Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 21 квітня 2021 року
Тексти > Тематики > Дитяча  ::  Тексти > Жанри > Повість

Срібний герб

Переглядів: 10878
Додано: 12.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: misologus Джерело: Дитвидав, 1963
Коли б мені в ту пору сказали, що в світовій історії були герої, більш гідні глибокої пошани і слави, я визнав би це за обмову на Уточкіна. Цілими годинами просиджував я разом з іншими хлопчаками під пекучим сонцем верхи на високому паркані, який оточував тоді циклодром, щоб кінець кінцем на власні очі побачити, як Уточкін на якійсь тридцятій версті раптом пригнеться до руля і вихором вирветься наперед, залишаючи далеко позаду одного за одним усіх своїх бідолашних суперників — і Богомазова, і Шапошникова, і Луї Першерона, і Фрідріха Блітца, і Захара Копєйкіна, — під несамовитий галас юрби, яка раділа з його перемоги, як з власної.
— Уточкін! Уточкін! Уточкін! — кричав я, не тямлячи себе, разом з юрбою, мало не падаючи з паркану шкереберть.
Товариші мої — Муня Блохін, Лобода, Бондарчук — теж любили Уточкіна і також відвідували циклодром. Але їх захоплення ніколи не доходило до пристрасті, я ж віддав Уточкіну всю свою запальну душу: не пропускав жодного із його змагань з румунськими, бельгійськими, італійськими гонщиками і був безмежно щасливий, коли одного разу побачив його в гастрономічному магазині «Братів В. І. та М. І. Сарафанових», в якому він, як звичайнісінька людина, купував сосиски і вино.
Помітивши мій захоплений погляд, він скуйовдив мені волосся своїми рудими короткими пальцями. Для мене це була велика подія, якою я пишався перед усіма хлопчаками. І як вони заздрили мені!
Нехай би у мене не було інших захоплень! Так ні: з такою ж божевільною, безглуздою пристрастю я почав захоплюватись паперовими зміями.
Знову мною оволоділа мрія: зробити такого чудового зміюгу, який міг би зчепитися із змієм Печонкіна і перемогти його в повітряному бою.
Для цього я (з чималими труднощами) роздобув добрячої бечівки, що звалася у нас «англійський шпагат», і здоровенний аркуш ясно-синього креслярського паперу. Весь цей скарб я приніс до Льоньки Алігеракі, з яким і вирішив спорудити надпотужного, бойового гіганта.
— Оце буде зміюга, ой-йой-йой! Ми так і назвемо його: «Смерть печонкінцям!»
Від цього часу й починається моя зрада мами, Марусі, самого себе. Кожного ранку, замість того щоб сісти до підручників, я приходжу до Льоньки в занедбаний старий сарай. Там, насупивши свій невеличкий лобик, Льонька, маленький, неймовірно довгоносий хлопчак з чорними маслянистими оченятами, сидить на підлозі серед купи всякого ганчір'я, цілком зайнятий виготовленням змія. Побачивши мене, він щоразу каже:
— Добре, що ти прийшов підсобляти!
Але моєї допомоги він зовсім не потребує. Йому треба лише, щоб я був коло нього як шанобливий глядач, перед яким він може пишатися й пиндючитись. Чи майструє він бамбукову раму для змія, чи міряє очеретинкою зміїні «пута», чи зав'язує вузли на хвості, він жадає захоплення й похвали. А коли я забуваю похвалити його, він сам починає захоплено говорити про себе:
«Окомір у мене — просто циркуль!»
«Клейстер я зварив — хоч залізо приклеюй!»
Через три-чотири дні змій готовий — здоровенний
зміюга, завбільшки з теля. Вохрою й суриком я малюю на ньому банькату пику, під якою підписую величезними друкованими літерами: «Смерть печонкінцям!»
Потім ми перемотуємо вісімками весь англійський шпагат на довгу дубову цурку, ховаємо змія за яслами під волячим навісом і чекаємо дужого вітру, щоб змій знявся в небо і там зчепився із змієм Печонкіна.
Та цілий тиждень стоїть штиль. Нарешті в неділю, десь опівдні, білизна, що висіла в дворі на вірьовці, починає ворушитися й тріпотіти і враз, мов за командою, здіймається вгору. По небу від моря швидко пливуть хмари. Вітер, вітер — і з кожною хвилиною дужчий. На вулицях знялася курява, запорошуючи прохожим очі. Дівчатка, виходячи за ворота, вищать і притискують свої спіднички до колінок. Пора! Я видираюся із змієм на дах і тримаю його обома руками за краї. Льонька внизу, підо мною, довго стоїть нерухомо і раптом кричить мені нестямним голосом: «Хоп!», кидає на землю пузатий моток і, пропускаючи шпагат крізь лівий кулак, біжить щодуху довгим двором до воріт.
Змій, хльоснувши мене хвостом по обличчю, повільно злітає над будинками, а там його підхоплюють веселі вихори й дружно несуть у височінь.
Я плигаю з сарая в двір і, збуджений, щасливий, перехоплюю у Льоньки кінець бечівки:
— Ой-йой-йой, як тягне!
Здається, що і змій такий же щасливий, як ми: весело помахуючи довгим хвостом, він не вертиться, не метушиться, не совається по небу, а гордо й спокійно ширяє у вишині.
Я випускаю ще двадцять чи тридцять аршин бечівки, він легко здіймається ще вище, весь позолочений сонцем, і тепер уже кожному видно — з далеких і близьких кварталів, — який він силач і красунь!
Звідусюди позбігалися хлопчаки, і кожен просить, щоб йому «на хвилинку» дали подержати бечівку. Мені дуже хочеться порадувати їх, та Льонька гаркає на них страшним голосом, і вони, злякавшись, замовкають.
А що ж Печонкін? Звичайно, він зрозумів, що тягатися з нашим велетнем йому несила і, щоб не ганьбити себе, тримає свого змія на землі, де-небудь у темному підвалі. Уявляю собі, як він злиться й казиться разом зі своїми печонкінцями і як всі вони заздрять нам!
Так минає година. Ми радіємо, ми щасливі. І раптом з-за невисоких стаєнь сусіднього будинку якось несміливо і навіть соромливо випливає в небо печонкінський змій! Яким непоказним і маленьким здається він! На що він здатен, цей жалюгідний малюк? Адже бечівка у нас в тисячу разів міцніша за печонкінську, і нехай він тільки спробує розпочати з нами бій — тут йому й капут буде!
Ми заздалегідь радіємо з перемоги і голосно кричимо «ура», коли миршавий печонкінський змій пробує наблизитись до нашого.
Та ось коїться Щось неймовірне: наш гордий, могутній, спокійний велетень починає метушитись, кидатися туди й сюди і, раптом прокресливши в небі величезний зигзаг, падає з височини мов підстрелений кудись на далекі вулиці, на далекі дерева й дахи, і в руках у нас залишається непотрібна, ослабла нитка.
Льонька дико верещить і в розпачі сідає на землю.. — Негідник! — кричу я йому, задихаючись від люті. — Це ти, це ти, це ти винен!
І накидаюся на нього з кулаками.
Ми борсаємося в пилюзі й смітті. Він звивається, кусає мені руки, впинається нігтями в моє вухо і дико реве, а з-за невисокої стіни чути, як на сусідньому дворі нестямно регочуть печонкінці.
В цій катастрофі й справді винуватий тільки Льонька.
Самовпевнений, самовдоволений хвалько, він переконав мене, що той хвіст, який злагодив він для зміюги, — дуже добрий, чудовий хвіст, бо він, Льонька, власноручно зробив його з кольористих клаптиків і тасьми, дуже міцно позв'язувавши їх між собою вузлами. Вузли, звісно, були міцні, та клаптики і тасьма — гнилі. Серед них було й мочало, зовсім непридатне для такого великого зміюги.
Про це я сказав йому раніше, але він тільки зневажливо сплюнув. Взагалі він був такої високої думки про себе, про свою майстерність, що я потроху повірив у його непохибність. Завжди якось віриш самовпевненим людям, — принаймні зі мною було це завжди.
Та лиходій Печонкін був розумніший. Збагнувши, що нитку нашого зміюги йому ніколи не порвати, він зайшов, так би мовити, з тилу і одним сильним ривком досить легко віддер у повітряного франта його розкішний, але слабкий хвіст. А змій без хвоста — мов камінь: і на мить не втримається в небі.
Щоб врятувати бодай частину бечівки, нам треба було, як тільки сталася катастрофа, зібрати в дворі той шматок її, що там лишився, і одразу ж стрімголов бігти з воріт у ті провулки та вулиці, поблизу яких упав змій. Натомість ми з Льонькою в безглуздій злобі довго лупцювали один одного, борсаючись на брудній землі, на велику втіху прудконогих печонкінців, які, ані хвилини не гаючись, побігли юрбою туди, де простяглася така дорогоцінна нитка, і вмить розхапали її по шматках.
Весь у синцях, з підбитим оком, в подертій куртці, скуйовджений, нещасний і жалюгідний, приплентався я того вечора додому. І до чого мені було соромно сідати разом з мамою до столу, їсти її кашу, її бринзу, її борщ, її хліб! З яким обуренням дивилася на мене того вечора Маруся, і яку безсонну, жахливу провів я ніч! Ночами я особливо виразно уявляв собі всю ганебну безглуздість своєї поведінки, тисячу разів обзивав себе дармоїдом і трутнем, злісним розтратником своїх кращих років, тисячу разів давав собі слово виправитись, почати знову працювати і вчитись, але наставав ранок, і мене знову тягло на вулицю, або в гавань до пароплавів та парусників, або на велосипедні гонки, або на пожежу, або на бій півнів, або й просто ганяти голубів вусача Симоненка, тільки б не торкатися підручників, котрих я уникав, як вогню.
Мама за весь час ні разу не кинула на мене сердитого погляду, але як тільки я з'являвся на дверях, повіки й брови у неї починали тремтіти, а рум'яні губи стулялись.
Якось, проходячи Новорибною, побачив я попа Мелетія. Він здавався таким добрим та красивим і так ласкаво відповідав на поклони прохожих! Але я шарахнув від нього, мов від буйвола. Я не міг допустити, щоб той, хто занапастив мене, дістав змогу злорадіти, побачивши, яким я став здичавілим і жалюгідним.
Нехлюйство моє тривало місяців три, навіть більше, і за цей час я раз назавжди всім своїм серцем відчув, яка то страшенна нудота від ранку до ночі шукати розваг; я побачив, що бути гультяєм — це болісні турботи, що неробство не тільки ганьба, а й біль.
А втім, цього болю я ні перед ким не виявляв, а, навпаки, хизувався перед усіма своєю одчайдушною розбещеністю. Мені й зараз гірко згадати, з яким жахом глянула на мене Льока Куриндіна, коли у відповідь на всі її докори й скарги я, несподівано для самого себе, по-хуліганському вилаявся, в ту ж мить засоромившись цієї лайки. Жильці в нашому будинку почали триматися осторонь мене, а куховарка биндюжників Мотя, зустрічаючи мене, примовляла:
— От як погано дитю без батька! Був би у тебе в домі татко, не вийшла б з тебе шантрапа.
В липні я остаточно відбився од дому і не бачив ні Марусі, ні мами. Мамі ні з того ні з сього наговорив я огидних грубощів, про які мені й тепер дуже совісно згадати, і в пориві якоїсь безглуздої злості заявив, що йду з дому назавжди. Нечесаний, без кашкета, в рудих і подертих черевиках, дуже худий і голодний, я почав тинятись без усякого діла по розпеченому місту.
Єдиною моєю компанією стали печонкінці. Цілими годинами я ловив з ними рибу, полював на тарантулів, грав до одуру в орлянку і, якщо вигравав дві-три копійки, купував собі хліба й квасу.
Ще добре, що на Великій Арнаутській в глибокому підвалі жила зі своїм чоловіком ряба Маланка — та сама, що допомагала моїй мамі поратися з білизною. Коли мене дуже вже нудило з голоду, я спускався до Маланки крутими й кособокими східцями, і вона годувала мене то помідорами, то мамалиґою, то рибою. Пізніше я дізнався від неї, що всю ту їжу — і мої улюблені вареники з вишнями, — їй потайки давала для мене моя мама.
Спати я ходив на берег моря. Там у великій шаланді старого рибалки Сіммеліді можна було чудово влаштуватись на ніч. Та незабаром про шаланду довідалися й інші хлопчаки, такі ж бездомні, як і я. Вони залазили туди ще звечора і, як тільки я з'являвся, шпурляли в мене камінням і грудками глини (їх було троє, і вони були старші за мене). Доводилося лягати на голий пісок, який на ранок ставав нестерпно холодним.
Не знаю, що сталося б зі мною, коли б це гуляще, безглузде і гірке життя затяглося до зимових морозів. Мабуть, я став би бродягою і вмер би десь під снігом у степу.
Розділ двадцять другий
ЖИТТЯ ПОЧИНАЄТЬСЯ ЗНОВУ


Врятувала мене, як це не дивно, інфлюенца, — тяжка хвороба, що тепер частіше зветься: грип.
Епідемія інфлюенци в той час насунула на наше місто вперше. Тоді цю хворобу не вміли лікувати, і багато хто від неї вмирав.
Захворів на інфлюенцу і бідолашний Тимоша. Він довго провалявся в ліжку і дуже відстав од класу.
Попечитель учбового округу фон Люстіх, як особливу ласку, дозволив йому складати іспити восени.
Нічого цього я не знав, бо вже кілька місяців не зустрічався з жодним зі своїх шкільних товаришів. Та ось Тимошина сестра, «різноколірна» Ліза, побачила мене якось в гавані на новому молу, де я разом з одним печонкінцем ловив собі на вечерю бичків.
Вона вихором налетіла на мене і зажадала, щоб я зараз же пішов разом з нею до Тимоші, бо він хворий, нудьгує і давно вже хоче побачитися зі мною.
Я сказав їй з удаваною грубістю, що знати не хочу ніякого Тимоші. І все ж на другий день рано-вранці мене так потягло до нього, що, так-сяк почистивши своє взуття і пригладивши неслухняні патли, я поплентався знайомою дорогою до химерного будинку-корабля.
Ось і море, спокійне, блідо-бузкове, наче воно полиняло на сонці. Ось і нестерпні чайки, що набридливо кружляють над ним. Ось і вузькі корабельні сходи, ось і балкон, а на балконі під тентом —Тимоша, змарнілий і кволий: щоки стали сірі, а вуха стирчать, як ще ніколи не стирчали. Він сидить серед книжок і зошитів, і тут же аптечні пляшечки з ліловими та жовтими рецептами.
Побачивши мене, він так схвилювався, що не може вимовити й слова.
Я сиджу наїжившись і теж мовчу.
Нарешті він починає говорити — чомусь про чайок: які вони огидні, жадібні.
Заїкається він ще більше, ніж раніше, і я бачу, що йому дуже соромно і своєї кволості, й свого заїкання. Це радує мене: я ж гадав, що він дивитиметься на мене звисока, з тією образливою жалістю, з якою дивляться на мене всі навколо, а він, виходить, навіть заздрить мені і сам потребує того, щоб його пожаліли.
Як тільки я помічаю це, мені й справді стає жаль його, і, коли він показує мені задачу з алгебри, яку йому не вдається розв'язати, я, щоб шикнути перед ним, напружую всі свої душевні сили і, як мені не дивно, безпомилково розв'язую її. Він показує другу задачу, каверзну задачу про два поїзди. Ми довго морочимося над нею вдвох і кінець кінцем я переможно розв'язую й її.
Потім ми зробили переклад з «Енеїди» Вергілія, і якось само собою вийшло, що, попрощавшись з Тимошею, я не пішов ні до печонкінців, ні на циклодром, ні на похорон генерала Подушкіна, а тихенько виліз на горище і витяг з-під сіна підручники, що так довго провалялись у «Вігвамі».
Найніжнішою і найрадіснішою була моя зустріч з «Англійським самовчителем» професора Мейєндорфа. Я ладен був розцілувати цю книжку і відчув себе без краю щасливим, коли знову на її сторінках передо мною замелькали німі співці та одноокі тітки, що купують у пекарнях канарок і буйволів. Я й по сей день вдячний цьому дивакові Мейєндорфу: коли б не його навіжений підручник, я ніколи не міг би читати в оригіналах ні Шекспіра, ні Вільяма Блейка, ні Кольріджа, ні Шеллі, ані інших найвидатніших англійських поетів, яких полюбив я на все життя.
Наступного ранку я після довгих вагань, з болісним почуттям сорому, ввійшов нарешті — винуватий і боязкий — в прихожу нашої квартири, звідки так ганебно втік. Мама стояла і прасувала. Я був чомусь певен, що вона зустріне мене цілим градом докорів і що мені доведеться плакати перед нею і каятись. Але вона глянула на мене зі своєю звичайною спокійною привітністю, наче я й не ходив нікуди, і сказала звичайнісіньким, але трохи затремтілим голосом:
— Борщ — в духовці, а бублики — на столі під салфеткою.
Зате Маруся, що сиділа тут же і читала книжку, зміряла мене нищівним поглядом і, видно, хотіла сказати щось дуже ущипливе. Але стрималася і незлобиво сказала:
— Я на твоєму місці пішла б та постриглась. І знову уткнулася в книжку.
Від цього дня я знову взявся до роботи. Щоранку, пхнувши за пазуху заготовлений звечора здоровенний бутерброд з ковбасою чи салом (який я з'їдав на ходу), я спускався знайомим косогором до Тимоші — долати разом з ним фізику, латинь, старогрецьку мору. Ще раніше ми з Тимошею добре призвичаїлись спільно працювати над підручниками, тому справа ця у нас швидко налагодилась, і через якийсь місяць у мене відродилася надія, що я неодмінно додержу своєї клятви, яку дав мамі тієї місячної ночі. І, повертаючись до себе на горище, я почував, що ніякі спокуси вже не зіб'ють мене з прямого шляху.
Бісівському насланню прийшов кінець, і тепер уже ніколи в житті я не піддамся йому.

Розділ двадцять третій
ДИВНИЙ ВИПАДОК
У ті сумні місяці, коли, відбившись од дому, я почав безглузде вуличне життя нероби, Я майже нічого не читав. Тепер я жадібно накинувся на читання і почав глитати в незліченній кількості книги й книжки, які тільки вдавалося мені добути. Прочитав усього Діккенса, Смайльса, Спенсера, Бокля. Прочитав Лескова і Тургенева. Особливо збудоражили мене твори Писарєва, які дав мені Іван Митрофанович.
— Тільки гляди нікому не показуй.
Прочитавши з палким захопленням ці твори, я одразу відчув себе «критично мислячою особою» і ні з того ні з сього заявив сторопілій Марусі, що віднині я вважаю шкідливими і танці, і музику, й інші мистецтва, бо вони, сказав я, «гальмують людство на його великотрудному шляху до прогресу».
Маруся обізвала мене жалюгідним вандалом, але з її тону я відчув, що вона потай любується мною, бо, по суті, їй дуже приємно, що її брат навчився вільно орудувати такими словами, як великотрудний шлях, прогрес, людство, і добре розуміє, що таке вандал.
А втім, у своєму вандалізмі я показав себе не дуже стійким. Не минуло й місяця, як під музику скрипок, фаготів і флейт я хвацько витанцьовував кадрилі й польки на весіллі Цінділіндера і Цілі, легковажно забуваючи про те, що мої танці «гальмують людство на його великотрудному шляху до прогресу».
А Тимоша настільки одужав, що в кінці вересня, після того як склав усі іспити, почав виходити зі мною в море на митній шлюпці «Тайфун». Веслувати він не міг, все ще був кволий, як дідусь: бахмато сидів на кормі — і командував. А веслярами були ми — я та «різноколірна» Ліза.
Якось ми взяли з собою Льоку Куриндіну, яка чомусь до смерті боялася морських мандрівок.
Не думаю, щоб ця прогулянка потішила її: ввічливий і делікатний Тимоша ставав у морі непростимо грубим.
Коли Куриндіна сказала про човнову лавочку — лавочка, він прикинувся, що не розуміє її. Лавочку треба було називати по-морському: банка.
А коли я насмілився через дві-три хвилини назвати його суденце човном, він з обуренням сказав:
— Човнів не б-б-буває в світі. Це для К-куриндіної — човен. А для моряків це шлюпка. Або баркас. Або шаланда. Або бот. Або ялик. А слово «човен» — це К-куриндіна вигадала.
Через якийсь час він скомандував Льоці, щоб воїна подала йому вимпел, а вона не знала, що вимпел — це маленький білий прапорець, і подала йору корячок, який лежав на дні. Він подивився на неї Р такою відразою, що вона заплакала, і нам довелося пришвартуватись до дерев'яних східців якогось молу. Коли вона разом з Лізою покинула нас, він "Довго бубонів про безтямних дівчисьок, які наб'ються в шаланду, мов ті кури в курник, і давай верещати: Нелюдиме наше море! —
а самі не знають, де ніс, а де корма.
Але як тільки скінчилося плавання і ми ступили на митну пристань, він знову став Тимошею, добродушним, соромливим, скромним хлопцем.
З Льокою ми скоро знову здружилися. На осінь вона дістала мені чудовий урок: я мав навчати латині двох спритних і розумненьких хлопчиків. їх батько був молдаванин, капельдинер міського театру на прізвище Вартан, солідний, показний чолов'яга, з голеним акторським обличчям. Мало того що він платив мені чималі гроші — дванадцять карбованців щомісяця, він ще й пускав мене безплатно на гальорку театру, де я вперше слухав (у виконанні Фігнерів, славетних співаків) і «Кармен», і «Пікову даму», і «Гугенотів», і «Євгенія Онегіна».
На той час справи мої дуже покращали: приїхав дядько Хома, все ще такий же чорнобривий красунь, і подарував мені свою селянську свитку, — правда, не нову, навіть залатану, але саме це й надавало їй особливої принадності. Я роздобув на товкучці мохнату облізлу шапку, і почував себе в цьому одязі чудово.
Настала весна, прийшло й літо. Життя наше потроху налагодилось.
І раптом сталася страшна подія, що налетіла на мене, мов буря. Навіть зараз, через стільки років, мені боляче воскрешати її в пам'яті.
Почалося з того, що мадам Шершеневич, яка гуляла зі своїми болонками, проходячи повз наш будинок, раптом крикнула мені здалека:
— Здрастуйте!
Я здивувався, бо вона давно вже перестала вітатись до мене.
— Здрастуйте, здрастуйте! — повторила вона,
сяючи маслянистими чорними оченятами. — А ваш Цінділіндер... чи як там його?.. Шток чи Штосе?.. Оце так артист! Ви подумайте!.. Та я завжди казала... завжди...
— Юзя Шток? Цінділіндер? Що з ним таке? —
спитав я.
— Нібито й не знаєте! — засміялася вона. — Це ж ваш перший дружок... Та ви краще за всіх повинні знати!
І, все ще сміючись, пішла.
Я стурбувався. Чого вона радіє? Що з ним скоїлося, з Цінділіндером? Давно я не бачив його.
Він живе на Великій Арнаутській в тому ж будинку, де тепер оселилася Маланка. Я побіг до нього з якимсь поганим передчуттям. Ось і його двір — дуже довгий і вузький, зверху донизу напханий жильцями. Таких дворів чимало в нашому місті. Всі їх жильці копошаться не в кімнатах, а тут-таки в дворі, біля своїх керосинок, корит та каструль: тут вони смажать скумбрію на соняшниковій олії, тут же, не відходячи од порога, виливають брудні помиї; тут же сваряться, лаються, миряться — і безперервно цілий день, з ранку до вечора, кричать на незліченних своїх малюків, які теж верещать, мов дикі.
Коли, бувало, не зайдеш в цей двір, здається, що там якась катастрофа — завалився будинок, чи когось ріжуть, — а тим часом це звичайнісінький двір, До краю заселений людьми півдня, які просто нездатні мовчати.
Замовкає цей двір лише тоді, коли червневе або липневе сонце занадто вже розпікає його. В ці години все населення двору, рятуючись від нещадного проміння, ховається за щільними віконницями в своїх задушних і тісних комірчинах і мирно дрімає під дзижчання безлічі мух.
Та як тільки з'являється в дворі перша передвечірня тінь, всі вікна розчиняються, люди знову вибігають у двір, і починається те ж саме галасливе життя, що затихає лише пізно вночі під чудовими південними зорями.
Таким двором ідеш, мов крізь стрій. Десятки цікавих, пронизливих очей зустрічають і проводжають тебе, і поки дійдеш до кінця, вже приклеєно тобі якесь ущипливе прізвисько, що визначає всю твою суть.
Я підходжу до однієї жінки, яка, діловито нахилившись над напівлежачою чорноволосою сусідкою, ськає у неї в голові:
— Де тут живе Юзя Шток?.. Цінділіндер?..
Як тільки я вимовляю це ім'я, чорноволоса схоплюється і підкликає якогось лисого в подертій жилетці:
— Він питає Штока-Цінділіндера! —- кричить вона йому таким дзвінким і радісним голосом, немов розповідає смішний анекдот.
Лисий дивиться на мене зчудовано і, повернувшись до старої баби в яскраво-червоному капоті, показує їй на мене:
— Він питає Штока-Цінділіндера! І вони обоє сміються.
Розділ двадцять четвертий
ДЕ ПРАВДА?
А з різних кутків двору збігаються люди — молоді й старі — і ціла юрба дітей. Вони з цікавістю розглядають мене. Нарешті один з жильців, червононосий, з аршином в руці, мабуть, кравець, каже мені аж занадто ввічливо:
— Ви шукаєте Цінділіндера-Штока? Якщо вам так цікаво мати його адресу, будь ласка, я можу вам сказати.— І він підморгує комусь в юрбі.— Куликове поле, міська тюрма, номер камери... ви там дізнаєтесь.
Новий вибух дружного реготу. Певно, червононосого вважають тут за дотепника.
Цінділіндер в тюрмі? Що за дурниця! Я пропихаюся крізь щільну юрбу, що обступила мене, і спускаюсь до Маланки в підвал. Вона розповідає мені дивні, неймовірні речі: мій любий Цінділіндер, якого і мама, і я — та й усі в нашому будинку, навіть поліцай вусач Симоненко, — вважали за такого чесного, такого благородного, якому всі ми повірили, що він давно вже покинув свою кримінальну «професію», — виявився зухвалим і безсоромним шахраєм: минулого тижня у вівторок заліз вночі в пусту квартиру мадам Чикуанової і геть чисто пограбував її. Виніс звідти все найкоштовніше: шкатулку з дорогоцінними

речами, срібні ложки, золотий годинник, і навіть парасольку її маленької внучки, дитячу парасольку, яку привезли їй з Японії...
 
Наші Друзі: Новини Львова