Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 21 квітня 2021 року
Тексти > Жанри > Оповідання

По вогонь

Переглядів: 26952
Додано: 27.12.2005 Додав: zaffo  текстів: 21
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
По вогонь
Жозеф Роні


Повість відомого французького письменника Жозефа Роні-старшого (1856-1940) переносить нас на десятки тисяч років назад, у кам'яний вік. Образно й захоплююче змальовує автор сповнене пригод і тривог життя доісторичних людей, змушених вести повсякденну сувору боротьбу з грізними силами природи, з лютими хижаками, з ворожими племенами.





Жозеф Роні

ПО ВОГОНЬ





Частина перша





Розділ перший

СМЕРТЬ ВОГНЮ


Уламри бігли вночі, охоплені жахом. Їм, збезумілим від страждань і втоми, все здавалося дрібницею перед найбільшим нещастям: у них помер Вогонь. Вони доглядали його в трьох клітках, відколи існувало їхнє плем'я; чотири жінки і два воїни годували його і вдень і вночі.

За найтяжчих часів він завжди мав від них поживу; вкритий від дощу, негоди, поводі, він подорожував через річки и болота, синіючи вранці та червоніючи ввечері. Його могутнє лице гнало від себе чорного й жовтого лева, печерного й сірого ведмедя, мамонта, тигра й леопарда; його червоні зуби боронили людину від усього широкого світу. Всі радощі життя втілювалися в ньому. Він надавав м'ясу смачного духу, гартував списові його вістря, колов тверде каміння; руки ноги поблизу нього почували в собі приємну міць; він бадьорив плем'я в повних різного страхіття лісах, безкраїх степах, у глибинах холодних печер. Це був Батько, Вартовий, Рятівник, однак лютіший і страшніший за мамонта, коли виплигував з клітки і починав жерти дерева.

Він помер! Ворог встиг знищити дві клітки, а в третій під час утечі Вогонь на очах зблід і зменшився. Він так ослаб, що не міг уже гризти болотяної трави; він тремтів, як хворе звірятко. Нарешті вогник зменшився до розмірів червоної цяточки, яку добиває вітер своїми подихами… І потім він зник… Уламри, приголомшені горем, бігли в глуху осінню ніч. Зірок не було. Важко небо нависло над важкою водою; болотяні рослини простягали назустріч свої холодні галузки; різне гаддя булькало у воді; вода непомітно ковтала чоловіків, жінок, дітей. Прислухаючись до голосів провідників, уламри силкувалися простувати найтвердішим шляхом по острівцях та бродами.

Троє поколінь знало цей шлях, але спробуй знайди його, коли навіть зорі на небі не світять. Та все ж на ранок вони вийшли до лугу.

Холодне світло цідилося крізь сірі хмари. Вітер кружляв над масною, як гірська смола, водою; ряска напиналася, наче гнійна болячка; задубілі плазуни ворушилися поміж білого латаття та човників. Чапля знялася з попелястого дерева… Перед уламрами розляглася безмежна рівнина, вся вкрита туманом, під холодом якого тремтіла рослинність. Люди звеселіли, випросталися, перешили останні мочарі й ступили на тверду землю.

Вони опинилися серед високої трави. Коли небезпека смерті минула, багато уламрів цілком втратили свою жвавість; вони попадали на землю і тієї ж миті поснули. Жінки трималися краще за чоловіків; декотрі з них втратили дітей у болоті й скиглили, наче вовчиці. Всі вони розуміли, що плем'я має великі втрати, що настають тяжкі часи: ті, хто врятував своїх дітей, на радощах підносили їх угору до хмарного неба.

В світлі ранку Фаум перелічив своє плем'я, вживши для цього пальці і гілки. Кожна гілка йшла за число пальців на двох руках. Він не дуже добре рахував, однак побачив, що ще лишилося чотири гілки воїнів, більш як шість гілок жінок, близько трьох гілок дітей і кілька дідів.

А старий Гун, вміючи рахувати краще за всіх, заявив, що з чоловіків урятувався один на п'ять, із жінок — одна на три, а з дітей — одно на гілку. Тоді всі, хто не спав, відчули безмежність свого лиха. Вони збагнули, що їхнім поколінням загрожено в самім корені, що сили природи стануть для них убивчими; голі й безпорадні, мусять вони тепер блукати по широкому світу.

Незважаючи на всю його мужність, Фаума опанував розпач. Ні його могутня постать, ні велетенські руки не тішили його більше; на широкому обличчі, укритому шорстким волоссям, у жовтих, як у леопарда, очах була гнітюча втома; він поглядав на свої рани від ворожих списів та інколи злизував кров, що ще й досі текла з рани на руці.

Як усі переможені, він пригадував ту хвилину, коли сам міг перемогти. Уламри жваво стали до бою, сам він трощив ворожі голови своїм кийком. Знищивши чоловіків, забравши жінок та вбивши ворожий Вогонь, вони здобули б собі право полювання на нових рівнинах та в невичерпно багатих на дичину лісах. Але звідки ж тим лихом повіяло? Чому уламри у відчаї почали тікати, чому захрустіли їхні кості, чому розпорото їхні животи, чому передсмертний зойк линув з їхніх грудей, в той час як ворог захопив їхній табір і руйнував священні Вогні? Так запитувала темна й безпорадна думка Фаума. Ця думка вперто переслідувала його. Вона не хотіла гинути, вона відчувала, що ні енергії, ні мужності, ні лютості у неї не поменшало.

Сонце тим часом почало пригрівати сильніше. Воно пливло понад болотом, пронизувало воду, сушило рівнину. З ним линула радість ранку, рослини оживали під його промінням. Вода здавалася легшою, менш зрадливою, прозорішою. Вона грала сріблястими хвильками поміж яскраво-зелених острівців, одбивала блиском малахіту та перлів, м'якими тонами сірки, плівочками слюди, та й дух від неї з-під верб та вільх ішов ніби легший, Граючи відблисками, пишалося баговиння, полискувало жовте латаття, маячили сині півники, болотяні молочаї, кривавники, цілі затоки козельців з листям цар-зілля, плакуна, росянки; нетрі з очерету й лози, де плодилося водяне птаство — чорні кулики, чирки, сивки, чайки нефритових кольорів, важкі дрохви та довгоногі погоничі. По берегах рудих заводей нерухомо стояли чаплі, вистрибували, плещучи крилами, журавлі на косах, зубата щука кидалася на линів, а останні метелики миготіли в повітрі зеленими й блакитними вогниками.

Фаум почав оглядати своє плем'я: лихо лягло на нього, мов гадюче кодло. Від жовтих, як лимон, і зелених, як баговиння, закривавлених хворих, що трусилися у пропасниці, ішов важкий дух гнійних ран. Деякі скорчилися, ніби удави, інші випросталися, наче великі ящірки, дехто хрипів, здавлений смертю. Рани почорніли, огидні й жахливі на животах і особливо на головах, де кров зліпила волосся в одну суцільну червону губку. Майже всі поранені мусили одужати, бо найслабкіші або лишилися на тім боці, або загинули в болоті.

Одвівши очі від сплячих, Фаум став допитливо розглядати тих, що дужче, ніж утому, відчували лихо втрат. Це були найміцніші воїни, краса племені уламрів. Суворі обличчя, низькі лоби, звірячі щелепи. Шкіра у них була руда, не чорна; майже у всіх тулуби, руки й ноги позаростали волоссям. Їхній нюх міг змагатися із нюхом звірів. Їхні великі очі світилися то люттю, то сумом, сяяли особливою красою у дітей та деяких молодих дівчат.

Фаум звів руки до сонця й заголосив.

— Що робитимуть уламри без Огню? — вигукнув він. — Як житимуть воші в степах і лісах? Хто оборонить їх від темряви й зимового вітру? Вони муситимуть їсти сире м'ясо і гірке коріння; вони більше не грітимуться біля багаття, не гартуватимуть вістря своїх списів. Лев, звір із страшними іклами, ведмідь, тигр, велика гієна жертимуть їх живцем серед ночі. Хто знову дістане Огонь, той стане Фаумові братом; він матиме три частки в полюванні, чотири — здобичі; він візьме собі Гамлу, дочку моєї сестри, і палицю ватажка після моєї смерті.

Тоді підвівся Нао, син Леопарда, і промовив:

— Хай дадуть мені двох прудконогих вояків — і я піду здобувати Огонь чи у синів мамонта, чи у людожерів, що полюють на берегах Подвійної річки.

Фаум не кинув йому прихильного погляду. Своєю постаттю Нао був більший за всіх уламрів. Його плечі ще росли. Не було спритнішого й здатнішого до тривалого бігу вояка. Він перемагав у боротьбі Му, сина Тура, чия сила майже не поступалася Фаумовій. І Фаум стерігся його. Він давав Нао небезпечні доручення, усуваючи його від племені подалі та посилаючи майже на смерть.

Нао не любив ватажка, але він захоплено задивлявся на Гамлу — ставну, гнучку й таємничу, з густим волоссям. Коли б вона була йому жінкою, він не поводився б із нею грубо; він не любив бачити на обличчях людей виразу страху, що робить їх чужими.

Іншим разом Фаум поставився б до слів Нао дуже вороже. Але тепер лихо скрутило його. Може статись, що спілка з сином Леопарда буде йому на користь; коли ж ні – Фаум завжди зуміє спекатися його. І, звернувшись до юнака, він відповів:

– У Фаума язик один. Коли принесеш Огонь, матимеш Гамлу, і то без жодного викупу. Будеш Фауму за сина.

Він говорив з піднесеною рукою, повагом, суворо і пихато. Потім Фаум покликав Гамлу. Та підійшла, тремтячи, й звела свої мрійні очі, повні вогкого блиску.

Важка Фаумова рука лягла дівчині на плече, з дикою пихою він почав гукати:

— Хто з дівчат має кращу постать? Вона може нести сарну на плечі, не втомлюючись іти з ранішнього сонця до вечірнього, терпіти голод і спрагу, вичиняти шкуру, перепливати озеро. Від неї будуть діти незламної сили. Коли Нао здобуде Огонь, він візьме її, не даючи ні сокир, ні рогів, ні черепашок, ні хутра.

Тоді, пожадливо зиркаючи, виступив і Агу, син Зубра, найволохатіший з усіх уламрів, і сказав:

— Агу хоче здобути Огонь. Він піде зі своїми братами шукати ворогів по той бік річки. І він або загине від сокири, списа, зубів тигра чи пазурів лева-велетня, або ж дістане уламрам Огонь, без якого вони безсилі, як олені чи сайгаки.

З-під густого волосся на обличчі у нього можна було побачити лише рот, наче стулений із шматків сирого м'яса, та люті очі душогуба. Його кремезне тіло дивувало велетенськими плечима та руками, довшими, ніж звичайні; весь він являв собою дику, невтомну й нещадну міць. Ніхто не знав меж його силі: він не мірявся нею ні з Фаумом, ні з Му, ні з Нао. Знали тільки, що вона величезна. Він не вживав її для мирної боротьби, — хто тільки ставав йому поперек шляху, всі гинули: він або калічив їх на смерть, або ж просто вбивав, приєднуючи їхні черепи до інших своїх трофеїв. Агу жив окремо від решти уламрів із своїми двома братами, волохатими так само, як і він, та кількома жінками, яких він тримав у лютому рабстві. Навіть серед жорстоких один до одного і нещадних до інших племен уламрів сипи Зубра вирізнялися своєю кровожерністю. Приглушений гомін осуду поширився між уламрами — перша ознака єднання юрби проти надто загрозливої небезпеки.

Прихильники Нао раптом згуртувалися навколо нього, хоч більшість а них за інших часів і мала звичку докоряти йому за милосердя до переможених ворогів. Але ця вада, бувши прикметою непереможного вояка, дужо подобалася тим, кому доля не дала ні дужих м'язів, ні прудких ніг.

Фаум ненавидів Агу не менш, ніж сина Леопарда, проте боявся ще більше. Прихована сила волохатих братів здавалася йому непереможною. Коли один з трьох бажав смерті якоїсь людини, того бажали всі троє. Коли б хто розпочав протії них війну, той мусив би або загинути, або ж знищити їх усіх трьох.

Ватажок шукав з ними дружби, але вони ухилялися, нездатні вірити ні слову, ні ділу людей, усяка доброзичливість здавалася їм підозрілою, вони хотіли тільки, щоб усі трепетали перед їхньою силою. Такий же несамовитий і лютий, Фаум мав, проте, всі якості ватажка: він дозволяв собі інколи потроху зважати на своїх прихильників, відчував потребу їхньої згоди і творив біля себе вузький і іііцгшй товариський гурток.

З образливою доброзичливістю він відповів:

— Якщо син Зубра дістане уламрам Огонь, він візьме Гамлу без викупу і буде другим після мене в племені. Його слухатимуть усі воїни, коли ватажок буде відсутній.

Агу вислухав це з лютим виглядом; повернувшись обличчям до Гамли, він пожадливо розглядав її; його круглі очі ховали погрозу.

— Дочка Болота належатиме синові Зубра; всякий іншй, хто простягне до неї руку, буде знищений.

Ці слова обурили Нао. Він жваво підхопив виклик на боротьбу і гукнув:

— Вона належатиме тому, хто дістане Вогонь!

— Агу дістане його!

Вони зміряли один одного очима. Досі у них не було жодного приводу до боротьби. Певні своїх сил, та не мавши ні спільних інтересів, ні приводів до суперництва, вони не зустрічалися, навіть не полювали разом. Слова ж Фаума породили обопільну ненависть.

Агу, який вчора ще навіть не помічав Гамли, коли вона полохливо блукала в лузі, нині засуджував на смерть усякого супротивника; йому не доводилося й вирішувати справу — її вирішила вже кожна клітинка його істоти.

Нао знав це. Він ухопився за сокиру лівою рукою і за списа правою. На поклик Агу мовчки з'явились його похмурі й грізні брати. Вони були схожі між собою: вогненно-руді, волохаті, з очицями, тьмяними, наче надкрилки жужелиці. Їхні хитрощі були небезпечні так само, як і їхня сила.

Всі троє, готові до смертельного бою, чекали на Нао. Та серед воїнів знявся гомін. Навіть ті, що докоряли Нао за м'якосердя, не хотіли його смерті після загибелі стількох уламрів, та ще в ту хвилину, коли він обіцяв здобути Вогонь. Про нього знали, що він дуже добре розуміється на військових хитрощах, ніколи не втомлюється, вміє ходити за ослаблим Вогнем, викликати його з попелу; багато уламрів вірило в його щастя.

Та й Агу теж не був позбавлений упертості й спритності, без чого жодної справи не доведеш до кінця, тому уламри розуміли користь такої подвійної спроби. Вони в галасом посхоплювалися; прихильники Нао, підбадьорюючи себе бойовими вигуками, ладналися до бійки.

Не знаючи, що таке страх, син Зубра, проте, це був позбавлений обережності. І він відклав бійку до іншого разу.

Тим часом Гун-Сухі Кістки висловив розпливчасту думку юрби:

— Невже уламри хочуть зникнути з світу? Невже вони забувають, що ворог і вода знищили багатьох воїнів? Адже з чотирьох лишився тільки один. Всі, хто може орудувати сокирою, списом та києм, усі мусять жити. Нао й Агу — найдужчі з усіх, хто може полювати в лісах і на луках. Коли один з них помре, уламри ослабнуть більше, ніж загинуло б чотири інших… Дочко Болота служитиме тому, хто поверне нам Огонь. Така воля племені.

— Хай буде так! — ствердили хрипкі голоси. А жінки одностайно загукали:

 
Наші Друзі: Новини Львова