Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 21 квітня 2021 року
Тексти > Тематики > Дитяча  ::  Тексти > Жанри > Повість

Срібний герб

Переглядів: 10880
Додано: 12.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: misologus Джерело: Дитвидав, 1963
Я СТАЮ ХУДОЖНИКОМ


Минає ще кілька днів. Одного разу приходить до нас Цінділіндер і, одвівши мене в куток, як змовник, пошепки питає:
— Хочеш заробити грошенят? — і лукаво підморгує й так ворушить пальцями правої руки, наче перебирає золоті монети.
Я злякано дивлюся на нього. Чи не втягає вже він мене в якесь темне діло? Навіщо ці підморгування, ці чудні жести, цей таємничий шепіт?
Але ні, нічого негожого він не збирається мені запропонувати. Пропонує він, по суті, хорошу річ: живописних справ майстрові маляру Анаховичу тимчасово потрібен підручний — так от, чи не хочу я взятись до цієї роботи по двогривенику в день, на хазяйських харчах.
Важко навіть уявити собі, з яким захопленням біжу я того ж вечора до Анаховича! його прізвище я знаю дуже добре, бо він не тільки маляр, але й творець численних вивісок для тютюнових магазинів, перукарень, трактирів, пралень тощо. Кожна його вивіска завбільшки з чималі двері, і на кожній (в правому кутку внизу) він завжди виводить великими друкарськими літерами: «Художник Л. Анахович».
Для тютюнових магазинів він малює огрядного турка в розкішній малиновій фесці. Турок сидить по-турецьки на турецькому дивані і з насолодою курить турецький тютюн з довжелезного турецького кальяну, звідки елегантною спіраллю в'ється тоненький турецький димок.
А які шикарні на вивісках у нього перукарі! Молоді, з чарівними вусиками, вони завжди тримають за ушима гребінець і в граціозній позі схиляються над своїми клієнтами, любовно пестячи їхнє волосся великими сріблястими ножицями.
Взагалі вивіски Анаховича та інших таких же майстрів-живописців — єдина картинна галерея, доступна жителям нашого міста. І ще недавно, коли інший живописець, конкурент Анаховича, Бендель, намалював для «Північного готелю» вивіску, на якій чотири джентльмени з тонесенькими таліями грають на ізумрудному більярді, жителі збігалися звідусіль подивитись на цей новий витвір мистецтва, і нікого не бентежило, що всі джентльмени були, як викапані, схожі один на одного і що руки, які тримали кий, були у них вивернуті в ліктях, немов на дибі.
Тому нема нічого дивного, що, вислухавши пропозицію Цінділіндера, я страшенно зрадів: я був певен,
що як тільки Анахович побачить мене, він дасть мені
всі свої пензлі й фарби, і я зараз же почну малювати таких самих пишних турків у малинових фесках і
таких же близнюків-джентльменів, заціпенілих над
ізумрудним більярдом.
Але Анахович (маленький чоловічок з кислими, байдужими оченятами) дивиться на мене апатично і говорить таким голосом, ніби нічого хорошого не жде від мене:
Он там у кутку стоїть шпатель. І щоб завтра
зранку ви вже були на даху...
І каже адресу: Садова, вісім.
Що то за шпатель? Який дах?
Виявилося, шпателем зветься довга палиця з гострою скребачкою на кінці. Перед тим як фарбувати дах, з нього геть чисто зскрібають шпателем іржу й торішню фарбу.
— А пензлі?
— А пензлі, юначе, через рік, через два...
З цієї хвилини я стаю шпательником.
Шпательник — це зовсім не те, що шпаклювальник. Він виконує найпростішу роботу, для якої не треба особливого уміння. Вилізеш з самого ранку по «драбинці» на заржавілий, закурений, зашкарублий дах, на якому де-не-де ще лишаються побурілі острівці старої фарби, скинеш куртку, сорочку, черевики, обмотаєш ноги ганчір'ям і почнеш з допомогою шпателя перетворювати всю цю забруднену, потворно коряву площину на чисту, без єдиної порошинки, після чого сюди можуть прийти маляри, добре зашпаклювати цей дах і зробити його яскраво-червоним, зеленим або навіть вогняно-жовтим, так що будинок помолодіє надовго і стане прикрасою всієї вулиці.
Шпаклювати я теж умію непогано: затирати та замазувати особливою сумішшю всі подряпини, щілини і вибоїни, щоб дах став гладеньким, як дзеркало — цього мистецтва я навчився на узмор'ї, коли мені доводилося допомагати рибалці Сіммеліді фарбувати його човники та шаланди. Але Анахович не довіряє мені цю роботу, і я цілком задоволений своїм шпателем.
Зранку холоднувато, віє морський вітерець, працюється легко й приємно, але на дванадцяту годину весняне південне сонце дуже нагріває мій дах, і я сідаю біля димаря відпочити.
Майже завжди в цей час по драбинці на дах вилазить син Анаховича, Борис Леопольдович, доглядач за всіма роботами, на які батько його взяв підряд. Він дуже схожий на батька: такий же маленький на зріст, апатичний і млявий. Постоявши біля димаря хвилин з п'ять невідомо чого, він дістає з принесеного ним кошика пучок часнику або цибулі, окраєць хліба і пляшечку кислуватого квасу. Це й зветься у Анаховича «на хазяйських харчах». Рибалки навчили мене, як треба пити з пляшки: не торкаючись шийки верхньою губою.
З півгодини я сиджу біля димаря і тішуся. Потім беруся за свій шпатель знову, а далі беру принесену з собою мітлу і змітаю в одну купу всю негідь, яку вдається мені зскребти з мого даху. І радію, якщо цієї негоді набирається особливо багато: значить, я попрацював недарма!
Так, у моїй роботі є чимало такого, що по-справжньому подобається мені: тиждень за тижнем проводити свої дні просто неба, на такій височині; згори дивитись на той світ, де копошаться Тюнтіни, Барбоси та Прошки; бачити добрий результат своєї праці; знати, що в суботу принесеш додому зароблений карбованець, — все це викликає в мені жваву радість.
Але треба сказати відверто: спочатку, на перших порах, коли я, весь вимазаний, після роботи йшов тими самими вулицями, які ще так недавно бачили мене гімназистом із срібним гербом на кашкеті, я відчував нездоланний конфуз. Щоб не показати нікому, що я почуваю себе відщепенцем, я навмисно напускав на себе горде презирство до глузливих поглядів, які кидали на мене зустрічні. Це була марна бравада, бо в душі я відчував біль.
Але потроху я звик до свого становища. Тепер я цілком байдужий до того, що мадам Шершеневич, стоячи на балконі і побачивши мене, відвертається, ніби нюхає квіти чи гладить болонку, і вже не кричить мені, як раніше:
«Здрастуйте! Чого це ви так зігнулися? Вам же не сімдесят років!»
Проте, як тільки гляну якось ненароком на маму, коли вона пере або шиє, мене з новою силою охоплює гірке почуття: мені стає жалко і її, й себе. Мама, як і раніше, не говорить мені ані слова про катастрофу, яка спіткала мене, і навіть, здається, задоволена, що я одразу ж взявся до роботи. Але вона так змарніла і схудла, що мені дуже хочеться утішити її. І мені спадає на думку чудовий план, про який я розказую їй — потай від Марусі — як про найвидатніший мій винахід. План дуже простий і природний, але здійснити його не так-то легко.
— Мамусю, я зроблю все… от побачиш!
Мама недовірливо дивиться на мене, і раптом сталася подія, якої я ніколи не забуду: враз вона пригортає до себе мою голову і міцно цілує мене в щоки, в шию, в підборіддя, в очі.
У нашій сім'ї цього звичаю не було. Скільки я пам'ятаю себе, мама ніколи не цілувала ні мене, ні Марусю. З нами вона була завжди добра, але сувора. Може, тому її раптова ласка так зворушує мене. Я схоплююсь і переконано кажу:
— Завтра ж почну... от побачиш!
Здалека долинають тужливі звуки: заграв на трубі Симоненко. Але тепер у цих звуках мені причувається щось веселе: якась обіцянка, якийсь заклик.

Розділ дев 'ятнадцятий
Я ВЧУСЯ ДАЛІ
З якогось часу у мене з явилося нове й дуже важливе заняття, що зробило моє тодішнє життя значно цікавішим, ніж раніш.
Вилізши з раннього ранку на дах, я перш за все діставав грудку крейди і писав на ньому великими іноземними літерами:
I look. My book. I look at my book. Ай лук. Май бук. Ай лук ет май бук.
І так далі — рядків з тридцять або сорок підряд. А потім довго ходив над цими тарабарськими рядками, намагаючись завчити їх напам'ять. Так перед початком роботи вивчав я англійську мову. Спеціально для цього я купив за четвертака на товкучці «Самовчитель англійської мови», складений професором Мейєндорфом, — пухлу розтріпану книжку, з якої (як потім виявилося) було видрано близько десятка сторінок.
Цей Мейєндорф був, очевидячки, великим диваком. Тому що він раз у раз звертався до читачів з такими безглуздими запитаннями:

«Чи кохає дворічний син садівника внучку своєї маленької дочки?»
«Чи є у вас одноока тітка, яка купує у пекаря канарок і буйволів?»
І все ж я ладен був списувати кожен дах, на якому мені доводилося працювати, відповідями на ці дикі запитання професора, бо в своїй передмові до книжки він найкатегоричніше запевняв, що той, хто з належною увагою поставиться до його канарок і тіток, досконало оволодіє англійською мовою і говоритиме мовою Джорджа Байрона, як справжній житель Ліверпуля чи Дувра.
Я щиро повірив йому і за його вказівками щоденно писав на залізних сторінках таку несосвітенну дурницю:
«Чи бачить цей сліпий незнайомець синє дерево глухонімого співака, на якому сидить, усміхаючись, голуба корова?»
І, хоч не можна було зрозуміти, чи сидить ця дивовижна корова на гілках цього синього дерева чи вона видерлась на слабкі плечі співака, все ж з допомогою такого сумбуру в мою свідомість міцно вкорінилися першооснови англійської граматики. ,
Наче про найвище блаженство, марив я про той радісний час, коли і Шекспір, і Вальтер Скотт і мій палколюбимий Діккенс будуть мені доступні, як, скажімо,» Толстой або Гоголь. Ніколи не забуду того шаленого щастя, коли, діставши у Людвіга Мейєра (він же Спіноза) книжку геніального американського письменника Едгара По, я знайшов там вірш «Анна-бель Лі» і впевнився, що розумію в ньому мало не кожне слово. Я одразу ж чомусь вирішив, що Анна-бель Лі — це Ріта Вадзінська, і голосно декламував його під час роботи, навіть не підозрюючи того, що, коли б мою декламацію чудом почув якийсь справжній британець, він нізащо не догадався б, що чує англійську мову. Бо професор Мейєндорф не навчив (та й не міг навчити) мене вимовляти англійські слова, і я калічив їх, зовсім не усвідомлюючи цього.
Вивчав я тоді не лише англійську мову.
Роздобувши на товкучці деякі підручники і програму шостого класу, я почав вечорами вивчати алгебру, латинь, історію, і, дивна річ, виявилося, що гімназичний курс зовсім легкий, якщо вивчаєш його без учителів і наставників, не в стінах гімназії, а у «Вігвамі».
Часто приходив до мене Тимоша, і ми бралися до підручників удвох.
Мої заняття порадували маму, як великий сюрприз. Цілий місяць (після того як виключили мене з гімназії) вона була переконана, що моя освіта закінчена і що в кращому разі мені судилося бути жалюгідним прикажчиком в якій-небудь жалюгідній крамничці. І от вона мало-помалу побачила, що найзавітніша мрія її життя, мрія, яку вона вважала зруйнованою, здійснюється, незважаючи ні на що.
Немов до чудової музики, прислухалася вона до наших занять з Тимошею. Кількість синіх баклажанів, вареників з вишнями, динь і «монастирських» кавунів, якими вона пригощала Тимошу, немає ніякої змоги підрахувати. Знову вона почала напівголосно співати своїх чудових пісень, нахиляючись над балією або поливаючи квіти, знов стала сміятись до сліз з «Мертвих душ» та «Пана Халявського». Побачивши, що на серці у неї пояснішало, я ще більше старався вникати у «Фізику» Краєвича і «Латинську граматику» Кюнера.
Навіть Симоненко почав ставитися до мене прихильніше.
Якось у неділю я побачив, що він фарбує огорожу свого палісадника в малиновий колір. Я збігав додому по щітки і допоміг йому в цій веселій роботі. Незабаром весь паркан його став малиновий. Добродушному вусачеві забаглося віддячити мені, і він почав тикати мені в руку срібного карбованця. Я не взяв. Тоді він, зовсім зворушений, спитав мене, чи не хотів би я стати за помічника писаря в поліцейський участок.
— Місце хороше, поживне.
Писарі, що служили в поліції, були геть усі шахраї; вони лупили з прохачів за всяку дрібницю і тому й справді не, знали нужди: каталися на візниках, носили шикарні галстуки, курили сигари і пиячили.
У нього самого, у Симоненка, була прибуткова і дуже легка служба. Щоранку він натягав на себе по: ліцейський заяложений кітель і йшов на базарний майдан перевіряти, чи не обдурюють торговці своїх покупців, чи не втелющують їм несвіжих овочів та тухлої риби. Чи правильні у торговців ваги? Чи не слід скласти протокола на м'ясника Лукіна, який продає червиве м'ясо, або на квасника Чумакова, що торгує безпатентним вином?
Здавалось би, торговці мусили б боятись його і тремтіти при його появі. Насправді ж вони вітали його як свого найкращого друга.
З таким ясним лицем проходив він мимо їхніх ларків і товарів, ніби тільки того й з'явився сюди, щоб поздоровити торговців з гарною погодою.
Залюбки накладали вони у великий кошіль,- який несла за ним його кремезна робітниця Маня, і риби, й сала, і кульків з усілякою крупою, і маслин, і шинки, і горіхів, і найдобірніших фруктів і не вимагали з неї ні копійки.
І все це тому, що по своїй «доброті» Симоненко охоче надавав їм змогу збувати покупцям всіляку заваль і гнилятину. Ніколи не перевіряв їхніх фальшивих вагів і не штрафував за «антисанітарний стан» їхніх крамниць.
Це робилося відкрито, у всіх на очах. І все ж... Як не напружую я пам'ять, я не можу пригадати жодного випадку, щоб хтось назвав Симоненка безчесним хапуном і хабарником. Навпаки, всі в один голос говорили про нього, що він непогана людина, і всі (крім Марусі та мами) ставилися до нього з повагою, заздрили йому і хвалили його. Якщо комусь із сусідок потрібні були на короткий час праски, чи ступка, чи сито, чи кофейний млинок, вони йшли до Симоненка, і той ніколи не відмовляв їм.
Любив подавати милостиню ченцям і жебракам.
Цілував ручки мадам Шершеневич.
Щиро молився в свята у «Касперовській» церкві сестер-жалібниць (у нас за рогом на Старопортофранківській вулиці).
І я добре пам'ятаю ту круглу велику мармеладку, яку він подарував мені одного разу, коли мені було років шість чи сім. Я стояв у дворі і ревів, мене зобідили якісь хлопчиська, а він вийшов зі свого палісадника, взяв мене на руки і всунув мені в рот мармеладку. Вона тхнула тютюном і оселедцем, але вмить осушила мої сльози.
Поліцаї в нашому місті були такі шкуродери, забіяки, грубіяни, що добродушний «хабарник» Семен Симоненко здавався поміж них мало не праведником.

Розділ двадцятий
«АНТИПАТ»
Тим часом справи мої дедалі гіршали. Роботи в Анаховича ставало все менше. Малярний сезон скінчився.
Той же Анахович влаштував мене в артіль по розклеюванню афіш. В артілі працювали десятки бистроногих хлопчаків, причому кожного посилали в певний район. Мені випала далека околиця. Я почав бігати по провулках та вулицях з відром клейстеру і малярною щіткою, знемагаючи під вагою різноколірних афіш, які треба було якнайшвидше розклеїти на стінах, на парканах та на спеціальних дерев'яних колонках, що стирчали мало не на кожному розі.
Афіші були такі:
ПРИЇХАВ СЛАВНОЗВІСНИЙ ЗВІРИНЕЦЬ ЗЕВЕКЕ!
УХ, ЯК ГАРНО В БАСЕЙНІ ІСАКОВИЧА!
КАПІТАЛ ДЕ ВЕТРІО!!! Людина з крицевим шлунком! Ковтає розбиті пляшки й чарки!! А також жаб та гадюк!!!
Черевовіщатель ПАНТЕЛЕЙМОН ВАНЮХІН зі своїми мовлячими ляльками
Уточкін! Уточкін! Уточкін!
Ця робота була мені не по силі. її зручніше робити вдвох — одному і незручно, й важко.
Через тиждень я покинув її і за рекомендацією вусача Симоненка почав давати уроки літньому військовому писареві, якому треба було засвоїти програму четвертого класу гімназії, щоб одержати підвищення по службі. Писар був боязкий, ввічливий, скромний, але, як виявилось, великий скупердяга: так і не доплатив мені двох з половиною карбованців. У нього було дивне прізвище: Головатюк. Трапилася мені й інша робота: щовечора від сьомої до одинадцятої читати одній старій полковниці Євдокії Георгіївні довжелезні романи із журналів «Родина» і «Нива», причому після першої ж сторінки Євдокія Георгіївна засинала і мирно хропіла весь час, доки я читав. Коли ж я кінчав читати, стара прокидалася і, вдаючи, ніби не спала ні хвилини, гаряче вихваляла прочитане. І платила мені срібний полтиник.
Цю роботу підшукала мені Льока Куриндіна через одну із своїх шкільних подруг. Льока, як і раніше, ставилася до мене з материнським піклуванням: роздобула з півдесятка підручників, що були потрібні мені, як хліб, а на великдень подарувала мені англійський словник. А скільки холодних котлет приносила вона мені в бібліотеку-читальню, куди я забігав щонеділі після занять з Тимошею та Мунею!
— Знову чомусь мені дали котлети. Я терпіти не можу котлет, — говорила вона, морщачи ніс і роблячи смішну гримасу. — З'їж, будь ласка, а то доведеться викинути!
Котлети були тверді, сухі, з домішкою гіркого перцю, але я з'їдав їх з великим задоволенням, — треба ж було виручити бідолашну Льоку, і, до того ж, апетит у мене на ту пору дійшов до обжерливості, мабуть тому, що останніми місяцями я ріс надзвичайно швидко. Гімназична моя куртка (з тканини «маренго») стала якось одразу тісною й вузькою. На щастя, в кінці літа я спромігся нарешті скинути з себе цю куртку і купити в магазині Ландесмана чудовий шевйотовий костюм на зібрані п'ятнадцять карбованців.
Я забув сказати, що ще в ті часи, коли я працював на даху, вертаючись якось додому, я побачив здалека Ріту Вадзінську.
Одразу мене мов окропом обдало те захоплення, яке щоразу находило на мене, коли вона поставала передо мною на вулиці,
Як осяйне видіння раю, Як чистий геній красоти [Переклад М. Лисича.].

Тепер вона стояла з подругою біля діжки морозивника. Той щойно зняв з голови цю важку діжку, обмотану білим полотном, і почав діставати з її глибини холодні золотисті кульки «вершкового». Проходячи мимо Ріти, я від припливу кохання і соромливості згорбився ще дужче, ніж завжди. І раптом сталася страшна річ: не пройшов я й двох кроків, як Ріта голосно засміялась і сказала мені вслід:
— Боже, який антипат!
А її подруга промовила насмішкувато:
— Був гімназистом, а став трубочистом!
Ці слова приголомшили мене. Я не повірив ушам. Я ладен був заплакати з горя. І не тільки тому, що Ріта образила мене, а й через те, головним чином, що вона показала себе таким вульгарним, поганим дівчиськом!
«Анти пат»! Чи існує на світі бридкіше, вульгарніше слово! І оцю кривляку я прийняв за Анна-бель Лі! їй я присвятив мою «Гімназіаду»!
І як я міг не розпізнати? її не варт було любить, її не варто зневажати, Не варто навіть говорить [Переклад М. Рильського.].

А втім, не встиг я звернути на свою вулицю, як моє горе вже зовсім розвіялося і замінилось невгамовною радістю.
Неначе я звільнився від якихось тенет, що обплутували мені руки й ноги.
Особливо ж я був радий тому, що тепер нарешті маю змогу закохатися в милу Льоку Куриндіну, яка, я певен, ніколи, ні за яких обставин не могла взяти до своєї мови таке мерзенне слово, як «антипат»!
У звуках труби вусача Симоненка мені цього вечора почулося стільки святкової веселості й радощів, що я мало не затанцював на залізному листі, який прикривав нашу помийну яму.
Розділ двадцять перший
ВСЕ ЙДЕ ПРАХОМ!
Не думайте, будь ласка, що від цієї хвилини все в моєму житті пішло щасливо й гладенько.
Зовсім ні. Через рік у мене з'явився найлютіший, найпідступніший ворог, який мало не зруйнував був усі мої плани і задуми.
Цим ворогом був я сам.
Щоправда, попервах я вчився старанно: всю премудрість шостого класу подолав найнаполегливішою працею. Але через рік, коли мені треба було з таким же завзяттям опанувати програму семикласників, мене враз напали нездоланні лінощі. Мовби диявол вселився в мене. Я геть залишив підручники, покинув дружити з Тимошею і, хоч добре усвідомлював, що кожен день мого гультяйства веде мене до неминучої загибелі, нічого не міг вдіяти з собою і кінець кінцем став страшенним ледарем.
То була найганебніша смуга мого життя.
Почалася вона зовсім невинно — з палкого захоплення Уточкіним.
Уточкін тоді ще не був уславленим льотчиком, та й літаків тоді ще не було.
Молодий, по-молодому веселий, він тоді лише починав свою кар'єру як чемпіон велосипедного спорту,

і не було в світі такого гонщика — ні іноземця, ні росіянина, — який міг би хоч раз перегнати його на нашому міському циклодромі.
Коли б мені в ту пору сказали, що в світовій історії були герої, більш гідні глибокої пошани і слави, я визнав би це за обмову на Уточкіна. Цілими годинами просиджував я разом з іншими хлопчаками під пекучим сонцем верхи на високому паркані, який оточував тоді циклодром, щоб кінець кінцем на власні очі побачити, як Уточкін на якійсь тридцятій версті раптом пригнеться до руля і вихором вирветься наперед, залишаючи далеко позаду одного за одним усіх своїх бідолашних суперників — і Богомазова, і Шапошникова, і Луї Першерона, і Фрідріха Блітца, і Захара Копєйкіна, — під несамовитий галас юрби, яка раділа з його перемоги, як з власної.
 
Наші Друзі: Новини Львова