Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 10 липня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика  ::  Тексти > Жанри > Повість

Непримітний містер Макгайн

Переглядів: 9829
Додано: 09.11.2007 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: У сріблястій місячній імлі, Київ,
Карл Гайнц Тушель
Непримітний містер Макгайн

Karl-Heinz Tuschel
Der unauffaellige Mr. McHine, 1969

----------------------
У сріблястій місячній імлі
Науково-фантастичні оповідання та повісті
Київ, "Веселка", 1986

Переклад Галини Лозинської
----------------------

Вступна примітка

Те, про що йтиметься далі, з погляду чисто технічного є сьогодні річчю цілком імовірною. Безперечно, втілення такого задуму пов'язане поки що з різного роду труднощами. Отож усе, про що йтиметься далі,— цілковитий вимисел.
А з другого боку, коли згадані труднощі будуть усунуті, може статися, що не буде вже потреби у здійсненні такого задуму — з погляду як особистого, так і суспільного.
Але припустімо лишень, що така річ уже реально існує, тоді вся подальша історія постає вже у вигляді аж ніяк не цілковитого вимислу.

Лейтенантові Сему Меттісону не до душі були гучні справи. Правду кажучи, навряд чи в кримінальній поліції міста Мідлтона (штат Іллінойс) хтось міг би згадати бодай щось, що було б до душі Семові Меттісону, крім хіба що думки про близьку вже пенсію. Але про те, що лейтенант був честолюбний навиворіт і будь-що намагався чимшвидше позбутися гучної справи, коли вже така траплялася,— про це знали всі і навіть розуміли його. Бо за гучними справами стоять звичайно великі люди, отож, хоч як крутись, а на якомусь етапі розслідування неодмінно потрапиш у кепську ситуацію, коли змушений будеш наступати на мозолі котромусь з отих великих. А для дядька Сема, як прозивали Меттісона, дипломатія була річ майже незбагненна.
Прізвисько дядько Сем, хоча й шанобливе, нітрохи не пасувало до цього опасистого чоловіка з грубим обличчям, яке набувало добродушного й мирного виразу лише в ту мить, коли лейтенант розкошував від думки, що зараз він обкрутить круг пальця свого візаві, а той про це й гадки не має. Це, звісно, була не така вже й приваблива риса, та кожен, зрештою, повинен мати якусь втіху від своєї праці.
На початку своєї багаторічної служби він, певне, був енергійний, винахідливий, ініціативний або навіть мав якісь ідеали, тепер у нього залишився тільки єдиний ключ, що ним він відкривав обставини будь-яких злочинів: треба лише з'ясувати, про яку суму йшлося, все інше — механічна робота.
Отож великі злочини були Семові Меттісону осоружні. Але, на щастя, випадок, який вій зараз розслідував, був, здавалося, звичайнісінький — невелике пограбування банку.
Тут, власне, все було ясно: якийсь невідомий украв у банку близько двадцяти тисяч доларів, і треба було тільки знайти того невідомого. Ускладнень не передбачалося — люди, що грабували банки, самі, як правило, не мали в них великих рахунків.
— Сержанте, приведіть касира! — сказав лейтенант Сем Меттісон.
Сержант Нед Пінкертон (його справді так звали, і він щоразу, коли хтось висловлював з цього приводу подив, не пропускав нагоди, щоб сказати: «Хіба міг я з таким ім'ям стати не криміналістом, а кимось іншим?») привів касира — підстаркуватого вузькоплечого чоловіка зі шпакуватим чубом: до його обличчя назавжди прилипла професійна усмішка, і через те він і тепер мав такий вигляд, ніби радів власному нещастю.
Лейтенант кивнув сержантові, і той поставив ряд звичайних запитань: ім'я, рік народження і таке інше.
Потім він запропонував касирові розповісти, як усе сталося.
— Той чоловік підійшов до віконця й поклав портфель на стіл. А тоді тихенько сказав мені, що, коли він зараз натисне в кишені на кнопку, з портфеля почне стріляти автомат, і що він так зробить, якщо я спробую зняти тривогу або ще якось привернути до себе увагу. Через це я не міг навіть опустити перед собою куленепробивне скло, бо воно впало б якраз на портфель. Отож мені лишилося спакувати для нього гроші в торбинку, таку, яку звичайно беремо для розрахунків з власниками невеличких магазинів. А тільки-но він вийшов, я відразу дав сигнал тривоги.
— І ви повірили йому з отим автоматом? — глузливо запитав сержант.
— Я касир, а не психолог,— відповів допитуваний із сумною усмішкою, хоча в голосі його вчувалося навіть якесь приховане зухвальство.
— Ну, гаразд,— уже серйозно мовив сержант.— Змалюйте зовнішність того типа.
Опис виявився напрочуд невиразним: нічим не примітний, середній на зріст чоловік десь так від тридцяти до сорока років.
— І серію послідовно пронумерованих банкнотів ви, певна річ, у ті гроші не вклали?
— Він дуже пильно дивився! — відповів касир.
— А тепер уважно послухайте мене, — встряв у розмову лейтенант.— Я міг би прочитати вам лекцію про громадянський обов'язок або про колишні ідеали Америки, та я волію не робити цього. Я бачу, що ми з вами приблизно однакові роками, обидва скоро підемо на пенсію і хотіли б мати її по змозі без зайвих вирахувань. Тому я пропоную вам укласти угоду; це, на мою думку, буде для вас зрозуміліше, ніж дурне розпатякування на теми моралі. Просту угоду, без ніяких збитків. Якщо мені не пощастить знайти злочинця в цій справі, я позбудуся пенсії або якоїсь її частини. Ваша пенсія так само залежить від того, як ви поведетеся в цій справі. Але якщо ви допоможете мені і я одержу мою пенсію повністю, я відповідним чином, де слід це робити, доповім про вашу допомогу. Зрозуміло? А тепер кажіть, що знаєте!
Певна річ, що лейтенантовій пенсії навряд чи щось загрожувало. Подумаєш, велике діло — нез'ясована справа! Але знати про це касирові не конче потрібно. І щоб йому не спало таке на думку, сержант відразу приголомшив його запитанням:
— Бандит нічого не сказав про те, що в нього є ще чимало таких портфелів і, в разі потреби, він може принести одного до вас додому, якщо ваша пам'ять буде занадто добра?
Касир кивнув головою.
— А може, це наводить вас на думку, що в портфелі не було ніякої зброї? — висловив припущення сержант.
Холодна іронія полісмена, здавалося, збадьорила касирову пам'ять.
— Мені тільки впало в очі,— мовив він,— що в бандита якась чудна манера розмовляти. Але я не знаю...
— Точніше! — перебив сержант.— Яка говірка?
— Ні, це не говірка, це скоріше... коли він говорив, то майже не рухав губами, і все звучало, наче завчене напам'ять. Це справляло якесь зловісне враження.
— І це все, що ви згадали?
Касир боязко кивнув головою. Сем Меттісон подав сержантові знак.
— Можете йти! — сказав сержант.— Ближчими днями нікуди не виїздіть із міста, може статися, що ви нам будете потрібні! — Він так само майже не рухав губами, і все звучало, як завчене напам'ять.
— Наклав повні штани! — констатував Сем Меттісон, коли касир вийшов.
— Авжеж. А проте той тип справді, очевидно, зразок непримітності, — сказав сержант.— Його ніхто не примітив! Свідків ми більше не матимемо. Телевізійна служба банку, що спостерігає за віконцями, хоча й бачила того типа, але саме тоді робився відеозапис у другому кінці залу, а цей тип не викликав у співробітників телевізійної служби ніякої підозри. — Сержант помовчав. — А може, з касиром про все було домовлено заздалегідь?
Лейтенант заперечливо похитав головою:
— Дурниці! Прикинь-но суму пенсії, яку він незабаром одержуватиме,— приміром, так десь протягом років на десять. Вийде куди більше як половина двадцяти тисяч. Що ми ще маємо?
— Відеозапис телевізійної служби, зроблений на стоянці перед входом до банку. Там він неодмінно має бути.
— Гаразд. Перепиши номери всіх машин, що від'їздили в той час від банку, і перевір.
Наступного дня стало відомо: з усіма машинами було все гаразд, окрім однієї. Як запевняв її власник, вона мала протягом цих годин стояти біля будинку на Чікаго-стріт, 20, а тим часом він упізнав її у відеозапису серед інших машин, що стояли перед банком. Криміналісти перетрусили в машині геть усе, та не знайшли нічогісінько.
Цей слід так само уривався.
Проте богиня криміналістики, здавалося, була прихильна до Сема Меттісона та його сержанта. Дорожня поліція затримала кількох п'яних водіїв із міських сміттярів, через яких сталася аварія. У кожного з них у кишенях було повно банкнотів, усього на суму 19 231 долар, а в їхній машині знайшли банківську торбинку для грошей.
Коли сміттярі протверезіли, Меттісон сказав, щоб їх привели до нього.
— Ну, признавайтеся, хто з вас, хлопці, був у банку? — запитав лейтенант.
«Хлопці», всі як один — підстаркуваті чоловіки, мали знічений вигляд, проте мовчали.
— Ну що — мову відібрало? — знову запитав лейтенант і напустив на обличчя лютий вираз,— цього при його зовнішності було цілком досить, щоб у будь-якого дрібного злодюжки відразу виникала потреба говорити.
Один з чоловіків нерішуче сказав:
— Дурнішого не вигадаєш, ви нам не повірите... Ми й самі не могли втямити...
Лейтенант мовчки грізно втупився в затриманих.
— Ми знайшли гроші,— через силу промовив сміттяр,— ...у баку для сміття, і... я знаю, що ми повинні були їх здати, але...— Він замовк.
Сем Меттісон якусь мить не знав — чи йому вибухнути гнівом, чи зареготати. А оскільки він не знав, на що йому зважитися, то, як і досі, мовчав.
— Справді, — підтвердив уже другий затриманий,— це було на Чікаго-стріт, двадцять.
Лейтенант нашорошив вуха, проте не виказав свого зацікавлення й удавано байдуже запитав:
— І ви, звісно, маєте алібі?
— Де ви були позавчора двадцять п'ять хвилин на одинадцяту? — офіційним тоном запитав сержант
По обличчю одного із сміттярів майнув радісний промінчик:
— Ми саме розвантажувалися, це навіть у нашій путівці записано,— відповів він.
— Вивести їх! — наказав лейтенант.
— Ну, що ти про це думаєш, Неде? — запитав він свого колегу, коли вони залишилися самі.
— Експертиза виявила на банківській торбинці сліди покидьків, але вони можуть бути й від рук сміттярів. Та хоч би там що — не ці хлопці доклали до діла рук. Такі обличчя не сховаються за непримітністю. До того ж — хіба, вчинивши таке пограбування, побіжить хтось наступного дня з усіма грішми в кишенях по пивницях? А якщо вони були помічниками чи співучасниками цього діла, то чого тоді в них опинилися всі гроші? І навіщо ця потолоч була потрібна бандитові?
— Я теж не знаю, — позіхнувши, сказав лейтенант. Оскільки гроші знайшлися, дальше розслідування його не цікавило.— Візьми-но тямущих хлопців і поїдь подивися на той будинок на Чікаго-стріт, двадцять!

Бандита, що пограбував банк, у будинку на Чікаго-стріт, звичайно, не виявилося, натомість привезено свідчення, навіть подвійне свідчення, що його Сем Меттісон з огляду на весь свій професійний досвід міг би кваліфікувати як брехливе, та воно виявилося, на жаль, цілком незаперечним.
На першому поверсі мешкали дві сестри, вже підстаркуваті жінки, і вони бачили все: як невідомий зайшов у двір — їхній словесний портрет невідомого був такий же невиразний, як і в касира,— і кинув щось у бак із сміттям, і як десь за годину по тому приїхали сміттярі, як вони перекинули ненароком один з баків, і як на асфальт упало раптом щось сіре, і як усі троє понахилялися до цього предмета і, зрештою, не викинули його знову до сміття, а забрали з собою.
— Це ще щастя,— сказав сержант Нед Пінкертон, — що в цьому районі стоять старі баки, а то всі грошики могли б зникнути в сміттєпроводі!
— Я не раз бачив, — роздратовано мовив лейтенант,— як факти начебто самі собою складалися в струнку й безперечну версію, а насправді все було не так. Проте мені ніколи ще не доводилося бачити, щоб хтось крав двадцять тисяч доларів, аби викинути їх у сміття. Такого не зробить навіть божевільний. Та хай там як — банк має свої гроші, а преса свою сенсацію: «Грабіжник банку кидає гроші в бак для сміття», «Божевільний краде 20 000», «Чи злодій з американців?»
Останнє запитання аж ніяк не було вигадкою репортерів, воно справді хвилювало багатьох. Отак з доброго дива викинути гроші? Такого не вчинить жоден американець, навіть більше, можна сказати — це не по-американському... Ні, коли б злочинця схопили, він не міг би розраховувати на співчуття судових присяжних.
Лейтенантові було байдуже до преси, тим більше, що цього разу вона не могла дорікнути поліції за бездіяльність: гроші знайдено. Отже, він не побоювався, що дістане прочухана за цю справу, але й не сподівався на якусь винагороду, а тому був дуже-таки здивований, коли дістав запрошення завітати увечері до господи Гарріса Флетчера — директора банківського філіалу.
— Може, ви йому потрібні як принада на вечірньому прийомі? — висловив припущення сержант. — Або ж він запропонує вам бути його приватним детективом.
— Дурниці,— буркнув лейтенант,— тоді він запросив би мене до себе в контору. А щодо цих вечірніх прийомів, то я ж не якась там кінозірка!
— А може, він побоюється за долю валюти,— й далі іронізував сержант,— якщо викидання грошей на смітники стане модою?
Сем Меттісон, прибираючи на своєму письмовому столі, бурчав:
— Принаймні доведеться піти туди, а там буде видно. Це не з доброго дива, бо, як правило, такі особи уникають спілкування з нашим братом!
Перша несподіванка чатувала на Сема Меттісона на порозі флетчерівської вілли, коли директор сам відчинив йому двері, друга — як зауважив лейтенант,— він був єдиним гостем директора, і третя — господар признався, що родина його поїхала відпочивати, а прислугу він на сьогодні відпустив.
Таким чином Сем Меттісон дійшов висновку, що банкірова справа до нього — не іграшка. Те, що цей містер Флетчер, який належав до аристократів їхнього міста, хоче щось від нього і, до того ж, щось незаконне,— було абсолютно очевидно.
Проте спочатку директор виявив удаваний інтерес до роботи поліції, подякував за швидке розслідування грабунку і в паузах між кількома чарками віскі ніби ненароком зауважив: фінансист повинен уміти розібратися в усіх царинах, і він, приміром, багато чого завдячує саме тому, що час від часу розмовляє з досвідченими практиками з тієї чи іншої професії, і таке інше.
Сем Меттісон ледве стримався, щоб не усміхнутися, коли зауважив, що господар його промацує. Він не вагаючись відповідав на запитання про те, як він оцінює ту чи іншу ситуацію, які в нього зв'язки, які бажання; і що далі тривала ця гра, то впевненіше він відчував грунт під ногами. В цій грі паркет міг вислизнути з-під ніг у його співрозмовника, а не в нього.
«Директор банку,— думав лейтенант,— теж тільки найманий службовець, хоча й з високою платнею. Чим вища його платня, тим більша в інших спокуса — зіпхнути його з посади. Але що робить людину придатною для її посади? Тут, у філії, в цьому звичайному собі місті. Те, що він уміє рахувати? Безперечно, це він повинен уміти. Але політика робиться в головному відділенні банку, а для всього іншого він має своїх людей. То що ж тоді? Йдеться про те, яке він справляє враження! Жодної плямки не повинно бути на репутації. Так воно й є. Отже? Шантаж. Цікаво, цікаво, як ти дійдеш до цієї теми».
Директор банку Флетчер уже й сам, здавалося, помітив, що починає плутатись у словах і що лейтенант принаймні здогадується, до чого все йдеться.
— Як там із злочинцем? Ви його затримали? — несподівано в лоб запитав він.
— Навряд чи це можливо,— мляво відповів Сем Меттісон.— Напевне, доведеться здати цю справу в архів.
— Наша фірма дуже зацікавлена в тому, щоб злочинця спіймали! — пояснив директор.
Сем Меттісон уважно глянув на нього.
— Той тип, певне, несповна розуму, — провадив далі директор,— і він небезпечний, якщо навіть зброя в портфелі — звичайнісінький блеф. У разі його затримання громадськість безперечно буде задоволена, якщо ви його відразу знешкодите, не наражаючи на небезпеку себе і своїх підлеглих. «Виходить, ми повинні усунути твого супротивника, — думав собі Сем Меттісон,— отже, він щось про тебе знає. Але це тобі недешево обійдеться! Не відбудешся однією вечерею з кількома чарками віскі!» Вголос він промовив:
— Це, певна річ, найкращий для всіх нас вихід, та як нам його знайти?
Директор Гарріс Флетчер сягнув рукою до кишені і дістав записку, на якій стояло шість прізвищ.
— З котримсь із оцих він хоч би там що, а мусив мати тісний контакт,— сказав він.
Лейтенант не поспішав дивитися в записку.
— В таких справах я завжди прагну до ясності, — сказав він. — Яка ціна смерті цієї людини?
Директор написав на папірці «10000», а тоді зіжмакав його в грудочку.
Сем Меттісон не був жадібний до грошей. Але тут він спіткав нарешті свій шанс, такий, як його колеги у великих містах мають значно частіше. Саме тому він і миті не вагався, але й не торгувався про ціну.
— Чим він вам упікся, цей тип, і що це за прізвища? — запитав він поважно.
Директор люто витріщився на нього.
— Повинен же я мати принаймні якусь зачіпку,— пояснив Сем.
Директор тяжко зітхнув.
— Одна дурниця, вчинена замолоду. Сьогодні, власне, немає вже значення, в чому вона полягала. Дещо пов'язане з цими людьми і не викрите тоді. Тільки оці шестеро можуть щось знати про це.— Він підвівся і став ходити туди-сюди.— Минулого тижня мені зателефонували. Я змушений був викласти гроші.
— І ви гадаєте,— запитав лейтенант,— що шантажист і той грабіжник з банку — одна й та сама особа?
— Я певен, бо...— Директор завагався.
— Бо?
Директор важко упав у крісло й простогнав:
— Бо шантажист прислав гроші назад!
— Сто чортів! — вихопилося в лейтенанта.
— Я сказав те саме,— похмуро мовив директор. — Звичайний шантаж — це ще можна стерпіти. Але ж тут ідеться, певне, про якісь попередні заходи, що мають зробити мене піддатливішим, я ще не знаю — задля чого!
Сем Меттісон підвівся.
— Принаймні в цих витівках вгадується система. Витівки нез'ясовані, проте систему можна дослідити. Поки що я не маю більше запитань.
Директор провів гостя до дверей.
 
Наші Друзі: Новини Львова