Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 02 грудня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість  ::  Тексти > Тематики > Історична

Батальйон необмундированих

Переглядів: 18013
Додано: 07.01.2013 Додав: bojko82  текстів: 298
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: vovaniko Джерело: hurtom.com
БАТАЛЬЙОН

НЕОБМУНДИРОВАНИХ

ПОВІСТЬ



Сімдесят мільйонів жителів СРСР опинились в окупації за два роки війни. Почався наступ Радянської Армії. І їх, ненавчених і необстріляних, молодих і старшого віку, тих, для кого була графа в анкеті “Чи перебував в окупації?”, кидали в саме пекло війни — щоб ВИБИТИ! Адже кожна людина була під підозрою, цих солдатів, хоч і не були вони штрафниками, кидали під кинджальний вогонь, ними “затикали дірки” на фронтах, вони йшли в атаки беззбройними.

Згадаймо А. Дімарова, його спогади “Прожити й розповісти”. Командир наказав набрати цегли: кинеш — німець подумає, що граната, злякається, бери його автомат, пристрель — і вперед. Геноцид голоду 1933 року перейшов у військовий геноцид. От і ця повість, написана ще в часи М. Хрущова, донесла до нас життєву правду у художньому втіленні про жителів сіл Південної України, котрих кинули в атаку зі словами: “Зброю добудете в бою”. І ненавчені, неозброєні, необмундировані сільські хлопці і дядьки форсували Дніпро, закріпилися на плацдармі, героїчно відбивали атаки (зброя вже була!), а потім викликали вогонь на себе.

Коли ж на правий берег переправився полк, потім — ціла армія, командуючий просить дати йому списки героїв. З чотирьохсот залишилося дванадцять чоловік. Але полк не мав навіть списків батальйону. Його навіть не обмундирували, не взяли на постачання. Що, ті дванадцять навіть каші не заслужили? Олесь Гончар так сказав про повість: “Це винятково чесний в українській літературі твір, у якому правдиво розкрито трагедію українського народу у Другій світовій війні, коли всіх, хто був на окупованих землях, тодішня державна система вважала за потенційних ворогів... То було схоже на ідеологічну помсту тим, кому в цивілізованому світі належало б співчувати”.











Братові Михайлу, який загинув на фронті під час Другої світової війни необмундированим, присвячую...

І

Ви, очевидно, знали їх, наші довоєнні південно-українські села. Одні з вас проїжджали через них, мандруючи в Крим, на сонячні пляжі, інші були там учителями чи уповноваженими по заготівлі хліба, м’яса, молока, ще інші проходили потім через степові села на фронт чи відступали з фронтом і бачили, якими вони зеленими та чепурними були на початку війни, які лани лежали довкола них - цілі моря дорідної пшениці, стеблистої кукурудзи, золотоголових соняшників. Хати в степах лише подекуди вкриті соломою чи очеретом, більшість — під черепицею. А проте і ті, і другі — акуратні, чистенькі, завжди побілені. За хатою чи перед хатою — сад, як і в Центральній Україні. І звичаї тут ті самі: хазяї не замикають, ідучи з дому, дверей, не цураються гостя, кличуть на свято родичів і сусідів, люблять повеселитися... Де-де, а тут здавна знали, що таке труд до сьомого поту, уміли шанувати дружбу і не зносили наруги, не корилися ні панові, ні урядникові, ні царським законам. Тут багато чого любили і ненавиділи, та над усе любили землю і труд на ній. Бо земля та нелегко далася степовикам. За неї не раз і не двічі клали у січах з татарами голови, потім обробляли, з дикого колись поля робили культурний, заквітчаний садами край.

Можливо, саме тому люди тут такі незалежно-горді і такі співчутливі, особливо в лиху годину. Пам’ятаєте жінок, що стояли за ворітьми і плакали, проводжаючи нас, незнайомих їм чоловіків, на фронт, а через місяць-півтора виносили на шлях молоко, напували поранених чи стомлених кількаденним відступом бійців?

Як вони дивилися тоді нам у вічі, як тривожно і несміливо питали: “Відступаєте? А що ж буде з нами?”

Бійці мовчки простували на схід, а вони лишалися край дороги й не знали, куди подіти себе, дітей своїх. Бо чули вразливим жіночим серцем, що наближається велике лихо, і не комусь іншому — їм, матерям, доведеться зустрічатися з ним віч-на-віч.



Жінки ті не нарікали тоді на нас за те, що полишаємо їх напризволяще, як дорікали їм по визволенню ті, що були по другий бік воєнного лихоліття, за дволітнє перебування під німецькою окупацією. Навпаки, давали тим із нас, що потрапили в біду, нічліг, постачали їжею, охоче переховували поранених, хоч добре знали, що за все те доведеться розплачуватись: іде боротьба не з кимось там — з фашистами. Та й не вперше їм нести її, кормигу воєнної недолі. Усе то нащадки Марусі Богуславки, чигиринців і полтавців, які знали і татарську навалу, і турецьку неволю, і панську сваволю, були і воїнами, і орачами, і невольницями, і повстанцями в буремні роки революцій.

Хто-хто, а степовики не ждали від чужинців добра, одначе й не сподівалися, що принесене ними лихо буде таким пекельно-кривавим і жорстоким. Фашисти мали їх ні за що, не щадили навіть, як щадили свого часу татари, коли вели на арканах на невольницькі ринки. Тоді вони цінувалися як товар, як робоча сила, тепер не зважали на їхні золоті руки, на роботящу вдачу. Полонених зганяли в численні табори і тримали під відкритим небом, за колючим дротом. По кілька днів не давали їм їсти, хоч довкола гинули безмежні лани незібраної пшениці, визрівала картопля, наливалася в качанах кукурудза. А коли й давали щось, то не як людям - кидали за дріт, мов собакам, і довго сміялися, спостерігаючи, як кидається на один буряк з десяток здичавілих від голоду бранців.

Люди гинули як мухи - від ран, від виснаження, від хвороб, а завойовники байдуже дивилися на те, навіть не кожного дня підбирали трупи. Бо їм вистачало робочих рук, для них ця дармова сила не становила вже такої цінності, як становила колись для татар.

Рятунку, здавалося, не було — довкола таборів стояли кулемети, по дротах ішов електричний струм. Єдине, чим могли зарадити собі в цій скруті, — втекти. І полонені втікали. Гинули під кулями, проте ухитрялися і втікали. Це від них пішли по селах чутки про табори смерті, і степовички не стали зважати на небезпеку, за сотні кілометрів ішли до колючих загорож і правдами та неправдами визволяли своїх чоловіків, наречених. А коли не знаходили чи не заставали живими своїх, рятували чужих — росіян, грузинів, білорусів.

Так з’явилися по селах чоловіки. Негусто їх було, та вони все-таки були. Аж ось надійшла весна, об’явилася нова скрута - і фашисти згадали про них, не так про них, як про дітей їхніх. Не питали, хочуть вони того чи не хочуть, зганяли з усіх усюд на станції, саджали силоміць у вагони і везли до свого рейху. Одних - у прислугу, інших — на хімічні заводи, у шахти та каменоломні. З непокірними розправлялися як із полоненими, а хто пробував утікати, того вбивали на місці, і без всякого жалю чи докору сумління.

Бо їх теж було багато, вони не становили якоїсь цінності.

Села не були вже такими вибіленими і прибраними, як тоді, коли ми полишали їх. Горе народу і сум народу наклали на них свою похмуру печать. Та вони ще стояли, принаймні до тих пір, поки ми не погнали фашистів із берегів Волги, потім із Дону і Кальміусу, Міусу і Дінця. Гітлерівці не хотіли поступатися населеними пунктами Лівобережної України, особливо крупними, однак вони й не надіялись уже стримати наступ радянських військ у степах, спішно відводили тили, прикривали відступ поріділими піхотними і танковими дивізіями.

Невдачі дратували командирів ворожих з’єднань, і вони не знали, на кому зігнати зло. Армія гнала їх що не день, то швидше, на армії не могли помститися за невдачі і тому помщалися на селянах і селянських хатах. Фронт був ще далеко, лише вночі можна було почути гуркіт артилерійської канонади, а по селах їздили вже мотоциклісти і примушували людей евакуйовуватися в німецький тил, за Дніпро.

Степовики не сподівалися такого і бігли, налякані, радитися із сусідами.

- Як же нам бути? Що робити?

- Самі не знаємо. Може, пересидимо у Веселому? Це все-таки далеко від проїжджої дороги.

- Довго не всидимо. Кажуть, усіх женуть за Дніпро, отож і там знайдуть нас.

- Ой лишенько! Що ж воно буде? Скільки ждали своїх, і на тобі, підемо не знати куди, невідомо чому. Що вже не було тут, та був притулок, а там і притулку не буде.

Це найстрашніше для них, селян, — позбутися своєї хати. Колись вони трималися отак власної землі, не уявляли, як можна жити без неї. Але хата — це щось важливіше, ніж власна земля. Хата — це пристанище. Не стане її — і вони втратять свій корінь, зсохнуть, як зсихає зірване вітром перекотиполе.

Голова пухне від думок, а тут і думати ніколи.

Тоді заговорили старі:

— Ось що, діти. Беріть теплий одяг, беріть онучат та йдіть у степ.

— Але ж степ як степ, там нас одразу знайдуть.

— Не так уже й одразу. Виберіть глухі місця, зарийтеся в землю та й сидіть мовчки. Гляди, обмине лихо. А коли ні, то на те Божа воля, іншої ради немає.

— А ви?

— Ми вже своє віджили. Що буде, те й буде. Не кинемо ж на цих агелів добро своє — і корову, і хату, і все, що в хаті.

II

Чого тільки не передумали вони, ховаючись у степах, по виритих серед бур’янів та глухих полезахисних смуг лисячих норах! Спершу дослухалися, чи не йдуть по них німці, потім молилися, щоб обминуло лихо, а коли вичерпувалися молитви, згадували минуле: одні — як ховалися у громадянську війну від денікінців та махновців, інші - як жили за добрих мирних часів, особливо коли парубкували.

Вони тоді ходили ще в “індусах”, і землі їхні були в оцих глухих місцях, на межі з веселянами. Батьки через кожні два роки залишали тут шматки поля під пустирі. Вдень діти пасли на них корови, а на ніч їх, парубків, присилали з кіньми, особливо під свята. Ну, а парубкам як парубкам: не сиділося, звичайно, на пустирищі. Степ довкола як море, а ніч улітку така, що й мертвого підніме з домовини, — тепла та місячна, тиха та врочиста! Од чарів її аж серце завмирало у грудях, од співу коників у степу аж дух перехоплювало. А тут ще пісня зачується, і де вже хлопцям усидіти — ідуть на пісню чи на вогнище, шукають товариства.

Одного разу воно траплялося десь неподалік і на дубівчанських землях, іншого — треба було іти за кілька гін, на веселянські баштани, де часто збиралася молодь, особливо дівчата-полільниці. А де дівчата, там є, звичайно, і хлопці, а де багато хлопців, а мало дівчат, там обов’язково зчиниться бійка.

Заводієм у них був тоді Кирило Вернидуб. Зараз він чорта в дугу зігне, а парубком і поготів. Та й красень був неабиякий. Пришили одного разу до веселян, ті саме сиділи біля вогнища, слухали чиїсь теревені.

- Здрастуйте! — привіталися.

- Здрастуйте.

- Можна до гурту?

- А хто ви такі будете і чого вам тут треба?

- Дубівчани ми. А що?

- Та нічого...

Сіли, слухають. Потім і своє вкинуть слово. Дівчата - “хі-хі!”. А дубівчани знову слово. Як на те, Кирило нагледів серед них одну, почав залицятися. А в неї - Орисею звали — був уже хлопець із веселян. Побачив той, до чого йдеться, — і в пузир. Ну, а Кирила тільки зачепи — розвернувся та хрясь по пиці... Що зчинилося тоді! Веселяни знали, з ким мають справу, — одразу взялися за сапи. Дубівчани теж не розгубилися, розвалили курінь, розібрали дрючки — і на веселян. Як зчепилися — не розбереш у темряві, де вороги, де друзі. Крик, галас, метушня. Одного Кирила тільки й видно було по почерку: мов вихор налітав на своїх ворогів, одним махом вибивав із рук сапи, нерідко валив і парубків.

Перемога була, звичайно, за дубівчанами, та бійка на тому не закінчилася. Кирило не стримавсь-таки, поїхав однієї неділі до Орисі у Веселе. А там його підстерегли і побили. Побили добре, однак він знайшов у собі силу вилізти на коня і добратися додому. Як побачили його дубівчани (а були саме напідпитку), не питали, хто бив і за що бив. Одні — за вила, інші - за ключки і на коней.

Хто знає, чим закінчилася би бійка, коли б не вийшов наперед голова Веселянської сільради і не знайшов таке слово, яке спинило, а потім і втихомирило дубівчан.

- Ваші головорізи побили нашого хлопця. Ми вимагаємо видати їх нам! - наполягали дубівчани.

- Гаразд! — заспокоював їх голова сільради. — Ми покараємо винних.

- Що нам ваші покарання! Ми самі зуміємо покарати їх!

- Зрозумійте, громадяни. Це ж буде самосуд, вас за це теж судитимуть.

- А дулі! Ми діємо справедливо. Виводьте своїх душогубів, а то усім не поздоровиться!

- Хлопці, та ми ж свої люди, — виступив на допомогу голові якийсь дідусь із істиком (розмова розмовою, а захищатись будь готов). — Невже не можна домовитись та й помиритись, як колись бувало? Нехай наші хлопці ставлять могорича, вип’ємо отут, та й ділу кінець. Чи ми вперше б’ємося, чи нас теж не били у свій час ваші дубівчани?

Це трохи вгамувало вершників.
 
Наші Друзі: Новини Львова