Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 21 квітня 2021 року
Тексти > Тематики > Дитяча  ::  Тексти > Жанри > Повість

Срібний герб

Переглядів: 10884
Додано: 12.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: misologus Джерело: Дитвидав, 1963
Мені самому його прощення не потрібне було, але на Рибній вулиці у флігелі, в будинку Макрі, жила моя мати, мовчазна, сумна жінка, і я знав, що моя сварка з попом буде для неї великим нещастям.
Кожного разу, коли в гімназії траплялось зі мною якесь лихо, мама брала рушник, змочувала його оцтом і обмотувала голову. Це означало, що цілу добу вона буде лежати не рухаючись, напівмертва, з почорнілими повіками, і у неї болітиме голова.
Я ладен був зробити все на світі, аби тільки голова у неї перестала боліти.
І от я біжу слідом за попом і з слізьми благаю його:
— Батюшко, простіть мене!
Але, дивлячись на його насуплені біляві брови, на кирпатий малесенький носик, на викривлену нижню губу, я розумію, що тут особиста образа, за яку ця людина вже не може не мстити.
— Як християнин,— сказав він,— я прощаю тебе. Як твій духовний отець, я молюся за тебе. Але як законовчитель, я повинен тебе покарати... заради твого ж спасіння.
Навколо нас зібралася юрба. В юрбі я побачив Зуєва. Він стояв за спиною Мелетія і з найпростодушнішою усмішкою обсмоктував курячу ніжку, його широке, м'ясисте, баб'яче обличчя лисніло від курячого жиру.
Раптом Мелетій почав усміхатися, кланятись: до нас, стукочучи високими каблучками маленьких чепурних черевичків, підійшов Шестиокий і зараз же звернувся до мене своєю блазенською мовою:
— Чув, чув про ваші витівки! Чи не будете ви великодушні завітати до мене... сюди... в ридальню?


Розділ третій
Зюзя
Директор був німець: Бургмейстер. Як і багато хто з обрусілих німців, він розмовляв перебільшеною російською мовою і полюбляв такі слова, як «галдеж», «невтерпеж», «фу-тьі ну-ты», «намедни», «давеча», «вестимо», «ай-люли».
Цією мовою він володів чудово, але чомусь мова ця викликала у мене нудоту.
Шпетив він завжди дуже довго, бо сам тішився своїм пустим красномовством, і навіть віч-на-віч з якимсь малюком-першокласником виголошував такі кучеряві промови, наче перед ним були тисячі слухачів.
Коли я підійшов до дверей його кабінету, там уже стояв один «ридалець». Це був розпухлий від сліз, переляканий Зюзя Козельський.
Шестиокий так енергійно насунувся на нього всім своїм корпусом, немов хотів його вдавити в стіну. Бідолаха не тільки спиною, але головою й п'ятами притиснувся до стіни, палко бажаючи, щоб стіна проковтнула його. Але стіна була кам'яна, і Шестиокий міг скільки завгодно тішити свою душу балаканиною.
— Чи смію я вірити очам? — декламував він, відступаючи на крок і помахуючи в такт своїй мові якимсь зім'ятим зошитом.— Чи не обманюють мене мої очі? Чи не міраж передо мною? Чи не привид? Невже це ти, Козельський, той самий Йосип Козельський, який ще минулого року був гордістю наставників, утіхою батьків, радістю братів, підпорою родини?..
В цьому стилі він міг говорити без краю, наслідуючи найвидатніших ораторів далекої давнини. Не менш як півгодини мучив він Козельського, і тільки під кінець я зрозумів, у якому злочині винен Зюзя.
Злочин був чималий.
Почалося з того, що Зюзя дістав на цьому тижні аж дві одиниці — з яких предметів, не пам'ятаю. Ці одиниці проставив класний наставник Фльоров у його шкільний щоденник. І Зюзя повинен був показати їх батькові, щоб той підписався під ними. Але тому що Зюзин батько, власник ресторану біля Воронцовського саду, погрожував побити його за першу ж погану відмітку, він, за порадою свого товариша Тюнтіна, переробив у себе в щоденнику обидві одиниці на четвірки. Справа була неважка. Батько Козельського не помітив обману і підписався під фальшивими четвірками з великою приємністю.
Але Зюзя був малодосвідчений шахрай: коли йому довелося перетворювати четвірки «назад» на одиниці (щоб подати щоденник класному наставникові), він так невміло постирав зайві рисочки складаним ножем, що замість них з'явилося в щоденнику дві дірки.
Що було робити? Коли класний наставник побачить ці жахливі дірки, то Зюзі краще не повертатися додому. Треба було приховати сліди злочину.
І от вчора ввечері, за порадою того ж таки Тюнтіна, Зюзя вирішив поховати свої одиниці, в глибокій могилі, з якої вони не могли б воскреснути. Пробрався потайки в наш гімназичний сад, викопав під акацією ямку, не дуже глибоку, бо грунт був твердий, кременистий, і закопав там навіки свій багатостраждальний щоденник.
Зюзя був певен (і в цьому переконав його Тюнтін), що, як тільки він заявить про те, ніби пропав його щоденник, йому зараз же видадуть новий, без одиниць і двійок, без зауважень і ляпок, і тоді він почне нове, світле, прекрасне життя.
Був лише один свідок цього таємного похорону щоденника: пес Есхіл, ньюфаундлендської породи. Есхіл належав Шестиокому. Шестиокий кожної неділі прогулювався з Есхілом по приморській алеї з незапаленою сигарою в роті. У Есхіла були добрі, людські очі. Вони дивилися на Зюзю з братнім співчуттям.
І оцей ласкавий пес, що так привітно крутив своїм добрим хвостом, зрадив Зюзю, як найпослідущий негідник.
Як тільки Зюзя, закінчивши роботу, пішов щасливий з саду, собака розрив своїми добрими лапами могильний насип, схопив зубами похований під ним щоденник і, не розуміючи всієї аморальності своєї поведінки, побіг прямо до Шестиокого, замахав добрим хвостом і поклав здобич до ніг повелителя.
Тепер цей щоденник був у правій руці Шестиокого, вимазаний землею, зім'ятий і подертий. Шестиокий елегантно помахував ним перед носом Ковельського, погрожуючи злочинцеві мало не Сибіром.
Я так глибоко задумався про власні свої злигодні, що навіть не помітив, як Зюзя пішов. Я знав, що й мені не минути такої ж нестерпної муки: цілу годину притискуватись до стіни і слухати монологи Шестиокого.
Але справа обернулася ще гірше.
Він одразу накинувся на мене з усіма своїми громами і блискавками.
З його слів я дізнався, що я страшенний злочинець, який тільки існує під сонцем, що я знущаюся з обрядів церкви, розбещую благочестивого Зуєва, роблю десятки снастей для сигналізації під час диктовки (ось коли він згадав про мій телефон), і навмисно даю неправильні сигнали товаришам, щоб вони одержували нулі...
— Навмисно?!
— Навмисно! Навмисно! І ти думаєш, я не знаю,— скрикнув Шестиокий, насуваючись на мене ще ближче,— що це ти підмовив Йосипа Ковельського переробити одиниці на четвірки і закопати під деревом щоденник?
— Я?!
Наче хто вдарив мене батогом по очах.
Я закричав Шестиокому прямо в обличчя, що все це брехня, брехня, брехня, і, коли він спробував говорити далі, я заверещав і затулив собі вуха руками, щоб не чути цієї нестерпної неправди.
Шестиокий схопив мене за руки і почав віддирати їх від моїх вух, але я чинив відчайдушний опір.
Кінець кінцем йому вдалося заволодіти моїм вухом, і він прокричав у нього, вже без усяких фіоритур красномовства, що про моє буйство він доповість раді, а тим часом, поки буде ухвалено мені присуд, він виключає мене з гімназії на два тижні, і нехай завтра, в суботу... або ні, в понеділок... прийде до нього моя мати, яка... яка... А втім, він особисто поговорить з нею... і нехай вона нарікає на себе, що так погано виховала мене.
Розділ четвертий
НЕВЕСЕЛА ДОРОГА


Змучений ішов я того дня з гімназії додому. Пам'ятаю, підбіг до мене Льоня Алігеракі, сусідський хлопчак, і став показувати велику скляну банку з якоюсь вусатою рибиною пісочного кольору, яку піймав він руками, і я ледве стримався, щоб не торохнути цю банку об каміння.
Похмурий завернув я на Канатну вулицю. Мимо проїхав віз, до самого верху навантажений комишем.
Ще не зустрічалося мені комишевого воза, з якого я не висмикнув би собі комишинки.
Кожна комишинка була для мене справжнім скарбом. З неї можна було зробити кошлату піку і битися на задвірку з армією Васьки Печонкіна. З неї можна було змайструвати дудку і дудіти під вікнами у божевільного Беньки, поки Бенька не вискочить і не закричить: «Скандибобером!»
З неї можна було зробити раму для паперового змія і запустити його так високо, щоб тобі позаздрив сам Печонкін, кривоногий коваль, знаменитий тим, що найкраще запускав змія на нашій вулиці.
Та сьогодні я навіть не спробував підійти до цього воза ближче, хоч на вулиці не було людей і я вільно міг висмикнути не одну комишинку.

На розі Канатної і Рибної під ноги мені потрапила бляшанка — кругла, легка, дзвінка.
Іншим часом я неодмінно ткнув би її носком чобота, вона покотилась би, гуркочучи, по бруку, я побіг би за нею і гнав би її до самих воріт, а потій сховав би десь у купі сміття, щоб гнати її завтра назад по дорозі до гімназії: це була одна з найулюбленіших моїх розваг. Але тепер я похмуро відшпурнув її геть і зігнувся ще більше, ніж завжди, бо змалечку був сутулий і при всякій негоді згинався, мов знак питання. Вуличні хлопчаки за це звали мене «гандрибатим».
Коли б мама лаяла чи била мене, було б мені легше. Але вона не скаже й слова, вона тільки зляже в постіль, і лице у неї стане жовте, і повіки у неї потемніють, і голова у неї болітиме, і життя для неї припиниться на кілька днів... І що буде з нею в понеділок, коли вона, змучена, встане з постелі і, ледве пересуваючи ноги, піде до Шестиокого, а той, вимотавши у неї всі жили своїм красномовством, скаже їй високоурочистим голосом, що її син негідник і що йому одна дорога — в босяки?
Мама у мене дуже безстрашна. В житті у неї є тільки один страх: як би не виключили мене з гімназії. Цього вона боїться більше, ніж смерті.
Страшенно не хочеться повертатися додому. Я зупиняюся перед великим магазином «Гастрономічна торгівля братів В. І. та М. ї. Сарафанових» і розглядаю ковбаси, маслини, ікру, балики, різний сир.
Цей магазин здається мені чудовим палацом. Тут і я буваю як покупець. Кожного разу, коли у мами бувають гроші, я прибігаю сюди, затиснувши в кулаці полтиника, і почуваю себе важливою персоною й кажу пихатому прикажчикові:
— Чверть фунта шинки і чверть фунта масла! І пихатий прикажчик шанобливо питає:
— Чого ще накажете? І я важно відповідаю:
— Нічого!
— Будь ласка, до каси! — говорить пихатий прикажчик.
Хотілось би мені коли-небудь покуштувати ікри. Кажуть, вона дуже смачна, але така дорога, що їдять її тільки генерали та міністри. Або такі багачі, як мадам Шершеневич. Цікаво: чи їсть ікру Шестиокий? Звісно, їсть. Та ще й здоровенними ложками.
Звичайно перед магазином у мене враз виникає буйний апетит. Так, здається, й проковтнув би всю вітрину. Але сьогодні навіть ікра не вабить мене, хоч за цілий день я тільки й з'їв, що отой клятий пиріжок з м'ясом.
Я йду далі і все дужче згинаюсь, ніби в ранці у мене цеглини. Мимо проходить білявий і безбровий гімназист, якого всі ми називаємо Спіноза. Це восьмикласник Людвіг Мейєр з нашої гімназії. Лоб у цього нахмурений, очі без усмішки, одутле обличчя нерухоме. Він тримає коло самого підборіддя розгорнуту книжку і читає її на ходу. Хлопчаки, вибігши з кузні Васьки Печонкіна, кидають йому під ноги всякий мотлох, щоб він спіткнувся і впустив книжку.
Але й спотикаючись, він продовжує читати. Він читає завжди й скрізь, в найнепідхожих місцях: в булочній, в купальні, на кладовищі, і тому здається мені найученішою і найрозумнішою людиною в світі.
Іншим часом я неодмінно погнався б за злими хлопчаками, але сьогодні я одразу ж забуваю про них і йду далі, роз'ятрюючи в собі своє горе.



Чи повірить мама, що я ні в чому, ані в чому не винен? А якщо й винен, то трошечки... І надало ж мені зв'язатися з Мелетієм!.. Та чи можна ж за це виганяти з гімназії?..
Ось і будинок мадам Шершеневич, триповерховий, з балкончиками і з облупленими ліпними фігурами, а ось і мадам Шершеневич гуляє зі своїми болонками. Та й сама вона схожа на болонку: вертка, з кучериками, маленька. У вухах в неї сережки, круглі й великі, як бублики.
— Здрастуйте! — кричить вона мені.— Чого ви так зігнулися? Вам же не сімдесят років!
До мене їй нема аніякісінького діла, а кричить вона так грайливо й дзвінко лише тому, що навпроти, коло воріт довгої одноповерхової казарми, товпляться юнкери і поручики, заради яких вона й робить тут свої рейси з болонками. Юнкери і поручики кричать їй через дорогу милі речі, захоплюються "її красою, запрошують її танцювати, а вона заливисто й лукаво сміється, дивлячись не на них, а на болонок.
Розділ п'ятий
ЦІНДІЛІНДЕР


Еге ж, мама у мене дуже безстрашна. Крім Шестиокого, вона, здається, нікого не боїться. Як розправилася вона з отим грабіжником, що забрався вночі в квартиру мадам Шершеневич! Адже мама була сама, і він міг би побити її до смерті!
Це трапилося три роки тому. Мадам Шершеневич тоді не було дома. Вона з чоловіком поїхала до Києва, і квартира її стояла пуста. Охороняти цю пусту квартиру вона попросила маму. Мама оселилася там на літні місяці разом зі мною та Марусею (Маруся — моя старша сестра).
Болонки жили з нами. їм потрібна була окрема їжа, і заради цього доводилося дуже часто ходити на базар. Треба було доглядати всі квіти — а квітів у мадам Шершеневич була сила-силенна,—поливати їх ранком і ввечері. Треба було знищувати цілі батальйони блощиць, які гніздилися у мадам Шершеневич всюди: в диванах, за шпалерами, в кушетках, навіть в дзеркалах і картинах. Ця робота забирала у мами всі дні.
І от якось задушної місячної ночі маму розбудив собачий гавкіт. В їдальні, що виходила на вулицю, дзявкали всі четверо болонок мадам Шершеневич. Мама вбігла туди напівроздягнена і побачила, що на підвіконні, в яскравому світлі, стоїть серед фуксій, олеандрів і фікусів якась чоловіча постать. Мама придивилася: нечепурний обідранець років сімнадцяти, а може й менше, скуйовджений, весь тремтячий, без шапки, виліз на другий поверх (мабуть, ринвою) і зав'яз у самій гущавині рослин. Болонки вишикувалися перед ним півколом, теж освітлені місяцем, і так завзято захищають володіння мадам Шершеневич, що вже поохрипали від гавкоту.
Побачивши маму, нечепура схопив з підвіконня горщик з якоюсь квіткою і, вилаявшись простудженим голосом, кинув його, як бомбу, на болонок. Ті заверещали, завили, заплакали і на хвилину розбіглися хто куди. Але зараз же знову зімкнулись і задзявкали ще азартніше.
Мама неголосно й спокійно сказала йому:
— Дурень ти, дурень! Хто ж ходить красти при місяці? І навіщо ти кричиш на всю вулицю? Хочеш, щоб тебе швидше злапали?
Злодій відповів брудною лайкою і, схопивши з підвіконня найбільший горщик, з усього розмаху шпурнув його в маму. Мама легко нагнулася, і горщик влучив у порожній акваріум, що стояв у неї за спиною.
Увесь цей бешкет розбудив мене. Я вбіг у кімнату, схопивши про всяк випадок чавунний свічник, яким вчора перед сном розбивав на порозі горіхи.
В цей час мама говорила грабіжникові рівним, безстрасним голосом, наче читала йому якусь книжку:
— Бач, який ти ледащо, навіть красти не вмієш.
Прийшов би до мене по-хорошому, я дала б тобі і сала, й хліба.
Тільки тоді зміркував я, що робити, і кинувся чорним ходом по двірника. Двірницька була замкнена. Я стукав у неї кулаком і свічником.
З сусідньої квартири на мій стукіт вибіг денщик генеральші Єльцової, людина вусата, здоровенна й боязка. Він побіг по городовика і сторожа.
Мати зустріла цих людей непривітно:
— Спізнилися. Він уже аж онде... — і показала в бік Старопортофранківської вулиці.
Вони побігли, стукочучи чобітьми, і незабаром ми почули:
— Держи-и!
Такі крики в той час чути було майже кожної ночі.
Минуло п'ять хвилин. Раптом мама сказала стиха:
— А тепер вилазь.
Із корзини з білизною, що стояла в передпокої, виліз наш нечепура-грабіжник.
Він повинен був би впасти перед мамою навколішки і сказати їй зворушеним голосом: «Дякую вам, великодушна пані, за те, що ви врятували моє життя». Та він тільки сплюнув, поправив зачіску і знову огидно вилаявся.
Мама подивилася на нього з жалістю, як на каліку, і поспішила в їдальню, до поламаних, зім'ятих квітів, що лежали серед черепків на підлозі.
Злодій тупо дивився на неї, стежачи за її швидкою роботою.
— Як же тебе звуть? -— спитала мама, після того як начисто витерла забруднену підлогу.
Злодій помовчав і похмуро відповів:
— Цінділіндер.
Мама анітрохи не здивувалася з такого дивного ім'я.
— Ну, Цінділіндер, там у мене від обіду вареники.
Злодій накинувся на мамину їжу жадібно, мов голодне звіреня. Після цього в нашій сім'ї довго ще можна було чути приказку, звернену до тих, хто ковтав їжу, не прожувавши: «Чого це ти їси, як той Цінділіндер?»
Наївшись, він хотів швидше піти від нас, але мама залишила його ночувати тут же в коридорі, на корзині, бо вона боялася, як би не схопили його в підворітті.
Ранком Цінділіндер пішов, і ми довго не бачили його.
Місяців через три — вже у себе дома — я захворів на скарлатину. Скарлатина була тяжка. Лікар Копп приходив щодня і за кожні три візити одержував два карбованці — величезні гроші! А скільки пішло на ліки та на два медичні консиліуми!
До зими ми зовсім зубожіли. І мамина брошка з слонової кістки, і золота браслетка з бонбончиками, і самовар, і мідні каструлі, і перламутрові круглі запонки, і навіть чорненький Марусин годинничок — усе попливло в ломбард. Натомість ми одержали зелено-лілові гарні квитанції, що приємно хрустіли, з якимись гербами й візерунками. Вісім чудових квитанцій, які я, одужуючи, перебирав у себе в постелі і розглядав цілими годинами.
І от, .коли мама стояла одного разу в ломбарді біля стойки, тримаючи в руках останню нашу розкішну річ — шкатулку з карельської берези,— вона

в черзі раптом побачила Цінділіндера. Цінділіндер засміявся:
— Ги-ги! — і хитро підморгнув їй.
Під пахвою у нього був гостроносий турецький кофейник химерної форми, мабуть, вкрадений влітку у дачників, коли вони заґавились.
— Уй, яка ж ви стали суха тараня! — сказав він їй з люб'язною посмішкою, немов комплімент.— На вас просто-таки гидко дивитись.
Тараня — це така сушена риба.
 
Наші Друзі: Новини Львова