Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 17 липня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Сільський злочин

Переглядів: 5281
Додано: 20.04.2006 Додав: Юлія  текстів: 1844
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
<
1
>
СІЛЬСЬКИЙ ЗЛОЧИН

— Підсудний, встаньте, — сказав голова суду. — Вас обвинувачують в убивстві свого тестя Франтішека Лебеди. На слідстві ви зізналися, що тричі вдарили його сокирою по голові з наміром убити. Визнаєте себе винним?
Змарнілий чоловік здригнувся і ковтнув слину.
— Ні, — видушив він із себе.
— Ви забили тестя?
— Забив.
— То визнаєте себе винним?
— Ні.
Голова суду мав ангельське терпіння.
— Слухайте, Вондрачеку, — сказав він. — Виявилося, що ви вже одного разу хотіли отруїти його; всипали йому в каву отруту для щурів. Це правда?
— Правда.
— З цього видно, що ви вже давно зазіхали на його життя. Ви мене розумієте?
Чоловік шморгнув носом і безпорадно знизав плечима.
— Так це ж через той клапоть конюшини, — промимрив він. — Тесть продавав його, а я кажу: «Тату, не продавайте, я куплю кролів...»
— Стривайте, — перебив його голова суду. — То була його конюшина чи ваша?
— Ну, його, — буркнув обвинувачений. — Але навіщо йому конюшина? А я йому кажу: «Тату, лишіть мені хоч оте люцернище», а він мені: «Як помру, воно зостанеться Маржці, а тоді роби з ним що хочеш, голодранцю». Маржка — це жінка моя.
— І за це ви хотіли його отруїти?
— Авжеж.
— За те, що вилаяв вас?
— Ні. За ґрунт. Він сказав, що продасть його.
— Ну то що? —вигукнув голова. — То ж був його ґрунт чи ні? І чому він не мав права його продати?
Обвинувачений Вондрачек докірливо подивився на голову.
— Адже ж у мене там поряд смужка картоплища, — пояснив він. — Я на те й купив її, щоб колись до того клаптя приточити, а він каже: «Яке мені діло до твоєї смужки, я свій клапоть продам: Йоудалові».
— То ви з ним не ладнали? —допитувався голова.
— Атож, — похмуро підтвердив Вондрачек. — А все через ту козу.
— Яку козу?
— Він мою козу доїв. Я йому кажу: «Тату, не займайте кози або дайте нам отой лужок над річкою». А він віддав лужок у оренду.
— А гроші куди подів? — спитав один з присяжних.
— Та куди ж, — засмучено відказав обвинувачений. — У скриню сховав. «Як помру,— каже,— вам зостануться». А сам не вмирає та й не вмирає. А йому ж було вже за сімдесят.
— То ви кажете, що в незгоді винен був ваш тесть?
— Атож, — невпевнено відказав Вондрачек. — Він не хотів нічого нам дати. «Поки я живий, я хазяйную, — казав, — і квит». А я йому кажу: «Татусю, якби ви купили корову, то я б те поле впорав, та й не треба продавати». А він мені: «Як умру, купуй хоч дві корови, але свою смужку я продам Йоудалові».
— Слухайте, Вондрачеку, — суворо сказав голова, — а не через ті гроші в скрині ви вбили його?
— Ні, ті гроші були на корову, — вперто відказав Вондрачек, — Ми собі покладали — як він помре, купимо за них корову. Ну як у хазяйстві без корови? Де гною брати?
— Обвинувачений, — втрутився прокурор, — тут ідеться не про корову, а про людське життя. Чому ви вбили свого тестя?
— Таж за той ґрунт.
— Це не відповідь.
— Вій хотів його продати...
— Але ж гроші після смерті однаково лишились би вам!
— Авжеж, але він не хотів умирати, — з досадою відказав Вондрачек. — Якби він, ласкавий пане, вмер по-доброму... Я йому ніколи нічого лихого не зробив. Усе село посвідчить, що я його шанував, як рідного батька, правда ж? — сказав він, обернувшись до публіки.
Зал, де сиділо півсела, схвально загомонів.
— Авжеж, — мовив голова поважно. — І через це хотіли його отруїти, так?
— Еге, отруїти, — буркнув обвинувачений. — А нащо ж він продавав той клапоть? Спитайте кого хоч, ласкавий пане, кожне вам скаже, що без конюшини в хазяйстві не можна. Правда?
Зал знов ствердно загомонів.
— Звертайтесь до мене, обвинувачений! — гримнув голова. — А то я накажу повиводити ваших сусідів. Розкажіть нам, як сталося вбивство.
— Ну... — почав Вондрачек нерішуче. — Це було в неділю: я побачив, що він знов розмовляє з тим Йоудалом. «Тату, — кажу йому, — не продавайте поля». А він мені: «Тебе не питатимуся, злидню». Я тоді й сказав собі: далі вже не стерплю. І пішов колоти дрова.
— Оцією сокирою?
— Еге.
— Оповідайте далі!
— Увечері кажу жінці: «Йди до тітки й дітей відведи» Вона зразу в сльози. «Не реви, — кажу їй, — я з ним зразу ще побалакаю». А він прийшов у повіточку й каже: «Це моя сокира, давай її сюди». А я йому кажу, що він мою козу доїв. Тоді він став віднімати в мене сокиру. Ну, я й рубонув його.
— За що?
— Таж за той ґрунт.
— А чому рубонули тричі?
Вондрачек знизав плечима.
— А то вже так... Наш братчик, ласкавий пане, звиклий до важкої праці.
— А потім?
— Потім ліг спати.
— І спали?
— Ні. Я думав, скільки коштуватиме корова та що за той клаптик виміняю клинець при дорозі, хай уже все вкупі буде.
— І сумління вас не мучило?
— Ні. Мене мучило, що ті клапті не вкупі. Ну, і ще ж для корови треба хлів полагодити, це також не одна сотня. Адже в нього, в тестя, вже й воза не було. Я йому казав: «Тату, хай бог милує, хіба це по-хазяйському? Адже ці два клапті самі просяться докупи, пожалійте мене».
— А ви самі старого пожаліли? — загримів голова.
— Так він же хотів продати ту смужечку Йоудалові, — промимрив обвинувачений.
— Отже, ви вбили його з корисливості!
— Ні, неправда! — розхвилювався обвинувачений. — Це за той клапоть! Якби ті смужки сточити докупи…
— Ви визнаєте себе винним?
— Ні.
— То, по-вашому, вбити стару людину— це ніщо?
— Та я ж кажу, що це через той клапоть! — вигукнув Вондрачек, мало не плачучи. — Яке ж це вбивство? Господи, ну як ви не розумієте, ласкавий пане! Це ж у своїй родині! Хіба б же я чужому таке зробив… Я ніколи нічого не вкрав... спитайте про Вондрачека... а вони мене забрали, як злодія... як злодія… —простогнав Вондрачек, аж задихаючись від жалю до себе.
— Ні, як батьковбивцю, — сумно поправив голова. — Ви знаєте, Вондрачеку, що за це карають смертю?
Вондрачек шморгнув носом.
— Це ж за той клапоть... —мовив він безнадійно. Судова процедура потяглась далі: допит свідків, виступи прокурора й захисника...

Присяжні вийшли радитися про те, винен обвинувачений Вондрачек чи не винен; голова суду стояв у канцелярії біля вікна й замислено дивився надвір.
— Досить мляво вийшло, — пробурчав член суду. — Прокурор якось не дуже хапався, та й адвокат багато не наговорив... Одне слово, справа очевидна, і що тут балакати...
Голова суду засопів.
— Справа очевидна... —мовив він і махнув рукою. — Слухайте, колего, адже цей чоловік почуває себе так само невинним, як ви чи я. У мене таке відчуття, наче я маю судити різника за те, що він зарізав корову, або крота за те, що він нариває кротовини. Мені раз у раз думалося, що це взагалі не наше діло, розумієте, — не питання права чи закону. Фу-у, — відсапався він і скинув мантію. — Трошки відпочину від цього... Знаєте, присяжні його; мабуть, виправдають. Це безглуздя, але його, мабуть, таки виправдають, бо... Ось що я вам скажу: я сам із села родом, і коли цей чоловік сказав, що ті два клапті просяться докупи, то... я побачив дві смуги поля, і мене опанувало таке почуття, що якби ми мали судити... ну, за якимсь божим законом... то мусили б судити саме ті дві смуги. І знаєте, що б я зробив? Я б підвівся, скинув шапочку й сказав: «Обвинувачений Вондрачек, пролита кров волає до небес, і тому в ім'я боже ти засієш обидві ці смуги блекотою, так, блекотою й будяками, і до самої смерті матимеш перед очима це поле ненависті...» Цікаво мені, що сказав би на це прокурор. Часом, колего, людей мав би судити сам бог; він міг би накладати такі страшні, тяжкі кари... Але судити в ім'я боже нам не під силу... Ну що, присяжні вже скінчили нараду? — І голова суду, аж зітхнувши від нехоті, надів мантію. — Ну, ходімо. Кличте присяжних!


 
Наші Друзі: Новини Львова