Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 04 липня 2020 року
Тексти > Жанри > Детектив  ::  Тексти > Жанри > Повість

Світильник Божий

Переглядів: 15357
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Якби ця повість починалася словами: «Колись давно в будинку, що губився серед лісових хащів і був відомий як Чорний дім, доживав віку, поховавши двох дружин, старий і хворий самітник на прізвище Мейх'ю...»
Якби повість починалася так, то вона нікого не зачепила б за душу як іцось незвичайне. Старі люди частенько живуть самітниками у власних будинках, і в їхніх хворих головах, буває, народжуються найнеймовірніші речі.
Хай у побуті містер Квін і не дуже охайний чоловік — краватки й черевики в нього, буває, безладно розкидані по спальні,- зате голова його працює бездоганно й чітко, мов добре змащений механізм. А тому якщо й існувала колись таємниця небіжчика Сільвестра Мейх'ю, його покійних дружин чи отого похмурого будинку, то вона, будьте певні, заволодіє думками Квіна, бентежитиме чоловіка, аж поки він розгадає її і розкладе все по поличках. Це раціоналізм. Ніяка нечиста сила не ошукає гаку людину. Містер Квін твердо стоїть обома ногами на благословенній землі, а двічі по два в нього й на цей раз, як завжди, чотири.
Хоч Макбет і запевняв, нібито камені самі пересувались, а дерева розмовляли, але — тьху! — то лише літературні вигадки. Щоб таке трапилося в наш час, із його комінтернами, війнами та перемир'ями, атрибутами влади й випробуваннями ракет? Нісенітниця! Містер Квін сказав би, що в цьому божевільному й жорстокому світі, де ми живемо, навіть чудеса стали якісь не такі. їх, власне, взагалі не буває, якщо не вважати чудесами наслідки людського тупоумства чи надмірної жадоби. Це знає кожен, хто має хоч крихту розуму.
Звичайно, заявив би містер Квін, у нетрях Африки й на відсталому Сході ще трапляються йоги, факіри, шамани та інші шахраї, але той, хто має голову на в'язах, не звертає на їхні кривляння ніякої уваги. Світ — розумний, і все, що в ньому відбувається, мусить мати розумне пояснення. Навряд чи хтось, бувши при здоровому глузді, повірив, наприклад, що звичайна, із плоті й крові, людина раптом нахилиться, візьметься руками за свої босі ноги й полетить. Або що чоловік, який помер сто тридцять сім років тому, відкине надгробок, вийде з могили, позіхне й заспіває якусь відому пісеньку. Або що камінь сам почне пересуватись, а дерево заговорить, хай навіть мовою Атлантиди чи якоюсь іншою. Або ж... А ви в таке повірите?
Історія з будинком Сільвестра Мейх'ю — дивна історія. Коли сталося те, що сталось, у великих умів захитався грунт під ногами, а нетривкі переконання мало не розвіялися на порох. І ще до того, як ця незбагненна, неймовірна історія закінчилась, у неї втрутився бог. Так, бог втрутився в історію з будинком Сільвестра Мейх'ю, і саме тому вона стала найдивовижніїпою пригодою в житті такого запеклого агностика, як Еллері Квін.
Спочатку таємниці родини Мейх'ю не здавалися такими незвичайними, їх узагалі вважали таємницями лише тому, що в них важко було зрозуміти якісь дрібниці. Вони хвилювали уяву, але нічого надприродного в собі не мали.
Того непогожого січневого ранку Еллері, зручно вмостившись біля затопленого каміна, роздумував: чи кинути виклик дошкульному вітру й піти слизькими тротуарами пошукати розваг на Центральній вулиці, чи посидіти в теплі та затишку? Коли це раптом пролунав телефонний дзвінок.
Дзвонив Торн. На саму згадку про Торна в уяві Еллері щоразу виникала постать високого, певного себе, вишукано вдягненого чоловіка з густим сивим волоссям, чистим, ніби мармуровим, обличчям і жвавими очима. Тому спочатку Квін дуже здивувався. Уривчастий голос Торна свідчив про те, що той надзвичайно схвильований. Еллері не пам'ятав випадку, щоб Торн колись так відверто виявляв властиві людині почуття.
— Що сталося? Щось із Енн? — запитав Еллері, маючи на увазі Торнову дружину.
— Ні, ні! — поквапно відповів Торн, важко дихаючи, так ніби дуже довго біг.
— Де це ви пропадали, чорт забирай?! Вчора я зустрів Енн, і вона сказала, що майже тиждень не має від вас звістки. Ваша дружина, безперечно, звикла, що ви завжди заклопотані своїми адвокатськими справами, але ж не з'являтися шість днів додому...
— Слухайте мене уважно й не перебивайте, Квіне! Мені потрібна ваша допомога. Ви можете бути через півгодини на П'ятдесят четвертому причалі? Це на Норт-Рівер.
— Звичайно, можу.
— Слава богу! — видихнув Торн. — Візьміть речі на кілька днів, Квіне, і револьвер! Револьвер неодмінно!
— Розумію,— промовив Еллері, нічого не розуміючи.
— Я зустрічаю «Коронію». Судно прибуває сьогодні вранці. Зі мною Райнак. Лікар Райнак. Ви -- мій колега, запам'ятайте! Тримайтесь офіційно! Ні про що не розпитуйте — ні в нього, ні в мене! Самі теж уникайте будь-чиїх запитань! Зрозуміли?
— Не дуже. Все?
— Подзвоніть Енн, перекажіть від мене вітання і повідомте, що я буду через кілька днів! Скажіть, що ви зі мною і що в мене все гаразд! Попросіть, хай зателефонує до моєї контори й попередить Крофорда!
— Невже навіть ваш компаньйон не знає?..
Але Торн уже поклав трубку.
Еллері замислився. Дивно, дуже дивно. Торн — чудовий сім'янин і тямущий адвокат, має багату практику, хоч і веде буденні, нецікаві справи. Щоб Торн, такий обачний чоловік—і впіймався в якісь тенета?..
Перевівши подих, Еллері бадьорим голосом поговорив по телефону з місіс Торн, замовив у фірмі «Джуна» таксі, покидав у валізу дещо з одягу й зарядив свій поліційний револьвер калібру 0,38. Потім черкнув кілька слів батькові — інспектору Квіну, збіг сходами вниз, ускочив у прислане фірмою таксі й за півхвилини до призначеного часу був на П'ятдесят четвертому причалі.
З Торном сталося щось жахливе. Еллері збагнув це ще до того, як звернув увагу на огрядного чоловіка поруч з адвокатом. У своєму картатому пальті Торн нагадував лялечку, що передчасно померла у власному коконі. За ті кілька тижнів, що Еллері його не бачив, Торн дуже змарнів. Завжди гладенькі, рожеві щоки були давно не голені. Навіть одяг на ньому здавався стомленим і недоглянутим. Коли Торн, вітаючись, тиснув Еллері руку, в почервонілих адвокатових очах промайнув вираз полегкості. Знаючи, який Торн загалом незалежний і певний себе, Еллері зрозумів, що тепер той чимось дуже стурбований. Але адвокат лише скупо промовив:
— О, Квіне, привіт! Боюсь, доведеться чекати довше, ніж ми гадали. Познайомтеся, це — містер Герберт Райнак. Докторе, це — Еллері Квін.
— Добридень! — Еллері легенько потиснув велику лікареву руку, з якої той не зняв рукавички, й подумав: «Може, він лікар і знаменитий, одначе невихований».
— Якась несподіванка, містере Торн? — озвався Райнак. Еллері ніколи не чув такого низького голосу. Він ішов з глибини грудей, немов відлуння грому. Водночас маленькі, з фіолетовим відтінком очі лікаря залишалися дуже холодні.
— Сподіваюся, приємна,— коротко кинув Торн.
Припалюючи сигарету, Еллері перехопив на собі схвальний погляд друга. Отже, він, Еллері, взяв правильний тон і тепер знає, як поводитись далі. Він відкинув сірника й, повернувшись до Торна, запитав:
— То де ж «Коронія»?
Райнак подивився на адвоката довгим, пильним поглядом.
— її затримала карантинна служба,— пояснив Торн. -- На борту тяжкохворий. Гадаю, це надовго — на кілька годин. Може, трохи посидимо в залі чекання?
Зала була переповнена, одначе їм пощастило знайти вільні місця. Еллері поставив валізу в ногах і сів так, щоб бачити обличчя обох супутників. Приховане хвилювання друга, а ще більше невдоволення гладкого лікаря розворушили його цікавість.
—Еліс, мабуть, уже згорає від нетерпіння,—недбало промовив Торн, так ніби Еллері знав, хто вона, та Еліс. — Зі старим Сільвесгром ми знайомі, правда, недовго, та, наскільки я можу судити, нетерпіння — родинна риса Мейх'ю. Чи не так, докторе? І все ж добиратися з самої Англії, щоб потім тебе затримали на порозі... Це жахливо.
«Виходить, вони зустрічають Еліс Мейх'ю, що прибуває з Англії. Старий розумник Торн!.. — Квін мало не засміявся вголос. — А Сільвестр, певно,— старший Мейх'ю і доводиться Еліс якимось родичем».
Райнак затримав погляд своїх маленьких очей на валізі Еллері.
— Кудись їдете, містере Квін?
«Виходить, Райнак не знає, що я їду з ними»,-- промайнуло в Еллері.
Торн зашарудів у своєму коконі.
— Квін їде зі мною, містере Райнак. — У ламкому Терновому голосі почулися ворожі нотки.
— Он як?—лагідним басом проказав товстун, сховавши очі за півмісяцями повік.
— Мабуть, треба було вас попередити, - сухо промовив Торн. - Квін — мій колега. Ця справа зацікавила його.
—— Справа? — перепитав товстун.
— З юридичного погляду, так. Я не зважився відмовити Квіну в задоволенні допомогти мені, сказати б, захистити інтереси Еліс Мейх'ю. Гадаю, ви не заперечуватимете?
Тепер Еллері остаточно переконався в тому, що йдеться про якусь ризиковану гру. І ставка в ній велика, тому Тори вирішив будь-що домогтися перемоги, силою чи хитрістю.
Райнак опустив набряклі повіки й склав руки на животі.
— Звичайно, ні,— відповів він, приязно всміхнувшись. Буду тільки радий вашому товариству, містере Квін. Несподіванки іноді важать у житті не менше, ніж романтика. Хіба не так?
«Самюель Джонсон ),—подумав Еллері, впізнавши джерело, з якого цитував лікар. — Під шаром жиру в нього метал, а під оцим видовженим черепом — добрий мозок. Хоча тут, на лаві в залі чекання, сидить спрут - ледачий, незграбний, цілком байдужий до всього, що його оточує, такий самий далекий і невиразний, як дощова хмара на чистому обрії».
Торн стомленим голосом запропонував:
— Може, поїмо? Бо я зголоднів.
Десь близько третьої години дня Еллері відчув себе зовсім виснаженим. Далися взнаки кілька годин нервового напруження, недомовок і нещирих усмішок. Часом, коли це напруження ставало нестерпним чи коли починало здаватися, що їх підстерігає якась небезпека, у нього хололо в грудях. Квін розумів: діється щось надзвичайне.
Поки вони стояли на причалі, спостерігаючи, як наближається громаддя трансатлантичного лайнера, Еллері зводив докупи все, про що довідався за ці довгі, важкі години чекання. Тепер він знав напевне, що Сільвестр Мейх'ю помер, що він був хворий на шизофренію, що його будинок стоїть майже в недоступному дикому закутку на Лонг-Айленді, а Еліс Мейх'ю, яка цієї хвилини, мабуть, схвильовано вдивляється з палуби «Коронії» в натовп на березі, дочка небіжчика і з самого малечку жила окремо від батька.
Визначив він і місце, що його займав у цій загадковій історії дивний лікар Райнак. Товстун був зведений брат Сільвегтра Мейх'ю - по батькові чи по матері. Він же й лікував Сільвестра під час останнього загострення хвороби в старого. Все це, зокрема й смерть, сталося, видно, зовсім недавно, бо й Торн, і Райнак ще згадували з нотками скорботи про похорон. Мова заходила й про місіс Райнак та одну стару жінку, небіжчикову сестру. Але в чому полягає суть справи і чом такий неспокійний Торн - цього Еллері збагнути не міг.
Нарешті. «Коронія» пришвартувалася. Заметушились офіційні особи, залунали свистки, спустили трапи, низкою почали сходити на берег пасажири. Люди, як заведено, обіймались, де в кого блищали сльози...
В маленьких лікаревих очах спалахнула цікавість, затремтів од хвилювання Торн.
— Онде вона, в коричневому капелюшку! - вигукнув адвокат, її обличчя мені відоме з фотокарток, і я впізнав би її де завгодно!
Еліс заклопотано озиралася довкола, і Торн поспішив їй назустріч. Еллері тим часом уважно розглядав дівчину. Висока, тендітна, рухи плавні, риси привабливого, майже вродливого обличчя м'які й правильні: одягнена Еліс була на диво просто й дешево.
Повертаючись з Еліс, Торн щось тихо говорив їй, погладжуючи її руку в рукавичці. Обличчя в дівчини світилося такою щирою радістю, що Еллері збагнув: хоч яка там таємниця чи трагедія чекає на неї, вона про це нічого не знає. Водночас він бачив на її обличчі сліди втоми, тривоги й хвилювання і потерпав, не розуміючи до ладу всього, що тут діється.
— Я така рада! — заговорила дівчина з вимовою, властивою англійцям, і переводячи запитливий погляд з Еллері на Райнака.
— Міс Мейх'ю,— звернувся до неї Торн, - це ваш дядько, містер Райнак. — А оцей джентльмен, на жаль, вам не родич. Містер Еллері Квін — мій колега.
— Ой, дядечку Герберте!.. — Голос у дівчини схвильовано бринів. — Як дивно! Я... я була така самотня... Ви жили тільки в моїй уяві, дядечку Герберте.
І ви, й тітонька Сара, і всі інші, а тепер... - Вона ніяково обнялд товстуні» й поцілувала його в брезклу щоку.
— Люба моя!.. — урочисто проказав Райнак. В Еллері аж долоні засвербіли, так йому хотілося дати товстунові ляпаса 'ісі цю Іудину врочистість.
— Розкажіть мені все! Як там батько? Мені так незвично... вимовляти це слово.
— Може, міс Мейх'ю, спершу одержимо в митниці ваші речі? поквапився змінити тему розмови адвокат. — Уже пізно, а в нас іще далека дорога до Лонг-Айленда.
— До Лонг-Айленда? — широко відкрила очі Еліс, Як цікаво!
— Ну, це не зовсім те, про що ви, мабуть, подумали...
— Вибачте, я поводжуся, як дурне дівчисько. Здаюся на вашу ласку, мк-тере Торн. Написати мені було з вашого боку щось більше, ніж люб'язність.
По дорозі до митниці Еллері трохи відстав і уважно спостерігав за Раинаком Але кругле лікареве обличчя залишалося незворушним.
За кермом сидів Райнак. Це був не новий Тернів «Лінкольн», а старий, пошарпаний «б'юїк-седан». Еллері здивувався, побачивши вбогий багаж дівчини три маленькі валізи та ще крихітна сумочка, сувенір пароплавної компанії. Невже це все її багатство?
Сидячи поруч із товстуном, Еллері уважно прислухався. Він майже не звертав уваги на дорогу, якою віз їх Райнак.
Торн і Еліс на задньому сидінні довго мовчали. Нарешті Торн старанно прокашлявся. Еллері не раз чув, як судді в такий спосіб прочищають горло, збираючись оголосити вирок.
— Міс Мейх'ю,—почав Торн,— на жаль, ми маємо для вас сумну звістку. Мабуть, краще вам почути її зараз.
— Сумну?—з тривогою в голосі перепитала дівчина. О, цо не...
— Ваш батько помер,— тихо мовив Торн.
— Ой! — зойкнула дівчина й замовкла.
— Мені дуже прикро, що я змушений зустрічати вас такою новинок», помовчавши, провадив Торн. — Ми сподівались... Я розумію, що у вас на душі... Але, зрештою, ви його зовсім не знали. Любов до батька й матері, на мою думку, залежить від того, наскільки близькі були взаємини з ними в дитинстві. А не знаючи батька взагалі...
— Звичайно, для мене це удар,— озвалася Еліс глухим голосом. І все ж ви маєте рацію, батька я зовсім не знала, знала лише його ім'я. Я вам писала, що була ще дитиною, тільки-тільки вчилась ходити, коли мама розлучилася з батьком і забрала мене до Англії. Відтоді я більше його не бачила й нічого про нього не чула.
— Я знаю,—кивнув головою адвокат.
— Може, я довідалася б про нього більше, але мама померла, коли мені було всього шість років. А потім повмирали й мої... її родичі в Англії. Останній помер минулої осені дядечко Джон, і я залишилася зовсім сама. А коли одержала вашого листа, містере Торн, то так зраділа... Я була по-справжньому щаслива, вперше за багато років. І ось... — Вона відвернулася до вікна й замовкла.
— Тепер, люба моя, ви вже не самотня,—повернувши голову, м'яко всміхнувся Райнак. — У вас є я, ваш слуга покірний, тітонька Сара й моя дружина Міллі, про яку ви, звісно, нічого не знаєте. Є ще Ніколас Кейт - міцний, тямущий хлопець, що втратив колишнє становище в суспільстві й працює по господарству. Як бачите, товариства вам не бракуватиме.
— Спасибі вам, дядечку Гербер'ге! —зітхнула Еліс. - Я певна, вони всі надзвичайно добрі. Містере Торн, мій батько... Ви писали, що він хворий, але...
— Він знепритомнів несподівано, дев'ять днів тому. Ви ще були в Англії. Я дав телеграму на адресу вашої антикварної крамниці, але' ви її чомусь не одержали.
— На той час крамничку я вже продала й поспішала залагодити всілякі дрібні справи. Коли батько... помер?
— Тиждень тому, у вівторок. Похорон... Розумієте, ми не могли чекати.
Можна було зателефонувати чи надіслати телеграму на «Коронію», але я не наважився зіпсувати вам подорож.
— Не знаю, як і дякувати вам за ці турботи. Еллері, навіть не дивлячись на Еліс, знав, що дівчина ладна ось-ось розплакатися.
— Це було горе для нас усіх,— озвався Райнак.
— Я розумію, дядечку Герберте. Пробачте мені!.. — Вона замовкла. А коли заговорила знов, то їй з видимим трудом давалося кожне слово. — Після смерті дядечка Джона я не знала, як знайти батька, але ні про що інше й думати не могла. У мене не було жодної американської адреси, крім вашої, містере Торн. її дав мені хтось із постійних відвідувачів моєї крамнички. Я була певна, що адвокат, зацікавлений мати клієнтів, неодмінно допоможе мені знайти батька. Тому й написала вам з такими подробицями, вклала фотокартки й узагалі...
— Коли я знайшов вашого батька, вперше прийшов до нього й показав вашого листа й фотокартки, він... Я певен, міс Мейх'ю, вам буде приємно почути, що він одразу запалився бажанням побачити вас, і то якомога швидше. Останні роки йому, мабуть, було дуже важко. З його розладнаною психікою... Я виконав його прохання й написав вам. Другий мій візит до нього був, на жаль, останнім. Він тоді заговорив про спадщину...
Еллері здалося, що Райнак міцніше стис руками кермо, хоч на його вустах так само грала спокійна, лагідна усмішка.
— Прошу вас, містере Торн,— стомлено промовила Еліс,— мені... мені несила розмовляти про це зараз.
Автомобіль мчав безлюдним шосе, немовби намагаючись утекти від негоди. Над усією округою нависало похмуре, свинцево-сіре небо. Холод проходив у машину, забирався під одяг. Еллері поворушив ногами й, озирнувшись, кинув погляд на Еліс Мейх'ю. Вона сиділа нерухомо, тримаючи на колінах стиснуті в кулачки руки. У сутіні невиразно біліло її обличчя. Торн поруч із нею замислено дивився у вікно.
— Чорт забирай, здається, буде сніг! — надуваючи щоки, бадьоро проголосив Райнак.
Ніхто йому не відповів.
Вони їхали, не зупиняючись. Одноманітний краєвид був такий самий похмурий, як і погода. Машина давно вже звернула з шосе й тряслася розбитою, скутою морозом лісовою дорогою, що вела кудись на схід, плавно вигинаючись нескінченною дугою. Чорне плетиво мертвих дерев і густого підліска обабіч дороги було наче обвуглене і справляло гнітюче враження.
— Мов нічийна земля! — вихопилося в Еллері, якого підкидало на сидінні поруч із Райнаком. Товстун, повівши плечима, кивнув головою.
— Місцеві жителі так і кажуть. Правда ж, богом забута земля? Але Сільвестр, коли чув таке, завжди дуже гнівався.
— Місце й справді не дуже привабливе,— глухо озвалася Еліс. Вона, як видно, думала про батька, що жив у цій пустці, і про матір, що втекла звідси багато років тому.
— Так було не завжди,— по-жаб'ячому надуваючи щоки, зауважив Райнак. — Пам'ятаю, в мої дитячі роки тут було дуже гарно й багатолюдне. Це місце могло стати центром густонаселеної округи, але прогрес обминув його, а кілька лісових пожеж довершили справу.
— Це жахливо! —тяжко зітхнула Еліс. — Просто жахливо!
— Люба моя Еліс,— вів далі Райнак,— у вас говорить ваша наївність. Життя — це жорстока боротьба за можливість скрасити жахливу дійсність. Навіть більше, життя — досить нудна штука. Навіщо себе обманювати? Якщо добре подумати, то навряд чи варто жити взагалі. Та коли ви вже мусите жити, то мусите змиритися й з тим, що все навколо прогнило.
— А ви філософ, докторе,— озвався адвокат.
— Я просто чесна людина.
— Знаєте, докторе,— не витримав Еллері,— ви починаєте мені набридати. Товстун тільки зиркнув на нього й промовив:
— А ви, Торне, теж згодні з вашим загадковим колегою?
— Я скажу, мабуть, досить банальні слова: судять не по словах, а по ділах. Я шість днів не голився і сьогодні вперше після похорону Сільвестра Мейх'ю залишив його будинок.
— Як так, містере Торн? — повернулася до нього Еліс.
— Пробачте, міс Мейх'ю,— відказав адвокат. — На все свій час.
— Ви нас ображаєте,— усміхнувся Райнак, вправно об'їжджаючи глибоку вибоїну. — Боюсь, у моєї племінниці складеться хибне враження про її родину. Немає сумніву, у нас є вади, а оскільки багато наших поколінь гартувалися в холоді, то кров теж, мабуть, трохи остигла. Але ж хіба найкраще вино буває не з найглибших холодних погребів? Досить поглянути на Еліс, аби зрозуміти, що я маю на увазі. Така врода — витвір багатьох попередніх поколінь.
— Моя мама до цього теж певною мірою причетна, дядечку Герберте,— дорікнула Еліс.
— Ваша мама, люба моя, була лише посередниця,— заперечив товстун. — У вас типові риси родини Мейх'ю.
Еліс промовчала. Дядько, якого вона побачила сьогодні вперше, симпатії в неї не викликав. Не покладала дівчина великої надії і на те, що кращими виявляться родичі, з якими вона мала незабаром зустрітися. Тітонька Сара батька пережила, але ця хвороба, здається, не обминула і її. Щодо тітоньки Міллі, то хай там яка вона була колись, а досить глянути на Райнака, щоб здогадатися, яка вона тепер.
У Еллері Квіна закололо в потилиці. Чим далі вони заглиблювалися в нетрі, тим менше подобалась йому ця пригода. В ній було щось незбагненне, так ніби якась надзвичайної сили рука готувала сцену для першої дії грандіозної трагедії. Він щільніше закутався в пальто і спробував прогнати цю легковажну думку. І все ж таки дивно: вздовж дороги, як йому впало в око, не було стовпів ні телефонної, ні електричної лінії. Отже, свічки. А свічок Еллері терпіти не міг.
Позад них хилилося до обрію сонце. Бліде світло тремтіло в холодному повітрі. Еллері хотілося, щоб сонце зупинилось.
Дорога плавною дугою тяглася все далі й далі на схід. Здавалося, їй не буде кінця. Потемніло затягнуте хмарами небо. Холод пробирав до кісток.
— Приїхали! — оголосив Райнак, звертаючи ліворуч на вузький, посиланий жорствою проїзд.
«Нарешті ця подорож закінчилася»,— з полегкістю зітхнувши, подумав Еллері.
На задньому сидінні заворушилися — теж, мабуть, подумавши про те саме — Торн і Еліс. Еллері випростав закоцюблі ноги й роззирнувся довкола. Обабіч проїзду було таке саме безладне плетиво дерев. Йому згадалося, що вони, з'їхавши з шосе, ні разу нікуди не звертали й не перетинали жодної дороги. Збитися з цього клятого путівця й заблукати було неможливо.
— Ласкаво просимо додому, Еліс! — сказав, повернувши голову, Райнак.
 
Наші Друзі: Новини Львова