Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 21 квітня 2021 року
Тексти > Жанри > Детектив  ::  Тексти > Жанри > Повість

Світильник Божий

Переглядів: 16110
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
— Пішов сніг,— сказав Кейт.
— Сніг?
Всі попідходили до вікон. Місяця не видно було. Гіо шибках ковзали великі лапаті сніжинки.
— Пішов сніг,— зітхнув Райнак, і від того, як він це промовив, в Еллері закололо в потилиці. — Біла пелена вкриває гори, ліси, річку, небо й будиночок у кінці саду...
— Ви просто як селянин, докторе,— зауважив Еллері
— Я люблю природу в її розбурханому стані. Весна для легкодухих. Важливі справи вирішуються зимою. — Райнак обійняв Кейта за плечі. Усміхнись, Ніку! Хіба ж немає бога на небесах?
Кейт мовчки скинув з плеча господареву руку.
— А, ти ж іще не знайомий з містером Квіном! Квінс, це Нік Кейт. А з містером Торном ти вже знайомий. Кейт коротко кивнув головою.
— Ну, ну, мій хлопче, веселіше! Ти надто вразливий, і в цьому твоя біда. Давайте вип'ємо! Хвороба нервів — інфекційна,
«Нерви!» — похмуро подумав Еллері. Він нутром відчував якусь таємницю, і це болісно точило йому душу. Тори сидів напружено, немовби його скували спазми; на скронях у нього повипиналися шнурочки жилок, на чолі виступили краплини поту. Згори не долинало жодного звуку.
Райнак підійшов до буфета й почав діставати пляшки джин, гіркі настоянки, горілку, вермут. Він змішував напої і без упину говорив. У його голосі вчувалося приховане хвилювання.
«Прокляття, що ж тут усе-таки діється?» - запитував себе Еллері.
Кейт розносив коктейлі. Еллері поглядом попередив Торна, і той, зрозумівши, легенько кивнув головою. Вони зробили по два ковтки й відставили склянки. Кейт пив склянку за склянкою, так ніби хотів про щось забути
— Так буде краще,—всміхнувся Райнак, сідаючи в крісло. Без жінок, біля каміна, зі склянкою в руці. Життя стає майже стерпним.
— Боюся, що зіпсую вам настрій, — озвався Торн, але я збираюся зробити його нестерпним.
— Ну, ну,—примружив очі Райнак. Він обережно відсунув з-під ліктя карафку з бренді й схрестив на животі короткі товсті руки. В очах у нього з'явився сталевий блиск.
Торн підійшов до каміна й, стоячи до всіх спиною, заговорив:
— Я тут захищаю інтереси міс Мейх'ю, містере Райнак. Тільки її інтереси. Сільвестр Мейх'ю помер минулого тижня надто раптово, очікуючи свою дочку, якої не бачив майже двадцять років - відколи розлучився з її матір'ю.
— Все правильно,
— Містере Райнак,— обернувся Торн, - ви лікували С'ільвестра Мейх'ю понад рік, до того дня, коли він помер. На що він хворів?
— На багато що. Але нічого надзвичайного А помер від крововиливу в мозок.
— Так ви записали в свідоцтві про смерть, - проказав адвокат, нахилившись уперед. — Але я не цілком певний, що ви написали правду.
— Чудово! — глянувши на нього, ляснув себе по боках Райнак. — І це про мене, з моєю вдачею! Ви, Торне, хоча на вигляд і немічні, але здатні на багато що.—Широко посміхаючись, лікар обернувся до Еллері.—Ви чули, містере Квін? Ваш колега звинувачує мене в убивстві! Це стає цікаво, дуже цікаво. І треба ж таке! Старий Райнак — братовбивця! А що думаєш про це ти, Ніку? Твого господаря звинувачують в умисному вбивстві. Боже мій!
— Це безглуздя, містере Торн,— буркнув Кеит, - Ви й самі в це не вірите. На обличчі в адвоката заграли жовна.
— Вірю я чи ні, не має значення. Це ймовірно. Але зараз мене більше цікавить справа Еліс Мейх'ю, ніж можливе вбивство. Сільвестр Мейх'ю помер, і байдуже — від небесних сил чи від людських рук. Одначе Еліс Мейх'ю — жива.
— Отже? — глузливо запитав Райііак.
— Отже,— вів далі Торн,— це надзвичайно дивно, що її батько помер саме тоді, коли чекав на дочку. Це підозріло.
Мовчанка затяглася. Кейт, зіпершись ліктями на коліна, втупив погляд у вогонь; розпатланий чуб спадав йому на очі.
Райнак жадібно ковтнув бренді, поставив склянку й, тяжко зітхнувши, промовив:
— Життя надто коротке, джентльмени, щоб витрачати його на марні суперечки. Перейдімо без зайвих слів до головного. Нікові Кейту я довіряю, і ми можемо вільно говорити при ньому.
Хлопець не поворухнувся.
— Містере Квін, ви не зовсім у курсі справи. Я не помиляюся? — запитав товстун, ввічливо всміхаючись. Еллері теж не поворухнувся.
— А звідки ви це знаєте? — запитав він нарешті.
— Все дуже просто,— знов усміхнувся Райнак. — Відтоді, як поховали Сільвестра, Торн із Чорного дому не виходив. За час свого добровільного ув'язнення він також не одержував і не відсилав ніякої пошти. А сьогодні вранці, на пристані, Торн ненадовго залишив мене, щоб комусь зателефонувати. Невдовзі з'явилися ви. Відтоді Торн відходив тільки на хвилину-дві, а тому не міг розповісти вам багато, якщо взагалі щось розповів. Дозвольте мені, містере Квін, поздоровити вас з вашою поведінкою сьогодні. Вона була бездоганна. Нічого не знаючи, ви вдавали, нібито вам усе відомо.
Еллері зняв пенсне й почав протирати скельця.
— Ви, бачу, не лише лікар, а й психолог, - зауважив він.
— Це справи не стосується! — різко кинув Торн.
— Та ні, стосується,— басом заперечив товстун. — Вашого приятеля, містера Квіна, точать сумніви, а тому сором тримати вас і далі в темряві. Навіть більше — це негуманно. Мій зведений брат Сільвестр, царство йому небесне, був дуже скупий. Якби він міг забрати своє золото в могилу й був певен, що воно там і залишиться, то, гадаю, так би й зробив.
— Золото? — звів брови Еллері.
— Ви, мабуть, сміятиметесь, містере Квін. Сільвестр мав у своїй вдачі якісь середньовічні риси. Здавалося, він ось-ось надягне чорну оксамитову мантію і заходиться бубоніти латиною заклинання. Так от, не маючи змоги забрати золото в могилу, він зробив те, що було найлегше: сховав його.
— О боже!—вигукнув Еллері. -Скоро ви почнете випускати зі свого капелюха привиди!
— І сховав він те прокляте своє багатство в Чорному домі,— докинув Райнак, усміхаючись.
— А як же міс Еліс Мейх'ю?
— Бідолашна дитина. Вона — жертва обставин. Сільвестр ніколи про неї не згадував, аж поки Еліс написала з Лондона, що помер останній її родич з материного боку. Написала вона нашому приятелеві Торну, що його, у свою чергу, хтось їй порекомендував як адвоката, що заслуговує на довіру. І це, звичайно, правда, він саме такий і є. Бачите, Еліс навіть не знала, що її батько взагалі живий. Добросердий Торн, знайшовши нас, віддав Сільвестрові фотографії Еліс та її листа, в якому дівчина з подробицями описала все своє життя. Так Торн став між нами посередником. До того ж надто недовірливим, чорт забирай!
— Не треба нічого пояснювати! — різко промовив адвокат. — Містер Квін знає...
— Нічого містер Квін не знає,— посміхнувся товстун. — Бо надто вже уважно він слухав мою коротеньку розповідь. Не варто кривити душею, Тор-не. — Потім він знову повернувся до Еллері. — І Сільвестр, містере Квін, ухопився за думку про свою дочку, як ото потопаючий хапається за соломинку. Я не викажу таємниці, коли заявлю, що мій зведений брат, бувши шизофреніком, підозрював власну сім'ю—уявляєте?! —в лихих намірах щодо його багатства.
— Це просто злісний наклеп! — вигукнув Торн.
— Гарно сказано, дуже гарно! Не заперечую, Сільвестр при мені признався Торнові, що давно обернув своє багатство на дзвінку монету, сховав золото в будинку і назве схованку лише Еліс, дочці, яка має стати його спадкоємицею.
— Це я розумію,— кинув Еллері.
— На жаль, старий не дожив до приїзду Еліс. Мене, містере Квін, дивує те, що Торн про нас такої поганої думки.
— Це все ваші вигадки,— почервонівши, заперечив Торн. — Певна річ, в інтересах своєї клієнтки я не міг залишити без нагляду будинок, у якому десь сховано багато золота.
— Ну звісно,— кивнув головою Райнак.
— Якщо дозволите мені висловити свою думку,— неквапно промовив Еллері,— то чи не скидається все це на битву велетня з мишеням? Уже багато років володіння золотом у країні вважається порушенням закону. Навіть якщо ви те золото знайдете, хіба уряд його не конфіскує?
— Так, з юридичного погляду ситуація складна,— погодився адвокат. — Але поки золото не знайдено, про це шкода й розмов. Тому мої зусилля...
— І досить активні,— іронічно докинув Райнак. — Знаєте, містере Квін, ваш Приятель ночував у будинку, позамикавши зсередини всі двері й озброївшись абордажною шаблею, одним із трофеїв Сільвестрового діда, який служив колись у військовому флоті. Сміх та й годі!
— Я так не вважаю,— відрубав Торн. — Якщо ви маєте намір грати роль блазня...
— І ще одне, Торне, щодо вашої підозри,— перебив його лікар. — Чоловіче добрий, ви взагалі хоч подумали, кого підозрюєте? Запевняю вас, я віруючий у бога аскет...
— Надто гладкий! — сердито буркнув Торн.
— ...і ці гроші для мене, по суті, нічого не важать,— провадив лікар. — Або взяти мою зведену сестру Сару. Літня хвора жінка, що живе у світі марних надій. Вона така сама старомодна, яким був і покійний Сільвестр. Вони, бачте, двійнята. Та й жити їй уже не довго. Лишається моя дорогоцінна Міллі та наш похмурий юний Друг Кейт. Міллі? Безглуздя! Останні двадцять років вона не спроможна про щось думати — добре чи погане — взагалі. Нік? Так, він людина чужа. Тут можна за щось зачепитися. Ви підозрюєте Ніка, Торне? — В лікаревому голосі чулась іронія.
Нік Кейт звівся на ноги, сердито подивився просто в кругле, мов місяць, набрякле обличчя товстуна й процідив:
.— Ти, бридка свиня!..
Здавалося, він був геть п'яний.
Райнак так само всміхався, одначе його маленькі очиці дивилися тепер насторожено.
— Ну, ну, Ніку! — примирливо проказав він глухим голосом. Далі все сталося дуже швидко. Кейт нахилився, схопив важку кришталеву карафку з бренді й замахнувсь на лікаря. Торн крикнув і машинально ступив крок уперед, але трохи спізнився. Райнак, мов товстий змій, сіпнувся назад, і удар не досяг мети. Кейт утратив рівновагу, карафка, вислизнувши з його пальців, ударилась об камін і розлетілася на скалки. Вони розсипались по всьому каміну, попали у вогонь, і рештки бренді на них засичали, згораючи голубим полум'ям.
— Цій карафці було майже сто п'ятдесят років,— невдоволено мовив Райнак.
Кейт відвернувся від них і стояв нерухомо. Плечі його здригалися. Еллері вдавано зітхнув. Він бачив кімнату, мов уві сні, а те, що сталося, нагадувало йому сцену з вистави. Може, ці двоє і справді грають! Чи не підготували вони все це заздалегідь? Але якщо так, то навіщо? Якої в біса мети вони сподіваються досягти, вдаючи, ніби, сперечаючись, дійшли до бійки? Єдиний наслідок — даремно розбита гарна карафка. В цій сцені не було ніякого сенсу.
— Піду, мабуть, спати, поки з каміна не з'явився чорт, порушив мовчанку Еллері й підвівся. — Дякую вам, джентльмени, за чудовий вечір. Ви йдете, Торне?
Еллері повільно пішов вичовганими мідними сходами нагору. За ним з таким самим стомленим виглядом рушив адвокат. У холодному коридорі вони мовчки розійшлися кожен до своєї кімнати. Внизу стояла напружена тиша. Уже повісивши штани на бильце ліжка в ногах, Еллері згадав, що кілька годин тому Торн пошепки пообіцяв уночі прийти до нього й докладно пояснити суть справи. Квін узув пантофлі, накинув халат і почовгав коридором до "Горнової кімнати. Але адвокат уже гучно хропів у ліжку. Еллері повернувся до своєї кімнати й роздягся. Він знав, що вранці повинен мати свіжу голову. Пияк з нього був кепський, і тепер у голові йому шуміло. Еллері заліз під ковдру і за мить спав глибоким сном.
Розплющивши очі після важкого, тривожного сну, Еллері одразу відчув:
щось негаразд. Кілька хвилин він сприймав лише головний біль та якийсь дивний присмак на язиці, одначе все не міг збагнути, де він. Потім, побачивши вицвілу шпалеру на стіні, бліді сонячні плями на потертому голубому килимі та свої штани на бильці ліжка в ногах, усе пригадав. Тремтячи від холоду, він випростав з-під ковдри руку й подивився на годинник, якого забув зняти перед сном. У холодній кімнаті все лишалося таке саме, як звечора Двері були зачинені. В очі йому бадьоро зазирало бліде сонце. Нг помітивши нічого підозрілого, Еллері знову зручно вмостився під ковдрою.
Раптом знадвору долинув високий, зляканий "Горнів голос. Еллері зіскочив з ліжка й одним стрибком опинився босий біля вікна. Торна він не побачив. З цього боку до самого будинку підступали мертві дерева. Еллері поспіхом узув черевики, накинув на піжаму халат, вихопив із задньої кишені штанів револьвера й, тримаючи його напоготові, подався коридором до сходів.
— Що сталося? — почув він і, обернувшись, побачив у дверях сусідньої кімнати велику Райнакову голову.
— Не знаю, я почув Торнів крик, кинув Еллері.
Збігши сходами вниз, він розчинив надвірні двері й завмер із широко розкритим від подиву ротом.
Одягнений Торн стояв за десять кроків від будинку й тупо дивився на щось із виразом такого жаху, якого Еллері на обличчі людини не бачив зроду. Поруч з адвокатом, вирячивши перелякані очі, з відвислою, як у придурка, щелепою стояв напівроздягнений Ніколас Кейт.
Райнак грубо відштовхнув Еллері й крикнув:
— Що сталося? В чому річ?
У теплих пантофлях і надягненому поверх нічної сорочки пальті з ґнотового хутра товстун був схожий на огрядного ведмедя.
Борлак у Торна нервово ходив угору-вниз. Земля, дерева, все довкола було вкрите надзвичайно чистою білою ковдрою. Падав м'який лапатий сніг. Між деревами лежали високі кучугури.
— Не ворушіться! — зупинив адвокат Еллері й товстуна, коли ті з'явились у дверях. — Бога ради, не ворушіться! Стійте на місці.
Еллері, стиснувши револьвер, спробував обминути Райнака, але це було однаково, що зрушити з місця кам'яну брилу. Торн, залишаючи за собою в снігу дві борозни й заточуючись, підійшов до ґанку.
— Подивіться на мене! — гукнув він. Подивіться на мене! Я не здаюся вам божевільним?
— Візьміть себе в руки, Торне! — гримнув на нього Еллері. -- Що з вами? Я не бачу нічого незвичайного.
— Ніку! — крикнув Райнак. -- Ти теж із глузду з'їхав?
Хлопець затулив долонями своє засмагло обличчя, потім опустив руки, підвів голову й повільно відповів:
— Все може бути. Мабуть, ми всі з глузду з'їхали. Подивіться самі!
Райнак ступив крок уперед, і Еллері, обминувши його, підійшов по м'якому снігу до Торна. Адвокат стояв і весь тремтів. Услід за Еллері перевальцем підійшов господар. Потім усі троє рушили глибоким снігом до Кейта, приготувавшись побачити щось незвичайне.
Але готуватись не було потреби. Як і кожен ґ>к на їхні.ому місці, вони побачили перед собою засніжений рівний прямокутник. Еллері відчув, як чуб у нього стає дибом. А в голові майнула думка, що це. певно, лише кульмінаційний момент у розвитку загадкових подій напередодні. Світ наче перевернувся догори дном. Здавалося, в ньому вже не лишилося нічого розумного.
Райнак хапнув ротом повітря і стояв, кліпаючи, мов велетенська сова. На другому поверсі в Білому домі грюкнуло вікно. Піхто з них навіть не підвів голови. З вікна своєї кімнати, що виходило на проїзд, дивилася приголомшена Еліс Мейх'ю. Вона коротко зойкнула й відразу замовкла.
Був будинок, з якого вони щойно вийшли і який Райнак охрестив Білим домом, були широко розчинені надвірні двері, у вікні на другому поверсі була Еліс Мейх'ю. Міцна, потемніла від давнини споруда камінь, дерево, штукатурка. Все, що й має бути. До будинку можна було доторкнутися рукою. Був проїзд. Був гараж.
Але там, де стояв Чорний дім з його міцними кам'яними стінами, заскленими вікнами, димарями й дерев'яними оздобами, ч його брудом і смородом, той самий Чорний дім, по кімнатах якого Еллері ходив лише напередодні, в якому помер Сільвестр Мейх'ю, який усі вони бачили, якого торкалися... Там, де ще вчора стояв Чорний дім, не було нічого.
Не було стін. Не було даху. Не було руїн. Не було будівельного сміття. Не було нічого.
Було рівне, вкрите пухнастим сніговим килимом порожне місце.
Вночі Чорний дім зник.



РОЗДІЛ ДРУГИЙ
«Постать Еліс я бачу»,— відзначив у думці Еллері Квін і знову глянув перед себе.
Він не протер очі лише тому, що це було б смішно, до того ж ні зір, ні решта чуттів у нього ще ніколи не були такі гострі, як цієї хвилини.
Еллері стояв на снігу й уже довго, дуже довго дивився на те місце, де ще вчора стояв триповерховий кам'яний будинок, зведений сімдесят п'яті. років тому.
— Немає,—почув він кволий голос Еліс із вікна нагорі. Будинку . немає...
— Виходить, з глузду я не з'їхав,-- зробив висновок Горн, підходячи до них. Еллері подивився на довгий слід від адвокатових ніг на снігу, а тоді перевів погляд на власну тінь. «Вага людини все ще мас значення, подумав він. І матеріальні предмети все ще відкидають тінь». Дивно, але це відкриття дало йому певну полегкість.
— Будинок справді зник! — проказав Торн надтріснутим голосом.
— Зник,— глухо повторив Еллері. -- Таки зник, Терне Це було все, що він міг сказати.
Райнак вигнув гладку шию і, трясучи, мов індик, подвійним підборіддям, вигукнув:
— Неймовірно! Це неймовірно!
— Неймовірно! — прошепотів Торн.
— Ненауково. Цього не може бути. Я розумна людина. Розумна! І мій розум нічим не затуманений. Такого, чорт забирай, просто не може бути...
— ...як сказав той, хто вперше побачив жирафу, зітхнув Еллері. Торн безтямно заходив сюди-туди. У вікні нагорі стояла приголомшена Еліс.
Кейт вилаявсь і, випроставши перед себе руки, як це роблять сліпі, кинувся
через завалений снігом проїзд до невидимого будинку.
— Стійте! — гукнув йому Еллері. - Постривайте!
— Чого вам треба? — сердито запитав юний велет, зупинившись. Еллері сховав до кишені револьвер, повільно підійшов по снігу до хлопця й став поруч із ним.
— Я ще й сам не знаю. Тут щось не те. Щось негаразд — або зі світом, або з нами. Це не той світ, який ми знаємо. Це... переміщення неживих предметів. Ви припускаєте, що Сонячна система геть збожеволіла й зійшла з орбіти в неосяжних глибинах космосу? Здається, я кажу нісенітницю.
— Вам краще знати, - озвався Кейт. — А я не хочу через якесь безглуздя тікати світ за очі. Бог свідок, на цьому місці стояв міцний триповерховий будинок, і я нікому не повірю, що тепер його там немає. Не повірю навіть власним очам. Ми... загіпнотизовані. Це все наробив кабан! Він здатний на що завгодно. Ми загіпнотизовані! Ви загіпнотизували нас, Райнаку!
— Що? — перепитав лікар, не відводячи погляду від порожнього місця.
— Кажу вам, будинок тут! — люто закричав Кейт. Еллері зітхнув і, ставши навколішки, замерзлими руками почав розгрібати м'який білий сніг. Під снігом він побачив вологу жорству.
— Це проїзд, правда ж? -- запитав він, не підводячи голови.
— Проїзд,— буркнув у відповідь Кейт,— а може, дорога в пекло. Ми знаємо те саме, що й ви. Звичайно, проїзд. Хіба ви самі не бачите? Он же гараж. Що ж це, як не проїзд?
— Не розумію,—спохмурнів, зводячись на ноги Еллері. — Нічого не розумію. Почну все спочатку. Може... може, справа в земному тяжінні? Може, ми з хвилини на хвилину злетимо в космос?..
 
Наші Друзі: Новини Львова