Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 21 квітня 2021 року
Тексти > Тематики > Дитяча  ::  Тексти > Жанри > Повість

Срібний герб

Переглядів: 10874
Додано: 12.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: misologus Джерело: Дитвидав, 1963
речами, срібні ложки, золотий годинник, і навіть парасольку її маленької внучки, дитячу парасольку, яку привезли їй з Японії...
— Брехня, — кажу я. — Ніколи не повірю, що Цінділіндер... що Юзя...
Та ось підводиться з ліжка лахматий Савелій, Маланчин чоловік. Це похмурий, клишоногий і сонний нечепура, зарослий бородою мало не до самих брів. Про нього говорили, що ось уже кілька років він ніколи не скидає ні шапки, ні здоровенних своїх чоботисьок. Досі не можу я зрозуміти, як Малайка, молода, гарненька й недурна дівчина, з лагідним голосом і тихою усмішкою, могла вийти заміж за отаке чудисько.
Підвал, в якому вони мають притулок, тільки зветься підвалом, а насправді це погріб, дуже глибокий, без вікон. Цілу добу тьмяно горить в ньому смердюча лампочка, а вологість така жахлива, що хліб, принесений з крамниці, вже через дві-три години стає важким і мокрим, наче його довго держали У воді.
— Брехня?! — каже Савелій і погрозливо насувається на мене. — То, значить, я, по-твоєму, брехун?
Виявляється, він був за понятого, коли поліція робила у Цінділіндера обшук (понятий — це офіціальний свідок), і бачив на власні очі, як у Цінділіндера під якимись дошками знайшли і шкатулку мадам Чикуанової, і її ножиці, і її гребінець, і її носові хусточки, й японську парасольку її маленької внучки. Звичайно, Цінділіндер клявся й божився, що не знає, звідки у нього ці речі, але мадам Чикуанова, як тільки побачила їх, закричала, що всі ці речі — її, що їх украдено в неї з квартири у вівторок, коли вона їздила до сина на дачу. А Цінділіндер у вівторок...

Далі я не слухав. Так он воно що! Значить, всі ці роки Цінділіндер ловко обманював нас, удавав із себе простака, а насправді залишився таким же злодієм, яким мама застукала його років чотири тому на підвіконні сусіднього будинку, коли він шпурляв у неї горщиками за те, що вона перешкодила йому красти. А ми вірили йому, як найкращому другові, вірили, що під нашим благотворним впливом він зовсім, зовсім змінився. І Ціля — вона теж повірила. Сердешна Ціля. Вона ж не дозволяла йому взяти, не спитавшись, чужу шпильку чи коробку сірників. Як мучиться вона тепер, коли раптом виявилося, що вона пов'язала своє життя з грабіжником! А що, коли й вона... ні... це зовсім неможливо!
В роті у мене пересохло. Ноги до того ослабли, що я мусив сісти на стілець.
Тим часом Савелій вів далі:
— І Цільку забрали... Аякже!.. Звісно: жінка. Там у неї виб'ють золотий годинник, будь певен... Там підстрижуть їй кігті.
Виявляється, Ціля, коли її під час обшуку питали, куди вона поділа вкраденого Цінділіндером золотого годинника, так розлютилася, що, не тямлячи себе, почала дряпатись, вищати і кусатись.
— Укусила Карабаша — наглядача... Антона Гнатовича. А у нього знаєш які кулаки — ого-го!
Не пам'ятаю, як вибрався я з цього похмурого погреба, як попрощався з Маланкою, як доплентався до нашої Новорибної.
Скоріше до Симоненка! Він знає... Він же околодочний... Він не може не знати.
На щастя, він тут, у себе, в палісаднику. Сидить під шовковицею, благодушний, сивий, у білій вишиваній українській сорочці і, ліниво відгонячи набридливих ос, куштує вишневу наливку. Обличчя у нього кругле, спокійне, добре. Тут же на столі, перед ним, його мідний корнет-а-пістон, на якому він дудить щовечора.
— Чого це ти так задихався?
— У мене до вас діло... дуже важливе.
— Діло? Сідай і розказуй. Чи не надумав ти йти в писарі?
— Ні! У мене до вас інше...
— Стривай! — каже він. І, не повернувши голови, голосно кричить в розчинене вікно своєї кухні:
— Склянку!
Марія приносить склянку і, стукнувши, ставить її на стіл. Але мені огидно навіть подумати про нудотно-солодку вишневу наливку.
— Пий! Холодна! Чи, може, пива?..
Але я відсуваю склянку. І тільки зараз бачу, як тремтять мої руки, наче я проніс на плечах трипудовий мішок.
— Цінділіндер... — кажу я, запинаючись. — Ви знаєте його... Юзя Шток...
Очі у Симоненка робляться круглими.
— Злодюга! Шарлатан! — кричить він. — Не хоче жити чесною працею. Зазіхнув на чуже добро!
Я дивлюся на нього зчудовано. «Чи не дико, думаю собі, що цей хабарник, у якого в усьому його домі нема жодної грудки цукру, жодної крихти хліба, зароблених чесною працею, з такою щирою ненавистю кричить про «злодюгу», який «зазіхнув на чуже добро».
Симоненко тим часом заспокоюється і говорить своїм лагідним, доброзичливим голосом:
— По-дружньому раджу: не втручайся ти в цю брудну справу. Кажу тобі від душі, бо люблю тебе.
А то... як би й тебе не притягли до неї... Всі знають, що ви з тим... як його? Цінділіндером друзі-приятелі. Притягнуть — не викрутишся. Тим паче, що ти незаконний... Нема татка, щоб за тебе заступитись...
Я, не прощаючись, вибігаю на вулицю і зараз же чую у себе за спиною нудотні звуки труби.
Треба поспішати на урок, я й так спізнився. Біжу Базарною, звідти на Пушкінську.
— Невже, — кажу я сам собі по дорозі, — вони обоє, і Цінділіндер, і Ціля, такі геніальні актори, що могли стільки років прикидатись, грати роль благородних людей? Стала б Ціля за такі копійки працювати з ранку до ночі на фабриці «Глузман і Ромм», якби її чоловік був грабіжник, який завжди має змогу роздобути для неї і розкішні плаття, і золотий годинник?
Коли я прийшов на урок і розказав про все, що трапилось, Вартану, той, анітрохи не вагаючись, сказав:
— Це часто буває. Ще б пак! Вдалося ж такому кровопивцеві, як Яго, — пам'ятаєте в «Отелло» у Шекспіра? — прикидатись захисником правди і честі.
Схожий на актора капельдинер Вартан завжди говорив, як на сцені. Він змолоду служив при театрі і на своєму віку бачив таку безліч п'єс, що йому було б неважко пригадати, скільки там виведено лукавих лиходіїв, які ховаються під маскою найчесніших людей.
Та й мені раптом ні з того ні з сього пригадався кремезний розбійник Джон Сільвер з «Острова скарбів» Стівенсона, злий і підступний пірат, який уміло прикидався перед своїми хазяями, ніби служить їм вірою й правдою.
Розділ двадцять п'ятий
СУД
Повернувся я додому тільки під час вечері. Мама вже знала від Маланки, що Цінділіндера і його дружину заарештовано.
— Подумати тільки, які вони хитруни! — сказав я, сідаючи в кухні до столу.— Прикидалися такими святошами, а ми, дурні, повірили їм.
Мама помовчала трохи і сказала повільно, без усякого запалу, мовби зважуючи кожне слово:
— Як ти собі хочеш, а я й зараз все така ж дурна. Вірю, що вони невинуваті, — і Ціля, і він.
— Яка ти чудна! — сказала Маруся своїм розсудливим і докірливим голосом, що не допускає ніяких заперечень.— Подумай сама: хіба знайшли б у тебе, наприклад, і парасольку, і шкатулку... й інші речі мадам Чикуанової, коли б ти не вкрала їх. Це ж а б с о-лютно прямі докази, і мати сумнів у цьому ніяк не можна.
— Не знаю, що таке абсолютно прямі докази,— відповіла мама все так само повільно,— але знаю, що Цінділіндер — не злодій.
Однак той, схожий на Собакевича, гладкий суддя, перед яким через два-три тижні стали Цінділіндер і Ціля, був іншої думки: він був непохитно впевнений, що перед ним справжнісінькі злодії.
Марно Цінділіндер доводив, що тієї ночі, коли було пограбовано квартиру мадам Чикуанової, він разом з Цілею гуляв на іменинах у Цілиної тітки, де вони й залишилися потім ночувати. Суддя тільки зневажливо посміхнувся і зажадав від підсудних, щоб вони не намагалися обманути правосуддя, а прямо сказали судові, куди поділи золоті речі мадам Чикуанової, її брильянти, срібло і посуд, оцінені в три тисячі карбованців.
У відповідь на це Ціля сказала ледве чутним, приглушеним голосом:
— Убийте, заріжте мене... а я не... І тихо заплакала.
(Потім я дізнався, що її дуже побили в участку).
Цінділіндер із змученим лицем, з погаслими очима, твердив монотонно і мляво, що ні парасольки, ні годинника, ні шкатулки він і у вічі не бачив, але старий суддя, мабуть, звик здавна не вірити таким заявам, бо всі злодії завжди на суді уперто кажуть, начебто вони ні в чому не винні.
Було схоже на те, що суддя дуже кудись поспішає, а він мав засудити сьогодні ще чоловік з десять, не менше. Він щохвилини поглядав на годинника і кожному свідкові уривисто гаркав:
— Коротше, коротше!
Лише одного свідка він вислухав з найсерйознішою увагою. Це був Георг Дракондіді (тобто попросту— Жора). Він поповнів, прийшов на суд у чудовому костюмі. Георгій Дракондіді розповів судові, що підсудний такого-то року пограбував на базарі ларьок міщанина Коритникова, а отакого-то року обчистив дачу вдови титулярного радника Ерліха і викрав у потомственого почесного гражданина Пантюшкіна всю його білизну з горища.
Цього свідка суддя вислухав дуже уважно. Потім знову подивився на годинника і встав, щоб виголосити вирок.
Але в цей час до нього підійшов секретар, молодий чоловік з університетським значком, і почав квапливо щось шепотіти і показувати якусь папку з паперами. Суддя насупився. Та секретар зашепотів ще настійливіше, після чого суддя, не приховуючи досади, зажадав, щоб вартові відвели підсудних, бо справа Йосипа Штока та його дружини Ціцілії Шток, звинувачуваних за такими-то й отакими-то статтями, має бути докладно дослідувана.
Я поспішив на Новорибну розказати про сьогоднішнє судилище мамі, але у неї як на те стався приступ мігрені. Мама лежала на дивані, мов нежива, з жовтувато-блідим лицем, з почорнілими повіками.
Я почав був розповідати їй про свідчення Жори, але Маруся дала мені знак: «іди звідси», і я пішов навшпиньках, бо під час мігрені мамі було боляче від усякого шуму.
І мало ж так статись, що Жору Дракондіді в його чудовому костюмі через кілька днів заарештували на Дерибасівській вулиці в банкирській конторі Юнкерса, де він намагався розміняти кілька фальшивих сторубльовок. На квартирі у нього зараз же зробили обшук і не знайшли нічого, та коли того ж вечора нагрянули до його чорнобородого брата в «Заклад штучних мінеральних вод» і добре понишпорили в ямі, закиданій порожніми пляшками, там на самому ні знайшли цілий склад коштовних речей, золотих сережок, перснів— і в тому числі годинник мадам Чикуанової! Виявилося, що Жора — професійний грабіжник, а його брат Фемістокл, який торгував содовою водою та сиропом, — скупник краденого. Крім годинника мадам Чикуанової, в ямі були знайдені ордени її покійного чоловіка, її золочена табакерка з брильянтами, її віяло з слонової кістки...
Але виникає питання: як речі, що належали їй, могли потрапити до халупи Цінділіндера на Великій Арнаутській?
Річ у тому, що до цієї халупи вели три чи чотири східці з трухлявих і скалкуватих дощок. Якщо трохи підняти один східець, верхній, під ним відкривалася діра, що вела до підпілля халупи.
З цього й скористався Георг Дракондіді. Пограбувавши квартиру мадам Чикуанової', він забрав собі всі найкоштовніші речі, а шкатулку і парасольку та інший копійчаний дріб'язок підкинув потайки Цін-діліндерові (в жаркий день, коли жильці будинку сховалися від сонця за щільними віконницями), після чого повідомив анонімною запискою пристава Івана Карабаша, що вкрадені речі знаходяться під мостиком такої-то квартири, де живе Йосип Шток, який пограбував мадам Чикуанову.
Чому ж потрібно було йому занапастити Цінділіндера? Причина була дуже проста. Колись Цінділіндер, мало не з дванадцяти років, належав до тієї ж зграї, що й Георг Дракондіді. Ватажком був у них Фемістокл. Цінділіндер «працював» для нього три чи чотири «сезони», але раптом, як ми знаємо, вирішив назавжди покінчити з крадіжками і сказав про це Фемістоклові. Той розлютився до краю. У нього не було сумніву, що Цінділіндер рано чи пізно повідомить поліцію про його темні справи, і тоді йому, Дракондіді, може бути скрутно. Він довго умовляв Цінділіндера повернутись до злодійського ремесла, спокушаючи його великими грошима.
Але Цінділіндер не піддавався на його обіцянки і, йдучи від Дракондіді, сказав, що закинув у море саквояж з повним набором злодійських інструментів, який свого часу дав йому Жора.
По суті Дракондіді нічого було боятись, бо пристав Карабаш і без того дуже добре знав, що робиться в «Закладі штучних мінеральних вод». За ті чималі гроші, які він одержував від Дракондіді щомісяця рік у рік, він охоче прикидався сліпим і глухим.
Взагалі вся місцева поліція перебувала у Дракондіді на платні і на всі його «подвиги» дивилася крізь пальці.
Як тільки зграя дізналася, що Цінділіндер порвав з нею всякі зв'язки, одружився, став на роботу, вона вирішила жорстоко розправитися з ним: підкинула йому вкрадені речі і нацькувала на нього свого покровителя — поліцейського пристава Карабаша.
І, звичайно, Цінділіндер ніколи не врятувався б, якби не знайшовся свідок, горбатий Ігліцький, який жив у тому ж будинку на другому поверсі, навскоси від Цінділіндерового житла. Він сидів коло свого вікна, грав у шахи з Людвігом Мейєром і, глянувши випадково в двір, побачив, як біля входу в халупу, коло її трухлявих східців, возиться одягнений в робочу блузу «глухонімий водопровідник» Жора. Ігліцький не звернув на це уваги. А коли Цінділіндера заарештували, він згадав про цей дивний вчинок «водопровідника» Жори і якимсь чином, не пам'ятаю вже яким (здається, з допомогою впливових родичів), домігся нового суду над міщанином Йосипом і міщанкою Ціцілією Шток. Взагалі я багато чого забув. Пам'ятаю тільки, що Георг Дракондіді поводився на суді дуже зухвало, вперто заперечуючи яку б то не було причетність свою до цієї справи, і що новий суддя, молодий, синьоокий, визнав його безумовно винним не тільки в нападі на квартиру вдови Чикуанової, але й у злочинній спробі звалити свою провину на інших, на бездоганно чесних людей.
Після того Цінділіндера і Цілю звільнили з-під варти, що викликало в залі бурхливе захоплення. Серед публіки було чимало студентів, яких привів Ігліцький, були Цілині подруги — і взагалі молодь. Вони оточили виправданих, стали поздоровляти їх, цілувати, обнімати.
Один я стояв осторонь усіх, мов знехтуваний, не наважуючись підійти до своїх колишніх друзів. Мені соромно було дивитись їм обом у вічі. Як міг я повірити обмові їхніх ворогів, вигадкам клишоногого мужика Савелія та «благодушного» хапуна Симоненка.
Змучені, але безмірно щасливі, повернулися Ціля і Цінділіндер додому. Весь їхній двір на Великій Арнаутській зустрів їх радісними криками. Як тільки вони зайшли до своєї халупи, слідом за ними вбігли туди їхні крикливі й запальні сусіди і понаносили їм стільки помідорів, баклажанів, варених яєць, що вистачило б на два-три тижні, коли б вони не влаштували ввечері бенкет, на якому всі ці продукти й поїли. Стільці взяли у тих самих сусідів, стіл збили з кількох ящиків. Червононосий кравець, разом зі своєю маленькою, верткою й говірливою дружиною (він називав її: «супруга») приніс цілу купу сушеної тарані. Цілина мати принесла ізюму, горіхів, халви, звідкись взялись пляшки з пивом, і гості, посідавши до столу, почали навперебій поздоровляти Цінділіндера, запевняючи, що всі вони, як один чоловік, завжди вірили в його невинність.
Почесним гостем на цьому бенкеті був горбатий студент Ігліцький, який по суті врятував Цінділіндера. Тепер йому випала нелегка роль: щоразу, коли приходив новий гість, він мусив знову й знову виходити з халупи в двір, трохи піднімати трухлявий східець і показувати ту горезвісну діру, крізь яку безсовісний Жора підкинув Цінділіндерові речі мадам Чикуанової.
Після цього гості йшли до Цілі, а вона показувала кожному зуб, що лежав у коробочці, той самий, який під час допиту вибив їй пристав Карабаш. Гості розглядали цей зуб з величезною увагою, наче ніколи не бачили зубів, і в один голос говорили про Карабаша: негідник.
Я сидів недалеко від Цінділіндера і тужливо дивився на нього. Який він став худий, ані кровинки в обличчі! І як змінила його борода, що виросла у нього за той час, поки він був ув'язнений! І Ціля теж дуже змарніла, немов після тяжкої хвороби.
Я спробував був пояснити Цінділіндерові, з якої ідіотської причини я усумнився в його правоті. Але він не дав мені договорити, плеснув мене злегка по потилиці і, взявши зі столу бруднувату грудомаху халви, поклав її передо мною на газету, що заміняла скатерть.
— Ти ж любиш халву, чого ж не їси? Його дружній жест заспокоїв мене: я зрозумів, що Цінділіндер простив мені мою легковажність. І все ж я досі з гірким почуттям згадую про тодішню свою поведінку— і не прощаю собі. Вся ця історія з Цінділіндером дала мені суворий урок: я зрозумів, Що не слід вірити ніяким обвинуваченням, якими безчесні люди, щоб досягти своєї підлої мети, так часто намагаються оббрехати, обмовити, зганьбити добре ім'я беззахисних людей...
Не доторкнувшись до халви, яку я й справді любив, я встав з-за столу і тихенько побрів додому, де мене чекала з вечерею повеселіла мама. Вона була, як завжди, мовчазна і ні слова не сказала мені про те, що пережила за ці дні.
Розділ двадцять шостий
ЗМІНИ ВЕЛИКІ І МАЛІ


Влітку мені довелося зустрітись де з ким із моїх колишніх товаришів, і мене вразили зміни, що сталися майже з кожним із них.
Брати Бабенчикови пішли з гімназії і перетворилися на прищуватих юнкерів, яких тоді називали довгим словом «вольноопределяющиеся».
Стьопка Бугай дуже роздався в плечах, засмаг, змужнів, придбав морський кашкет і почав курити коротеньку люльку. Навіть спльовував, як справжній моряк.
Муня Блохін, все такий же худорлявий і в'юнкий, раптом вирішив, що він великий актор, одягся, незважаючи на спеку, в чорну сукняну широку блузу з величезним фіолетовим бантом і почав дратувати своїх рідних і знайомих, декламуючи трагічним голосом:
Я ще вчога був гадий згектись свого щастя, Тавгував я зневагою ситих людей цих...

Валька Тюнтін став зовсім схожий на розжирілого кабана, і це, видно, дуже сподобалося Ріті


Вадзінській: куди б я не йшов, я завжди зустрічав їх удвох, і, глянувши на неї, одразу можна було помітити, що вона аж ніяк не вважає його за «антипата».
Лобода і Бондарчук, найрозумніші учні в нашому класі, прочитали на канікулах Дарвіна і обидва переконалися, що бога нема і релігія — обман. Гриць Зуєв, з яким вони задумали були посперечатися про існування бога, одразу спростував їх вчені доводи одним незламним аргументом: негайно пішов до Покровської церкви, де правив отець Мелетій, і розповів йому про їхнє богохульство.
Батюшка викликав маловірів до себе і погрозив їм суворою поліцейською карою.
Я теж змінився не менш за інших. На верхній губі у мене несподівано виріс якийсь недоладний пушок. Я роздобув собі сучкувату палицю (таку саму, як у Івана Митрофановича) і запустив волосся мало не до плечей.
Як тільки став я «молодим чоловіком», а Маруся скінчила школу, все життя наше за один рік змінилося: ми обоє взялися добувати собі прожиток уроками—втовкмачували арифметику, географію, російську граматику, алгебру в голови невдачливих школярів, які діставали одиниці та двійки.
Довго, дуже довго мої відносини з Марусею чомусь ніяк не налагоджувались. Я був непростимо грубий з нею, хоч потай дуже поважав її. З гірким почуттям згадую тепер, який опір чинив я її доброму намірові зробити з мене благонравного хлопчика і збагатити мене важливими знаннями. Одного разу я сказав за обідом, що сьогодні в журналі «Нива» я бачив «ексиз» якогось художника,— не пам'ятаю якого. Маруся поморщилась і сказала своїм педагогічним голосом, що треба говорити не «ексиз», а «ескиз», і була цілком права. Такого слова, як «ексиз», не існує. Та в мені сидів такий впертий біс суперечності, що я ще довгий час говорив «ексиз». І це змушувало Марусю щоразу повчально повторювати:
— Не ексиз, а ескиз.
— Я так і кажу: ексиз.
Замість слова «скоморох» я навмисно говорив «скоромох», щоб знову й знову почути, як Маруся виправляє мене:
— Не скоромох, а скоморох.
— Я й кажу: скоромох.
Це дратувало її, але вона стримувалась і повторювала вдавано-спокійним тоном:
— Ні, не ексиз, а ескиз.
Я перечив їй на кожному кроці найбезсовіснішим чином.
Здумала вона якось водити мене на прогулянку в Олександрівський парк, де в свята нещадно гримів оглушливий військовий оркестр. Годі було й думати врятуватись від нього: його страшні мідні зойки доносилися до найдальших алей. Доріжки були всипані жорствою, яка шалено скреготала під ногами, а праворуч і ліворуч на мене рявкали грізні написи:
«СУВОРО ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ ходити ПО ТРАВІ», «СУВОРО ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ ПСУВАТИ ГАЗОНИ», «СУВОРО ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ ВОДИТИ СОБАК» і т. д., і т. д.
Маруся й сама стомлювалася від цих прогулянок серед нудних валок людей. Але вона була великодушна праведниця і свято вірила, що, йдучи зі мною під музику і тим самим привчаючи мене до культурного відпочинку, жертвує собою заради мене. Я ж і тут показав себе негідним її благородних турбот і, коли ми поверталися додому після третьої чи четвертої прогулянки, я, не стримавшись, різко сказав їй, що мені насточортів цей парк і що я не болонка мадам Шершеневнч, щоб мене водили на ланцюжку!
Це було несправедливо й дико — за що я образив людину, яка по-своєму бажала мені добра? — і, звичайно, я зараз же розкаявся в своїх грубощах, але все ж залишив Марусю на дорозі саму і, не попросивши у неї вибачення, прожогом побіг до свого «Вігваму».
Тепер наші відносини вирівнялись. Моя хлопчача грубість, поки я зростав, поволі минулася, як минається скарлатина чи кір. Ставши дорослими, ми з Марусею зробилися друзями. Зблизила нас спільна робота: з ранку до вечора ми давали уроки всіляким бовдурам, допомагаючи їм видиратися з виру двійок, де вони загрузли з головою. Маруся, педагог за вдачею, була така терпляча і невтомно наполеглива, що чадолюбні матусі почали вважати її мало не чарівницею: за три-чотири місяці вона робила відмінниками найвідсталіших школярів.
Я намагався наслідувати її в усьому — ніколи не усміхатись під час занять, бути таким лее серйозним і поважним,— та у мене нічого не виходило. Уже на другому чи третьому уроці я заходив зі своїми вихованцями в довгі розмови про всякі побічні справи — про те, як ловити тарантулів, як робити очеретяні стріли, як гратися в піратів і розбійників, а також про подвиги Уточкіна, про «Копальні царя Соломона», про пригоди Шерлока Холмса.
Маруся частенько дорікала мені за панібратство з хлопчиськами, які вдвічі молодші за мене, та, скільки я не лужився, ніяк не міг удавати з себе солідну іі сувору людину. Не допомагали ні довге волосся, ні товста сучкувата палиця, якою я, йдучи вулицею, поважно стукав по брукованому тротуару, зовсім як Іван Митрофанович. Кінець кінцем Маруся примирилася з моєю несолідністю, як і з іншими моїми вадами, і взагалі всякі суперечки між мною і нею якось самі собою стихли. А це знов-таки означало, що ми змужніли.
Заробітки наші настільки збільшилися, що мама дістала нарешті змогу покинути чорну роботу і взялася до своєї улюбленої справи: вишивання українських рушників та сорочок; в цьому мистецтві вона змалку була майстерниця — вишивала то гладдю, то хрестиками, ніколи не копіюючи готових узорів, а вільно вигадуючи все нові й нові сполучення ліній і барв.
Спершу вона віддавала все своє рукоділля Субоцькому, який платив їй копійки і взагалі обдурював її всіляко. Але на кінець року у неї з'явилося так багато клієнтів, що послуги цього шахрая були вже не потрібні.
Працювала мама з запалом. Усі захоплювалися її чудовими вишивками, найбільше за всіх — мамзель Франціска Рікке та її мовчазна сестриця мамзель Мальвіна, з якими останнім часом мама досить близько зійшлася саме завдяки своїм вишивкам.
— Артистична робота! — казала мамзель Франціска, коли мама показувала їй якусь нову вишивку.— їй місце не тут, а в музеумі. В музеумі артистичних робіт.
Мамзель Мальвіна нічого не говорила, але на знак згоди з сестрицею Франціскою поважно кивала сивою головою, на якій крізь рідкі пасма волосся вже просвічувала рожева лисина.
На Великій Арнаутській, в будинку, де жив Цінділіндер, сталися майже одночасно дві дуже важливі події: у Цілі народився хлопчик Даня, такий же вогненно-рудий, як Ціля. А в Маланки у підвалі народилися дві дівчинки, яких, через помилку дяка, що записував їх, як хрестили, в церковну книгу, обох назвали Маланками. А тому що Маланчину матір, яка служила в нашому домі у одного з жильців, теж звали Маланкою, то ця дякова помилка дуже прикро вразила двох старших Маланок, і вони тільки тоді заспокоїлись, коли, за маминою порадою, стали називати одну з новонароджених Маланок—Наталкою, а другу — Прісею.
Незабаром після народження дітей Маланка пішла від свого сонного й злого Савелія, який був скаредою, бешкетником і п'яницею. Взявши з собою Наталку і Прісю, вона оселилася у Моті, повногрудої куховарки биндюжників, і почала ходити на поденщину: там попере, там помиє вікна, там побавить чужих малюків. Вирвавшись з темного підвалу, вона одразу стала колишньою Маланкою: жвавою, невтомною, запальною, насмішкуватою, або, як казали у нас,— язикатою. Всяку роботу вона виконувала залюбки, аж весело було дивитись на неї. Бездітна Мотя полюбила її близнят і годувала їх із спільного котла досхочу.
А Фемістокл Дракондіді недовго просидів за гратами. Незабаром він повернувся до своєї колишньої роботи, і розкішна його борода почала знову розвіватись над червоними, синіми, голубими сиропами. Очевидно, він щедро поділився з поліцією знайденими в його крамниці скарбами.
 
Наші Друзі: Новини Львова