Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 21 квітня 2021 року
Тексти > Тематики > Дитяча  ::  Тексти > Жанри > Повість

Срібний герб

Переглядів: 10887
Додано: 12.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: misologus Джерело: Дитвидав, 1963
Але де ж його друг і приятель, наш історик Іван Митрофанович, якого ми називаємо Фінті-Монті? Який я радий, що побачу сьогодні його велику, стрижену, уперту, лобату голову!
Фінті-Монті — чудна людина, і перше його дивацтво таке: як тільки він розсердиться, то випалює, мов з кулемета, цілу обойму лайок, безупинно, одну за одною. І завжди в тому ж самому порядку:
— Мазепи! Свистуни! Горлодери! Фінті-Монті! Жуки на паркані!
Всі ці дикі слова вилітають з нього єдиним духом. їх порядку він не порушує ніколи.
Друге дивацтво його таке: якщо ви не знаєте уроку, він покличе вас до себе, ніби хоче приголубити й порадувати:
— Ближче... Ще... ще...
Ви підходите впритул до самої кафедри, і він каже, привітно усміхаючись:
— Візьміть, будьте ласкаві, перо. Вмочіть у чорнило і поставте собі в цю клітинку... ні, не сюди, а осюди... одиницю.
Поставити собі одиницю — все одно що дати собі ляпаса. Ви ставите тоненьку, ледве помітну.
— Та чому таку худу? Жирнішу. Не соромтеся, будь ласка.
Чому він це робить, не знаю. Але до цього дивацтва ми вже звикли, та й одиниці у Івана Митрофановича рідкість, бо він ставить їх лише в тому разі, коли ви їх цілком заслужили; отже ця процедура давно не викликає образ.


Зате його уроки для кожного радість. Невже мене виженуть звідси і я більше ніколи не почую, як своїм сиплуватим голосом поволі й сонно, мовби нудьгуючи, він зображує перед нами і самозванців, і Грозного, і скинення татарського ira, і Володимира Мономаха, і Мініна? Від нього ми вперше почули імена Радіщева, Рилєєва, братів Бестужевих, Петрашевського, Герцена, про яких у нашому казенному підручнику з російської історії не сказано жодного слова, ніби ці люди ніколи не існували на світі. Всі його розповіді такі цікаві, що навіть витрішкуваті брати Бабенчикови слухають його, пороззявлявши роти.
А ось і вони. Які ж червонощокі та щасливі! Ідуть до своєї парти і гучно смокчуть якісь шоколадні ласощі, витираючи коричневу слину рукавами.
Чому їх, губошльопів і ледарів, які не цікавляться нічим, крім паскудних анекдотів та карт (я певен, що зараз у них в ранцях є потріпані гральні карти), чому цих недоумкуватих, незважаючи ні на що, нагороджують четвірками, переводять з класу в клас і через три роки зроблять студентами в зелених мундирах, а я...
А втім, чого ж мені скаржитись? Я ще сиджу за своєю партою, як сидів учора і тиждень тому, і ніхто мене не жене, все гаразд, і навколо мене ті самі товариші, з якими я під однією стелею пробув нерозлучно п'ять років.
Ось і Зуєв. Іде, дріботячи по-баб'ячому ніжками, похиливши на груди свою важку голову.
Мені навіть запах його здавна знайомий: баб'ячий запах кави, церковного ладану, оцту, котів і якихось ліків, подібних до валеріанових крапель.
Зараз, я знаю, почне він хрестити по черзі дрібними швидкими хрестами свою чорнильницю, свої зошити, свою ручку з пером. А потім подивиться на ікону бородатого й лисого пророка Наума, яка висить в класі, перехреститься і промовить по-баб'ячому:
Святий пророче Наум, Настав мене на ум!
Я ж знаю його як облупленого, знаю навіть, що сьогодні зранку з нагоди суботи, ще до початку уроків, він, замість того щоб повторити «Географію» Янчина, бігав по церквах та каплицях і щиро молився, щоб усі вчителі, за винятком двох-трьох, захворіли на холеру і повмирали.
Ось і наш фінансовий геній Арістід Окуджалла, маленький, в'юнкий, як миша. Уже два роки він захоплюється в класі дуже прибутковою й дотепною комерцією: страхує нас від одиниць та двійок. Перед кожним особливо страшним уроком — перед письмовою алгеброю чи усною латинню — ви йдете до Окуджалла і вносите в його касу п'ятак. Якщо ви одержите задовільний бал, ваш п'ятак залишається в касі; коли ж коляку або двійку, Окуджалла одразу полегшить ваше горе, бо його каса зараз же дасть вам п'ять або шість п'ятаків. Якщо вас не викликали, ваш п'ятак пропадає. На свою користь Окуджалла відраховує невеликий процент. Взагалі він веде свою справу чесно, не зазіхає на великі прибутки, і фірма його процвітає. Ні, якщо я залишусь в гімназії, Окуджалла більше не одержить від мене ні копійки. Я буду першим учнем в усьому класі, і мені не треба буде страхуватися від двійок!
— Хатанга, Ангара, Індігірка, Лена, Анадир, Колима...

А ось сплаканий, нещасний Ковельський. Сьогодні і завтра йому треба буде просидіти в карцері по чотири години «за підробку оцінок і приховання свого щоденника». Ще добре, що батько його поїхав до Тирасполя і тим звільнив його від кулачної розправи. Чого ж він плаче, дивак? Я був би радий просидіти в нашому карцері двадцять годин — ні, не двадцять, а двісті,— аби тільки Шестиокий залишив мене на цій лаві.
Ось і Муня Блохін. Задихався, спітнів. Боявся спізнитись і біг усю дорогу. А живе він далеко, на Молдаванці. І, як на те, він сьогодні черговий.
— Здрастуй, Муню!
— Пфа!.. Ти тут?
Він дивиться на мене зчудовано і сідає на край моєї лави:
— А я чув, що тебе...
Він робить жест кулаком, показуючи, як виштовхують людину за двері.
— Муню, мене ж і справді вигнали,— кажу я і хочу усміхнутись, та як тільки висловлюю своє горе, я вперше з незвичайною силою відчуваю безнадійність мого становища.
Мені стає так жаль себе, що у мене починає тремтіти підборіддя. Я чую, як мої рідкі сльози падають на «Географію» Янчина, зрошуючи і без того багатоводні ріки Сибіру: Хатангу, Індігірку, Анадир...
— Мене вигнали... І все ж таки я прийшов... тому що...
Він, розуміючи мене, киває головою.
— Я прийшов і сиджу... Як завжди... І думаю: а може й не помітять, забудуть... Я прийшов і сиджу... бо...
Я намагаюся плакати беззвучно. І плачу аж ікаю, аж у горлі булькає.
Він з сумнівом цмокає губами:
— Ти гадаєш, не помітять? Ой-ой!.. А проте, звідки ми знаємо? Побачимо. І... сідай-но краще сюди. Ти — на моє місце, а я — на твоє. Розсуну лікті, і от тобі й ширма.
Це дуже незначна допомога, але нічим іншим він допомогти не міг. Я хапаюся й за цю соломинку.
На щастя, ніхто на мене не звертає уваги, хоч зараз за три хвилини пів на десяту, коли нагляд особливо пильний. В цей час коридором завжди пролітає, мов кажан, Шестиокий, заглядаючи по черзі в кожний клас, і в кожному говорить одно і те ж:
— Припиніть — негайно — цей — неподобний — галас.
І проходить навшпиньках далі якоюсь надзвичайно химерною й метушливою ходою.
Тут же походжає поміж класами наш червононосий інспектор Прохір Євгенович. Він суне голову в кожні двері і говорить своє звичайне:
— Пш!..
Прохір Євгенович (або просто Прошка), ще гірший за Барбоса. Завжди він підстерігає, підслухує, підглядає, ходить на м'яких підошвах, полює на кожного гімназиста. Це кляузник і шпигун, ненависний нам усім. Якщо ти вийшов на вулицю після сьомої години вечора, якщо ранець у тебе не застебнутий на обидва гачки, якщо ти, обминаючи калюжу, заґавився і не скинув кашкета перед якимось відставним генералом, Прошка запише тебе в зелену книжечку, і завтра ж тебе посадять у карцер після занять на годину або й дві.
Розділ восьмий
ЗА СПИНОЮ У МУНІ
Продзеленчав дзвоник, і в кімнату, витираючи свій малесенький лобик кінцем темно-лілового шарфа, впурхнув м-сьє Лян, учитель французької мови. М-сьє Лян мені анітрохи не страшний. Хоч він приїхав до Росії давно, але все ще не розуміє по-російськи.
М-сьє Лян здається людиною, що впала з місяця: не знає в лице жодного гімназиста, ніколи не розуміє, в якому він перебуває класі, і на протязі кількох років не навчив нас жодного французького слова. А втім, ні: одно французьке слово ми всі знаємо твердо. А саме: що Лян (L'ane) — це осел.
Мене й тепер дивує, чому у нього таке прізвище. Чи осел він, я сказати не можу, бо ні разу не розмовляв з ним. В класі є сім чи вісім щасливців, які мало не з пелюшок знають французьку мову. З тими він базікає по-дружньому і нерідко під час розмови сміється, кожного разу піднімаючи палець, перед тим як сказати дотеп. На інших він не звертає уваги. Здається, якби замість мене посадили на мою парту Цінділіндера або Ваську Печонкіна, і тоді м-сьє Лян нічого не помітив би.
Але все ж таки в ньому є щось миле. Сьогодні я бачу це особливо виразно. Навіть його вартий уваги шарф не викликає у мене звичайного глузування. По суті, чим же він поганий, цей шарф? М-сьє Лян не тільки обмотує ним свою худу, мерзлякувату шию, але й чистить ним туфлі і стирає ним крейду з дошки. В нього ж він часто й гучно сякається.
«Якщо я залишуся в гімназії, я за два-три місяці неодмінно вивчу французьку мову»,— кажу я собі, дивлячись не без заздрості, як жваво розмовляють з Ляном Сандагурський, Сабуров та інші «аристократи» нашого класу. «А шарф можна випрати, і він знову буде чистий».
Та ось загримів дзвоник. Всі повибігали в коридор — на перерву. Я ж і далі сиджу причаївшись. Тому що черговий — Муня, ніхто не турбує мене.
Муня відчиняє в класі кватирку і біжить в канцелярію взяти пляшку з чорнилом, але зараз же повертається схвильований:
— Ідуть! Шестиокий і Прошка!
Я бігаю злякано по класу. Де сховатись? За пічкою? Під кафедрою?
Але лякатись нічого було. Шестиокий і Прошка проходять мимо і йдуть у сусідній клас — в шостий.
Як ми дізнались потім, в цьому класі сталася невелика подія: в скриньку для крейди під класною дошкою хтось ще зранку посадив кота.
І ось тепер Шестиокий і Прохір нагрянули на місце злочину з Василем Панасовичем, Барбосом і Пижиковим (наглядачем молодших класів, що містилися на нижньому поверсі) і чинять там суд і розправу.
Значить, я можу нічого не боятись принаймні півгодини або й годину.
Наступний урок — геометрія — теж минув благополучно.
І тому що в шостому класі все ще не скінчилася «справа про кота» (нема сумніву, що Шестиокий виголошує там натхненну промову), я користуюся цим, як тільки можу: вибігаю під час другої перерви з класу і мчуся через весь коридор — від стіни, де висить годинник, до стіни, де висять ікони (стіна відгороджена дерев'яними гратами, і за цією огорожею Шестиокий улаштував невелику молитовню, ніби спеціально для Зуєва, який, навіть поспішаючи до вбиральні, зупиняється тут перехреститись).
Я нестримно гасаю туди й сюди, сковзаючись, як на льоду, по воскованій підлозі, і заглядаю разом з усіма в скляні двері шостого класу: гімназисти все ще стоять, мов солдати, струнко, а Бургмейстер і досі пиляє їх дерев'яною пилкою свого красномовства.
Дзвоник. Пробігаючи до парти, я здалека бачу зраділі очі мого друга Тимоші. Мабуть, він увесь час турбувався, не знаючи, де я подівся. Я сідаю скоріше на місце і розгортаю підручник з російської історії. Царювання Катерини Другої. Параграф восьмий та дев'ятий. Зараз увійде сюди Іван Митрофанович, і я знов почую його милу, необразливу лайку: «Мазепи! Свистуни! Горлодери! Фінті-Монті! Жуки на паркані!»
Але увійшов не Іван Митрофанович, увійшов Шестиокий, а слідом за ним якийсь високий, кучерявий, могутньої будови чолов'яга з широкою, випещеною, хвилястою бородою.
Шестиокий надів пенсне поверх своїх звичайних окулярів (через те й назвали його Шестиоким), виступив наперед і промовив:
— Я прийшов, щоб познайомити вас з вашим новим учителем, Ігорем Леонідовичем Гудима-Карчевським, і сказати вам, що ви повинні дякувати долі за те, що вона посилає вам такого наставника. Ті споконвічні російські засади державної влади...
Далі пішли незрозумілі й нудні фрази, але одно стало ясно після перших же слів: Іван Митрофанович пішов з гімназії і вже ніколи не повернеться.
Невдовзі Шестиокий зник. Новий учитель раптом, на наше здивування, тричі перехрестився до ікони пророка Наума, потім підвів могутні плечі, мовби приготувався до бою, і великими, упевненими кроками пішов поміж рядами.
— Що вам задано? — войовниче звернувся він до Тюнтіна.
— Катерина Друга, параграф восьмий та дев'ятий.
— Неправильно. Стійте стовпом... Ану, ви!
— Нам задано Катерину Велику, параграф восьмий та дев'ятий.
— Неправильно. Стійте стовпом... Ану, ви!
Кого б він не питав, всі відповідали йому однаково, і всіх він заставляв «стояти стовпом». Таких «стовпів» набралося вже понад десяток. З відразою глянув він на них, як дивляться на мокриць або жаб, і нарешті промовив розслабленим, ображеним, страждальницьким голосом, дуже повільно, карбуючи кожну літеру:
— Не Катерина, а ім-пе-ра-три-ця Катерина Велика. Катериною ви можете називати вашу двірничку... Але го-су-да-ри-ня ім-пе-ра-три-ця... Вона виправляла нрави, насаджувала науки, ощасливила нашу вітчизну завоюванням нових земель...
Здавалося, що він зараз заплаче.
— І взагалі попереджаю, що кожен з вас,— вів далі він тим же дитячим ображеним голосом, який так не відповідав його здоровенному зросту,— хто на уроці історії скаже мені про будь-кого з самодержавних ім-пе-ра-то-рів російських просто Павло, або просто Олександр, або Микола, або Іван, одержить від мене (тут обличчя його засяяло, як сонце)... о-ди-ни-цю.
Уже продзеленчав дзвоник і почалася велика перерва, а він все ще говорив.
Блохін повернувся до мене і сказав:
— Це ж казна-що: через отакого жевжика прогнати Фінті-Монті!
— А хіба Фінті-Монті прогнали?
— Пфе! Ще з минулого тижня. В суботу.
— Звідки ти знаєш?
— Пфе!
Блохін квартирував у нашого географа Волкова і знав від нього багато гімназичних таємниць.
Хто ж прогнав Фінті-Монті? І за що? За які гріхи?
Не було в нашій гімназії вчителя, до якого ми, гімназисти, почували б більшу ніжність. Це був наш вірний спільник і друг.
Пам'ятаю, до нас на іспит, коли ми переходили з третього класу в четвертий, несподівано приїхав у розкішній кареті головний начальник всіх церков і священиків — превелебний архієрей Діомид. його зустріли на сходах спеціальним вітальним гімном. Шестиокий та інші педагоги скупчилися в передпокої, щоб поцілувати йому руку, а ми, гімназисти, сиділи в своєму класі, тремтячи й холонучи від страху, бо при такому великому начальстві нам на іспитах не потуратимуть. Закон божий вважали тоді найважливішим і найтруднішим предметом — треба було знати назубок десятки всіляких молитов та євангельських текстів — і провалитись на цьому іспиті було б для кожного з нас великим нещастям.
Та от, доки Шестиокий і весь його почет метушилися в передпокої, в клас увійшов Фінті-Монті, і за якісь дві-три хвилини всіх нас врятував від загибелі, що нам загрожувала.
Мовчки, не кажучи жодного слова, Фінті-Монті
підійшов своєю важкою й спокійною ходою до столу, застеленого синім сукном, взяв з самого краю
сім чи вісім білетів, по яких ми мали відповідати на
іспиті, і почав повільно показувати їх здивованому
класові—досить повільно, щоб ми встигли запам'ятати, в якому порядку вони лежать на столі. Потім зробив те саме з іншими білетами, і на той час, як архієрея, шанобливо підтримуваного з обох боків Мелетієм, Шестиоким, Барбосом і Прошкою, посадовили нарешті на його почесне місце за іспитовим столом,
кожному з нас було твердо відомо, де, на якій саме
ділянці стола, був найбажаніший білет. З усіх білетів я, наприклад, найкраще визубрив 24-й. Запримітивши, що він лежить біля чорнильниці праворуч,
я, коли дійшла моя черга, упевнено простяг до нього
руку і відтарабанив свою відповідь без запинки. Слухаючи мене, превелебний ласкаво кивав головою і
поставив мені круглу п'ятірку. Таких же п'ятірок
удостоїлись на цьому іспиті майже й усі інші мої
однокласники. І все це завдяки Фінті-Монті, який,
про що дізнався я згодом, був завзятим ворогом попів і попівщини.
Крім того, якимось інстинктом ми відчували, що він, як і ми, ненавидить Шестиокого і всіх його «архангелів», як він висловлювався, і що вони ненавидять його.

Нарешті новий учитель Гудима-Карчевський попрямував до дверей. Всі з галасом, тупотінням і свистом, штовхаючи один одного, побігли слідом за ним в коридор.
Вибіг разом з усіма і я, намагаючись, по можливості, триматися в самій гущі юрби, щоб мене не помітили ні Прошка, ні Барбос, ні Бургмейстер.
Тільки б минула велика перерва! А там уже нічого боятись!
Наступний урок після великої перерви — латинь. Мої товариші її терпіти не можуть. Я ж від самого першого класу полюбив цю мову, як рідну. Кожне латинське слово здається мені коштовністю: воно таке красиве, просте, благородне, горде, звучне, що я радий повторювати його безліч разів, як повторюють любиму пісню. І я знаю, що, коли Гнат Іванович Кавун, наш латинський учитель, викличе мене сьогодні до дошки, він після кожної відповіді киватиме мені рум'яною своєю головою і примовлятиме «бене» («бене» — по-латині «добре»). Кавуна я не боюся. Кавун завжди й скрізь за мене.
А потім географія. Теж не страшно. Багатоводні ріки Сибіру: Хатанга, Ангара, Індігірка, Лена, Анадир, Колима.
А потім додому, до себе на Рибну!.. А дома — дядько Хома! А завтра — неділя! А в погребі — їжак! А до мене прийде мій любимий Тимоша, найщиріший мій друг!
Розділ дев'ятий
„НІ В ПАРАДНИЙ, НІ В ЧОРНИЙ!"


Ми подружилися з Тимошею ще в першому класі, на дев'ятому році нашого життя, як тільки він вступив до нас у гімназію.
Пам'ятаю, тоді в коридорі біля нашого класу шугонуло з печі полум'я, хтось сказав: «Пожежа!» Це злякало Тимошу, і він поскаржився, дуже заїкаючись:
— У м-м-мене інда серце трепече.
І навіть не «трепече», а «тряпече». Багато хто з нас, незважаючи на переляк, засміявся: такими незвичними здалися нам це «інда» і це «тряпече». Тимоша щойно приїхав з Архангельська, і його північна російська мова, без усяких домішок нашої південної говірки, здалася більшості з нас дикуватою.
 
Наші Друзі: Новини Львова