Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 04 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Поезія

Сільська Венера

Переглядів: 7401
Додано: 04.03.2011 Додав: andreusDADA  текстів: 717
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Гі де Мопасан

СІЛЬСЬКА ВЕНЕРА

Богів безсмертний рід зростає межи нами
так само, як колись в Італії старій.
Та перед ними люд не хилиться віками:
котрий помер — то й зник у пам’яті людській.
Але ростуть нові. Над темною юрбою
владарюватимуть так само, як тепер.
Походять з племені Геракла всі герої,
стара ж земля іще народжує Венер.

I

В погідний сяйний день на березі безкраїм
рибалка, стеживши за шумовинням хвиль,
крізь рокіт нешвидких шипучих водограїв
почув дитячий плач, охриплий од зусиль.
Ця дівчинка була полишена в дарунок
гіркому сонму хвиль, що котяться здаля.
Здавалося, піску і моря поцілунок
явив на білий світ це голе немовля.
Він витер тільце їй і посадив на плечі,
в мережу вкутавши. Як барка між води,
гойдалась дівчинка у такт його ходи.
Їй знову снилися прибої водотечі.
Уже удалині виднілась тільки цятка,
далекий виднокіл випростував блакить.
Самі його сліди лишилися, як згадка,
що там, за кроками, десь моря край іскрить.
Увесь тамтешній люд цю знайду цілував,
і більших клопотів, мабуть, ніхто не мав,
як тільки пестити її рожеве тіло,
животик з ямкою і обрис голих рук.
Вона ж сміялася і кожному раділа:
хто цілував її, той був для неї друг.
Малесеньке дівча вже вчилося ходити —
повільно тупцяло на нетвердих ногах
під оклики жінок (бува б не оступитись!)
Усі зглядалися на неї по дворах.
Небавом дівчинка вже радісно гасає,
неначе козеня, по килимку трави.
Струнка її нога крізь лахи проглядає.
Вона ж між травами — не видно й голови.
Всі поцілунки вуст до юної щоки
злітались, наче рій бджолиний на квітки.
І хлопчаки, її саму зустрівши в полі,
геть обціловують — від голови до ніг.
Бере їх дивний дрож. Мов пестять перса голі
і тягнуться до ший, ядерних і крутих.
А у старих вона танцює на коліні.
Ті ж худорлявою рукою пестять стан.
Забута молодість їх візьме раптом в бран,
коли голівку їй уста цілують сині.
А іноді вона блукає по шляхах.
За нею юрбами із тугою в очах
ступають хлопчаки, що повтікали з школи,
відбилися домівль і ходять назирці,
бо сила чарівна на юному лиці
їх в’яже день при дні, щоб не пустить ніколи.
На всякі витівки пускались хлопчаки:
одні, як тільки ніч, уже спішили красти.
Ламали живопліт, обносили садки
і не боялися до сторожа попасти.
А ті від лісу їй малих пташат несли:
то конопляночок, а то дроздів чи щиглів.
Все дарували їй, що тільки-но могли.
А потім — знов похід: вже по креветки бігли.
Вона тоді, було, спідницю підіткне —
ногою лагідно жене креветки в сітку.
А хлопчаки стоять — ніхто і не змигне!
Всяк пестить поглядом її маленьку литку.
Смерком, потомлені, вони ішли назад.
І, ніби клякнучи, на березі ставали.
Так пестили її, так хижо цілували,
спізнавши юних уст солодкий аромат.
Спокійна й мовчазна, неначе подарунки,
вона приймала їх шалені поцілунки.

II

Вона все кращали, і, як дозрілий плід,
звабливо запашів її догожий вид.
На сонці степовім уся запаленіла.
А кучері її приємно золотіли.
Ще й ластовиннячко так гарно крапить ніс.
А двійко груденят дівочих повились
старою сукнею, що на гінкому тілі
здається славною, як вбрання на весілля:
так форми сховані прикрашують шитво.
Розкритих уст її лискуче торжество
і світлу глибину її очей блакитних
ловили погляди чоловіків невсипних.
Вона проходила під палом їх зіниць
і далі йшла собі — спокійна і врочиста.
А збрижені пілки її легких спідниць
серця зальотників наповнювали млістю.
Висока грація під лахами була.
То й кожен крок її був простим і величним.
Розкошувала юнь і молодість цвіла,
і вколо неї все здавалося незвичним.
В селі провадили поміж собою люди:
хто рук її торкне — повік любити буде.
Зимою лютою, коли гуло й мело,
що навіть у хатах лягав на ковдри іній,
як колії доріг геть снігом замело, —
збирались під вікном чиїсь непевні тіні.
І, застуючи світ, хмурний і нешвидкий,
всю ніч навколо стін ходили, як вовки.
А вліті золотий лягав на збіжжя тон —
не скоро косарям діждатися дозвілля!
Коли під вітерцем, ледь чутним, синій льон
із довгим шемранням котився, наче хвиля,
вона до степу йде — вив’язує снопи.
А сонце золоте, солонше од ропи,
всю спеку давучку пролляло на долину,
де гнулися женці мовчазно без упину.
Одне лиш шурхання дзвінких і гострих кіс
підрізане стебло хилило на покіс.
В сорочці з викотом, де вловлювались груди,
 
Наші Друзі: Новини Львова