Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 листопада 2018 року
Тексти > Тематики > Історична

Спогади нерозстріляного

Переглядів: 97164
Додано: 21.06.2007 Додав: Dead_Rat  текстів: 3
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
переведення в життя принципу національного самовизначення на ЗУЗ. За прикладом Львова пішли на
демонстрацію українці більших і менших міст Західної України, щоби солідаризуватися із братами
закарпатцями в їхніх змаганнях до незалежности.
Несподіваний зрив українського народу на Закарпатті до самостійного життя та масові демонстрації на
всіх теренах Західної України вивів з рівноваги варшавську кліку. І побоюючись, щоб клич волі, який
нісся на хвилях етеру в широкий світ з княжого Ужгороду, не спричинив всеукраїнського зриву, поляки
застосовують жорстокий терор супроти українського населення, який дорівнювався пацифікації 1930
року. Аби вдержати західноукраїнські терени під контролею, поляки стягнули поліційні відділи з
корінної Польщі (і перевели масові арешти. Лише в другій половині 1938 р. кількість заарештованих
українців сягала багатьох тисяч осіб. Багато з тих заарештованих вивозилося відразу ж до
концентраційного табору в Березі Картузькій на неозначений час каторги. Протиукраїнські настрої серед
польської спільноти були замітні на кожному кроці. Дуже часто навіть українська мова на вулиці міста
ставала причиною напасти, брудної лайки, а то й фізичного побиття міським польським шумовинням. У
цій Протиукраїнській кампанії дуже активну ролю відігравала польська преса, розповсюджуючи різні
плітки про українців.
Під час тих подій районний Провід ОУН на Бузеччині, до якого входили Осип Капій, Осип Королях,
Теодор Капій і Дмитро Куп'як, вирішив провести маніфестацію в м. Буську в неділю 30 жовтня. З цією
метою було скликано підрайонових провідників ОУН з усієї Бузеччини для обговорення завдань
маніфестації. На сходинах були присутні з підрайонів такі провідники - Михайло Куп'як, син Миколи
(Яблунівка), Микола Кушіль (Гумниська), Петро Шеремета (Побужани). На сходинах було вирішено, що
члени ОУН по станицях повинні зорганізувати всю сільську молодь, аби прийшла на маніфестацію до
Буська 30 жовтня. Це, як виявилось, не було важким завданням, бо молодь спрагнена чину, сама шукала
нагоди, щоби себе виявити і засвідчити свою солідарність з братами Закарпатцями.
У неділю 30 жовтня погода, як на щастя, була чудова. Уже зрання, ще перед Службою Божою до церкви
св. о. Миколая в Буську почали сходитися маси українського народу з довколишніх сіл. Після
Богослуження, яке відправляли отці Калиневич і Диґдала в каплиці, бо велика церква ще не була
викінчена. Біля церкви і на вулиці зібралися учасники маніфестації, аби вислухати коротку патріотичну
промову, яку виголосив Гриць Пришляк. Після промови і національного гимну біля тисячі народу
рушило у напрямку ринку, а відтак попри костьол на постерунок поліції з гаслами "Геть з мадярами!
Геть з ляхами! Закарпаття не дамо!" Поляки, вважаючи Бузеччину спокійним тереном, в якому досі не
було особливих протипольських акцій, були заскочені появою великої кількости українських
демонстрантів з гаслами "Геть з ляхами!". Не зустрінувши зудару з поліцією біля ринку, чого ми
сподівалися, похід рушив на постерунок поліції, сподіваючись, що там напевно прийде до зудару з
поліцією. Але поліцаї розуміли, що зупинити розлючену юрбу, яка нараховувала кілька сотень
демонстрантів жменькою жандармів було б самогубством, і вирішили не показуватися демонстрантам
на очі.
Демонстранти проспівали кілька революційних пісень біля постерунку поліції, і поділилися на дві групи,
- одна пішла головною дорогою на схід, а друга - на захід через Воляни до Лянерівки, і там
розійшлися. Група з села Яблунівка мусіла вертатися додому через село Побужани і польську колонію,
де вдень "стшельци" відбували свої вправи. Вже було темно, як біля 60 демонстрантів з піснею "Не дамо
землі мазурам" військовим порядком вмарширували головною дорогою в польську колонію і наткнулись
на кільканадцять войовничих "стшельцуф". Комендант Габель наказав демонстрантам перестати співати
і - розійтися. У відповідь посипались на мазурів каміння, яке демонстранти мали з собою, а також для
більшого ефекту пролунало кілька пострілів з бойової зброї. Після рукопашної "дискусії" напасників
було усунено з дороги. І, залишаючи кільком полякам "червоні китайки" на спомин, ми рушили далі.
Не обійшлось без жертв і з нашої сторони. Мій брат Михайло, який йшов у першій четвірці, вертав з
розбитою головою та з кількома синяками. Демонстрація в Буську ще більше зрушила народ на терені
Бузеччини. Організатори демонстрації були свідомі, що цього їм поляки не пробачуть.
Цілий тиждень після демонстрації в Буську й околицях було спокійно, хоча присутність поліції в місті
була дуже помітною.
Перебуваючи в постійному напруженні, труднощах та небезпеці, автохтонний уряд Карпатської України
доклав максимум зусиль, аби вдержати статус-кво. 14-го березня 1939 р., коли президент Гаха, під
примусом, передав Чехію під німецький протекторат, премієр Карпатської України о. А. Волошин
проголосив незалежність Закарпаття, як окрему Українську Самостійну Державу. Але вже вранці, того
самого дня, 40-тисячна, добре озброєна мадярська армія підступно напала на Карпатську Україну. На
захист молодої Української Держави виступає її військо - "Карпатська Січ" під командою М.
Колодзінського. Вже в перших зударах мадяри переконалися, що окупація Закарпаття буде коштувати
їм багато жертв. Вечором, 15-го березня вони висилають свого посла до президента А. Волошина з
вимогою - без бою віддати їм Закарпаття. В тій самій справі німецький консул у Хусті запросив до себе
представників Головної Команди "Карпатської Січі" й радив їм негайно капітулювати, бо на окупацію
Карпатської України мадярами погодився Гітлер і всякий спротив є безвиглядний. На зухвалу пораду
німецького консула полк. Колодзінський-"Гузар" дав таку відповідь: "В словнику українського
націоналіста немає слова "капітулювати". Сильний ворог може нас в бою перемогти, але поставити нас
перед собою на коліна - ніколи!" В бою з переважаючими силами мадярів під Бурштином загинув
Головний Командант армії Карпатської України полк. М. Колодзінський-"Гузар" разом з його
помічником чотарем 3. Коссаком. Героїчний спротив "Карпатської Січі" проти наїзників-мадярів не
дозволив гонведам вмаршувати тріюмфально до Хусту, без бою, так, як це зробили німці в Чехії.
Мадяри мусіли здобувати Карпатську Україну з боями. Спротив Карпатської України мадярам був
рівночасним спротивом і першим стрілом проти Гітлера і в його "Нову Европу".
АРЕШТ. НАЗУСТРІЧ НЕВІДОМІЙ ДОЛІ
У понеділок 7-го листопада до Буська наїхало автобусом багато польської поліції. Біля Повітового
Союзу Кооператив постійно крутилися поліцаї і слідкували, хто входить і виходить із Союзу. Все
говорило про те, що почнеться якась велика акція. Того вечора я вертався додому вже не ровером, бо
мусів би переїжджати попри постерунок, а з фірманом Петром Коваликом, який приїхав по товари для
кооперативи. Сподіваючись на небезпеку, я пішов спати до стодоли. Те саме порадив братові, але він не
послухав мене. Удосвіта я прокинувся від впертого гавкоту собаки і - побачив на подвір'ї поліцаїв з
сільським старостою, які стукали в двері. Коли поліцаї ввійшли до хати, я потихенько відкрив другі двері
в стодолі для втечі й чекав, що буде. По якомусь часі поліцаї вивели закутого брата й подались у село
до громадської канцелярії. Мені було все ясно: відбуваються арешти. Це був день св. Дмитрія,
церковний празник в нашому селі.
Після відходу поліцаїв з братом до стодоли прийшов тато і порадив мені чим скоріше втікати з дому, бо
вони казали, що ще прийдуть за мною. Увійшовши до хати, щоби попрощатись з мамою, я бачив, як
мама ледь стримувала плач і крадькома витирала сльози, щоб я їх не бачив. Але це довго не тривало.
Мама, не витримала душевного болю, розплакалась, мов дитина. Мені було жалко дорогої мами і
прикро, що я не знаходив для неї слів потіхи, чого вона тоді так потребувала. Не затримуючись в хаті, я
попрощався з батьками і пішов назустріч невідомій долі. Чи сказала на прощання мені щось мама, я не
пам'ятаю, але добре пам'ятаю слова тата. Він сказав: "Якщо попадеш поліції в руки, говори якнайменше.
Пам'ятай, що ти 20 років тому народився вільною людиною!" Тоді, саме в ту хвилину, я в дійсності
зрозумів зміст татових слів.
Як тільки я залишив рідну хату й опинився на самоті, зрозумів серйозність тих подій, що відбувалися в
цей час в моєму селі. Я відчував, неначе велика камінна брила придавила мене своїм тягарем і не дає
мені дихати. Раптово, як ніколи перед тим, я відчув велику моральну відповідальність за тих людей, що
вже попали в руки поліції. Я боявся, що рідня заарештованих у розпачі може обвинувачувати не
польський режим, який з допомогою жандармів щораз тісніше затягав петлю на шиї українського
народу, а будуть винуватити тих, що до того допровадили, себто мене.
Виарештувавши всіх, кого мали на списку, усіх разом 13 осіб, поліція відвезла в'язнів до міської тюрми в
Буську. Заарештовані були: Михайло Куп'як, мій брат, Михайло Куп'як син Миколи, його сестра Ольга,
Олекса Семенів, Василь Бербека, Тарас Вовк і його брат Федько, Євген Парубочий, Микола Романюк,
Олекса Вовк, Михайло Ковалик, Василь Вовк, Демко Поцілуйко. Коли транспорт з в'язнями виїхав аж на
село і, впевнившись, що ніхто з поліції не залишився в селі, я пішов на кілька хвилин до церкви, аби
випросити у Бога ласки, мужности і витривалости для себе і тих людей, які вже опинилися в руках
жандармів.
У нас був звичай, такий як і по всій Україні, що в день церковного свята до села приходило дуже багато
людей з довколишніх сіл, у гості. Саме таке свято було й того року. Церква була заповнена людьми так,
що багато мусіли стояти на дворі. Багато людей, переважно чоловіки, навмисне залишались на дворі,
аби поговорити з сусідами. Але цього року розмови були інші, аніж в минулих роках. Люди говорили не
про оранку чи посів озимини, а про пекучі політичні справи, які заторкували безпосередньо кожну
свідому українську людину, про безправ'я і насильство людини над людиною, про арешти українських
дітей. Щоправда арешти тоді відбувалися постійно по всій Галичині. Кожна українська газета щотижня
заповняла свої сторінки прізвищами заарештованих українців. Про це ми читали, розмовляли й з болем
співчували тим, що ставали жертвою ворожого насильства. Але того разу арешти відбувалися у нас, в
нашому селі, в наших хатах. Таке вперше сталося на терені Бузеччини і тому для всіх нас це був
страшний удар.
У нервовому напруженні й непевності переживав я цей пам'ятний день св. Дмитрія 1938 р. і не знаходив
для себе місця. Я був свідомий того, що мене жде, але не це мучило мене: непокоїла думка про те, чи
витримаю я ці перші поліційні тортури, коли попаду в їхні руки. Другого дня родини, які відвідували
заарештованих, узнали, що над в'язнями під час слідства дуже знущаються. Тих, кого вже переслухали,
відсилали до тюрми в Буську. Ще кілька залишилося в поліції під слідством. Мене цікавило, що
найбільше розпитують. Чи допитують про приналежність до ОУН? Між арештованими було троє, що
вже були членами ОУН. За Михайла Ковалика і Михайла Куп'яка (не брат) я був певний. Не був певний
за Євгена Парубочого, бо він був ще молодий, без життєвої заправи. Перебуваючи в стані непевности,
 
Наші Друзі: Новини Львова