Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 21 квітня 2021 року
Тексти > Жанри > Детектив  ::  Тексти > Жанри > Повість

Світильник Божий

Переглядів: 16109
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
— Ласкаво просимо додому, Еліс! — сказав, повернувши голову, Райнак.
Еліс відповіла щось нерозбірливе. Вона сиділа, по самі очі закутавшись у старий, побитий міллю плед, що його накинув на неї Райнак. Почувши в голосі товстуна глузливі нотки, Еллері швидко позирнув на нього, але гладеньке обличчя в лікаря зберігало той самий ввічливий вираз.
Проїхавши ще трохи, Райнак зупинив машину між двома будинками, їх розділяв лише вузенький проїзд, що вів до старого, облупленого гаража, в якому стояв, виблискуючи, Торнів «Лінкольн».
Три будівлі, оточені плетивом дерев, скидалися на три безлюдні острівці у відкритому морі.
— Ваш родовий палац, Еліс,— голосно сказав Райнак. — Ось цей, ліворуч. Колись сірий кам'яний будинок ліворуч так потемнів від часу, а, може, й від вогню, що тепер був майже чорний. Плями та смуги на його фасаді нагадували сліди прокази на обличчі в мерця. Ця триповерхова споруда, оздоблена химерними кам'яними зображеннями рослинного світу, була побудована, безперечно, у вікторіанському стилі. Але фасад був такий занедбаний, що тільки мистецтво великої доби могло залишити на ньому свої сліди. Будинок, здавалося, пустив глибоке коріння і став частиною навколишньої природи.
Еліс дивилася на нього з невимовним жахом. Еллері її розумів. Цей будинок аж ніяк не скидався на давній, затишний англійський маєток, а був просто старий і такий самий обпалений вигнем, як і ліс довкола. Подумки Еллері проклинав Торна за те, що той піддав дівчину такому важкому випробуванню.
— Сільвестр називав його Чорний дім, бадьоро повідомив Райнак, вимкнувши двигун. — Це правда, він не привабливий, зате такий самий міцний, як і сімдесят п'ять років тому, коли його тільки поставили.
— Чорний дім... — проказав Тори Нісенітниця!
— Ви хочете сказати, що батько... і мати жили в цьому будинку? тихо запитала Еліс.
— Так, люба моя. Дивна назва, правда ж, Торне? Це ще одне свідчення патологічного страху в Сільвестра. Будинок поставив ваш дідусь, Еліс. Пізніше той старий джентльмен побудував і оцей, що напроти. Я певен, вам у ньому буде куди зручніше. Де це всі поділися, чорт забирай?!
Райнак важко вибрався з машини й притримав дверцята, поки вийшла племінниця.
Еллері Квін став на проїзді з другого боку машини, уважно роздивився навколо і, немов принюхуючись, глибоко втягнув носом повітря.
Будинок напроти був простіший, значно менший, із звичайного білого каменю, що теж посірів від часу. Вхідні двері були зачинені, .завіски на вікнах першого поверху запнуті. Десь усередині топився камін: на шибках тремтіли відблиски його нерівного полум'я. Раптом в одному з вікон з'явилася голова старої жінки. Жінка на мить притисла обличчя до шибки і відразу ж зникла.
— Ви, звичайно, зупинитесь у нас, почув Еллері привітний Райнаків голос і, обійшовши машину, приєднався до супутників.
Еліс трималася Торна, немов шукаючи в нього захисту.
— Ви, Еліс, не схочете залишатися в Чорному домі на ніч, знову Заговорив Райнак.—У ньому ніхто не живе, дуже брудно, до того ж, як ви знаєте, це будинок, де помер...
— Припиніть!—крикнув Торн. Не бачите, що бідна дитина нже й гак ледве жива від страху? Хочете зовсім її залякати?
— Залякати мене? — здивовано перепитала Еліс.
— Ну, така мелодрама вам не до лиця, Торне, всміхнувся товстун. -Я неотесаний старий дивак, Еліс, але наміри в мгне добрі. У Білому домі справді буде спокійніше. — Він знову всміхнувся. Це я так назвав його, скачати б, для рівноваги.
— Щось тут не те,--стримано промовила Еліс. У чім річ, містере Тори? З першої ж хвилини, коли ви зустріли мене на пристані, тільки неприємні натяки та прихована ворожість. Скажіть, чому цілих шість днів після похорону ви не покидали батькового будинку? Гадані, я маю право це знати?
Торн провів язиком по сухих губах.
— Я не...
— Ну ж бо, люба моя, втрутився господар. Ви хочгге, щоб ми тут до ночі мерзли?
Еліс щільніше загорнулася в своє пальтечко.
— Ви всі такі знервовані!.. Якщо не заперечуєте, дядечку Герберте, я О хотіла подивитися, де мати й батько...
— Я б не радив вам цього робити, міс Мейх'ю, вихопилось у Торна.
— Чому ж? — заперечив Райнак, кинувши через плече погляд на Білий дім. — Нехай Еліс побуває там зараз і покінчить із цим, поки не почало темніти. Потім підемо вмиємось, поїмо гарячого, і життя здасться нам веселішим.
Він узяв дівчину за руку й повів її по мертвій, усіяній гілками землі до темного будинку.
— Ключ, гадаю, у містера Торна є? ввічливо запитав Райнак, коли вони підіймалися кам'яними сходами на ґанок.
Дівчина дивилася на чоловіків своїми карими очима й спокійно чекала. Адвокат зблід, але, міцно стиснувши губи, промовчав. Потім дістав з кишені велику в'язку іржавих ключів, уставив один із них у щілину, замок клацнув, Торн штовхнув двері, і всі ввійшли до будинку.
В будинку було мов у склепі; тхнуло цвіллю. С'тарі, колись розкішні меблі вкривав грубий шар пороху, стіни стояли обдерті, скрізь валялися купи сміття та бруду. Важко було повірити, що у цьому барлозі жили люди. Еліс ішла, раз у раз спотикаючись і злякано дивлячись на все широко розкритими очима. Райнак спокійно показував дорогу. Еллері втратив тут відчуття часу. Те, що він побачив, навіть на нього, чужу людину, справило гнітюче, майже нестерпне враження, Підкоряючись якійсь таємничій силі, вони мовчки переходили ію сміттю з кімнати в кімнату. Лиш один раз дівчина, порушивши мовчанку, запитала:
— Дядечку Герберте, за батьком ніхто... не доглядав? І ніхто в цьому жахливому будинку не прибирав?
— У вашого батька, люба моя, на схилі віку були про все свої уявлення,--стенув плечима товстун. — Він нікого не бажав слухати. Та краще, мабуть, у це не вдаватися.
Смерділо чимось кислим. Вони йшли одне за одним. Останнім, не спускаючи з очей Райнака, ступав Торн. На другому поверсі вони зупинились у кімнаті, де, як сказав товстун, помер Сільвестр Мейх'ю. Розібране ліжко. На зім'ятих простирадлах ще начебто лишилися сліди від тіла покійного.
Невелика, убого вмебльована кімната була не така брудна, як решта, одначе враження справляла ще гнітючіше. Еліс закашлялась. Не перестаючи кашляти, вона довго стояла посеред кімнати й дивилася на брудне ліжко, в якому колись народилась.
Раптом дівчина перестала кашляти й хутко підійшла до скособочсного, без однієї ніжки, письмового столу. На столі, вирізняючись на тлі пожовклої стіни, стояв великий, збляклий від часу кольоровий портрет. Еліс довго дивилася на нього, потім обережно взяла його в руки й прошепотіла:
— Мама. Це мама. Я така рада, що приїхала! Отже, він любив її. І всі ці роки зберігав її портрет.
— Так, міс Мейх'ю,— тихо мовив Торн. - Ви, мабуть, хочете взяти його собі?
— У мене є лиш одна маленька мамина фотокартка, та й то не дуже добра. А це... Вона була вродлива, правда ж? - гордо тримаючи портрет, запитала Еліс і нервово засміялася.
З портрета на них дивилася сповнена гідності молода жінка з високою зачіскою і правильними рисами обличчя. Між Еліс і жінкою на портреті можна було помітити певну схожість.
— Ваш батько,— сказав Райнак, — до останнього часу, згадуючії вашу маму, говорив про її вроду.
— Навіть якби він не залишив мені нічого, крім цього портрета, то й тоді варто було б приїхати сюди з Англії. — Еліс притисла портрет до грудей, підійшла до своїх супутників і схвильовано попросила: - Давайте підемо звідси! Я... не можу... Це жахливо. Мені... страшно.
Вони швидко, немовби за ними хто гнався, рушили з будинку. Замикаючи двері, адвокат пильно дивився вслід Райнаку, який узяв племінницю за руку й повів до Білого дому. Вікна в тому будинку тепер яскраво світилися, вхідні двері стояли розчинені навстіж.
По дорозі Еллері трохи відстав із Торном і промовив:
— Торне, скажіть мені що-небудь! Хоч натякніть! Я наче в пітьмі. У світлі призахідного сонця Еллері з жалем дивився на виснажене, неголене Торнове обличчя.
— Не зараз,—прошепотів Торн.—Я прийду до вас уночі, якщо вас поселять самого... Квіне, бога ради, поводьтесь обережно!
— Обережно? — спохмурнів Еллері.
— Так ніби вашому життю загрожує небезпека. Наскільки я розумію, так воно й є.
Вони переступили поріг Білого дому.
Може, через те, що він довго був на холоді, а тепер тепло раптом огорнуло все його тіло й затуманило мозок, але перше враження в Еллері склалося на диво невиразне. Якийсь час він стояв, гріючись у хвилях тепла від яскравого полум'я, що палало в потемнілому від часу каміні. Вони стояли у великій, досить затишній вітальні, незвичній лише своєю старомодною обставою: меблі, здавалося, були з антикварного магазину, на спинках стільців біліли серветки, решта речей мали такий самий старий вигляд, як і все, що вони встигли побачити тут після приїзду.: Широкі кручені Сходи в кутку вели нагору, де були спальні.
Їх привітала місіс Райнак. Побачивши, як вона обняла Еліс, Еллері зрозумів: саме таку жінку товстун і міг вибрати собі до пари. Бліда, зморщена, худа, мов скіпка, вона відверто боялася зробити щось не так і, обіймаючи Еліс, через її плече дивилася з покірністю побитого собаки на свого чоловіка.
— То ви тітонька Міллі? — ніяково запитала Еліс, звільняючись від обіймів. — Даруйте, якщо я... Для мене все таке нове...
— Ти, мабуть, стомилася, моя люба? — жваво защебетала місіс Міллі, на що Еліс відповіла їй вдячною усмішкою. — Я розумію. Зрештою, ми для тебе чужі люди... О! — раптом вигукнула жінка й замовкла, її бляклі очі зупинилися на портреті в руках дівчини. —О! —знову вигукнула вона. Я бачу, ви вже там були.
— Так, були,— підтвердив товстун, і його дружина зблідла ще дужче. — А тепер, Еліс, може, ви дозволите, щоб Міллі відвела вас нагору й допомогла влаштуватись?
— Залюбки,— усміхнулась Еліс і подивилася на материн портрет. — Ви, мабуть, вважаєте мене зовсім божевільною, адже я пустилася в таку дорогу лише... — Вона замовкла й підійшла до каміна. Там на потемнілій широкій поличці було безліч дрібничок минулих часів. Еліс поставила серед них портрет вдягненої за вікторіанською модою вродливої жінки й сказала: — Ось гак! Тепер мені буде спокійніше.
— Джентльмени, джентльмени! — озвався містер Райнак. — Не церемоньтесь, будь ласка! Ніку, до роботи! Валізи міс Мейх'ю в машині.
Юний велет, що стояв, спершись на стіну, й уважно вивчав обличчя Еліс Мейх'ю, похмуро кивнув головою і вийшов.
— Хто це? — спитала, зашарівшись, Еліс.
— Нік Кейт. — Товстун скинув пальто, підійшов до каміна й простяг до вогню брезклі руки. — Мій похмурий протеже. Він вам сподобається, люба моя, якщо зумієте пробити його міцний захисний панцир. Я, здається, вже казав — він виконує всілякі роботи по господарству. Але ви на це не зважайте. Ми живемо в демократичній країні.
— Я певна, він людина добра. Даруйте мені, тітонько Міллі, але якщо ваша ласка...
З'явився юнак; важко ступаючи з валізами в руках, він пішов сходами нагору. Ту ж мить місіс Райнак, мов на команду, знову защебетала, взяла Еліс за руку й повела її вслід за Кейтом нагору.
— Як медик,— закудкудакав товстун, беручи в них верхній одяг і розвішуючи його в стінній шафі,— я приписую вам... ось це, джентльмени! — Він підійшов до буфета й дістав карафку з бренді. — 3 холоду дуже корисно! — Лікар на диво спритно наповнив склянку, випив, і на його схожому на цибулину носі при світлі від каміна чіткіше проступили дрібні капіляри. — У-ух! Одна з небагатьох утіх у житті. Чудово зігріває. А тепер ви, певно, хочете трохи дати собі лад.
— У вашому будинку, містере Райнак, щось дуже хилить на сон,— по собачому труснув головою Еллері. — Ми з Торном будемо вдячні, якщо зможемо прийняти не дуже гарячу ванну.
— Вона буде аж ніяк не гаряча! — затрясся товстун від німого сміху. — Ви бачили, навколо глухий ліс. У нас немає не тільки електрики, газу та телефону, але й водогону. Воду беремо з колодязя. Просто живемо, еге? Це краще, ніж розкошувати з вигодами сучасної цивілізації. Наші предки, може, й частіше помирали від інфекційних хвороб, але б'юсь об заклад, що імунітет проти нежиті вони мали стійкіший... Та годі балачок! Вставайте! Ходімо зі мною!
У прохолодному коридорі нагорі Еллері відразу покращало. Райнак, тримаючи в руках сірники та свічки, йшов попереду. Торнові він показав кімнату, що виходила вікнами на фасад сусіднього будинку, Еллері — одну з бічних. У кутку кімнати стояв великий камін, у ньому палало яскраве полум'я; старомодний умивальник був наповнений крижаною на вигляд водою.
— Гадаю, вам тут буде зручно,— промовив, розтягуючи слова, товстун. — Ми чекали лише Торна й мою племінницю, але ще для одного чоловіка місце знайти завжди можна. Тори казав, здається, що ви його колега?
— Двічі,— відказав Еллері. — Якщо ви не проти...
— Анітрохи.—Райнак з усмішкою дивився на Еллері, не поспішаючи залишити його самого.
Еллері стенув плечима, скинув піджак і почав умиватись. Вода справді виявилася крижаною, пальці щипало, немов їх кусали миші чи маленькі рибинки.
— Ну ось, тепер краще,— сказав Еллері, енергійно розтираючись рушником. — Чому внизу мене так зморило?
— Певно, від різкої зміни холоду на тепло,— все ще стоячи в дверях, висловив припущення господар.
Еллері знову стенув плечима, підкреслено байдуже відкрив саквояж, дістав і відклав убік револьвер, що лежав зверху просто на білизні.
— Ви завжди носите з собою зброю, містере Квін? — поцікавився Райнак.
— Завжди. — Еллері поклав револьвер до задньої кишені.
— Чудово!—Товстун почухав підборіддя.—Чудово! А тепер я, містере Квін, піду подивлюсь, як улаштувався містер Торн. Упертий він чоловік. Останній тиждень міг би обідати з нами чим бог послав, але ж ні, волів сидіти сам, замкнувшись у тому барлозі.
— Цікаво, а чому? — запитав Еллері, пильно подивившись на господаря.
— Коли будете готові, спускайтесь униз,— ухилився од відповіді Райнак. — Міллі приготувала розкішний обід, і якщо ви такі самі голодні, як і я, то він вам сподобається.
Не перестаючи всміхатись, товстун пішов.
Еллері хвилю постояв, прислухаючись. Товстун затримався на мить у кінці коридора, потім рушив сходами вниз. Тоді Еллері швидко ступив до дверей. Ще входячи до кімнати, він звернув увагу, що з дверей вийнято замок. Зроблено це було недавно, на підлозі ще валялися свіжі скіпки. Насупившись, Еллері підставив під дверну ручку стілець і почав обшукувати кімнату. Спершу помацав рукою під матрацом, далі заглянув під велике дерев'яне ліжко, повідчиняв шафи й повисував шухляди, подивився, чи немає чогось під потертим килимом, і через десять хвилин, незадоволений собою, підійшов до вікна. Його очам відкрилася така безрадісна картина, що він аж поморщився. До самого будинку під свинцевим небом підступали чорні, обгорілі дерева. Чорний дім був із протилежного боку, й бачити його Еллері не міг. Десь за білою пеленою заходило сонце. На Мить воно виглянуло з-за важкої хмари. Від його рожевого світла в очах у Еллері затанцювали кольорові кулі. Потім нова важка хмара закрила сонце, і воно зникло за обрієм. У кімнаті почало швидко темніти.
Еллері роздумував: «Вийнято замок... Хтось дуже поспішав. Звичайно, про мій приїзд тут наперед не знали. Отже, хтось побачив мене з вікна, коли машина зупинилась перед будинком. Ота стара жінка? Хотів би я знати, де вона зараз. У всякому разі, для досвідченої людини вийняти замок — справа кількох хвилин... Цікаво, в кімнаті Торна двері теж подовбані? А в кімнаті Еліс Мейх'ю?»
Коли Еллері зійшов униз, Торн із Райнаком уже сиділи перед каміном.
— Нічого, нічого,— говорив товстун. — Дайте дівчині оговтатись після того струсу, якого вона сьогодні зазнала. Я звелів місіс Райнак обережно підготувати Сару... А, Квіне, приєднуйтесь до нас, як тільки спуститься Еліс, сядемо до столу.
— Містер Райнак щойно вибачався за місіс Сару Фелл — тітку міс Еліс, сестру Сільвестра Мейх'ю,— пояснив Торн. — Здається, вона перехвилювалася перед зустріччю з племінницею.
— Ще б пак,— кинув Еллері, прилаштовуючи ноги на найближче поліно.
— Справа в тому,— промовив товстун,— що бідолашна моя зведена сестра не зовсім психічно здорова. Спадкова шизофренія. Знаєте, не те щоб вона була дуже неврівноважена, але до неї потрібно звикнути. Для Еліс бачити її...
— Шизофренія? — перепитав Еллері. — Нещаслива родина. У вашого зведеного брата була манія переслідування, а яка манія у місіс Фелл?
— Досить зрозуміла. Вона все ще вважає, що її дочка жива. Насправді Ж бідолашна Олівія загинула в автомобільній катастрофі три роки тому. Це боляче вразило Сарині материнські почуття. Тепер вона чекає зустрічі з братовою дочкою, і ця зустріч може виявитися гнітючим видовищем. Ніколи не можна передбачити, як поведеться хвора людина в незвичних обставинах.
— На мою думку,— неквапно зауважив Еллері,-- це саме можна сказати про будь-яку людину, незалежно від того, хвора вона чи ні.
Райнак стримано всміхнувся. Торн, нахилившись до вогню, спитая:
— А отой хлопець, Кейт?
Товстун, не поспішаючи, поставив склянку.
— Вип'єте, Квіне?
— Ні, дякую.
— А отой хлопець, Кейт? - повторив сво< чаїїитання Торн.
— Хто, Нік? А що Нік, Торне? Адвокат стенув плечима й промовчав.
— Чи це мені тільки здається, чи в повітрі й справді якась ворожість? — запитав Райнак, знов узявши склянку.
— Райнаку!— різко кинув адвокат.
— За Кейта не хвилюйтеся, Торне. Ми дамо йому спокій. Він сердитий на весь білий світ, і це свідчить про його здоровий глузд. Але на мене він у цьому не схожий — у нього немає емоційної енергії піднятися над власною мудрістю. Мабуть, він здасться вам нетовариським... (1), а ось і ви, люба моя! Чудово, чудово!
4На Еліс була простенька, без прикрас сукня. Щоки в дівчини посвіжіли, навіть порум'яніли, якось по-новому заблищали очі. Вперше побачивши її без капелюшка й пальта, Еллері подумав, що вона зовсім змінилася. Так буває завжди, коли жінка з'являється перед вами, скинувши верхній одяг і вправно підфарбувавшись за зачиненими дверима. Допомога іншої жінки, очевидно, теж не була для Еліс зайвою. Під очима в неї ще виднілися кола, але усмішка стала веселішою.
— Спасибі, дядечку Герберте! подякувала вона трохи охриплим голосом. — Я, мабуть, таки застудилась.
— Віскі, гарячий лимонад, трошки поїжте і в ліжко! весело порадив дядько.
— Сказати правду, я зголодніла.
— В такому разі їжте, поки наїстеся! Ви, певно, вже зрозуміли, що я лікар неабиякий. А тепер прошу всіх до столу!
— Так, так,— похопилася місіс Райнак. С'ари й Ніколаса не чекатимемо!
Очі в Еліс трохи погасли. Вона зітхнула, подала товстунові руку. і всі рушили до їдальні.
Їли мовчки. Райнак налягав на страви, не залишаючи поза увагою й багатого вибору напоїв. Прислуги в цій сім'ї, судячи з усього, не тримали, тому місіс Райнак, пов'язавши фартух, ледве встигала подавати на стіл та прибирати порожній посуд і до своєї тарілки майже не сідала. Еліс помалу втратила рум'янець, на її обличчі знову проступив напружений вираз; час від часу вона застуджено кашляла. Посеред столу стояла гасова лампа, і Еллері здавалося, ніби кожен шматочок їжі відгонить гасом. До того ж місіс Райнак подала смаженину з баранини, а саме баранини він не любив. А із страв з неї найбільшу огиду в Нього викликала смаженина. Торн їв мляво, не підводячи очей від тарілки.
Коли вони поверталися до вітальні, адвокат ухитрився відстати з Еліс і запитав її:
— Як ви себе почуваєте? Все гаразд?
— Мені якось неспокійно на душі, — поскаржилася дівчина. Містере Торн, прошу вас, не думайте, що я ще дитина. Тут діється щось дивне. Краще б я... не приїжджала.
— Я вас розумію,— мовив Торн. І все ж таки ваш приїзд був конче потрібний. Якби була можливість вас від цього звільнити, я б нею скористався. А залишитися в тому жахливому барлозі по сусідству ви б, звісно, теж не змогли.
— Ой ні! — здригнулась Еліс.
— Немає й готелю на багато миль довкола. Скажіть, міс Мейх'ю, хтось із цих людей...
— Ні, ні. Просто я не можу їх зрозуміти. Мабуть, це розгулялась моя уява. Та ще такий холод... Містере Торн, ви не проти, якщо я піду спати? Завтра в нас буде досить часу поговорити.
Торн легенько потис дівчині руку. Еліс, вдячно усміхнувшись, вибачилася, цмокнула в щоку Райнака й у супроводі місіс Райнак пішла нагору.
Тільки-но чоловіки знову всілися перед каміном і закурили по сигареті, як надворі почулися кроки.
— Мабуть, Нік,— висловив здогад лікар. Де це ного носило? На порозі постав юний велет у мокрих черевиках і з сердитим виразом на обличчі. Він недбало кинув: «Привіт!» -- і підійшов до каміна погріти свої великі, червоні з холоду руки. Не звертаючи уваги на Торна, хлопець лише мимохідь глянув на Еллері.
— Де ти ходиш, Ніку? Сядь, поїж!
— Я поїв перед вашим приїздом.
— Де ти пропадав?
— Тягав дрова для каміна. Ви ж самі про це не подбали. Розмовляв Кейт не вельми чемно, одначе руки в нього, як помітив Еллері, тремтіли. Дивно. Його манери не виказували в ньому наймита, і все ж він був наймит.
— Пішов сніг,— сказав Кейт.
 
Наші Друзі: Новини Львова