Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 21 квітня 2021 року
Тексти > Тематики > Дитяча  ::  Тексти > Жанри > Повість

Срібний герб

Переглядів: 10876
Додано: 12.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: misologus Джерело: Дитвидав, 1963
Тараня — це така сушена риба.
Побачивши змарніле мамине обличчя і ту нікчемну шкатулку, яку вона принесла заставити, він зрозумів, що у неї якесь лихо. Мама розказала йому про мою скарлатину. Він провів маму до самих воріт, а ввечері з'явився до нас, як давній приятель, і, ні слова не кажучи, щедрим жестом поклав перед мамою перев'язану мотузочком акуратну пачку карбованців.
— Сховай зараз же,— сказала мама,— або я покличу Симоненка.
Симоненко був сивий околодочний, що жив у нашому будинку і кожного вечора сумовито вчився грати на трубі. І зараз з його труби долинали уривисті, монотонні, безнадійні звуки.
Цінділіндер засміявся:
— Не покличете. Я знаю.
Мама розгнівалася й вигнала геть Цінділіндера.
Незабаром він з'явився знову, і якось непомітно вийшло, що він став у нас в сім'ї своєю людиною.
«Мамин злодій»,— звала його Маруся.
Прийде в потемках тихесенько, як той кіт, під його обережною ногою не дзвякне навіть залізний заіржавілий лист, що прикриває нашу помийну яму. Яма викопана недалечко від наших вікон. Кожен, хто йде до нас з вулиці, неодмінно наступає на лист, лист б'ється об чавунну решітку, на якій він нещільно лежить, і тоді лунає брязкіт, що заміняє нам дзеленчання дзвоника.
Один тільки Цінділіндер уміє так ловко наступити на цей лист, що не чути аніякісінького звуку.
Ні з ким не вітаючись, він проходить у кухню, бере з табурета відро і йде по воду — наливати нашу спорожнілу бочку.
Бо мама завжди зайнята пранням, пере в балії, води їй потрібно щодня дуже багато, а крана в дворі у нас нема. І мама, і Маруся, і я мусимо добувати воду на далекому задвірку одного з сусідніх будинків, щоб налити до самого верху ненажерливу бочку, що висмоктує всі наші сили.
Принесеш чотири відра, і в очах аж зеленіє, і ноги й руки тремтять, а треба нести п'яте, шосте, сьоме, інакше доведеться йти по воду мамі, а від цього ми хочемо звільнити її — я і Маруся.
І от тепер найчастіше наповнював бочку водою Цінділіндер.
Виявилося, що він зовсім не таке «ледащо», яким мама попервах визнала його.
Риссю бігає він до далекого «кранта» з нашим зеленим відром, без жодного перепочинку, і лише тоді спиняється, коли не тільки бочка повнісінька, а налиті водою і маленька діжечка в передпокої, і жерстяна виварка для кип'ятіння білизни (яка стоїть на плиті), і помийне відро, і навіть лійка, якою поливають квіти.
Взагалі він якось одразу ввійшов у всі господарські справи нашої сім'ї, і коли в неділю мама посилає його зі мною на базар по оселедці, помідори, баклажани, груші, пшінку, він так шалено торгується за кожну копійку, що мені стає соромно, і я червонію перед базарними перекупками.
Задумавшись про Цінділіндера, про своє горе, про маму, я не помітив, як дійшов до нашого двору, як наступив на лунке залізо, що прикривало нашу помийну яму (звичайно я старався навалитись на нього всією вагою, щоб воно якнайдужче прогуркотіло), і, згорбившись, ладен заплакати, піднявся по трьох дерев'яних східцях і ввійшов до нашої єдиної кімнати, яку мама називала «вітальнею».

Розділ шостий
МАМА.— ДЯДЬКО ХОМА
Мама стояла коло прасувальної дошки, набирала в рот води з мідного кухлика, аж щоки у неї надувалися, а потім робила губами: пфр! пфр! пфр!
І з рота у неї вилітали дрібнісінькі бризки на білу чоловічу сорочку, розтягнуту перед нею на дошці. Потім вона швидко хапала з перекинутої самоварної камфорки чорну важку праску, і праска якось особливо весело починала танцювати по сорочці, немов їй було приємно, що нею орудують такі вмілі руки.
Мама моя була чорнобрива, ставна, висока на зріст жінка. Обличчя її, гарне й правильне, де-не-де було прибите віспою, бо народилася вона в селянській сім'ї, де натуральна віспа була звичайною хворобою.
Я ніколи не чув, щоб хтось називав мою маму пралею, і дуже здивувався б, коли б це почув. Однак вона тієї зими, не розгинаючи спини, прала чужу білизну, і гроші, які одержувала за прання, були, здається, її єдиним заробітком.
Трималася вона гордо, з гідністю. Ні з ким із сусідів не зналася. У свята, йдучи з дому, надівала


рукавички і стеклярусний чорний капелюшок, а клунки з білизною приносила їй додому Маланка, дочка сусіднього двірника, теж трішечки рябувата. Маланка ж вивішувала білизну на горищі, а інколи в дворі, перед нашим вікном, протягнувши вірьовку між сараєм і двома вербами, що росли поблизу. Маланка називала маму «пані». А перекупки, які приносили до нашого ґаночка груші, яблука, кабачки, огірки, називали її «мадам».
Прала вона тільки вночі, потайки від усіх, а цілими днями стояла коло прасувальної дошки з праскою. Я навіть і уявити собі не можу нашої кімнати без цієї прасувальної дошки. Кімната була невелика, але дуже ошатна, в ній було багато занавісок, квітів, рушників, вишиваних візерунками, і все це виблискувало чистотою, бо чистоту моя мама любила страшенно і віддавала їй усю свою українську душу.
Три нефарбовані старі східці, що вели до наших дверей, вона щосуботи шарувала мочалкою з милом, а одного разу при місяці я бачив з вікна, як миє вона в дворі гладенькі широкі плити, що ними було викладено площадку перед нашим ґанком. А самовар! А свічники! А мідна ступка! Мама чистила їх навіть тоді, коли вони були ще зовсім чисті.
Вночі спала вона дві-три години і охоче відмовлялася від цього короткого відпочинку, якщо їй раптом спадало на думку вибілити вапном погріб, викопаний під нашою квартирою.
З якою зневагою говорила вона про мадам Шершеневич:
«Сережки золоті, а шия немита»! Вона, здається, перестала б себе поважати, коли б одного разу виявилось, що у неї під диваном порох або за шафою павутинка.
А поважала вона себе надзвичайно, ніколи нікому не вклонялася, нікого ні про що не просила. І хода у неї була величава.
Говорила вона по-південному, співуче й м'яко, наполовину по-українськи, наполовину по-російськи. Маруся часто поправляла її:
— Так не говорять!
Але мені чомусь подобалося, коли замість «шея» вона говорила «шия», замість «умойся» — «умийся», замість «грязный» — «замурзаний», замість «воробей» — «горобець».
— Ах, мамо, ти знову сказала «цибуля»! Треба говорити не «цибуля», а «лук»! — повчала її Маруся.
І мама так стидалася своєї чудової української мови, що при сторонніх вважала за краще мовчати.
Була вона дуже довірлива. Перед тим як купити у захожої перекупки груші, яблука чи, скажімо, черешні, вона простодушно питала:
— А чи вони добрі?
— Добрі, мадамочко, добрі! — завжди відповідала перекупка, відганяючи звичним помахом руки мух, що кружляли над її корзиною.
Дізнавшись від перекупки про ціну, мама знову питала її:
— А чи це не дорого?
— Не дорого, мадамочко, не дорого!
Коли ж перекупка відважувала мамі крам на своїх сумнівних терезах, мама питала:
— А терези у вас правильні?
— Правильні, мадамочко, правильні!
Маму цілком задовольняли такі відповіді, і вона була переконана, що дуже вдало купила хороші й дешеві фрукти.
А втім, коли б вона й бачила, що її обдурюють, вона, через свою делікатність, навряд чи сказала б про це тим, хто обдурює її.
Вночі, коли вона мила наш погріб чи білила кухню коротким віхтем з мочалки, вона сама для себе, в такт роботі, наспівувала грудним, низьким голосом: «Ой, за гаєм, гаєм», «Ой, під вишнею, під черешнею», і я дуже любив слухати крізь сон ці чудові пісні, що долинали до мене здалека. Але в інший час вона не співала майже ніколи. І замовкала на півслові, коли помічала, що її слухає хоч одна людина.
Була вона дуже смішлива і, коли ми читали їй Гоголя або Квітку-Основ'яненка, реготала так, що було чудно дивитись на неї. Але я ніколи не бачив, щоб вона сміялася на людях чи хоч раз посміхнулась, проходячи мимо сусідів по двору. Взагалі з людьми вона була дуже сувора, ні до кого не ходила ні на іменини, ні на весілля, ані в гості. І кожного разу, коли залишалася сама, на обличчі у неї застигав вираз глибокого смутку.
А сьогодні мама така весела, немов ніякого горя й нема в її житті. Дивиться на мене задирливо й молодо, ледве стримується, щоб не розповісти мені про якусь веселу подію.
— Де це ти пропадав? — питає вона мене без
усякого докору.
Ще на вулиці, по дорозі додому, я вирішив одразу об'явити їй усю правду. Я навіть склав готову фразу, яку треба сказати їй, як тільки я стану на поріг: «Мамо, не лякайся, будь ласка... Все буде чудово... Даю тобі слово честі. Шестиокий вигнав мене з гімназії».
Але не можу ж я навалити на неї таке тяжке горе якраз тепер, коли вона така весела!
Краще я скажу їй потім... увечері... або завтра за чаєм. Завтра, завтра, о пів на восьму... А сьогодні нема чого завдавати їй прикрості.
Відклавши розмову з мамою на завтра, я страшенно зрадів,— така вже була у мене легка вдача. Я одразу повеселів і, наче нічого й не було, почав допитувати маму, що таке трапилося сьогодні і чому з дивана знято чохол.
Мама не відповіла, але стиха засміялась і показала підборіддям на передпокій. Я кинувся туди і зараз же побачив батіг, що висів на гвіздку. Як це я раніше не помітив його! Я з радістю схопив цей батіг (пам'ятаю й зараз ледь криве його пужално, гладко відполіроване долонею власника) і закричав, не тямлячи себе:
— Дядько Хома приїхав! Приїхав дядько Хома! Від моїх прикростей майже нічого не лишилось.
Все навколо мене зробилося прекрасним і казковим. Я біжу в кухню і ляскаю, ляскаю чудовим батогом, але дядька Хоми там нема. Я заглядаю в погріб, у сарай. Я шукаю його під ліжком, за бочками, і мені здається, що, як тільки я знайду його, горе моє щезне зовсім. І я знову біжу до мами і питаю: «Де ж дядько Хома?», але мама тільки загадково сміється і каже, що він поїхав до якогось Фурника,— чекав мене, чекав і поїхав сам далеко, аж на Пересип, до Фурника, і невідомо, чи повернеться. Та я чую любий його запах: дьогтю, меду, сільського хліба і ще чогось затишного, поетичного.
— Він тут! — кричу я.— Він тут!
І справді, він тут, за два кроки. Я розчиняю дверки кладовки: ось він стоїть, не дихаючи, причаївшись, чорнобривий красунь у білій полотняній сорочці, і дивиться на мене без ніякісінької усмішки.
А мама сміється до сліз — вона любить такі сюрпризи. І я зараз же починаю кричати:
— Пуканці! Пуканці!
Тому що кожного разу, коли приїжджає дядько Хома, він привозить з собою кукурудзяні зерна в мішечку з білого полотна, і не прості зерна, а дивовижні. Вони здаються нам зачарованими. Помочи їх у воді, кинь в духовку, і вони починають стріляти (тільки й чути: пих! пих!) і стрибають, мов живі; і, як тільки стрибнуть, швидше хапай їх, щоб вони не згоріли, і дивись: з жовтих вони стали білими і розпукалися, як чудові квіти. Я ладен стояти біля розпеченої духовки цілий день і кидати туди все нові й нові зерна та набивати пуканцями живіт донесхочу.
І мені навіть самому дивно: як це я, переживаючи таке тяжке горе, можу разом з тим легковажно радіти з кожного пострілу кукурудзяного пуканця.
А втім, горе облишило мене не зовсім, я відчуваю його навіть тоді, коли вибігаю в двір у смушковій дядьковій шапці і плигаю, як дикун, коло помийної ями й ляскаю лунким батогом, а хлопчаки дивляться на мене й заздрять.
— У мене є їжачок! — кричу я хлопчиськам.— Мені привіз його дядько Хома.
І ті, знемагаючи від заздрощів, біжать за мною сходами в погріб і дивляться на їжачка так захоплено, мовби він кенгуру або слон.
Першої хвилини, тільки-но я став власником їжачка, я зрадів йому, як рідному. Я частував його буряками, капустою і навіть грудочками бринзи, якої дала мені на обід Маруся, я хвастав ним перед усіма хлопчаками. Та ось хлопчаки пішли, я лишився сам разом з їжачком в погребі, і очі мої набрякли від сліз. Коли б він знав, цей їжачок, яку біду відсунув я на завтра і що чекає мене через кілька днів, він одразу здружився б зі мною, він пригорнувся б до мене всіма своїми колючками і замуркотів би, як ласкавий кіт. Але він навіть не дивиться на мене. Він згорнувся клубком і неввічливо пирхає, і я навіть не можу розібрати, де у нього ноги, а де голова.
Це здається мені дуже прикрим. Я сердито шпурляю в нього рештки капусти і біжу сходами до дядька Хоми. Нехай розкаже мені казку про хитрого шевчика. Я знаю її напам'ять, але люблю слухати її ще й ще:
Сидить шевчик на стільці, На кумові постільці Накладає лати. А тут двері в сінцях скрип, А там далі в хату рип, Шелеп кум у хату.

Але дядько Хома зайнятий дуже важким і серйозним ділом: він сидить у «вітальні» разом з мамою і, похмуро насупивши свої чорні брови, статечно й манірно п'є із склянки чай.
Дивні у нього склалися відносини з мамою. Він її єдиний брат, вона любить його всією душею, а він боїться її мов вогню і почуває себе поряд з нею наче скований. Вона каже йому «ти», він їй «ви». Вона йому — Хома, він їй — Катерина Йосипівна. Він соромиться перед нею всіх своїх сільських звичок; вона, праля, здається йому поважною панією, а її убога квартира — палатами. Ні на мить не забуває він, що він у місті, де треба говорити по-міському і ходити інакше, ніж у селі. Пити чай із склянки для нього

справжня мука; виделка, покладена біля тарілки з ковбасою і таранею, так лякає його, що він і не береться до їжі.
Я теж ані на хвилину не забуваю, що він із села. У селі я не був ні разу, і тому «людина з села» для мене все одно що червоношкірий індієць, чи пірат, чи капітан корабля. Я лягаю на прасувальну дошку і чекаю. Я знаю, що, коли чаювання скінчиться, дядько Хома вхопить свою сільську шапку і побіжить у сарай до своєї сільської конячини,— і я побіжу слідом за ним: там, у сараї, почнуться чудеса й забави, звідкись вирине шкалик — і дядько Хома враз стане балакучим весельчаком, дотепником, і всі биндюжники навколо нього реготатимуть «як скажені» з кожного його слова, бо, скільки я тепер розумію, у нього був талант гумориста.
Всяку людину вмів він зобразити смішною: і нашого домохазяїна Свирида Макрі, і старого Ісака Мордухая, що держав шинок за рогом, і мадам Шершеневич, і мене, і Марусю, і Маланку, і навіть свою жінку Ганну Дмитрівну: як вона боїться грози і, побачивши блискавку, лізе в скриню.
Вирячить очі, надме щоки, якось дивно стане меншим, засуне собі в рота великий палець — і от уже він інша людина: весь аж до останньої волосини перетворився в сивого вусача Симоненка, який вчиться грати на трубі.
— А тепер Абрашку! Абрашку!
— Мотю! Мотю!
Мотя була куховаркою биндюжників, жінка-велетень з чоловічими вусами, яка завжди лаялася рокочучим басом. Дядько Хома не то що передражнював її, а просто-таки перетворювався в неї: ось вона стоїть коло плити, крадькома оглядаючись, і, витягши з великого казана вогняно-гарячий кусень сала, ховає його на своїх неосяжних грудях.
І хоч в руках у дядька Хоми — нічого, але бачиш це м'яке, розварене, гаряче сало, від якого йде біла пара, як воно обпікає їй руки й груди, як вона шпурляє його назад у казан.
Глядачі аж ослабнули зо сміху. Вже не регочуть, а стогнуть. їх надходить усе більше й більше. Чути захоплені вигуки:
— Ну й холера ж, трясця йому в печінку!
Та коли на дверях позаду з'являлася хоч на мить мама, дядько Хома замовкав і навіть затуляв собі шапкою обличчя, а потім ішов у закуток сарая і починав незграбно поратись біля якогось колеса чи шворня. Це завжди дивувало мене, бо мама була дуже сміхотлива і, здавалося, рада була б пореготати разом з ним.
Але дядько Хома так торопіє перед нею, що йому аж мову відбирає. Статечно й манірно сидить він зараз на дивані і обпікає собі рота гарячим чаєм, не сміючи доторкнутись до ковбаси, і мовчить цілу годину, мов німий. Мама заговорює до нього на всілякі теми, але він тільки «так» або «ні».
А втім, я не знаю, чим скінчилася їхня розмова, бо я міцно заснув тут-таки, на прасувальній дошці.
Розділ сьомий
ЗНОВ У ГІМНАЗІЇ
Другого дня вранці я прокинувся ледь почало світати і хотів зараз же бігти до мами, щоб сказати їй ту фразу, яку я приготував учора: «Мамо, не лякайся, будь ласка. Все буде гаразд, даю тобі слово честі. Шестиокий вигнав мене з гімназії». Але одразу ж у мене зринула смілива думка: взяти ранець і піти до гімназії, наче нічого й не було. Проберуся туди нишком, раніше за всіх. Сяду за свою парту і сидітиму причаївшись. Може, Шестиокий не побачить мене: він же такий короткозорий. А якщо й побачить — хто знає? — можливо й пожаліє мене, махне своєю маленькою ручкою і скаже: «Гаразд, залишайся, але пам'ятай...»
А може, він забув про вчорашнє, хіба мало у нього діла й турбот! Пригрозив зопалу, а потім і забув. Забув, забув! Адже він і сам каже, що через нас у нього «мозок набакир». Де вже йому пам'ятати про такі дрібниці!
Мені так хочеться вірити в це, що за дві-три хвилини я починаю уявляти, ніби й справді ніякої особливої біди не трапилося, квапливо хапаю кашкета і вибігаю на безлюдну вулицю, пристібаючи ранець на ходу.
У вікні годинникаря на Канатній за чверть сьома. Пахне пилом та весняним дощем, У гімназії ще нема нікого. Прийду до початку уроків і сяду тихенько повторювати географію. Добре б одержати з географії п'ятірку. Та й з історії теж. От даю собі слово честі отут на перехрестку Канатної та Рибної, що від сьогоднішнього дня, якщо тільки залишусь я в гімназії, буду вчитися як чорт і стану з усіх предметів першим, навіть кращим за Адріана Сандатурського, найпершого учня в усій гімназії.
Праворуч, у провулку за Андріївською церквою, видно всю в ранковому ясно-вишневому промінні, білосніжну, оточену садом жіночу гімназію Кроль. Там навчаються Ріта Вадзінська, Льока Куриндіна і Тимошина сестра Єлизавета. Я вдивляюся в глибінь провулка, вимереженого довгими тінями дерев, і мені страшенно хочеться, щоб там з'явилася Вадзінська. Мені навіть здається — я бачу її. Ось вона йде попід деревами, а сонячні бліки та тіні смугами пробігають по ній. Ні, це не вона. Я помилився.
Я закоханий у неї ще з минулого року. Як тільки побачу її здалека, серце моє холоне, мов м'ятна пастилка в роті. Мені стає так важко йти, наче я йду по канату, протягнутому високо понад будинками. Ніякі сили не можуть примусити мене глянути їй в лице. Вона ще далеко, за десять-двадцять кроків, а шия у мене стає немов чавунна, і я, розгубившись, ладен провалитися крізь землю.
І як мені дивно, що всі інші анітрохи не ніяковіють перед нею, а розмовляють, як з найзвичайнісіньким дівчиськом! І що батько її просто власник «Соборної аптеки», у якого ви повсякчас можете купити мозольного пластиру. Об'яви про його мозольний пластир розклеєно по всьому місту на кожній стіні.
Нас, гімназистів, у гімназію Кроль не пускають. Нам навіть забороняють зупинятися біля гімназії Кроль. І все ж ми троє — Муня, Тимоша Макаров і я — протягом цієї зими умудрялися виручати гімназисток, коли на якомусь уроці їм бувало особливо скрутно.
Ми придумали надійний спосіб подавати їм дружню допомогу.
Не біда, що гімназистки сидять заперті в стінах своїх класів, за дві вулиці від нашої гімназії. Все ж ми налагодили з ними міцний поштовий зв'язок, якому могла б позаздрити і справжня пошта.
Листоношами були у нас учителі: Іван Митрофанович і піп, причому вони навіть не підозрювали цього, бо за поштові скриньки, як не дивно сказати, правили нам їхні ж калоші — мілкі калоші Івана Митрофановича та глибокі калоші попа.
І той, і другий викладали не тільки у нас, а і в гімназії Кроль. Щодня обидва вони ходили в точно визначений час із жіночої гімназії до чоловічої, а потім, через годину, через дві, знову простували до жіночої.
Роздягались вони в загальній шинельній, у сторожа Пилипа Мусійовича, там же залишали й калоші. І йшли в учительську.
Як тільки вони виходили з шинельної, ми вбігали . туди і, озираючись, мов злодії, засували руки якнайглибше в їхні калоші. Діставши звідти записочку, ми протягом найближчої години писали гімназисткам ; відповідь і клали наше послання в ту саму калошу.
Учитель, нічого не підозрюючи, ніс це послання Е в гімназію Кроль, брьохаючи по грязюці калошами... Там його нетерпляче чекали кудлата Сімочка Глазер або тонконога Ася Бонецька.
Але тепер весна, вулиці обсохли, як завжди на півдні, і ніхто вже не ходить в калошах.
Ось і гімназія. Важкі дубові двері. Нікого ще нема. Я заходжу у вестибюль, залишаю на вішалці кашкета, пробираюся в клас, сідаю за парту і виймаю з ранця підручники. «Географія» Георгія Янчина. Ріки Сибіру. Чудово! Розгортаю атлас і починаю зубрити:
— Лена. Об. Єнісей. Колима. Ангара...
Не минає й чверті години, як усі ріки Сибіру в будь-якому порядку, вроздріб і з кінця, я вивчив назубок. Чудові ріки, багатоводні, на рибу багаті! І які звучні у них назви: Хатанга, Індігірка, Анадир!
Тепер, коли мене кожної хвилини можуть вигнати з класу на вулицю, все тутешнє здається мені чудовим.
От прийшли натирачі підлоги із скам'янілими обличчями і, танцюючи, натирають підлогу в коридорі. Досі мені не дуже подобався запах мастики, якою натирають підлогу, а сьогодні я залюбки вдихаю його, бо це — запах гімназії.
Он поплентався в учительську, розчісуючи поламаним гребінцем обвислі свої баки, вчитель малювання Галикін (прізвисько—Барбос), він же наглядач старших класів. Це похмурий, зморшкуватий, сердитий старик, з осиплим голосом і порожніми очима.
Він зовсім схожий на дворнягу і навіть кашляє, як застуджений пес.
Та сьогодні мені любий і він, тобто не те щоб любий, а жалюгідний. Кажуть, у нього якась хвороба— катар. Ріденькі його баки сьогодні висять якось особливо сумно. Бідолашний, старий, облізлий Барбос! Чи легко йому злитися від рання до вечора!
А ось і вчитель географії Волков Василь Микитович, благодушний дивак, для якого я й визубрив сьогодні Хатангу, Ангару, Індігірку, Лену, Об, Колиму, Єнісей.
Але де ж його друг і приятель, наш історик Іван Митрофанович, якого ми називаємо Фінті-Монті? Який я радий, що побачу сьогодні його велику, стрижену, уперту, лобату голову!
 
Наші Друзі: Новини Львова