Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 23 квітня 2019 року

Ю. Янковський. Передмова до збірки творів

Переглядів: 11366
Додано: 25.06.2007 Додав: Dauphin  текстів: 33
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: Дж.Одрідж. Твори - К.: Молодь, 1974.
<
1
>
ДЖЕЙМС ОЛДРІДЖ


Джеймс Олдрідж. Твори / Переклад з англійської
Передмова та примітки Юрія Янковського
Видавництво ЦК ЛКСМУ “МОЛОДЬ”, Київ, 1974
OCR і редакція Dauphin, 31 жовтня 2004 р.


Ім'я сучасного англійського письменника Джеймса Олдріджа здобуло широке визнання. Вже перші його романи — «Справа честі» та «Морський орел», що з'явились у роки другої світової війни і незабаром були перекладені кількома мовами, — зробили його відомим у багатьох країнах світу. Він знайшов у житті правильний орієнтир, ставши захисником простих людей планети. Він зрозумів суть тих міжнародних змін, що відбуваються у наші дні, поглянувши на них з висоти класової, революційної свідомості. «В моїх книжках, — казав Олдрідж, — головна тема завжди одна й та сама — вибір. Вибір шляху, вибір дії, вибір світогляду». Вже понад тридцять років письменник постійно виношує цю тему, осмислюючи її в різних вимірах, на різних національних матеріалах, у взаємодії різних історичних сил. У пошуках життєвих та громадських ідеалів герої Олдріджа не обмежуються неприйняттям сучасної їм буржуазної дійсності, — вони шукають і знаходять ті історично перспективні начала, що дають можливість народам перетворювати світ.
Ще в роки всесвітньо-історичних перемог над гітлеризмом, утвердившись на позиціях соціалістичного реалізму, Олдрідж зробив «вибір шляху», якому залишився вірним все життя, — разом з експлуатованими, знедоленими, нескореними. Всі його твори перейняті впевненістю, що незабаром «все зміниться», що правда на боці тих, хто бореться з поневолювачами, що «рано чи пізно, — як писав він у статті «Здійснена мрія», — в усьому світі гегемоном стане клас трудящих, бо ніякий інший клас не заслуговує на це й не має на це права».

* * *

Дитячі та юнацькі роки письменника минули в Австралії. Він народився 10 липня 1918 року в глухому селі австралійського штату Вікторія в родині англійця — корінного лондонця, закинутого долею в далекі краї. Незабаром родина Олдріджів переїхала в маленьке місто Суон Хілл, де юний Джеймс дістав перші життєві уроки. Прожиті тут роки запам'ятались Олдріджу на все життя.
Джеймс народився і виріс в інтелігентній родині. Його батько — Уїльям Томас Олдрідж — редагував місцеву газету; як згадував Олдрідж, він був людиною освіченою, «звичайним англійцем», консерватором у політиці, скромним і невибагливим у побуті. Він виступав на сторінках своєї газети як політичний оглядач, літературний критик, репортер і публіцист. За традицією, майбутній письменник дістав одразу три імені — Гарольд, Едвард і Джеймс. Мати спочатку називала його Гарольдом, але хлопчикові це не подобалось, і батьки зупинились, нарешті, на імені Джеймс. Родина Олдріджів любила життя, була закохана в природу, захоплювалась літературою і мистецтвом. Згодом в оповіданні «Батькова сорока» Олдрідж змалює батьків дім зворушливими словами: «Будинок стояв у величезному саду — найбільшому саду в усьому містечку. Овочами і фруктами в нас займався батько, зате чудовий квітник опікувала виключно мати, і вона вклала в нього всю свою тугу за рідною Англією. Жили ми тихо й відлюдно, як і належить добропорядній англійській родині, що являє собою окрасу міста».
Заробіток батька був невеликий: його ледь вистачало, щоб прогодувати сім'ю (Джеймс був п'ятою дитиною Олдріджів). «Тривалий час молоко й масло було розкішшю в нашому домі... — згадував письменник. — Усі бакалійні товари, як-от цукор і чай, купувалися в дуже обмеженій кількості, що не перевищувала найсуворішого мінімуму». Одягу Олдріджі ніколи не купували: його шили й перешивали, передаючи від старших молодшим.
Джеймс учився в державній школі. Але якщо навчання в школі — за нього треба було платити чималі гроші — батько міг так-сяк забезпечувати, то про вищу освіту годі було й мріяти; життя було надто дорогим. «Я, син інтелігента, опинився в тому ж становищі, що й діти ремісників і водіїв вантажних машин, — казав Олдрідж. — Я рано зрозумів, на чиєму боці мої симпатії і де моє справжнє місце».
Джеймс любив рибальство, весловий спорт і полювання. На все це потрібні були гроші, і хлопцеві доводилось підробляти: по суботах він важив картоплю, а у вільних кутках батькового саду вирощував горох. Одного разу він поставив собі мету: придбати сідло для свого поні. З великими труднощами зібрав гроші. Коли ж нарешті можна було йти купувати сідло, батько був змушений віддати поні молочникові, якому заборгував велику суму. Для підлітка, як сам він згодом свідчив, «це був день справжнього відчаю». «Але значно більше, ніж усі ці дрібні прикрості, — згадує Олдрідж, — по-справжньому завдавало болю почуття непевності за майбутнє. Воно не обіцяло нам нічого».
Кінець кінцем Олдріджу пощастило-таки вступити до вищої школи — спеціального комерційного коледжу в Мельбурні. Щоб мати змогу вдень вчитися, йому доводилось ночами працювати в газеті.
Ще в «австралійський» період свого життя Олдрідж усвідомив спільність своїх інтересів з інтересами робітничого класу, всіх трудящих і експлуатованих. Допомогло цьому знайомство із залізничником і профспілковим діячем Чарльзом Кліффордом. Син Чарльза був близьким другом Олдріджа і його напарником по парусному спорту. Кліффорд терпляче пояснював Джеймсу суть подій, що відбуваються навколо нього, допомагав йому глибше осмислити все те, що він бачив. «Якби не він, — визнає Олдрідж, — то всі мої обурення, всі мої переживання, мої симпатії та моя особистість у цілому, може, так і не дістали б ніякого напрямку. Мабуть, це й був найважливіший з усіх уроків, які я засвоїв».
Все пережите в «австралійські» роки — дитячі враження, навчання в комерційній школі, перші журналістські спроби, спілкування з передовими робітниками, знайомство з творами Маркса і Енгельса (ці імена Джеймс вперше почув у домі Ч. Кліффорда), постійна жадоба читання — стало передумовою того жвавого інтересу до політичного життя Європи, що виявився в двадцятирічного Олдріджа на час його переїзду на «землю батьків» — у Лондон, з яким буде пов'язано все його дальше життя.
Вступивши в 1938 році до Лондонської Економічної школи, потрапивши в атмосферу антифашистських настроїв, що охопили передову англійську інтелігенцію передвоєнних років, Олдрідж взяв активну участь у боротьбі з реакцією.
Олдріджу не минуло й 20 років, як він на власні очі побачив обличчя фашизму, коли приїхав військовим кореспондентом в Іспанію. Героїчний іспанський народ вів тоді мужню боротьбу з внутрішньою реакцією, яку надихали фашисти Італії та Німеччини. Короткочасне перебування молодого англійського журналіста в Іспанії стало для нього першим серйозним «європейським уроком».
Під час війни з білофіннами військовому кореспондентові кількох англійських газет Олдріджу було запропоновано протягом 24 годин покинути Фінляндію: його правдиві репортажі з фронту були не до вподоби реакційному урядові країни. Потрапивши до Радянського Союзу, Олдрідж уже з самого початку війни зумів побачити й розкрити силу духу радянського солдата, показати його високу свідомість і внутрішню самодисципліну. Письменник перебував у діючих частинах радянських військ, що визволяли Таллін і Севастополь, передавав у редакції англійських газет яскраві репортажі про незламність і мужність радянських солдатів, про героїчний радянський народ.
У пам'яті Олдріджа назавжди зберігся образ радянської людини у військовій шинелі. Це їй завдячує людство своїм визволенням від фашистської чуми. В 1973 році Олдрідж, відповідаючи на запитання кореспондента «Недели», кого б він хотів бачити за своїм святковим столом, сказав, що серед його гостей «мав би сидіти юнак... Це було під Севастополем під час Великої Вітчизняної війни радянського народу. Йому було, мабуть, вісімнадцять. Тільки-но відгриміла жорстока битва. Він лежав на траві. Світлий чуб, зовсім ще дитяче обличчя, з якого не встиг зійти юнацький рум'янець. Його збиралися поховати. Я зрозумів тоді, що саме він допоміг нам вижити. Кожен, хто вижив у другій світовій війні, завдячує цьому хлопцеві».
Одразу ж після капітуляції Німеччини, 10 травня 1945 року, в статті «Воєнний розгром фашизму» Олдрідж суворо попереджав короткозорих західних політиків: «І тепер у Європі є багато людей, що слово «фашизм» вживають у лапках, як застаріле поняття... В цьому величезна небезпека. Цілий ряд явищ, які існують нині, явищ, які ще можуть виникнути, заслуговують тієї ж назви. Слова «фашистський звір» для деяких вух звучать, як літературна метафора. Ми мусимо пам'ятати, що людина, яка побувала в Майданеку й Освенцімі, ніколи не усміхнеться при цих словах. Скільки б не судилося їй прожити, ніколи не стануть вони для неї метафоричним висловом». І Олдрідж назавжди пов'язав свою письменницьку долю з боротьбою за мир в усьому світі, за гуманізм і прогрес.
Воєнні кореспонденції й нариси Олдріджа мали відверто публіцистичний характер, але водночас вони були відмінними від звичайних політичних памфлетів. Уміння автора мислити масштабно не глушило в них гострого відчуття окремих людських доль, побутової спостережливості й теплого ліризму. В журналістові виразно вбачався письменник, художник. Це настійно вимагало виходу з вузьких рамок репортажно-нарисових жанрів, вело до великих соціально-художніх узагальнень.
Величезна кількість життєвих вражень, прагнення осмислити їх у широкому соціально-політичному плані відбилися вже в першому великому літературному творі Олдріджа — романі «Справа честі». Письменник не зрікся свого основного журналістського принципу — принципу правдивості, але в містких рамках художнього жанру цей принцип дістав суспільно значиміше наповнення, оскільки він здійснювався на матеріалі суперечливих людських стосунків та характерів.
Задум написати роман виник у письменника в 1941 році, під час його перебування в Греції, але здійснився він лише після розгрому гітлерівських армій під Москвою. Спочатку роман називався «Політ до сонця». Під таким заголовком друкувався він в американському журналі «Кольєрс» у 1942 році. Того ж року його було випущено окремим виданням під назвою «Справа честі».
Олдрідж поставив перед собою мету — з'ясувати справжню причину тієї трагедії, яка спіткала Грецію на початку другої світової війни. Грецький народ був змушений воювати на два фронти: проти італійського, а потім німецького фашизму і проти правлячої кліки на чолі з диктатором Метаксасом, що намагалась паралізувати опір патріотичних сил Греції іноземним загарбникам. Англійський уряд фактично дотримувався тоді політики двозначного нейтралітету.
Головнім герой роману «Справа честі» англійський льотчик Джон Квейль не зразу почав мислити соціально. Він живе постійним відчуттям страху перед смертю, ховаючи його під удаваною вульгарністю та грубістю. Квейль не замислюється над тим, що ж це за війна, у якій він бере участь, його зовсім не турбує доля грецького народу, він не утруднює себе роздумами, на чиєму боці правда.
Водночас у ньому ні на мить не згасає внутрішня потреба любити людей, він цінує їхні благородні діла. Квейль спостережливий, розумний, людяний. Спілкування з капітаном Манном, що бився в лавах інтернаціональної бригади в Іспанії, з американським журналістом Лоусоном, з бойовими друзями-льотчиками; ніжна любов до грекині Єлени, яка згодом стала його дружиною; патріотичне піднесення серед простих людей Греції — все це примушує Квейля переглядати свої життєві засади, дивитись на навколишній світ з позицій справжньої громадянськості, зрозуміти власну відповідальність за майбутнє людей.
Квейль трагічно гине, але його смерть не надає романові песимістичного звучання. Олдрідж вірить у сили нескореного народу, вірить у неминучий крах фашизму.
Тему боротьби простих людей Греції з фашистськими завойовниками Олдрідж продовжив у наступному своєму великому творі — «Морський орел», який хронологічно ніби продовжує перший роман письменника, але, на відміну від нього, висував тему всенародного опору на перше місце.
В основу цього роману (як і попереднього) покладено враження від перебування письменника в Греції 1941 року. Олдрідж бачив, що грецький уряд капітулював перед фашистською Німеччиною всупереч волі грецького народу. «Хто-небудь напише про все це. Здалеку це навіть легше зробити», — писав він тоді. Щоб осмислити те, що сталося, письменникові знадобилося кілька років. 1944 року роман «Морський орел» побачив світ.
1941 рік. Острів Кріт. Англійські війська вже евакуювались в Африку, лише окремі австралійські та новозеландські частини деякий час ще билися із «залізноголовими» — з німецькими фашистами. Коли ж вони були майже повністю винищені, солдати, що вціліли, почали думати про єдиний за тих умов вихід: переправитись на човнах у Єгипет.
З двома такими солдатами — «циніком» Берком і «велетнем» Стоуном — ми знайомимося на перших сторінках «Морського орла». Незабаром до них приєднується грек Ніс — «тезка» героя грецької міфології, наділеного здатністю в разі потреби перетворюватись на морського орла. Втрьох вони пробираються по гірських схилах Юктасу на південь, до моря... Спроба здійснити героїчний і ризикований задум — дістати човни й переправитися в Єгипет — рухає сюжет роману.
Ці рядові «трудівники війни» багато в чому не схожі один на одного. У них різні уявлення про життя, про своє місце в ньому, про патріотизм, про військовий обов'язок. Під впливом, головним чином, Ніса двоє «інглезі» (так називало англійських солдатів місцеве населення) осягають справжній смисл подій, що відбуваються в Греції.
Сюжетна лінія роману драматична, але вкрай проста. Проте не сюжет виступає носієм основної його ідеї. Основна ідея «Морського орла» — безсмертя осмисленого народного подвигу — втілюється у значно ширшому матеріалі. Героїку антифашистського опору показано на прикладі безстрашних грецьких патріотів. Серед них — і мудрий ватажок партизанського руху Хаджі Міхалі, і відважний лікар пересувного партизанського госпіталю, і рибалки Сарандакі, Спада, його молода дружина, і хоробрий хлопчик Талос, і тисячі безіменних крітян. Всіх їх об'єднує гаряча любов до батьківщини і священна ненависть до «залізноголових» та метаксистів.
Особливо важливе місце в романі займав образ досвідченого, загартованого ватажка Хаджі Міхалі. В ньому проглядають найкращі риси національного характеру і разом з тим — політична прозорливість, багатий досвід суворої боротьби. Він розуміє, що греки не зможуть подолати «залізноголових» без серйозної допомоги зовні, але бачить і те, що англійський уряд якнайменше зацікавлений в демократичних перетвореннях у Греції. Отож він дивиться на «інглезі» лише як на тимчасових союзників. Після розгрому гітлерівців, вважає він, слід воювати з внутрішнім фашизмом — метаксистами.
Великим досягненням Олдріджа став чудово окреслений характер «морського орла» Ніса. Син страченого метаксистами славетного заколотника, Ніс — вольовий, цілеспрямований, незламний борець за визволення грецького народу, людина з залізною волею, величезною витримкою і самовладанням. Його мужність виявляється і в боротьбі із стихією (шторм під час невдалої спроби переправитись в Єгипет), і в сутичках з політичними ворогами. На відміну від Хаджі Міхалі, якого ми зустрічаємо вже зрілим ватажком, Ніс набуває свого політичного досвіду, сказати б, на очах у читача.
Вирішальну роль в його ідейному змужнінні відіграє спроба метаксистів підготувати грунт для відродження фашизму в Греції на випадок поразки фашистських загарбників. Чотири метаксисти, що приїхали з Єгипту від емігрантського грецького уряду, з'явилися в загоні Хаджі Міхалі, щоб очолити партизанський рух. Вони вбивають Хаджі Міхалі й Стоуна. Коли народ суворо судить їх перед тілами вбитих, Ніс відчуває за собою право говорити як громадський обвинувач, говорити від імені грецького народу. Які б сили не стояли за метаксистами, каже він, ми боротимемося з ними до кінця, як боролися із «залізноголовими». Ніса вражає прихильне ставлення англійців до метаксистів. Зрештою він починає розуміти, що це не випадковість: англійський уряд має намір допомогти грецькій реакції встановити в країні після закінчення війни режим, який, власне, не дуже відрізнятиметься від фашистського...
В «Морському орлі» Олдрідж продовжує тему «Справи честі» — тему духовного прозріння чесних англійців — учасників війни. Письменник показує, як у боротьбі з фашизмом люди духовно зростають, як гартується їхня воля, формується світогляд.
Такими виступають Стоун і Берк. Стоун з самого початку роману люто ненавидить фашизм. У нього свої уявлення про справедливість, про людську гідність, про військову честь. Берк же — цинік і скептик. А втім, на початку роману обидва вони надзвичайно далекі від розуміння справжнього сенсу війни, обидва не знають, за що воюють. Та ось вони побачили, що таке фашизм — у них пробудилися гнів і ненависть, прийшла свідомість необхідності боротьби з цим страшним злом. І вони пішли одним шляхом з Нісом. Берк, якому пощастило залишитися живим, відчув себе його союзником. Глибоко символічного значення набуває сцена їхнього прощання наприкінці роману:
«— Я приймаю твою дружбу, австралос, — гукнув Ніс навздогін.
— А я приймаю твою, — як і колись насмішкувато відповів Берн.
І обидва всміхнулися — Ніс широко, з захопленням, а Енгес Берк із лагідністю Стоуна й Нісовим розумінням».
Книга Олдріджа «Про багатьох людей» (1946), створена на матеріалі вражень від численних поїздок по країнах Європи та Африки, ідейно-тематично пов'язана з його першими книгами. Вона відтворює антифашистські настрої, що охопили чесних людей різних країн і континентів, засвідчила гострий конфлікт антагоністичних суспільних сил світу. «Про багатьох людей» — це збірник нарисів, об'єднаних образом оповідача — шотландського журналіста, антифашиста Вульфа. Побувавши як кореспондент у багатьох країнах світу — Норвегії, Греції, Франції, Італії, Єгипті, Лівії, Новій Гвінеї, — Вульф переконався, що фашизм — явище історично приречене внаслідок солідарності простих людей земної кулі, яких об'єднує почуття священної ненависті до фашистських недобитків та їхніх покровителів.
Звичайно, Олдрідж не був єдиним з письменників, що гнівно засудили фашизм і піднесли голос на захист миру й людяності. Цієї теми торкались і Герберт Уеллс, і Грем Грін, і Джек Ліндсей. Проте Олдрідж виявився політично найдалекогляднішим. Він зайняв найнепримиреннішу до фашизму класову позицію, гостро відчуваючи політичну «злобу дня», збагнувши суть найважливіших суперечностей свого часу. Це забезпечило творам Олдріджа помітне місце в літературі про другу світову війну.
У 1949 році Олдрідж виступив з драматичним твором — п'єсою «Сорок дев'ятий штат», присвяченою проблемі післявоєнних англо-американських відносин. Цей твір, спадково пов'язаний з сатиричною п'єсою Бернарда Шоу «Візок з яблуками», — зразок гострого політичного памфлету. Дія п'єси, як сказано в ремарці, відбувається «через 80 років після нашого часу», але цілком очевидно, що драматург має на увазі повоєнну Англію. Він зображає в «сьогоднішній» Англії її «завтрашні» проблеми, показує їх майбутній неминучий і небезпечний прояв. П'єса «Сорок дев'ятий штат» змальовує лицемірство, фальшивість англо-американської «дружби», викриває брехливість буржуазної псевдодемократії.
Ранні твори Олдріджа характерні не лише своєю політичною злободенністю, але й безперервними пошуками найвиразніших форм відтворення дійсності.
Гострота конфлікту, що відбиває гостроту протиборства історичних сил, точна окресленість авторських симпатій і антипатій, відсутність «півтонів» там, де йдеться про явища, що потребують чіткої соціальної оцінки, — ці риси таланту Олдріджа легко впізнаються в його найвідомішому творі 40-х років — романі «Дипломат» (1945—1949).
Післявоєнні роки, коли суперечності між соціалістичною і капіталістичною системами помітно загострилися, показали всю реакційність політичного курсу лейбористського уряду Англії. Ставало очевидним, що цей курс може ввергнути Англію у вир нової світової війни. Роман «Дипломат» був наскрізь перейнятий відчуттям цих тривожних років.
Органічно пов'язаний з попередніми творами письменника, «Дипломат» разом з тим е новим етапом творчої еволюції Олдріджа, новою стадією його політичної самосвідомості.
Сюжет «Дипломата» вигаданий, але базується на реальних явищах міжнародного життя. Кожна фабульна ситуація роману відбиває ті справжні політичні колізії, що були характерні для міжнародної обстановки тих років.
Незабаром після закінчення другої світової війни на території іранського Азербайджану утворився автономний уряд, який одразу ж почав проводити демократичні перетворення в країні. Проте англійські імперіалісти, стурбовані долею своїх нафтопромислів на цій території, чинять опір його національному відродженню. У подіях, що відбуваються на Сході, вони звинувачують Радянський Союз. Досвідчений дипломат, бувалий політичний пройдисвіт лорд Ессекс дістає відповідальне завдання — «викрити» радянський уряд; для цього він і їде в СРСР. В ролі «урядового експерта» його супроводжує молодий вчений Мак-Грегор, що народився і прожив кілька років в Ірані.
Звичайно, лорд Ессекс не виявляє (і, власне, не сподівається виявити) ніяких фактів, що компрометували б Радянський Союз. Але, сповнений рішучості «працювати» на своїх хазяїв, він, потрапивши в Іран, докладає багато зусиль для розпалювання міжнаціональної ворожнечі й організації антирадянських провокацій. І все ж місія лорда Ессекса не дала сподіваних наслідків.
Проте роман Олдріджа — це не тільки розповідь про інтриги західноєвропейської дипломатії, що уособлюється в образі Ессекса. Це також історія політичного прозріння чесного англійського громадянина Мак-Грегора, що в усьому протиставляється Ессексу.
Мак-Грегор — не політик. Його інтереси обмежуються тільки науковими проблемами. Він вірить у всемогутність науки, в незаперечний авторитет фактів. Як і кожна порядна людина, Мак-Грегор органічно не приймає політичної неохайності. Але спочатку він ще плекав ілюзорну надію «перевиховання» людей, подібних до Ессекса. І лише тоді, коли герой остаточно переконується, що «цивілізаторська місія» лорда — не прикре непорозуміння, а обачливий хід «великої політики», він починає ставити під сумнів зовнішньополітичний курс свого уряду. Актом справжньої людської чесності і великої громадянської мужності був його виступ у лондонській «Таймс», де він сміливо викрив брудну діяльність Ессекса й показав справжню суть «ірано-азербайджанської проблеми».
В «Дипломаті» (за обсягом цей роман значно перевищує попередні твори письменника) помітно розширилося коло дійових осіб, з'явились другорядні й епізодичні персонажі. Масштабнішим стало авторське «охоплення» дійсності. Роман оповідає про двозначну поведінку західних дипломатів у Москві, запам'ятовуються змальовані Олдріджем картини післявоєнної Москви, а також виразні описи іранської природи, іранського національного побуту й характерів.
Після опублікування «Дипломата» Олдрідж стає одним з визнаних діячів міжнародного руху прихильників миру. В 1950 році він виступає на Всеанглійській конференції борців за мир з рішучим викриттям звірств американської вояччини в Кореї; його обирають делегатом сесії Постійного комітету Всесвітнього конгресу прихильників миру в Стокгольмі; він активно працює в англійському Комітеті захисту миру. З 1951 року Олдрідж — один з керівників організації «Письменники за мир». «Я зрозумів, — каже письменник, — що на світі не буде миру доти, доки існує експлуатація. Я вважаю, причина війни проста — будь-яка форма експлуатації. І тільки-но я це усвідомив — кожна людина, що могла мені як слід пояснити, яким чином позбавитися всіх форм експлуатації, ставала для мене ідеалом борця. Головним з цих людей став для мене Ленін. Його праці справили на мене максимальний вплив. Ленін змінив усе моє життя, весь мій світогляд... Відкриття Леніна для мене, молодої людини, що народилася і виросла в капіталістичній країні, засвоєння його ідей — все це зробило моє життя осмисленим і цілеспрямованим».
Надійний оплот миру й демократії Олдрідж бачить в Радянському Союзі, в героїчному радянському народі, що виніс на своїх плечах основний тягар війни з фашистами. Письменник незмінно був заступником голови Товариства англо-радянської дружби. «Мир — ось найпопулярніше слово в СРСР», — заявив він на сторінках газети «Дейлі уоркер».
Заслуги Олдріджа в боротьбі за мир в усьому світі дістали найвищу оцінку: у 1972 році йому було присуджено Міжнародну Ленінську премію «За зміцнення миру між народами».

Зразу ж після «Дипломата» Олдрідж пише новий роман «Мисливець» (1950), в якому неважко помітити традиції «Північних оповідань» Джека Лондона.
«Мисливець» — це захоплююча розповідь про канадського звіролова Роя Мак-Нейре, його суворий, реалістичний життєпис. Рой — людина мужня, сильна, самовіддана, наділена прекрасними людськими якостями. Він живе в постійному спілкуванні з природою у всіх її і батьківськи ласкавих, і ворожих проявах. Життєвий уклад Мак-Нейре близький до укладу природної або, як ми її називаємо, первісної людини. Разом з тим у Мак-Нейре немає звірячих, агресивних інстинктів: він гуманний і життєлюбний. В спілкуванні з природою він дістає душевну рівновагу. Але вона руйнується хижацьким буржуазним суспільством, що постійно нагадує про себе навіть у виключних для нашого сучасника умовах первісного буття.

* * *

Якщо магістральною темою в творчості Олдріджа періоду другої світової війни була тема боротьби з фашизмом, то в повоєнні роки тематичний діапазон письменника значно розширюється. Зокрема, письменник виявляє інтерес до національно-визвольного руху колоніальних країн. Ще перед другою світовою війною, побувавши у Єгипті, Олдрідж дістав перші відомості про життя і побут арабських народів. Інтерес до арабських країн постійно супроводжував його дальші творчі шукання; Олдрідж зберіг його на все життя. До речі, дружина письменника — Діна Олдрідж, яка з 1943 року стала його вірним другом і постійним супутником, — уродженка Єгипту.
Олдрідж розуміє історичну неминучість національно-визвольного руху арабських народів, його соціально-економічні. передумови і політичні перспективи. Тому цілком закономірним був у романі «Дипломат» образ мужнього борця за визволення своєї батьківщини Джавата Гочалі. Такою ж закономірною була трагічна постать індіанця Боба в «Мисливці» — хороброго й відчуженого представника індіанських племен, що переживають свою «історичну агонію». Проте в романах Олдріджа 40-х років національно-визвольна боротьба колоніальних народів не діставала широкого відображення. У 50-ті роки, в зв'язку з поглибленням загальної кризи капіталізму, ця тема, набуваючи особливої значимості, стає центральною в творчості Олдріджа.
Роман Олдріджа «Герої пустельних горизонтів» (1954) змальовує пробудження національної самосвідомості народів Сходу. Бахраз — вигадана арабська держава, якою керують англійські маріонетки, стає ареною конфлікту англійських і американських інтересів. Але не це основне в романі. Письменник показує насамперед боротьбу місцевого населення Бахразу — кочового й осілого — з колоніальним режимом.
Головний герой роману — англієць Едуард Гордон. Його життєві шукання такі ж, як і в персонажів попередніх творів письменника. Виходець з інтелігентної родини, Гордон внутрішньо не приймає сваволі й насильства, що панують у капіталістичному світі, і, потрапляючи до Бахразу (за фахом він — арабіст), знаходить там той життєвий ідеал, якого прагнув, — ідеал «природної людини», не зараженої згубними впливами західної цивілізації. Не приймаючи буржуазного псевдопрогресу, Гордон разом з тим ворожий комуністичним ідеям, хоч він розуміє, що їм належить майбутнє. «Майбутнє все одно за вами, — каже він своїй коханій, переконаній комуністці Тесс. — Я це знаю... Але для себе, для свого світу, я цього майбутнього не приймаю...». Протиставляючи себе світові власників, Гордон водночас міцно пов'язаний з ним. Він так і залишається запеклим індивідуалістом. Навіть його діяльна підтримка повсталих арабів — це скоріше прояв того ж таки індивідуалізму, ніж свідчення твердих переконань. Тому кінець кінцем Гордон, вдаючись в ім'я збереження «первісного укладу» до анархо-авантюристичних актів (знищення відвойованого арабами нафтопроводу), стає фактично спільником колонізаторів.
У «Героях пустельних горизонтів» показано багато характерних явищ європейського й арабського життя: зростання ролі комуністів у національно-визвольній боротьбі, страйковий рух в Англії, прагнення колоніальних народів іти по шляху суспільного прогресу і т.д. Великим письменницьким досягненням Олдріджа став образ арабського революціонера Зеїна. Олдрідж дає зрозуміти, що трагедія Гордона в тому й полягала, що в нього не стало сил піти за Зеїном до кінця, але Гордон охоче віддає належне його прекрасним людським якостям, що розкриваються в революційній боротьбі.
Восени 1956 року, коли розігралися драматичні події навколо Суецького каналу, в Олдріджа виник новий творчий задум, що ліг в основу його наступних двох романів — «Не хочу, щоб він помирав» (1957) і «Останній вигнанець» (1961), герою яких — капітанові Скотту — належало завершити шукання Мак-Грегора і Гордона. Ці три романи складають своєрідний «арабський цикл» у творчості Олдріджа.
В романі «Не хочу, щоб він помирав» ми знайомимося із Скоттом, коли він у загоні під командуванням генерала Пікерінга прокладає в єгипетській пустелі траси для англійських військ (це почалось в період світової війни). Його глибоко обурює ставлення офіцерів до рядових солдатів; коли ж велика частина загону Шкерінга безглуздо гине й Скотт стає командиром, він ще ясніше бачить непереборний антагонізм між командуванням та військовою масою і всім серцем тягнеться саме до неї. Скотт цінує «людину взагалі». Всі суспільні проблеми, на його думку, можна розв'язати, вдосконаливши людську природу і таким чином з'єднавши людей поміж собою. Короткочасне знайомство Скотта з єгипетським офіцером Гамалем — самовідданим борцем за національну незалежність Єгипту — похитнуло переконання Скотта, але ще не поклало край його ідейному розладу. Проте Скотт уже став на правильний шлях. Саме тут його й спостигла куля араба, що помилково вважав його за зрадника...
На цьому роман закінчується. В ньому фактично лише намічено проблему, що стане центральною в другій частині дилогії — романі «Останній вигнанець». Знову перед нами капітан Скотт (він таки лишився живим), його друзі й вороги. Скотт, як і раніше, дружить з арабами, але свідомість своєї належності до нації колонізаторів стає для нього нестерпною.
Тим часом у Єгипті назрівають серйозні події. Позиції англо-американської компанії, що володіла Суецьким каналом, дедалі слабшають. Єгипетський уряд прийняв рішення про його націоналізацію, після чого почалася англо-франко-ізраїльська інтервенція. Збройна боротьба за Суецький канал подається в романі в сприйнятті Скотта. Вона докорінно змінила його життєву орієнтацію. Певний час Скотт ще вагався, але зрештою зробив остаточний вибір: став активним борцем за права єгипетського народу.
Олдрідж тяжів до відтворення дійсності у великих епічних формах, не припиняючи жанрових пошуків. Це було не тільки в його молоді роки, коли він пробував свої сили в жанрах газетних нотаток, художнього нарису, роману, п'єси і т.д., але й тоді, коли, ствердившись як майстер великих епічних полотен, він посів помітне місце в європейській романістиці.
Письменник небезуспішно працює у жанрі невеликого оповідання. Олдрідж-новеліст вперше заявив про себе ще в книзі «Про різних людей». Вже тоді, при певній художній недосконалості окремих творів книги письменник продемонстрував майстерність психологічної характеристики, Драматичних сюжетних побудов, гостру побутову спостережливість. Оповідання дальших років, що засвідчили ще вищу майстерність Олдріджа-новеліста, — були зібрані в книзі «Золото й пісок», опубліковані у 1960 році й тоді ж частково перекладені російською мовою.
Австралійські оповідання Олдріджа — «Батькова сорока», «Хлопчик з лісового берега», «Перемога хлопчика з лісового берега» — створювались на матеріалі його дитячих і юнацьких вражень. Письменник не дотримується тут тих або інших літературних традицій. Він пише про те, що йому добре відомо, відтворює явища і події у тому вигляді, в якому сам переживав їх.
Австралійські враження письменника виявились тривалими і стійкими. На все життя Олдрідж зберіг любов до природи, до рибальства й мисливства, а головне — до простих, щиросердих людей, не зіпсованих згубними впливами буржуазної цивілізації. Він добре запам'ятав безліч мисливських епізодів, з якими було пов'язано його захоплення полюванням. У його дитячих пригодах — радісних і сумних — щось нагадувало Тома Сойєра; письменник сам згодом визнавав це. Дитячі мрії (Джеймс, наприклад, мріяв про те, щоб перетворити величезну австралійську пустелю на квітучий оазис), симпатії до бідняків, зневажливе ставлення до білоручок, прагнення допомогти тим, хто попав у біду, — всі ці риси, що вже на той час виявилися в характері Джеймса, викликають у пам'яті героя Марка Твена. Оповідання Олдріджа, в основу яких покладено враження тих років, — це не фрагменти з його юнацького щоденника й не протокольні записи дитячих спогадів. В уяві письменника фантазія і реальність завжди були нерозривно зв'язані. Сюжетні ситуації його оповідань здебільшого вигадані, але в їхній загальній спрямованості відтворено атмосферу, що оточувала майбутнього письменника в ті далекі роки.
Оповідання Олдріджа однаково цікаві й для дітей-підлітків, і для дорослих. Тему дитинства письменник подає в тому ж плані, в якому осмислював проблему сучасних людських стосунків взагалі. В цих оповіданнях Олдрідж наче відривається від животрепетних питань, щоб подивитись, з чого ж все це починалось, і простежити, таким чином, ранні стадії формування свого сучасника.
Син бідняка Едгар — герой оповідання «Хлопчик з лісового берега» — має скромну мрію: вбити лисицю і впіймати величезну рибину. Про більше він і думати не сміє. Але для Едгара здійснення його мрії було б рівнозначним самоствердженню. Ним керує бажання показати своїм недругам-білоручкам, на що він здатен. Це своєрідні «класові стосунки». Дитячі пустощі, образи, заздрощі, інфантильні уявлення, відчай, безсилля — все це розкривається і в психологічних, і в соціальних колізіях. Едгар зрештою перемагав («долає життя»), але не тим, що вбиває лисицю, а свідомістю, що він може це зробити. Міг — а не вбив! У дитині бере гору природне тяжіння до добра. Так формується людська особистість, ворожа світові сутяжництва й сваволі.
В новелі «Хлопчик з лісового берега» розповідь ведеться від імені Едгара. Едгар відчуває світ у його природній гармонії, але певні соціальні сили — зрозуміло, що він ще не усвідомлює їх, — цю гармонію руйнують. Дитині важко зрозуміти, що в світі в дещо вороже красі й людяності.
Оповідання «Перемога хлопчика з лісового берега» фактично продовжує тему попереднього. Проте цього разу Едгарові доводиться зустрітися з проблемами далеко не «дитячими». Якщо в попередній новелі герой, самоствердившись, знаходить спокій, то тут ми прощаємося з Едгаром, покидаючи його в безсилій люті. Його «перемога» над учителем — ілюзорна; його «помста» — дитяча, сміхотворна; його самозаспокоєння — не більше, як самообман. Але все ж таки це вже людина, що навчилась протестувати.
Думки про підростаюче покоління — це думки про завтрашній день людства. Виховання в маленькому читачеві почуття причетності до краси життя видавалось Олдріджу важливим завданням, що мав незаперечний соціальний смисл. «Мій син ще надто малий, щоб самому оцінити чарівність природи, — казав письменник у 1952 році про свого старшого сина Уїльяма, — але мені свідомо хотілося ближче познайомити його з красою нашого Сассекса. Я хотів пробудити в ньому емоції, які згодом могли б вилитись у глибоке переконання, що батьківщина — найдорожче з усього, що йому належатиме».
До речі, і в молодшого сина Олдріджа — Томаса — ще в дитинстві виявилось тяжіння до природи й полювання, особливо підводного. Він — прекрасний плавець і аквалангіст. І основний предмет його захоплення — зоологія — це також прояв успадкованої від батька любові до «живої» природи.
Обидва оповідання Олдріджа про «хлопчика з лісового берега» мають неабияку художню вартість. Гостра реалістична спостережливість сполучається в них з романтичною, «горьківською» піднесеністю. Мова автора — лаконічна й виразна. Відтінки дитячої психології передано з великою майстерністю. Розкриття духовного світу підлітка пов'язано з роздумами над важливими суспільними проблемами.
Новели збірника «Золото й пісок»: «Серед моїх друзів є й англійці», «Останній дюйм» і «Акуляча клітка» — переносять нас в Єгипет.
Широко відома новела «Останній дюйм» (як і її продовження — «Акуляча клітка»), власне, торкається тих самих питань, що непокоїли персонажів «великих» творів письменника, — питань людського взаєморозуміння. Весь зміст «Останнього дюйма» пов'язується з намаганням льотчика Бена подолати те відчуження, що виникло між ним і його сином Деві. Ціною величезних зусиль і непоправних втрат це відчуження щастить подолати.
Новела «Останній дюйм» сповнена глибокого драматизму. Характер юного героя не лише розкривається, а й змінюється, еволюціонує. Хлопець на очах мужніє, зростає його впевненість у собі, його твердість і рішучість. І навіть його сорокарічний батько на кінець оповідання зазнав певної еволюції, і недовіра Деві до нього скорочується до «останнього дюйма».
Для багатьох епізодів «Останнього дюйма» характерна документальна точність і переконливість. Прекрасно описані сцени підводних зйомок, драматичного польоту. Олдрідж пише про те, що для нього близьке, становить якусь частину особисто ним пережитого і відчутого.
Захоплення Олдріджа авіацією, і зокрема мистецтвом пілотажу, почалося ще в перші місяці його перебування в Лондоні. Тоді, 1938 року, він вступив у Лондонську авіаційну школу й незабаром вперше самостійно підняв у повітря учбово-тренувальний літак. Молодий журналіст мав намір взяти участь у повітряних боях над Іспанією, народ якої мужньо боровся з фашистськими заколотниками. Цьому наміру здійснитись не судилось, але під час другої світової війни Олдріджу як військовому кореспондентові не раз доводилось літати на бомбардувальнику в Грецію, Єгипет, Радянський Союз. Та й після закінчення війни в письменника частенько виникала потреба відчути насолоду польоту, й інколи він сідав за штурвал. Він освоював небо з такою ж впевненістю, з якою пізнавав землю. А зробивши небо «своїм», Олдрідж попрямував «під воду».
У 1955 році він написав книгу «Підводне полювання для недосвідчених англійців» — своєрідний навчальний посібник для любителів підводного спорту. Олдрідж, жартуючи, казав, що він ніколи не сподівався, що його молодший син Томас буде першим з тих, у чиїй долі ця книга відіграє вирішальну роль: підводне полювання стане пристрасним захопленням Томаса.
Ще в дитячі роки майбутній письменник часто чув розповіді бувалих рибалок про акул. Доводилось йому також бачити на власні очі скалічених морськими хижаками людей. А після війни йому не раз випадала нагода побачити акул під час підводних зйомок.
Одного разу — це було поблизу Каїра — Олдрідж поїхав у так звану Акулячу бухту. Взагалі його підводний арсенал складався не лише з кінокамери, але й з акулячої клітки (ця клітка описана в оповіданні Олдріджа), сидячи в якій можна було почувати себе безпечно в «підводному царстві». Але цього разу акулячу клітку довелося залишити в Каїрі, бо вона не вмістилася в автомобіль. Письменник-кінооператор опинився, отже, в становищі свого майбутнього героя Бена. Діна Олдрідж і Уїльям залишились на березі, а Джеймс зник під водою. Напружені хвилини чекання... В той день на плівку було знято «товариство» з восьми акул.
Не дивно, що оповідання «Останній дюйм» та «Акуляча клітка» справляють враження достовірної розповіді очевидця.

* * *

Олдрідж добре знає, що в сучасному світі йде невпинна боротьба ідеологій, що величезна пропагандистська машина капіталістичних держав робить усе можливе для того, щоб у свідомості трудящих укорінились хибні уявлення про Радянський Союз та його друзів.
Радянський Союз — другий дім Олдріджа. Він багато разів приїздив сюди, побував у багатьох містах, виступав на дружніх зустрічах з радянськими людьми — письменниками, культурними діячами, робітниками і колгоспниками. Олдрідж радіє, спостерігаючи великий інтерес до своїх творів з боку радянського читача. Його книги перекладені більш як на двадцять мов, але найбільшими тиражами вони видаються саме в Радянському Союзі. Олдрідж завжди бажаний гість нашої країни. «З Англії в Радянський Союз я звичайно їду поїздом, — розповідає письменник, — і коли після тривалої подорожі по Європі поїзд перетинає радянський кордон під Брестом, у мене щоразу виникав таке відчуття, ніби я приїхав додому: адже Радянський Союз багато в чому став моєю домівкою».
Особливі почуття зв'язують Олдріджа з Україною. «Вона близько нагадує мені країну мого дитинства Австралію», — казав письменник. На його думку, «будь-який український сільський хлопчик може впізнати себе» в героях його «дитячих» оповідань. Олдрідж бачив свою мету не лише в тому, щоб розповісти правду про першу в світі соціалістичну країну, — цієї мети він досяг ще в «Дипломаті», — а й у тому, щоб показати, як у чесного громадянина капіталістичної країни, що зумів неупереджено поглянути на радянське життя, розвіюються його колишні сумніви, як він поступово перетворюється на поборника нашої моралі і наших суспільних ідеалів. Цій темі присвячено романи Олдріджа «Бранець чужої країни» (1962) і «Небезпечна гра» (1966). В нашій країні ці книги вийшли в російському перекладі, об'єднані під назвою «Син землі чужої».
Герой романів Олдріджа — англієць Руперт Ройс — внаслідок живого спілкування з радянськими людьми і тривалого, часом драматичного змагання з самим собою долає своє вороже ставлення до СРСР, переосмислює свої життєві позиції взагалі. Незважаючи на певний схематизм образів дилогії, особливо першої її частини, на недостатнє мотивування окремих сюжетно-психологічних ситуацій, «Син землі чужої» — твір, безперечно, своєчасний і художньо цінний. Показуючи англійському читачеві важку долю його співвітчизника, що прийняв нарешті велику правду нового світу, Олдрідж тим самим служить благородній, справі зближення народів...
Творчий шлях Олдріджа незавершений. Олдрідж — у роботі. Взагалі він неохоче розповідає про свої найближчі творчі плани. Якось він пожартував з цього приводу, що Хемінгуей дуже любив рибалити, але не любив розмов про рибальство... Працюючи, письменник стає «відлюдьком». «Якщо я маю писати, ви мене цього дня в Лондоні не знайдете, — усміхався Олдрідж. — ...Весь Лондон — мій кабінет». Нещодавно він закінчив продовження «Дипломата». Дія роману відбувається в наші дні. Крім найзлободенніших політичних проблем (В'єтнам, Близький Схід та ін.), роман показує долю молоді на сучасному Заході.
В нашій країні популярність творів Олдріджа невпинно зростає. Особливо палких прихильників знаходять вони серед юнацтва.

Ю. ЯНКОВСЬКИЙ


Дж.Одрідж. Твори / Пер. з англ.; Передм. та прим. Ю.Янковського. — К.: Молодь, 1974. — 336 с. — (Шкільна бібліотека).

 
Наші Друзі: Новини Львова