Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 27 вересня 2020 року
Тексти > Тематики > Публіцистика  ::  Тексти > Жанри > Стаття

В чому сила держави і що може зробити добрий цар

Переглядів: 7935
Додано: 02.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: www.exlibris.org.ua
Ернст Заграва

В ЧОМУ СИЛА ДЕРЖАВИ І ЩО МОЖЕ ЗРОБИТИ ДОБРИЙ ЦАР?
або Соціально-економічна програма з портретом Явлінського на розвороті

Стаття
--------------------------------------------------

Сьогодні, у наслідок несповнення мрій 1991-го року, перед українським народом зокрема (а перед багатьма народами колишнього СРСР взагалі) постає багато питань: чи правильно було вибрано курс? Чому в одних неоліберальний курс призвів до катастрофи, в інших він не приніс такого руйнівного ефекту, а в третіх навіть дав дуже позитивні наслідки? Серед іншого постають питання про роль держави. Цілковито ошельмована на початку 90-х, вона і зараз сприймається багатьма як головний винуватець всього, що було, і всього що відбувається тепер.

"Держава перешкоджає розвитку дрібного бізнесу" – достатньо поширена думка в народі. "Головне, щоб держава не заважала, а ми все зробимо" – гордо заявляють хазяйчики крамничок, можливо маючи на увазі, що тоді вони виведуть Україну на перші позиції у біохiмічному синтезі чи у продукуванні роботизованих виробництв.

"Домінування олігархії в економиці тримається на силі держави" – ось думка багатьох аналітиків. Її логіка така: Держава створює для підприємств олігархів монопольні умови з одного боку надаючи їм виняткові права розпорядження і власності, з іншого боку ускладнюючи іншим економічним суб'єктам вихід на ринок (бюрократичною волокитою) і можливість утриматися на ньому (несправедливими податками). Тому, якщо усунути державу (бюрократів) із економичного життя, тоді в умовах вільного ринку "імперії" олігархів швидко перейшли б у руки справді ділових вмілих людей, що змогли б налагодити виробництво.

Наслідок з цього подвійний: по-перше, економіка швидко пішла б у гору, а по-друге, була б встановлена справедливість – власністю володили б ті, хто найбільше того заслужив своїм вмінням налагоджувати виробництво і приносити найбільшу користь країні та нації.

Правда не розкритим залишається інше питання. Якщо усунути державу, то чи зможуть в умовах вільного ринку зростати дрібні підприємства і чи зможуть їх власники зрештою подолати імперії олігархів?

Уявляється, що навпаки. Досвід людства показує, що справді вільний ринок призводить до монополізму, як це і було в Європі та Північній Америці наприкінці ХІХ та першій третині ХХ століть. Цей же досвід показав, що вільність ринку може бути врятована лише за допомогою втручання держави. Серед багатьох різних мір, які не будемо тут згадувати, навіть найзапекліші вільнориночникі визнають принаймні один – введення антимонопольних комитетів. Ці комітети повинні перешкоджати компаніям захоплювати монополію на ринку, чи навіть розколувати монопольні компанії на кілька менших, аби жодна з них не мала монополії. Це маленький виняток державного втручання, що можна дозволити, аби зберегти сутність – вільний ринок.

Отже державна бюрократія повинна ввести якісь критерії монополизму для кожної окремої галузі, тоді ввести ринкові показники, за якими треба спостерігати, щоб вчасно визначити "настання монополізму", способи контролю і збору інформації. Нарешті треба посадити криштально чесних людей приймати рішення у антимонопольних комітетах.

І ось тут для вдумливого читача обов'язково мусить виникнути питання: "Якщо олігарх міг підкупати податкових інспекторів та депутатів, що перешкодить йому підкупати згаданих бюрократів?" І не лише тих, що сидять у антимонопольному комітеті, а й тих, що визначали критерії, показники і способи. Таким чином питання "допомоги" держави олігархам ані трохи не знімається.

Вдавшись до такого переможного способу, який, як та чарівна паличка, мусив все для нас розв'язати, ми потрапили туди звідки вийшли.

Отже практика ставить неолібералізм у нерозв'язне протиріччя: якщо усунути державу, то найбільші компанії захоплють монопольний стан на ринку і перешкоджатимуть зростанню недужих ще конкурентів. Якщо дозволити державне втручання, то воно призведе до підтримки державою монополій.

Розв'язання цієї проблеми, очевидно, мусить проходити у три етапи: усвідомлення проблеми, пошуку коріння проблеми, винахід рецептів лікування.

Проблему ми вже усвідомили. Тепер треба знайти її коріння.

З цією метою цікавим є простежити як саме ліберальна думка потрапляє у ці тенета і як намагається виплутатися з них. Зараз світова наукова думка має багатий дослідний фактаж, що їй дають післякомуністичні країни.

Гайда спробуємо простежити за розвитком думки одного з типичних прибічників вільного ринку. Можливо це допоможе нам
...........................

Наприкінці 80-х Явлінський був у перших лавах тих, хто розкривав, тоді ще радянським людям, очі на головну причину їхнього "жалюгідного життя" – державну машину. Він розповідав їм про іншу систему, що працює сама, без жодної потреби в гігантській всез'їдаючій і вседушащій пірамиді. Системі, що по своїх власних законах штовхає економіку вперед.

Він, і такі як він, писали програми 500 днів, день перший – справжній соціалізм, день 501 – справжній капіталізм (вільноринковий і щасливий), агітували і переконували.

У 2002 р. Явлінській написав нову програму. І ця програма є показовою. В ній вся сила і слабкість неоліберальної доктрини виступають особливо випукло, бо виходять з-під пера талановитої людини.

Що маємо?

"...речь здесь идет не только о высшем слое государственных чиновников или пресловутых "олигархах" - старых и новых. Группы интересов, взаимодействие между которыми определяет реальные условия хозяйствования, лишь частично связаны с офицальными властными структурами различного уровня. Главным критерием, позволяющим сегодня той или иной группе участвовать в процессе организации общероссийской хозяйственной жизни, является реальный контроль над теми или иными ресурсами - хозяйственными территориями, объектами инфраструктуры, трудоспособным населением и денежными средствами.

Группы интересов могут быть организованы по разным признакам общности: по территориальному, отраслевому, корпоративному, клановому и т.п. У них может быть и самая разная степень внутренней интегрированности и самые различные формы их конкретной организации. Это могут быть и официальные органы власти, и полуофициальные структуры, включая общественные монополии различных уровней, и крупные частные предприятия, и разнообразные финансовые структуры с той или иной степенью государственного участия, либо без него, и криминальные "бригады".

При всем многобразии форм все эти структуры, однако, объединяет два основных признака - реальный контроль над основными хозяйственными ресурсами и преимущественно внеэкономический, административный характер такого контроля. Главным признаком наличия контроля над ресурсами является физическая возможность способствовать или препятствовать их использованию в целях получения дохода. При этом основанием для контроля является не столько юридически оформленное право собственности на них, сколько возможность принуждения в отношении тех, кто не признает права группы на соответствующий контроль. Методы принуждения могут быть прямыми или косвенными, легальными или нелегальными, но в конечном счете сводятся к возможности использования экономического давления либо прямого насилия.

Другой особенностью такого рода структур является то, что их члены крайне редко извлекают доход непосредственно от использования хозяйственных ресурсов. Преимущественно они ограничиваются предоставлением права пользования этими ресурсами другим организациям с получением рентного дохода (в виде разного рода отчислений, взяток, "гонораров", регулярных и нерегулярных поборов и т.п.). Это не значит, конечно, что, например, все высшие чиновники повально берут взятки или банально разворовывают общественные фонды - система выстроена таким образом, что позволяет использовать административный ресурс и в более тонких, некриминальных формах. Впрочем, это не меняет сути явления, заключающейся в том, что доход извлекается не на основе производительной деятельности, а благодаря принадлежности к той или иной корпоративной общности".

Приватизація державних функцій, вибудова ієрархії особистих залежностей, економічний та позаекономічний контроль ресурсів. Це до болю знайомі класичні, підручникові ознаки феодалізму.

Феодалізм – це держава зведена до функцій зовнішньої оборони та ще арбітражного суду при суперечках між соціально-економічними потугами, якими є феодальні ієрархії: герцог – його барони – їхня шляхта – їхні селяне.

Але в наш вік, ці ієрархії складніші, вони вибудовуються не лише на певній території, а також в рамках галузей, корпорацій, кланів і т.п.

Час іншій, умови інші, принаймні немає кріпосної залежності... Звідки ж схожість? А схожість є наслідком послаблення державної машини – тої самої пірамиди, гатити в яку переконував маси Явлінській. Осколки розбитої, колись монолітної піраміди, включаються у нові соціально-економічні потуги. Це є потуги, що складаються з цих самих осколків державної машини і місцевого "великого бізнесу".

Явлінський справді розумна людина. І позиції обіймав достатньо високі, щоб все роздивитися правильно. Він відмічає:

"Когда же речь идет о крупных хозяйственных интересах, то способность субъекта реально «проломить» свое решение или действие в конфронтации с конфликтующими интересами является зачастую единственным реально значимым фактором. (внешняя видимость законности при этом может соблюдаться, а может и нет). Средством принуждения при этом может выступать административный ресурс, контроль над рынком или его субъектами или прямое насилие (криминал), но в любом случае оно базируется на неформальном «праве» - «право сильного»".

Що пропонує неоліберальна думка?

Звичайно, ні Явлінський, ні його однодумці, ні за що не визнають, що вся ця нова система – прямий наслідок їхніх вільноринкових ідей. І зроблять вони це на тій підставі, що в намальованій системі активну роль беруть рештки державної машини. Саме вони контролюють, не підпускають конкурентів, обрушують адміністративні гоніння на конкурентів. А вони ж якраз і закликали до усунення держави з господарчої діяльності.

Тому вихід з ситуації, що склалася, неоліберальна думка, закономірно, шукає в ще більшому витисненні державної машини, державного контролю. Революціонери не доробили свою святу справу – рештки недобитого державного організму ще дихають і не дають жити вільному бізнесу.

Якщо їхня лінія остаточно переможе, вони приватизують все і вся, вони усунуть бюрократію від будь-якого контролю будь-чого і тоді, контроль над господарчими ресурсами почне переходити з рук у руки, в залежності від ділових якостей бізнесменів та ефективності суб'єктів економічної діяльності. Більш успішні почнуть витісняти менш успішних, в наслідок чого загальна ефективність цілої економіки стане зростати, ... трата-та, трата-та, трата-та.... щасливе майбутнє.

Чому насправді цього не буде.

Але Явлінський достатньо розумна людина, і на відміну від більшості ура-вільнориночників добре розуміє реальну ситуацію. Він каже: "Средством принуждения при этом может выступать административный ресурс, контроль над рынком или его субъектами или прямое насилие (криминал), но в любом случае оно базируется на неформальном «праве» - «право сильного»".

Таким чином при усуненні решток державної машини залишається монопольний контроль ринку та прямий криминальний тиск.

При цьому треба згадати, що зростання – це невід'ємна риса сучасного підприємства. Вкладаючи частину прибутку в розширення виробництва, підприємства зростают і захоплюють все ширший ринок. Ті, що так не роблять, безжально витісняються іншими. Але маючи своєю природою зростання корпорації самою своєю природою приречені захоплювати весь ринок у своє монопольне володіння. На практиці 3–5 компаній ділять цей самий ринок між собою. І ці триумвіри є реальними "контролерами" ресурсів, як матеріальних так і людських. При цьому ресурси ці набагато перевищують активи компанії і кількість її робітників. Так само як потуга, ресурси кланів, що їх нам описує Явлінській, набагато перевищує усю грошову масу, якою сумарно володіють члени клана та кількість членів цього клану. Адже в обох випадках рішучим чинником є факт монопольного володіння ресурсом.

Це саме стосується і, скажімо, італійської, чи американської мафій.

І міра контролю, що її можуть обійняти великі корпорації чи мафія (які зрештою скрізь зливаються) залежить саме від того, наскільки держава здатна перешкоджати їм у цьому.

Монопольний контроль ринку та прямий кримінальний тиск були саме тим "джентельменським набором", що визначав ситуацію "справжнього капіталізму", що склався на початку ХХ століття в розвинутих країнах. Соціально-економічні потуги того часу – фінансові та промислові імперії, захоплювали ринок у монопольне володіння, що дозволяло їм не підпускати конкурентів (а отже середньому бізнесу ставати великим), а прямі зв'язки з мафією допомагали "налагоджувати" стосунки з профспілками. Саме мафіозо під виглядом штрейкбрехерів влаштовували погроми робітничих страйкових пікетів, що закінчувалися смертями і каліцтвами, тероризували керівників робітничого руху, нападали на профспілкові штаби.

Нинішній капіталізм передових країн далеко відійшов від такого стану. І відійшов він саме у наслідок посилення ролі держави як в господарчий[1] так і в соціальній[2] царинах. Але, як можемо бачити, вільноринкові, неоліберальні приписи ведуть не до тої соціальної системи, що склалася тепер на Заході, а саме до такого "справжнього капіталізму" початку XX століття. Послабивши державний контроль, майже зруйнувавши відлагоджений державний механізм, і, як наслідок, призвівши до поточного плачевного стану, вони бачать своїм завданням подальше послаблення державних інституцій і ще більше усунення державного контроля. Адже неоліберальним ідеалом є держава усунута від втручання у економічні й соціальні процеси. Як жінка Третього Рейху була усунута від економічного і соціального життя і їй було залишено лише три німецьких "К": Kuche (кухня), Kirche (церква), Kinder (діти), – так державі неолібералів залишаються лише 1) суд, 2) військо, 3) поліція.

Але усунення держави залишає Працю і Дрібний Бізнес один на один з великим капіталом, з великими корпораціями. І без посередництва та арбітражу держави капітал почуває себе вільним поступати так, як вважає за потрібне. А без потреби, великі корпорації не бачуть необхідності ділитися ринком з дрібним бізнесом та доходами з працею.

Таким чином позбавившись диктату держави, дрібний бізнес і праця потрапляють під прес великого бізнесу. Останній монополізує ринок і душить дрібний бізнес не гірше ніж комуністична держава, але економічними засобами замість політичних.

Чому і ця, описана ситуація не є довговічною.

Та ось справа в тому, що "справжній капіталізм", на відміну від поточної української ситуації, є станом не стійким. Стан "справжнього капіталізму" викликає незадоволення як дрібного та середнього Бізнесів, що не можуть стати великими, так і Праці, що організується і намагається захищатися.

Союз з мафією – лише тимчасовий вихід. З часом така система піддається все більшому тискові, що виливається у різного роду заворушення (безперевні страйки і демонстрації, псування майна компаній, підпільні організації типу "Червоних Бригад" в Італії та партизан Латинської Америки. Зрештою ситуація наближається до революційної). В такий ситуації суспільно-економічні потуги – монополії, їхні власники, вимушені вдаватися до допомоги держави. Властиво до тих засобів, що вони залишили державі – поліції, суду та війська. І тоді державній машині надається більше повноважень, з метою контролювати, усувати, перешкоджати, упереджати.

І тоді Дрібний Бізнес разом із Працею, яких Явлінський вів на боротьбу з всевладдям держави, бачать перед собою... до болі знайомий образ сильної, агресивної держави – поліцейської машини. Але тепер вже не самостійної держави, не бюрократичного апарату-хазяїна країни, а держави-невільниці, держави-апарату насилля на службі у монополій, апарату пригнічення бідних багатими.

Бо лише така ситуація і є насправді устійлива (в тій мірі, в який їй вдається придушувати незадоволення мас). Зрештою – це є суспільна рівновага Латинської Америки.

Таким чином, мусить бути ясно, що кінцевим пунктом всіх приватизацій і усувань контролю держави – буде латиноамериканізація нашої країни (втім вона практично сталася з одною суттєвою відмінністю за яку ще згадаємо).

Чи є хоч якийсь позитив в неоліберальній програмі Явлінського?

Але що ж власне пропонує господин Явлінський в своїй Програмі? Якщо поставитися до цього документу як до програми, то вона мимоволі викликає сарказм – Програма передбачає Вступ, де животрепетно описується увесь жалюгідний теперішній стан країни, далі сама Програма, що намічає заходи, і нарешті Закінчення, де описується розквіт добробуту, що неминуче наступить внаслідок втілення запропонованих заходів.

Але "Програма" Явлінського побудована оригінально. І ця оригінальність налаштовує більше на співчуття ніж на сарказм. Вся "Програма" – це опис плачевного поточного стану.

В останніх кількох абзацах цього документу, де він ставить питання, "а чи можна щось зробити?", він доходить висновку, що порятує новий "добрий цар". Розворот думки звичайно цікавий як для Демократа. І що ж той добрий цар буде робити?

"Если у него есть мужество, он может действовать решительно: вернуть свободу слова, обеспечить независимость суда, приглашать во власть приличных людей, сформировать правительство, не связанное с корпоративными кланами, организовать механизм "круглого стола" с участием и тех представителей элиты, которые готовы подняться над своими корыстными интересами, чтобы предотвратить сползание страны на задворки мировой цивилизации".

Ось вона вершина неоліберальної думки пострадянського простору!

– Він рішуче поверне свободу слова!

Але свобідні ЗМІ хочуть добре жити, і вони друкуватимуть те, за що їм добре платять. А гроші мають саме згадані соціально-політичні потуги. І стільки скільки заплатять вони, не заплатить ніхто. Та власне їм легше скупити всі ЗМІ, і навіть поширювати їх безкоштовно. Вони це можуть. Незалежним ЗМІ треба на щось жити, вони мусять продаватися за гроші.

 
Наші Друзі: Новини Львова