, якої я ніколи не бачив; вона померла від холери. А кладовище далеко, за вокзалом, за Чумкою. Повернуться вони годині о десятій, навіть пізніше. Значить, мама й сьогодні не дізнається про нашу біду. Я розкажу їй завтра ввечері, коли поїде дядько Хома. Або краще післязавтра вранці, в понеділок. А післязавтра — це так далеко, попереду ще тридцять сім чи тридцять вісім годин! Мало що може статись за ці тридцять вісім годин!
Звичайно, я добре розумію: радість моя божевільна і надіятись нема на що. Я знаю: тридцять вісім годин — страшенно короткий час, що промине, як хвилина. І все ж мені дуже приємно, що в квартирі
Маруся сама.
Легковажно радіючи, я вибігаю в двір і, добігши до воріт, видираюся по канату на горище, де серед усякого мотлоху є у мене невеличкий закуток, що має індійське ім'я «Вігвам». Крім Тимоші, про цей «Вігвам» не знає жодна людина, вхід до нього забарикадовано порожніми бочонками з написами «Портландський цемент», і нам доводиться під самою стелею протискуватися до нього, як в ущелині. У «Вігвамі» в мене дуже чисто, затишно й тихо. Підлога вимита
(по-маминому) мочалкою й милом — чи легко було пропихати сюди відра з водою! — стіни обклеєні сторінками журналу «Будильник», який подарував мені вусач Симоненко. На підлозі — оберемок торішнього колючого сіна, яке все ще пахне ромашкою, полином і м'ятою. На стінах розвішана моя бойова зброя: рогатка, що стріляє на тридцять кроків, і напівкруглий залізний, яскраво розмальований щит, зроблений дядьком Хомою.
Тут, у «Вігвамі», минулого літа я склав свою «Гімназіаду», поему про різні події в нашому гімназичному житті. Поему написано в трикопійчаному шкільному зошиті, а зошит засунутий за сволок — там його ніхто не знайде.
Щоб добратися до стелі, треба стати на бочонок, а бочонок старий і хиткий. Та все ж я сяк-так видираюся на нього і засуваю за сволок ще одну річ — мій бідолашний, зганьблений Прощиними руками кашкет — кашкет, з якого виламано герб.
Мені одразу стає легше, і я поспішаю повернутись додому.
Маруся, згорбившись, сидить на дивані. Очі її вп'ялися в бібліотечну книжку. Книжка зветься так: «Про що щебетала ластівка». Маруся читає її чи не дванадцятий раз.
— Візьми з духовки мамалиґу та рибу і, будь ласка, не заважай мені читати, — говорить вона, не відриваючись од «Ластівки». Голос у неї сухий і виразний, немов вона диктує диктант.
Маруся сувора, завжди зайнята, розмовляє зі мною звисока. Вона вважає мене за легковажного ледаря. Я боюся її більше, ніж мами. Вона перша учениця в гімназії і вже заробляє щомісяця чотири карбованці, даючи уроки племінниці мадам Шершеневич. Всі хвалять Марусю за те, що вона така серйозна, і дорікають мені, чому я не схожий на Марусю. Тільки мама ставиться до мене поблажливо. Маруся відчуває це, і для неї це велика прикрість.
Мені дуже хочеться бути таким же серйозним, як Маруся, та у мене нічого не виходить. Кілька разів вона пробувала виховувати мене на свій лад і кінець кінцем махнула рукою. Років три тому вона сказала мені якимсь несподівано-хлопчачим голосом:
— Хочеш гратися в мандрівки? Я відповів:
— Ще б пак!
Бо я жадав корабельних аварій і подвигів. Але вона взяла п'ять вузеньких аркушиків паперу, написала на них старанним почерком «Азія», «Африка», «Європа», «Америка», «Австралія» і приколола їх шпильками в різних кінцях нашого великого двору. Кухня для биндюжників стала Америкою, ґанок вусача Симоненка — Європою. Ми взяли довгі палиці і пішли з Азії до Америки. Як тільки ми опинилися в Америці, Маруся нахмурила лоба й сказала:
— В Америці головні ріки отакі, головні гори отакі, головні країни отакі, клімат такий-то, рослини отакі-то.
А потім сказала:
— Ану повтори.
Я замість відповіді заплакав. Краще б вона відлупцювала мене! Мандрувати — значило для мене мчати по преріях, вмирати від жовтої лихоманки, викопувати стародавні скарби, рятувати прекрасних індіанок від кровожерливих акул, вбивати бумерангами людоїдів і тигрів, і раптом замість цього мене ведуть від папірця до папірця і примушують, як у класі, зубрити десятки якихось назв! Марусі ця гра була до серця — корисна гра, повчальна. Я втік від неї зі слізьми на очах, як тільки ми дійшли до Європи, ї сховався у «Вігвамі» на цілий день. Відтоді Маруся остаточно переконалася, що я легковажний ледар, і говорить зі мною, як з жалюгідним нікчемою.
Коли я пообідав і помив посуд, вона покликала мене і стиха сказала:
— Я на твоєму місці принесла б води, бо обидві бочки абсолютно порожні!
Вона полюбляє слово «абсолютно» й інші книжні слова, яких навколо ніхто не говорить: «з точки зору», «інтелект», «індивідуум».
— Єсть! — кажу я, сміючись, і сам дивуюся: звідки у мене цей сміх? Ніби й не сталося зі мною лиха!
Я беру зелене відро і хутко вибігаю на вулицю.
Кран — в будинку Петрококіно, на далекому задвірку, де теж воли, биндюги і биндюжники. Биндюги — це особливі вози, довгі й дуже важкі. В кожен такий віз запрягають пару волів і рано-вранці, ще до світанку, два-три десятки возів повільно тягнуться до гавані — вивантажувати й навантажувати пароплави. Поряд з волами йдуть биндюжники — могутньої будови, засмаглі люди в подраних злинялих сорочках. Цілий день під палючим сонцем бігають вони сходнями з семипудовими мішками коринки, ванілі, каніфолі, зернового зеленого кофе, червоного перцю, винних ягід, маслин, мигдалю. Запахом цих товарів вони пропахли наскрізь—запахом Туреччини, Греції, Малої Азії, Африки. Биндюжники люблять мене (хоч і звуть «гандрибатим») і часто насипають мені повну жменю соняшникового насіння або солодких ріжків.
А втім, сьогодні биндюжників нема. Сьогодні субота, і вони в бані. За хвилину я вже з повним відром знову йду Рибною.
Біля будинку Вагнера я зупиняюся, щоб віддихатись, ставлю відро на панель, хоч і знаю, що мені загрожує небезпека, тому що будинок Вагнера — особливий будинок. В ньому живуть мої вороги. Я ніколи не наважився б увійти-в цей будинок, бо твердо впевнений, що там викололи б мені очі, вирвали б язик, відтяли б вуха.
Будинок геть набитий хлопчиськами-бешкетника-ми, які від найдавніших часів ведуть з нашим будинком війну.
їхній ватажок — коваль і жерстяник Печонкін, і ми всіх їх звемо «печонкінцями».
Коли хтось з нашого двору проходить повз печонкінців з відром води, вони стараються плюнути в відро або накидати туди якоїсь погані.
Ми, мешканці будинку Макрі (вони звуть нас «макрюхами»), теж не даємо їм проходу і намагаємось накапостити як тільки можемо. У молодшого хазяйського сина Кіріака (або Кіри) Макрі є рогатка, і з неї він поціляє печонкінців, які, проходячи мимо нас, показують нам язика або дулю.
Я палко ненавиджу їх всіх і не повірив би, коли б мені сказали в ту пору, що вони такі ж самі люди, як і ми, мешканці будинку Макрі.
Найбільше ненавиджу я Фічаса, хлопчиська років чотирнадцяти, з довгою й вузькою, як огірок, головою. Ось він причаївся за виступом стіни у воротях і підстерігає мене, випнувши пухке пузо.
Я зупиняюся за п'ять кроків і чекаю, щоб на вулиці з'явилися прохожі, які захистили б мене від нього. Але вулиця безлюдна. Я переходжу на другий бік — туди, де казарма. З вікна казарми дивиться на мене офіцер, байдужий, як та чавунна тумба. Я біжу щосили. Але вода виплескується з відра, і треба притишити ходу. В руці у Фічаса кізяк — круглий, чорний, засохлий волячий гній.
Опа-па! — кричить Фічас, мов червоношкірий
індієць, і скаче через усю вулицю до мене.
Я відбігаю до воріт казарми. З відра виплескується ще більше води. Я ставлю відро коло стіни. Фічас знову кричить «опа-па» і з розгону б'є мене головою в живіт. Я одлітаю до стіни, і мене аж розпач бере, коли бачу, як він двічі плює у відро і шпурляє туди весь свій кізяк. Слина у нього біла, як піна коняча. Я верещу і хочу вп'ястись у його шоки нігтями. Але він знову відкидає мене до тієї ж стіни і переможно кричить:
— Опа-па!
З віконця байдуже дивиться офіцер.
— І раптом — о радість! — до мене на допомогу з'являється могутній спільник; він вискакує з казарми і налітає на ворога, як паровоз.
Це солдатський цап Филимон, знаменитий на всю вулицю забіяка й п'яниця.
Якщо люди поводяться смирно, Филимон ніколи не втручається в їхні розмови, але як тільки хто-не-будь затіє бодай легеньку бійку, Филимон з цапа перетворюється на тигра: налітає з розгону на одного з тих, що б'ються, і буцає його під коліна (не рогами, а лобом) з такою скаженою силою і, головне, так несподівано, що нещасний падає в ту ж мить.
Пиячить Филимон лише в свята. Помітить, що биндюжники йдуть мимо казарми в шинок, ув'яжеться за ними, і його не відігнати ніяким дрючком. Биндюжники охоче поять його горілкою, а іноді вмочають в горілку хліб і годують його цим проспиртованим хлібом, який він жадібно ковтає. Повертаючись додому, він хитається з боку на бік, зачіпає стовпи, ліхтарі, як биндюжник напідпитку. І голова у нього безсило звисає до землі, і борода волочиться по бруку, мов мітла. Хлопчаки з сусідніх будинків дражнять його, торсають, хапають за роги і штовхають, але він не обороняється, він лагідний і тихий, немов ягня; добреде до казарми і зараз же залягає спати в конюшні біля ніг полкового коня Черемиса.
На щастя, сьогодні він тверезий, і Фічасові не буде пощади від ударів його міцного лоба. Фічас падає долілиць на панель, а цап стоїть над ним і трясе бородою, як Мелетій, та ще й єхидно сміється:
«Мм-ме!»
 
Наші Друзі: Новини Львова