Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 21 квітня 2021 року
Тексти > Тематики > Дитяча  ::  Тексти > Жанри > Повість

Срібний герб

Переглядів: 10886
Додано: 12.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: misologus Джерело: Дитвидав, 1963
А Фемістокл Дракондіді недовго просидів за гратами. Незабаром він повернувся до своєї колишньої роботи, і розкішна його борода почала знову розвіватись над червоними, синіми, голубими сиропами. Очевидно, він щедро поділився з поліцією знайденими в його крамниці скарбами.
ЕПІЛОГ
Від того самого дня, коли Фінті-Монті висунув з-під ліжка свій сплюснутий, потертий чемодан і, діставши звідти книжку «Сочинения Д. И. Писарева», урочисто вручив її мені, дитинство моє скінчилося раз назавжди, без вороття.
А це значить: кінець моїй повісті. Бо повість моя — про дитинство.
І все ж перед тим як розстатися з читачами, мені хотілось би сказати їм ще кілька слів.
І перш за все — про ту обіцянку, яку я дав своїй мамі. На велику її радість, я кінець кінцем додержав свого слова, але додержав не одразу, а з великим запізненням. І Тимоша, і Муня, і Лобода, і Бондарчук давно вже стали студентами, а мене все ще вважали за недоука, вигнаного з п'ятого класу. Річ у тому, що та комісія, перед якою я складав іспити за весь гімназичний курс, двічі провалювала мене найбезсовіснішим чином, і провалювала навмисно, з тієї ж причини, з якої Шестиокий і Прошка відібрали у мене срібний герб.
Тільки на третій рік, коли я складав іспити при Рішельєвській гімназії, де з недавнього часу почали вчителювати Фінті-Монті і Василь Микитович, я без усяких перешкод одержав нарешті атестат з дуже непоганими відмітками, і було навіть якось прикро, що справа, яка завдала мені стільки страждань, скінчилася так просто й легко.
Студентського кашкета я купив собі на товкучці — ношеного, щоб бути схожим на бувалого студента. Цей кашкет вплинув на маму магічно: мама, яка раніше не любила йти з двору і майже ні з ким не заводила знайомств, раптом прилюбилася до прогулянок зі мною в найвелелюдніших місцях і при всякій нагоді заводила розмову з ким трапиться, аби тільки сказати між іншим: «Оце мій син, студент...»
Мовби вийшовши на волю після багаторічного ув'язнення в тюрмі, вона стала балакуча, товариська, страшенно цікава до всього, що її оточувало.
Чорнобрива, ставна, з благородним профілем і-величною поставою, вона ніби вперше помітила свою красу, вперше за багато років купила собі нового капелюшка, а на зиму пошила в кравчихи «ротонду» — модне пальто без рукавів. І навіть побувала зі мною й Марусею в театрі — на гастролях славетного Фігнера.
Та недовго довелося їй пишатися своїм сином-студентом.
Незабаром в її розмовах з людьми, з якими вона в ту пору зустрічалася, почала повторюватись ще більш горда фраза: «Син у мене, знаєте, письменник...»
Так воно й справді було.
Те, про що я не смів і мріяти, що здавалося мені найвищим людським щастям, випало на мою долю неждано-негадано.
Місцева газета надрукувала на своїх сторінках мій досить довгий і досить недоладний — «ексиз», і від того часу почалася моя літературна діяльність, яка триває без перерви до цього часу вже понад шістдесят років.
Тепер я з довголітнього досвіду знаю, що бути письменником, нехай і зовсім непомітним та скромним,— це й справді велике (хоч часом дуже нелегке) щастя. Навіть ту коротку повість, яку ви зараз прочитали, мені було так радісно і так цікаво писати! Адже як тільки сів я до письмового столу, взяв перо і присунув до себе чисті аркуші паперу, моє далеке дитинство одразу повернулося до мене, зі старої людини я перетворився на хлопчиська,— і от знову плигаю, мов дикун, на гримучому листі заліза, що прикриває нашу помийну яму, знову шкребу довгим шпателем розпечений, іржавий дах, знов сиджу верхи на високому зубчастому паркані під сорокаградусним сонцем і галасую на всю горлянку:
«У-у-точкін!»
І я буду ще щасливіший, коли, читаючи цю книжку, ви разом зі мною полюбите мою безстрашну, горду матір, справжню героїню праці, і милу Марусю, і Тимошу, і Фінті-Монті, і Василя Микитовича, і Цінділіндера, і дядька Хому. І — чи признатись?— для повного щастя мені хотілось би, щоб ви поділили зі мною мою люту ненависть до Прошки, до Шестиокого, до Зюзі Козельського, до Жори Дракондіді, до Савелія, до Тюнтіна та іншої огидної погані, яка хоч і вивелася з нашого побуту, але ще не до кінця, не зовсім, не скрізь.
Тепер вона намагається псувати наше життя, прибираючи іншого вигляду, але мені дуже хочеться думати, що тепер легше розправитися з нею, ніж у ту темну й злу добу, яку зображено в цій книжці.



 
Наші Друзі: Новини Львова