Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 21 квітня 2021 року
Тексти > Жанри > Детектив  ::  Тексти > Жанри > Повість

Світильник Божий

Переглядів: 16105
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
— Не розумію,—спохмурнів, зводячись на ноги Еллері. — Нічого не розумію. Почну все спочатку. Може... може, справа в земному тяжінні? Може, ми з хвилини на хвилину злетимо в космос?..
— Боже мій! — простогнав Торн.
— Єдине, в чому я певен, - це те, що вночі сталося щось надзвичайне.
— А я кажу, це гіпноз, - правив своєї Кейт. - Звичайнісінький гіпноз.
— Дивно! — подав голос товстун. Який усе ж таки недосконалий світ! Зник будинок. Дивно! — Він похмуро засміявся.
— Атож! — нетерпляче кинув Еллері. - Так воно й є, докторе. Світ справді недосконалий. А щодо вас, Кейте, то ви й самі не вірите в нісенітницю з груповим гіпнозом. Будинок таки зник. Але мене хвилює не те, що він зник, а те, як він зник. Це схоже на... на... Я ніколи не вірив у... щось таке. — Він труснув головою. — А, нехай йому чорт!
Райнак розпростав широкі плечі й, дивлячись червоними очима на порожнє, вкрите снігом місце, гарячкував:
— Це обман! Підлий обман! Будинок на місці, перед нашим носом! Або... або... Ні, мене вони не обдурять! Глянувши на нього, Еллері спитав:
— Може, він у Кейта в кишені?
На ґанку з'явилася Еліс. її босі ноги були в черевичках на високих підборах, коси розсипалися поверх надягненого на нічну сорочку пальта. За нею, зіщулившись, дріботіла місіс Райнак. В очах у жінок стояв жах.
— Поговоріть з ними,— тихо попросив Еллері адвоката. — Про що завгодно, аби лише відвернути їхню увагу. Ми всі збожеволіємо, якщо не збережемо бодай подоби здорового глузду. Кейте, принесіть мені віника!
Еллері брів по снігу, старанно обминаючи невидимий будинок і кидаючи погляди на порожнє місце. Товстун, повагавшись, перевальцем рушив услід за ним. Торн неквапно поплівся до ґанку, а Кейт, широко ступаючи, зник за Білим домом.
Сонця не було видно. Його бліде світло ледве пробивалося крізь холодні хмари. Не вщухаючи, падав м'який густий сніг.
Вони темніли на снігу маленькими, безпорадними цятками, немов на аркуші чистого паперу.
Еллері розчинив двостулкові двері гаража й заглянув усередину. В ніздрі йому вдарив важкий запах бензину та гуми. Торнів автомобіль, ця чорна потвора, оздоблена хромованими деталями, стояв, як і напередодні ввечері, коли Еллері побачив його тут. За ним, ближче до дверей,— певно, його поставив сюди після їхнього приїзду Кейт,— виднівся дуже пошарпаний «б'юїк», яким Райнак привіз їх із міста. Обидві машини були зовсім сухі.
Квін зачинив гараж і повернувся на проїзд. Крім ланцюжка слідів, залишених недавно ними ж таки, на незайманій білій ковдрі уваги ніщо не привертало.
— Ось вам мітла,— зустрів його Кейт. — Ви що, збираєтесь на ній літати?
— Припни язика, Ніку! — дорікнув йому Райнак.
— Дайте хлопцеві спокій, докторе! — засміявся Еллері. — Цілком слушне запитання. Ідіть обидва за мною! Може, настав уже судний день, але ми повинні діяти!
— Нащо вам мітла, Квіне?
— Хочу переконатися, чи те, що йде сніг — випадковість, чи частина плану,— відповів Еллері. — Сьогодні можливе все. Геть усе.
— Нісенітниця! — пирхнув товстун. — Абракадабра! Та як можна спланувати снігопад? Ваші слова — просто маячня!
— Я ж не сказав, що цей план складений людиною.
— Маячня! Маячня! Маячня!
— Ви теж припніть язика, докторе! Поводитесь, мов хлопчисько, що від страху свистить у темряві.
Еллері стиснув у руках мітлу й пішов через проїзд. Він відчув, що ноги відмовляються слухатись його й ступити на білий прямокутник. Еллері весь напружився, наче й справді мав наразитися на тверду масу будинку, що, як завжди, стояв на своєму місці, але тепер чомусь зовсім невидимий. Не зустрівши нічого, крім холодного повітря, Квін ніяково всміхнувся й почав якось незвично орудувати мітлою. Він дуже обережно, ледь торкаючись білої поверхні, змітав набік, шар за шаром, кристалики сніжинок і повільно занурювався все глибше й глибше. При цьому він так уважно вивчав кожний шар, ніби той приховував у собі якусь небезпеку. Так Еллері дістався до самої землі, не виявивши жодного сліду людської діяльності.
— Ельфи,— розчаровано мовив він. — Ельфи, більше ніхто. Визнаю, я не здатний цього осягнути...
— Навіть фундамент... — почав був Райнак. Еллері вдарив держаком мітли об землю. Вона була тверда мов камінь. Грюкнули вхідні двері. Це Торн і обидві жінки зайшли в Білий дім. Троє чоловіків стояли надворі, не знаючи, що робити.
— Так,— озвався нарешті Еллері,— це або кошмарний сон, або кінець світу. Тягнучи за собою по снігу, мов стомлена прибиральниця, мітлу, він перетнув з кутка в куток білий прямокутник, вийшов на проїзд і поплентався до невидимої звідти дороги, що губилася, вигинаючись, за голими, припорошеними снігом деревами. До дороги було недалеко. Еллері пам'ятав її добре. Вона вела довгою дугою від самого шосе. Трясучись по ній, вони не проїхали жодного перехрестя.
Він вийшов на середину засніженої дороги, що чіткою білою стрічкою тяглася серед плетива припорошених дерев, машинально розмів клаптик чистого снігу й побачив під ним вибоїни та сліди старого «б'юїка».
— Що ви шукаєте — золото? — спокійно запитав Нік Кейт.
— Отже, ви вирішили за мною стежити? — Еллері повільно випростався й подививсь на велета.—А може... Ні, перепрошую. Це, безперечно, Райпакова ідея.
Вираз на засмаглому обличчі в хлопця не змінився.
—— Ви зовсім з глузду з'їхали. Стежити за вами? А мені більш нічого не лишається, як стежити за вами.
— Звичайно,— погодився Еллері. — Ви, юний Прометею, здається, запитали, чи не шукаю я золота?
— А ви дивак,— осміхнувся Кейт, коли вони рушили до будинку.
— Золото...—проказав Еллері.—Гм, у будинку було золото. А будинок зник. Вражений відкриттям, що будинки літають, мов птахи, я зовсім забув про цю невеличку деталь. Дякую, містере Кейт, що нагадали! — сухо закінчив він.
Еліс, бліда мов полотно й зіщулена, сиділа на стільці біля каміна.
— Містере Квін,— благально промовила вона,— що з нами сталося? Що нам робити? Ми... Може, то був учора сон? Хіба ми не були в тому будинку, не ходили там по кімнатах, не торкалися речей?.. Мені страшно!
— Якщо вчора був сон,-- усміхнувся Еллері, тоді завтра слід чекати видіння. Так сказано в святому письмі. Тут можна повірити не тільки в притчу, ану чудеса. — Він сів і почав енергійно розтирати чмер члі руки Як там з дровами, Кейте? Тут холодно, справжня Арктика.
— Вибачте,— на диво приязно озвався Кейт і вийшов » кімнати
— Ми вже бачили видіння,- тремтячим голосом примовии Тори. У мене голова Йде обертом. Такого просто не може бути. Це жахливо! Він ляснув себе по боках, і в кишені у нього щось забряжчало.
— Ключі,— кинув Еллері. А будинку немає. Чудасія! Повернувся Кейт з оберемком дров. Глянувши в камін, він невдоволено скривився, поклав дрова й заходився змітати скалки карафки від бренді, що її сам розбив об цегляну стіну напередодні ввечері. Еліс поглянула з-за його широкої спини на материн портрет. Місіс Райнак з розпущеними попелястими косами, загорнувшись у халат, мовчки стояла, схожа на гнома, в кутку й не зводила очей зі свого чоловіка.
— Міллі! — гримнув товстун.
— Іду, Герберте,— відгукнулася місіс Райнак і відразу поспішила сходами нагору.
— То що скажете, містере Квін? Чи, може, ця загадка для вас надто складна?
— Жодна загадка не складна, якщо її не загадав сам бог. Але в даному разі це не загадка, це... велика підлота. Містере Райнак, ми маємо змогу звернутися по допомогу?
— Якщо вмієте літати, то маєте.
— Телефону немає,— докинув Кейт, не обертаючись. А дорогу ви самі бачили. Машиною по таких заметах не проїхати.
— Навіть якби вона була, - всміхнувся господар, але - мабуть, згадавши про Чорний дім — відразу погасив усмішку.
— Що ви хочете сказати? — запитав Еллері. В гаражі...
— Два ні на що не придатні витвори доби механізації. Обидві машини - без пального.
— А в моїй, крім того, щось вийшло з ладу, раптом приєднався до розмови Торн. — Ви ж знаєте, Квіне, минулого разу я залишив водія в місті, а тепер, хоч трохи пального й зосталося, двигун не запускається.
Еллері затарабанив пальцями по бильцю крісла.
— Кепсько. Ми навіть не маємо змоги попросити в когось, щоб перевірив, зачаровані ми чи ні. Між іншим, містере Райнак, а до найближчого населеного пункту далеко? Я якось не звернув уваги, коли ми їхали сюди.
— Дорогою понад п'ятнадцять миль. Якщо маєте намір іти пішки, містере Квін, то спершу добре подумайте.
— Ви не подолаєте заметів, застеріг Кейт, якого вочевидь найбільше турбували замети.
— Отже, нас замело в четвертому чи, може, в п'ятому вимірі, висловив припущення Еллері. — Весела історія! І найкраще почуває себе Кейт.
— Щось не видно, щоб ви були дуже збентежені, - зауважив Райнак, з цікавістю розглядаючи Квіна. Сказати правду, те, що сталося, приголомшило навіть мене.
— Нам не варто втрачати голови, чи не так? промовив, помовчавши, Еллері.
— Я не здивуюсь, якщо над будинком раптом з'являться дракони, - важко зітхнув Торн. — Квіне, може, краще... спробуємо звідси вибратись? нерішуче запитав він.
— Ви чули, що сказав Кейт? Торн закусив губу.
— Мені холодно,— озвалася Еліс, присуваючись ближче до каміна. — Дякую вам, містере Кейт. Цей... цей вогонь нагадує мені домівку.
— Нема за що,-- коротко відказав хлопець і підвівся. Їхні погляди на мить зустрілись.
— Ви, здається, єдиний, хто... Ой.'..
Сходами спускалася висока, стара, виснажена, жовта, як мрець, жінка в накинутій на плечі шалі. Одначе враження вона справляла людини бадьорої, на її рухливому обличчі молодо світилися розумні карі очі. Тримаючись сухими руками за поруччя і обережно переставляючи ноги, вона не підводила погляду своїх жвавих очей від обличчя Еліс. У тому погляді був вираз давно втраченої надії, що раптом спалахнула з новою силою.
— Хто?.. Хто це? — злякано запитала Еліг, відсуваючись назад.
— Не лякайтеся! — поквапно заспокоїв її Райнак, умить опинився біля сходів і заступив жінці дорогу. - Нещасна втекла під Міллі... Саро, що ти тут робиш о такій порі? Ти поберегла б себе, Саро!
Не звертаючи уваги на його слова, жінка повільно сходила вниз, аж поки підступила до товстуна впритул.
— Олівія!—радісно промовила вона. - До мене повернулась Олівія. Ох, люба моя!..
— Не треба так хвилюватися, спробував заспокоїти жінку товстун і обережно взяв її за руку. — Це не Олівія, Саро. Це Еліс, Еліс Мейх'ю. Сільвестрова дочка. Вона приїхала з Англії. Ти пам'ятаєш маленьку Еліс? Ні, це не Олівія, Саро.
— Не Олівія? — Жінка перехилилася через поруччя й пильно подивилась на Еліс. Зморщені губи в старої ворушилися. — Не Олівія?
— Я Еліс, тітонько Саро,— підхопилася дівчина. Еліс... Сара Фелл раптом обминула товстуна, швидко перетнула кімнату, взяла дівчину за руку й почала уважно розглядати її обличчя. Поки вона вивчала перелякане обличчя Еліс, на її власному проступив вираз жаху.
— Не Олівія! В Олівії гарні чорні коси... І голос не Олівії. Еліс? Жінка опустилася на стілець, де щойно сиділа Еліс, її худі плечі обвисли, і вона заплакала,
— Міллі! — гукнув господар.
Місіс Райнак з'явилася відразу, ніби з волі чарівника.
— Чому ти дозволила їй вийти з кімнати?
— Але ж... я думала, вона... - затинаючись, почала місіс Райнак.
— Негайно забери її нагору!
— Гаразд, Герберте,— ледь чутно мовила місіс Райнак. Кутаючись у халат, вона зійшла вниз, узяла стару жінку за руку й повела нагору
Місіс Фелл покірно рушила за нею і, схлипуючи, запитувала:
— Чому ж не приходить Олівія? Навіщо її забрали під матері?
— Вибачте! — повернувся до них товстун, ви тираючи піт і важко дихаючи. — Це в неї напад. Я знав, що він наближається, уже з тої о, як вона зацікавилася, довідавшись про ваш приїзд, Еліс. За те, що ви з Олівією схожі, винуватити її не можна.
— Вона... вона страшна! — тихо промовила Еліс. Містере Квін, містере Торн, нам конче треба' залишатися тут? Я б набагато спокійніше почувала себе в місті. До того ж моя холодна... ці холодні кімнати...
— Бачить бог,—спалахнув Торн,--я ладен іти пішки'
— І покинути Сільвестрове золото на нашу ласку? з усмішкою запитав Райнак і відразу спохмурнів.
— Не потрібна мені батькова спадщина! - приречено сказала Еліс. Тепер я бажаю тільки одного: вибратися звідси. Я... я проживу й так. Знайду роботу... Я багато що вмію робити, їдьмо звідси! Містере Кейі, може, ви...
— Я не чародій,— відрубав Кейт, застебнув на всі ґудзики куртку і вийшов. Вони бачили з вікна, як його постать помалу зникала за серпанком лапатого снігу. Еліс, почервонівши, відвернулась і задивилася на полум'я.
— І ніхто з нас не чародій, — додав Еллері. - Міс Мейх'ю, наберіться мужності й потерпіть, поки ми придумаємо, як звідси вибратись.
— Гаразд,— прошепотіла, тремтячи, Еліс і знову відвернулася до вогню.
— Між іншим, Торне, розкажіть мені все, що ви знаєте, особливо про будинок Сільвестра Мейх'ю. В цьому може бути розгадка таємниці вашого батька, міс Мейх'ю. Хоч будинок і зник, сховане в ньому золото, хочете ви того чи ні, належить вам. Отже, ми повинні докласти всіх зусиль, щоб його знайти.
— Раджу вам спочатку знайти будинок,- докинув Райнак. Будинок! —
— Вчора ввечері ми почали відверту розмову, і я не бачу причин, які б завадили нам так само відверто продовжити її сьогодні. Від містера Райнака нам критися нічого. Наш господар — здібна людина, винятково здібна. І все зрозуміє правильно.
Райнак промовчав. Насупившись, він одним духом випив повний келих джину.
Не зводячи погляду з господаря, Торн рішучим, твердим голосом почав розповідати, що вперше якась невиразна підозра виникла в нього ще тоді, як був живий Сільвестр Мейх'ю.
Одержавши листа від Еліс, адвокат знайшов хворого Мейх'ю і повідомив його про доччине бажання знайти батька, якщо той ще живий. Старий Мейх'ю дуже зрадів і признавсь, що боїться родичів із сусіднього будинку. Відтоді він, здавалося, жив самою надією на майбутню зустріч із дочкою.
— Кажете, боявся, Торне? — здивовано звів брови товстун. — Ви знаєте, Сільвестр боявся не нас, а бідності. Він був дуже скупий.
Торн, не звертаючи уваги на його слова, розповідав далі, як Сільвестр Мейх'ю попросив його написати Еліс, щоб вона виїжджала до Америки негайно. Він мав намір залишити дівчині все своє багатство і хотів зробити це, поки живий. Схованку із золотом Сільвестр не показав навіть Торнові, сказав тільки, що вона в будинку, але нікому, крім Еліс, він про неї не розповість. Старий Мейх'ю сердито заявив, що родичі почали шукати схованку відразу, як тільки сюди переїхали.
— До речі, містере Райнак, ви давно живете в цьому будинку? — поцікавився Еллері.
— Близько року. Ви, звичайно, не станете вірити маячні старого шизофреніка перед смертю? В тому, що ми сюди переїхали, немає ніякої таємниці. Я побачився з Сільвестром понад рік тому, після довгої розлуки. Він, як і доти, жив у старому родовому будинку, а цей так само стояв порожній, забитий дошками. Між іншим, Білий дім, у якому ми оце сидимо, побудував мій вітчим, Сільвестрів батько, і подарував його на весілля Сільвестрові, коли той одружувався з матір'ю Еліс. Поки вітчим був живий, Сільвестр жив тут, а потім знов оселився в Чорному домі. Коли я зустрівся з Сільвестром, він уже геть опустився, жив самітником, у злиднях, і йому конче потрібен був медичний догляд.
— Самітником, у цій глушині? — недовірливо перепитав Еллері.
— Саме так. Щоб дістати в Сільвестра дозвіл на переїзд до його будинку, мені залишалося, по суті, тільки одне: спокусити його безплатним медичним доглядом. Вибачте, Еліс, але ваш батько був зовсім неврівноважений... І ось Міллі, я і Сара, яка живе з нами після загибелі Олівії, переїхали сюди.
— Дуже люб'язно з вашого боку,— зауважив Еллері. — Вам, гадаю, довелося відмовитись від медичної практики?
— Від надто великої практики мені відмовлятися не довелось, містере Квін,— криво посміхнувся Райнак.
— Виходить, це були щирі братні почуття?
— Ну, про нагоду успадкувати від Сільвестра якусь маєтність я думав також, не заперечую. Це ж природно. Адже про Еліс ми тоді нічого не знали. Але, як виявилось... — Він стенув широкими плечима. — Я, знаєте, філософ.
— Як не заперечуєте й того,— втрутився Торн,— що коли я приїхав, а Мейх'ю вже був у стані тієї фатальної коми, ви слідкували за мною, мов... зграя шпигів. Я стояв у вас на дорозі.
— Містере Торн...—збліднувши, прошепотіла Еліс.
— Пробачте, міс Еліс, але ви, гадаю, теж повинні знати правду! Вам не пощастило обдурити мене, Райнаку. Ви намагалися знайти золото, хоч би кому воно належало. Я зачинився в будинку, щоб не дати вам змоги прибрати його до рук.
Райнак стис губи й знову стенув плечима.
— Ви хочете знати правду? — різко запитав Торн. — Тоді слухайте! Я шість днів не виходив з будинку — від того дня, коли поховали Сільвестра Мейх'ю, і до того дня, коли приїхала міс Еліс Мейх'ю. Весь цей час я шукав золото. Я перевернув там усе догори ногами і не знайшов навіть сліду золота, а тому категорично заявляю: його у будинку немає. Він пильно подивився на товстуна. — Золото вкрадено ще до того, як Мейх'ю помер.
— Ну, це вже взагалі нісенітниця,- заперечив Еллері. — Нащо ж тоді було чаклувати, щоб будинок зник?
— Не знаю,— відрубав адвокат. - Певен лише, що тут скоєно якусь підлоту, а за фальшивою усмішкою цієї... підступної істоти ховаються... страшні речі. Даруйте, міс Мейх'ю, що я змушений так говорити про вашу родину, але мій обов'язок застерегти вас: ви потрапили до хижаків. До вовків!
— Боюся, любий Торне, я не прийшов би до вас по рекомендацію, кисло промовив Райнак.
— Краще б я померла! — прошепотіла Еліс. Не в змозі стримати себе, адвокат закричав:
— А цей Кейт, хто він? Що він тут робить? Він схожий на бандита! Я підозрюю, Квіне, що...
— Ви, мабуть, усіх підозрюєте,— всміхнувся Еллері.
— Містер Кейт? — прошепотіла Еліс. - О, я певна, ні! Я... я не думаю, що він здатний на щось лихе, містере Тори. У нього, мабуть, було важке життя, і він зазнав багато страждань...
Торн відвернувся й простяг до вогню руки.
— Давайте поговоримо про те, що нам ближче,- приязно запропонував Еллері.—Здається, ми розмовляли про зниклий будинок. Якийсь план так званого Чорного дому зберігся?
— Бачить бог, ні,— відповів Райнак
 
Наші Друзі: Новини Львова